Всі публікації щодо:
Драй-Хмара Михайло

Дуалізм естетики поезії Михайла Драй-Хмари

С. Черіпко

Інститут доуніверситетської підготовки

Національного авіаційного університету

Київ

В українську поезію Михайло Панасович Драй-Хмара прийшов на початку 20-х р XX ст. сформованим літературознавцем і поетом. У мистецтві слова намагався передати власний інтелектуальний потенціал, емоційне багатство відчуттів, розуміння і сприймання світу, природи, краси, складної і трагічної тогочасної дійсності.

Склався стереотип трактування поета як неокласика. В дискурсі цієї естетичної моделі розглядають критики вірші Драй-Хмари. Існує вже „поріг сподівань”, склалася апріорно відповідна наскрізна парадигма, в рамках якої досліджується творчість Драй-Хмари.

Постановка проблеми. Ближчий погляд на естетику слова Драй-Хмари показує, що поетова естетична модель не наслідувальна, не вміщається в апріорно означені форми: вона індивідуальна, своєрідна, в ній поєднаний опис реального світу з виразною почуттєвою гамою, наповненою звуками, кольорами. Поетові властива увага до слова, виразного, насиченого, здатного навіяти сугестію. В естетиці поезій М. Драй-Хмари поєднані кращі ознаки неокласицизму, символізму, імпресіонізму. Це поєднання в сув'язі з індивідуальними оригінальними рисами творить особливу своєрідну й неповторну естетику його поезій, власний стиль Драй-Хмари.

Аналіз досліджень творчості поета підтверджує слушність цього судження. Так, думку про відносність означення Драй-Хмари як неокласика висловлює Юрій Шерех [13]. Чуттєву наповненість його поетики підкреслюють І. Дзюба [4], Ю. Ковбасенко[8], М. Шудря [14]. В новому ракурсі естетика поезії Драй-Хмари не досліджена. Про нього переважно пишуть „в обоймі” аналізу творчості неокласиків, в постпозиції, що інспірує аплікативне застосовування сказаного про інших на його стиль.

У результаті дослідження постає світ поезії Драй-Хмари самодостатнім явищем. В основі його поетики — народнопісенні традиції, творче засвоєння класичної і модерної тогочасної поезії. Яскраво це показує лексика поезій Драй-Хмари — особлива, новаторська, багата і своєрідна. Однак існує в її тлумаченні хибне уявлення про експериментаторство поета зі словом, а не пошуки виразності, однобоким є зведення лексичного розмаїття лиш до шиболетів — особливої групи слів, котрі виходять за рамки унормованої лексики.

Про це сказав одним із перших Максим Рильський у ранній рецензії на збірку Драй-Хмари „Проростень” („Життя й революція”, 1926. — Ч. 8). За ним повторюють це інші дослідники: „У творчості Драй-Хмари відчутна схильність до експерименту. Особливо яскраво вона втілюється на лексико-семантичному рівні, зокрема в активному вживанні шиболетів: проростень, потязь, відгулень, охляп, вербляниця, безматень” [8, 67].

Мову ж слід вести не про схильність до експерименту, а про лексичне вираження багатого комплексу найрізноманітніших відтінків чуття, кольору як органічну складову образно-естетичної моделі світу ліричного героя віршів Драй-Хмари. Вона дуже багата і виразна, індивідуально неповторна. Аналіз індивідуальних ознак художньої творчості митця передбачає врахування загальних ознак певної течії чи напряму, в рамках чи під впливом яких здійснювалося їх становлення.

Ю. Шерех однозначно трактує індивідуальний стиль Михайла Драй-Хмари в континуумі символізму. На думку критика, поет зазнав дуже потужного, але все ж не остаточного впливу Миколи Зерова через особисті близькі наукові контакти і схиляння перед його талантом. Але Драй-Хмара подолав, вважає критик, цей вплив енергією власного таланту, що свідчить про силу і самодостатність його як митця. Драй-Хмара, на думку Шереха, перейшов до символізму. Є підстави гадати, що під впливом авторитету Шереха може виникнути та утвердитися однозначне означення поезії Драй-Хмари як символістської.

