Іван Франко і його сонети

Всі публікації стосовно письменника: Франко Іван

Т. Охріменко,

вчитель зарубіжної літератури

Вишневе

Якщо про слов'янську літературу в попередні епохи європейці майже нічого не знали, то в XIX— XX ст. вона сягнула своїх вершин. У польській літературі — А. Міцкевич, а в російській — О. Пушкін стали широко відомими в Європі уже в XIX столітті.

На жаль, цього не можна сказати про українську літературу, яка перебувала під забороною.

Видатним українським сонетярем XIX ст. став Іван Франко, великий ерудит і працелюб, могутній художник світового значення. Володіючи шістнадцятьма мовами, він знайомився зі світовою культурою в оригіналах і добре знав Данте, Петрарку, Спенсера, Шекспіра, Міцкевича. Зачарований красою жанру, його здатністю стисло, яскраво викладати важливі думки, він не тільки переклав українською мовою деякі класичні сонети, а й плідно трудився на цій ниві.

Іван Франко не вніс суттєвих композиційних змін у жанр, але за силою ліричного пристрасного почуття і філософського узагальнення він був справжнім новатором, і його можна поставити поряд з європейськими творцями сонета, а за розмаїттям тематики він навіть перевершує їх. До сонета Іван Франко звертався протягом усього життя, починаючи з гімназичних 70-х pp. XIX ст. Так, до збірки „Сонетів”(„Вольні сонети”, „Тюремні сонети”) увійшли твори, написані з 1873 до 80-х років. Сонетні форми зустрічаємо і пізніше — в 90-х pp. Визначальною рисою франківських сонетів є їх безперечний зв'язок з політичною боротьбою передових кіл суспільства, яка розгорталася в Галичині. Дуже влучно цю особливість підкреслив Дмитро Павличко: „Галактика творів Івана Франка народилася з пилинки вогню. На вигляд звичайна окалина.., а насправді незбагненна клітина божественного пломеня, „правдива іскра Прометея” залетіла з батькового ковадла ще в дитяче серце поета, вибухнула вулканами любові до праці, до правди, до свободи, заполонили його безмежну душу, обертаючи її в безліч світил, які ще й нині ростуть, роз'ятрюються, рухаються врозліт, розширюють свої національні й світові орбіти... В природі Франкового дару живе планетарна невситимість пізнання і творення.”Саме так, як і інші жанри поета, сонети палахкотіли „вулканами любові до праці, до правди, до свободи”. Ніхто з поетів до Франка не приділяв такої уваги темі праці, як він, і в сонетах ця тема звучить теж:

Лиш в праці мужа вироблявсь сила,

Лиш праця світ таким, як є, створила,

Лиш в праці варто і для праці жить.

„Вольні сонети”, X

Труд у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, рятувати її від іржавіння, вселяючи в неї весняні, живі пориви, давати їм життєву снагу, почуття гідності й правди.

Творчість і творче натхнення — це внутрішнє благо людини: тільки творчість здатна на якийсь час перенести людину від бруду життя „на вершину ясної надії і віри у завтрашній день”(Д. Павличко):

...пісня та з джерел таємних ллєсь сльозою,

щоб серце наше чистим жаром запалити.

„Вольні сонети”, IV

Свої роздуми про силу поетичного слова Іван Франко виразив у сонеті 3-ому „Котляревський”:

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати, —

І спів той виглядав на жарт не раз,

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

Зазначаючи в сонеті XVII, що в німецькій літературі сонет перетворився в меч („в меч перекували”), поет закликає ті мечі „перекувати на плуг, обліг будущини орати, //На серп, щоб жито жать, життя основу, //На вили, чистить стайню Авгійову”. Мета поезії — надихати людей на творення, на труд, який дає „життю основу”.

У спадщині Івана Франка значне місце займає і любовний сонет. Тут слід зауважити, що ліричний герой його поезій не підноситься до небес; складність духовного життя, спроба розібратися в собі виявляє не тільки високий дух, але й те, що заважає поетові. Тут такий максималізм в оцінці героя, який вражає своєю відкритістю і правдою! Нічого подібного у світовому сонеті до цього часу не зустрічалося:

Ні, не любив на світі я нікого,

Так як живому слід живих любить,

Щоб, не зрікаючись себе самого,

Ввійти в другого душу, переймить

Його думки, його бажання жить,

Не думавши добро творить із того,

І так, незамітно зовсім для нього,

Вести його, де інша ціль манить.

