Всі публікації щодо:
Фольклор
Пісні

Пісні остарбайтерів — невільників XX століття

Л. Морміль,

вчитель української мови та літератури

Запорізька обл.

Пісні остарбайтерів — невільників XX століття — є, безсумнівно, безцінними набутками фольклору радянської епохи, правдивими і зворушливими свідченнями трагедії, учасниками якої стали наші співвітчизники.

Колишні в'язні концтаборів та остарбайтери змарнували молодість і втратили здоров'я у фашистській неволі. Вони витерпіли нелюдські страждання в полоні і не знайшли розуміння на батьківщині.

У Радянському Союзі остарбайтери та військовополонені вважалися ворогами народу, переслідувалися владою, їхня творчість не лише замовчувалась, а й заперечувалась взагалі.

Сьогодні є всі умови для того, щоб невільничі пісні XX століття ввійшли до скарбниці українського фольклору, оскільки всі вони створені за кращими традиціями усної народної творчості. Це є доказом незнищенності душі нашого народу. Велика, якщо не більша частина полонянок були жителями сільської місцевості, де ще збереглися народні звичаї, де пісні були частиною життя.

Водночас пісні, складені у фашистській неволі, є квінтесенцією декількох пісенних жанрів. Насамперед це наймитські пісні, балади, голосіння, бо більшість творів мають трагічний зміст, в них йдеться про важку роботу в неволі, висловлюється надзвичайний сум за втраченою молодістю; самих себе авторки часто уявляли заживо похованими, не мали надії повернутися додому, побачити рідних.

Пісні, складені юнаками та дівчатами, відрізняються характером виконання. Для пісень, складених дівчатами, характерний глибокий ліризм, любов до батьківщини виражається через сум за нею, через ненависть до ворогів, заклики власноруч боротися проти загарбників. Пісні, авторами яких були юнаки, відрізняються надмірністю почуттів у всьому: всеперемагаюча любов до Батьківщини, непереборне бажання помсти, всепоглинаюча ненависть до ворогів; Гітлер, фашисти та запроданці зображуються сатирично, їх образи змальовуються за допомогою лайливих слів, грубих виразів (чого зовсім немає в дівочій творчості).

Невільничі пісні складалися багатьма мовами, але поділ за цією ознакою умовний, в неволі люди не хотіли ділитися на групи за національною ознакою.

Серед жанрів невільничих пісень найпоширенішими є пісні-послання (дочки до матері, дівчини до родини, сестри до брата, юнака до дівчини, до батьківщини, матері до своєї дитини).

Ой, коли б дав Бог

Ой, коли б дав Бог неділі дождати —

Сяду я до матінки листочки писати,

Писала листочки не багато — трошки,

До своєї матінки не знаю дорожки.

Писала листочка — його не приймають,

Пішла б сама пішки — мене не пускають.

Напишу листочок та й пущу на воду,

Може, він попливе та й до мого роду.

Листочок не дойде — на воді порветься,

Тут, моя матусю, молодість минеться.

Ой, мамцю, тут горе — не можу вписати,

Я вам свого горя не можу сказати.

Як прийдеться, брате, мені тут вмирати,

Прошу тебе, брате, маму шанувати.

Я в такій неволі, щоб хоть пташка знала,

Вона б моїй мамі щодень щебетала.

Не журися, мамцю, може, я вернуся,

На свою Вкраїну хоч раз подивлюся.

Ой, мамцю, тут горе — не можу вписати,

На цьому буду листочок кінчати.

Записано від Кордій Марії Федорівни 10.11.2003 року

Особливо зворушливими є пісні-голосіння:

Ой, журавко...

Ой, журавко, журавко, чого кричиш щоранку?

Як же мені не кричать, як треба високо літать.

Клен-дерево у саду — яз листочка упаду.

Я з листочка упаду, до матіночки піду.

(Тоді мати згадає, як вечерять сідає,

Як вечерять сідає, як ложечки роздає.

Одня ложка лишня — десь дитина страждає, —

Одбилась од роду, як той камінь у воду.

Упав камінь та й лежить —

Без матінки горе жить.

Не дай Боже заболіть — нема кому пожаліть.

Не дай Боже помирать — нема кому поховать.

Поховає чужина — не знатиме родина,

Не знатиме родина, де могила моя.

Записано від Чалої Анни Тимофіївни 21.05.2001 року

Ліро-епічні пісні вражають поєднанням почуттів і вражень з сумними картинами невільничого життя:

На мотив пою, как кирпичики,

Но словами я все расскажу —

Как живут вот здесь, у Германии,

Наши русские люди в плену.

В одном городе Автограбово,

Где бараки за дротом стоят,

Там живут рабы покоренные —

Об их жизни хочу рассказать.

Хлеба им дают всего двести грамм,

Варят брюквенный суп каждый день,

А работу с них крепко требуют —

То не люди уже — только тень.

Ах, мамочка, милая мама,

Я хлеба здесь вволю не ем,

Питаюсь одной баландою,

Теряю я силы совсем.

Записано від Лакоти Тетяни Григорівни 18.12.2004 року

Надзвичайно поширеним жанром невільничих пісень є пісні-переробки на мотив широковідомих радянських:

Ост

С нежной и милой улыбкой

Ты повстречала меня,

В черной жакетке, в железной клетке,

ОСТ на груди у тебя.

Помню, ты мне улыбалась

И говорила шутя:

— ОСТ оторвется, память сотрется,

Ты позабудешь меня.

В дальнем краю на чужбине

Жду каждой встречи с тобой,

И не забыть мне нежной улыбки

Девушки милой, родной.

Верю, мы встретимся снова —

Счастье у нас впереди —

С милой улыбкой, в черной жакетке,

Но без ОСТа на груди.

Записано від Кордій Марії Федорівни 10.11.2003 року

Ще одна яскрава сторінка творчості остарбайтерів — частівки. Вашій увазі пропонуються частівки, складені Катериною Іванівною Філобок орієнтовно в 1943—1945 pp. на льонній фабриці у бараці Міттене:

Чомусь серце в'яне,

Волнується кров, —

Воно хоче повернутись

На Вкраїну знов.

Як приїхали в Бауменгейм —

Нас добре вгостили,

Не успіли пообідать —

Льоном причастили.

Як привезли нас сюди,

Нас добре вгощали —

Дали хліба двісті грамів

Й чаєм частували.

Як бачимо, творчість остарбайтерів жива, яскрава, самобутня, вона здатна пробудити у душі людини найкращі почуття.

Невільничі пісні XX століття — вартісні набутки української нації, вони повинні зайняти належне місце в скарбниці українського фольклору.

Ці твори мають надзвичайно велике значення, допомагають відновити втрачений зв'язок поколінь, зрозуміти минуле, бо, як відомо, без знання історії неможливо збудувати майбутнє.