Аналіз його віршів дає підставу сумніватися в однозначності як традиційної позиції, так і визначення Шереха. Поезія Драй-Хмари своєрідно поєднала обидва стилі і творить власний естетичний феномен. У ній спостерігаємо сприйняття та одночасно подолання впливів неокласицизму, символізму і творення власної естетичної моделі, в якій гармонійно поєднуються ознаки обох цих стилів.

Насамперед для творчості Драй-Хмари властиві поезії з конкретикою змісту як безперечне свідчення впливу неокласицизму. Вони творять своєрідний замкнутий сюжетний малюнок, обмежений у хронотопі, але векторно екстрапольований. Від неокласиків тут кована адекватність слова, паронімічне багатство виразу чи просто експресивний перелік кількох виразних точних дефініцій. За ними постає яскрава картина доби, певної події, історичного явища, ескіз міста, місцини, видатні постаті. В сонеті „Кам'янець” читаємо:

Але заглянь у темні очі веж:

Там жах середньовіччя, тьми і гніту,

І кров, і гвалт, і заграва пожеж [5, 108].

Властива для неокласики і лексика на означення далеких екзотичних країв, історичних подій, міфічних істот і явищ, визначних осіб, митців минулого, доречна вишукана латина. Так, у сонеті „О. Грановському” згадується „Весна” Боттічеллі; у вірші „Чернігів” є згадка про Мстислава Хороброго; Ганг, Гімалаї, ім'я Махатма Ганді — передані в інтерполяції на події в Україні — згадуються у вірші „І кожен день...”; міфічну Хариту бачимо в поезії „Білі вишні...”; ім'я Шехерезади носить однойменний вірш; назву екзотичної квітки має сонет „Yictoria regia”; древні бані Ярослава осявають Київ („Померкло сяйво...”); серпневий зорепад для автора — „огненні сльози Персеїд”; „ясне сузір'я Ліри” бачимо в сонеті „Лебеді”; згадується й легендарний Буцефал („Черкаси”).

Цей перелік дозволяє взяти під сумнів твердження Шереха, що „властивого неоклясикам історично-мітологічного реквізиту, який допомагав їм підноситись над сучасним і перетоплювати злободенне в вічно незмінне, в Драй-Хмари нема зовсім — бо не вважати ж за такий реквізит згадку про Ноя („ПІД блакиттю весняною”) або про орифлями („Горять священні...”)[5, 107]. Певно, можна зарахувати ці слова, поруч із іншими подібними лексемами, до „історично-мітологічного реквізиту”. Частотність їх для цього достатня.

Від традиційних елементів естетичної моделі неокласицизму у Драй-Хмари вишуканий, інтелектуально насичений перифраз, у якому свідчення високої ерудиції поета, багатства образного мислення ліричного героя. Типовими є форми іменника в родовому відмінку.

Поділля — це „гніздо Кармелюка” („Прощання з Поділлям”); доменне литво — „залізу й криці гімни тріумфальні”, „золотий Гольштром” („Спустившися на саме дно...”); Степан Руданський — „наш бездомний геній” („На могилі...”); неволя буденщини — „кайдани Атта Троля” („По кліті кованій”); Дніпрельстан — „степу дух новий..., грізний владар могутньої природи” („На Хортиці”); Київ — „всічена глава на золотій тарелі Сало-меї” („Київ”), а Росія — „жорстокий край безглуздої сваволі”, „країна рабства й дикої сваволі” („Поворот”). Вишукані перифрази переходять у розгорнуті мета-фори-шедезри та блискучі порівняння: „Крислатих кленів юний батальйон вгорі вже стеле світлі шевелюри [5; 122];

На плесі пада ще вітрильне пір'я;

луна перекривляє томний звук;

а міст в намисті з огняних опук

горить, як світла мрія надвечір 'я [5, 121].

Сповнений барви і музики прекрасний сонет-малюнок „Чудо” — гарна ілюстрація того, наскільки розмиті межі будь-якої естетичної моделі. Почуттєва розкіш краси тут явлена в ошатній стрункості неокласичної сонетної форми:

Дуби біжать згори, мов буйні тури...

Обабіч сосни — цілий храм колон

(а в небі тільки смужка — синій льон, —

і ледве мріють золоті бордюри).