Відразу бути паном і слугою.

Зректись себе і буть самим собою —

Отак любить ніколи я не вмів.

Чи самолюбства в мні земного стало,

Чи творчих сил земних було замало?

Чи шлях життя мене фальшиво вів?

XV, „Вольні сонети”

Страждання від нерозділеного кохання знайшли відображення у Франкових сонетах „За що, красавице, я так тебе люблю” і „Не раз у сні являєшся мені”(„Зів'яле листя. Перший жмуток” IV і XV сонети). Драма людського серця розкрита психологічно вмотивовано і художньо настільки досконало, що ще багато поколінь із трепетом читатимуть сповнені болем рядки, отримуючи високу насолоду від мистецтва слова, знаходитимуть точки дотику власних переживань із переживаннями ліричного героя.

Щоб підтвердити думку про тематичне розмаїття Франкових сонетів, визначимо тему кожного з „Вольних сонетів”:

— особливості сонета (форма і зміст) — І сонет;

— призначення мистецтва (II);

— сила пісні як втілення народного творчого духу (III);

— право сили і сила права — осмислення буття (IV);

— таємниці жіночого серця (VI);

— про боротьбу народу за правду (VII);

— тема вірності своїм ідеалам (VIII);

— „Лиш в праці варто для праці жити”(IX);

— поет і світ, що його оточує, в розумінні правди й розуму (X);

— краса людська, краса мистецька: тема вічності й нетлінності мистецтва (XI);

— високе призначення людини (XII);

— „розумних діл пора почать” (XIII, XIV);

— любовні сонети (XV, XVI);

— національні особливості сонета.

І, нарешті, чому сонети названі „Вольними”? Назва багатозначна і глибока: сонети написані на волі; в них звучить думка про волю, про боротьбу за свободу; сонети скомпоновані так, що, здається, поет не задумувався над їх взаємозв'язком, тобто розмістив вільно. Але це на перший погляд: думки про творчість, красу, кохання, боротьбу, сенс життя — все те, без чого неможливе гідне існування людини, надають циклу „Вольні сонети” цілісності і гармонійної закінченості.

З „Вольними сонетами” тісно пов'язані „Тюремні сонети”. „Їх основна думка — необхідність наполегливої боротьби і самопожертви в ім'я ствердження життя, облаштованого для здійснення високих ідеалів і людського щастя. Тема розвивається логічно (знову пригадується Бехер з його утвердженням діалектики сонета!), різноманітні інтонації — іронія, скептицизм, розчарування, любов, ненависть, зневіра і т. ін. — не тільки не заважають відчувати єдність „Тюремних сонетів”, а навіть підсилюють їх.

Оригінальною особливістю циклів є їх змістовна об'єднаність, коли наступний сонет є продовженням попереднього: 29, ЗО, 31, 45. Композиція глибоко продумана: це поема про мислячу, мужню і духовно багату особистість, яка в нелюдських умовах чинить опір насиллю і закликає до боротьби за волю, за „світ правди і розуму”, за „зворот від особистих мук і розкошей до ограниченої, але тривкої і твердої праці для суспільності”(Франко), — тобто для загального добра.

„Тюремні сонети” починаються з зображення „дому плачу, і смутку, і зітхання”, де „стережуть основ, але основу Усіх основ людського серця мову, і волю, й мислі зневажають, як дрантя”(І). З гіркою іронією, яка переростає в сатиру, а потім у гнів, Франко малює „ключників і дозорців”, „звірів”, що нищать людську гідність, знущаються над людьми, катують їх:

Ви продали себе в кати й на муки,

За 300 гульденів річної плати

Готові з друга шкуру драти,

Як лиш він тут попадесь вам у руки.

З якою гіркотою, іронією звучать слова:

Дід входить. Хліб приніс. З порога

На піл покинув і попхнув ногою —

І я почув, що є вдасть надо мною.

(„Тюремні сонети”, XX)

Так, „Тюремні сонети” — це політична лірика високої духовної напруги, якої не знала європейська сонетна форма. Як уже зазначалося вище, в середину цілісного циклу „Сонети” включаються групи сюжетно пов'язаних сонетів. Цей композиційний прийом зустрічається вперше саме у Івана Франка. Група несе повне сюжетне, психологічне, ідейне навантаження: XXIX — XXXI сонети — це сон героя, що привидівся йому у в'язниці. Сон — це широко відомий прийом у літературі (Данте, Шевченко, Чернишевський та ін.). Кожний художник застосовує його з певною метою: зобразити майбутнє, подати сатиричну картину життя сучасного суспільства, намалювати алегорію, яка має багатозначне навантаження (Данте). Алегоричну картину змальовує й Іван Франко.

Уві сні в'язневі з'являються дві жінки і вручають йому квітку соняшника як символ любові і колючу гілку терену — символ ненависті. Почуття любові — ненависті широко відомі з російської літератури („Люблю отчизну я, но странною любовью”. М. Лєрмонтов). У тому світі, який оточує в'язня, не можна „громадити” тільки „любов до людей”, в ньому багато зла. Але

„Не в серці людськім зло! А зла основа —

Се глупота й тота міцна будова,

Що здвигнена людьми і їх же губить.

Се зло й тобі пожре до кості тіло,

Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло.

Хто з злом не боресь, той людей не любить!”

І в'язень враз „радість вчув і люту муку”. Для боротьби за правду це почуття необхідне. І далі — знову група сонетів XXXIX — XLIII „Криваві сни” як продовження попередньої картини. Але тепер

Мов рій товпляться привиди кроваві:

Страшні злочинці і святі герої,

І рани їх я бачу, мов наяві...

Зло і добро, злочинці і святі вимагають від поета „частину пісні за важке кохання”. І поет-в'язень, в серці якого є місце для любові і ненависті, створює ці пісні, де герої вміють іти на самопожертву в ім'я високих ідеалів: Христос, Джордано Бруно, Кампанелла:

І з стогоном глухим, несвітським, в мурах

Тюремних віє щось, мов легіт в полю:

„Се муки й кров за світло, поступ, волю!”

А ось Даміян, що вчинив замах на Людовика, за що піддають його нелюдським тортурам:

„В іспанських чоботях ламали ноги,

На сірковім вогні палали руку,

Горючими кліщами тіло рвали,

І олово та сірку в свіжі рани

Лили, і кіньми рвали, й чвертували!

Цілу годину я вмирав, тирани!

Посивів з болю!”І було се вчора,

В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.

А потім Гонта, „а далі сотні, тисячі проходять кривавих тіней”. Сучасники звинувачують поета в жорстокості: „Пропав же час тортур і мук таких, Спіть, не тривожте наших серць м'яких!”Ні, „час мук” не минув: Пестель, Каракозов, муки каторжні Достоєвського і Тараса — це майже сучасність:

„Хіба різки ще не свистять у вас?

Цілими селами в тюрму не гонять?”

Сонет закінчується закликом до боротьби:

„Ми, жертви, вас звемо з могили:

Не м'якніть без часу! Гартуйте сили!

Гоніте звіра, бийте, рвіть зубами!”

Закінчуються „Тюремні сонети” звертанням до Австрії, тюрми народів, чітко визначається, чому треба „гартувати сили”:

Лиш гадь і слизь росте й міцніє в тобі,

Свобідний дух або тікати мусить,

Або живцем вмирає в твоїм гробі.

Заключний сонет „Епілог” — це звертання до „русько-українських сонетярів” ширше використовувати форму сонета — чотирнадцять рядків, оскільки сонет може стати грізною формою боротьби. Що й підтвердив Іван Франко своїми сонетами. „Дух, що тіло рве до бою”, дух любові і справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в майбутнє — цей Франківський каменярський дух — головний лейтмотив „Сонетів”. Він наповнив сонети Каменяра такою силою мужності і відваги, такою безкомпромісною жадобою боротьби за свободу людини, що це піднесло сонети українського поета на висоту кращих європейських зразків цього жанру і поставило ім'я І. Франка в один ряд з А.Міцкевичем, з його „Любовними” і „Кримськими сонетами”.

Література

1. Іван Франко. Твори в 3-х томах, 1 том. К.: Наукова думка, 1991, —665с.

2. Сорока М. О. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини XX ст.: Навчальний посібник (серія „Шкільна бібліотека”). — К.: Грамота, 2001. — 463с.