І враз прорвалось смоляне шатро:

який розгін! — казкове Межигір'я...

Під ним димує сиза оболонь...

А над мостом піднялося сузір'я, -

Зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь...[5,122].

Поезія Михайла Драй-Хмари — витончене живописання словом, де точність виразу, вміння передати адекватну сутності ознаку поєднані з покірними автору кольором, звуком, передають особливе багатство чуття. Поет уміє окреслити простір і позапростір, все переплавити, поєднавши одним настроєм людську душу і всесвіт. Це ж, як відомо, — одна з характерних ознак естетики символізму.

Дуалізм стильових особливостей поезії Драй-Хмари найбільше фокусується через епітет. В одному з віршів автор виразно, хоча й досить загадково сказав про свої вірші:

Епітет серед них як напасть:

уродиться, де й не чекав,

і тільки ямби та анапест

потроху бережуть устав [5,57].

Юрій Шерех вважає цей вислів самоаналізом-на-рацією, декларацією profession de foi символіста, форма вірша котрого тяжить до наслідування неокласицизму, внутрішнє ж чуття зроджує слова (епітети), котрі більш повно і адекватно передають глибоко індивідуальне, настроєве, особисте. „Тільки ритмічної й строфічної схеми клясицизму ще може додержати поет. Але образи (епітет) не вкладаються в ці раціоналістичні приписи, народжуються спонтанно, як вияв зовсім іншого, ірраціонального, нескутого й невиразного, але глибоко чуттєвого сприймання, виникають справді як напасть — коли підходити з погляду врівноважено-продуманого неокласичного стилю” [13; 98].

Ближче споглядання епітетів дозволяє уточнення такої позиції. Епітети ніби знаходяться в епіцентрі дуалізму: тут порівну як суто „неокласичних”, так і тих, що тяжіють до символізму. Першим властива повнодзвонна виразна семантика. Другі передають світ чуттєвий „примхливою”, химерною, багатозначною, настроєвою лексикою. Можна вважати, що саме тут вісь художніх шукань автора, де єднаються риси двох естетичних моделей, творячи цілком нову, авторську, оригінальну і неповторну.

Зустрічаються епітети традиційні, розраховані насамперед на зорову чи слухову рецепцію зображуваного, які надають розповіді, опису легкого емоційного підсилення. „Юні крила”, „путь проклята” („Я полюбив...”); „осяйний безсмертний день”(„Розлютувався лютий”); „злотокоса осінь”, „слова пахучі, п'янкі, повно-дзвонні” („Я світ увесь...”); „синій обрій”, „молода синява”, „вітер весняний”, „безлисті верби”, „блакитна оболонь”, „срібний молодик.” („Мене хвилює...”). Але поруч — „рвачкий вітер”, „прив'яла тиша”, „пізній холодок” („Шехерезада”) — виходять за традиційні межі сподівань.

Епітети набувають усе виразнішого „голосу”, кольорів, звуків, чуття. Іноді творять звичайне тло, але частіше — контрастне або ж чуттєву домінанту вірша прегарному кольористичнонастроєвому малюнку з багатоплановим смислом і глибоким підтекстом:

На горі розцвітає яблуня,

розцвітає білим шатром.

Вітер їй: — Стережись! на зваблювання,

на чари твої — буруном!

А вже небо в квітчастих паволоках:

хмарна галич біду пасе.

Ой, ярує вітер в червоних таволгах:

як зірветься — весь цвіт знесе! [5,47].

Багатопланова настроєвість епітетів пов'язана в поезії Драй-Хмари з „входженням” їх у контекст певного образу з його домінантною ознакою. Епітет разом з іменником творить зоровий, звуковий образ, багатоплановий, багатосмисловий, що залишає в читача простір для власної уяви, власного сприймання, переживань чи настроїв. Настроям ліричного героя стає ніби „тісно” в традиційному лексичному ряді. Починається і вже далі не завершується, а наростає процес пошуку слова, яке б найбільш повно вмістило чуттєве розкрилля чи хоч найбільш приблизно його виразило.

В критиці усталилося означення цієї якості естетики Драй-Хмари як схильність до експериментаторства. В цьому апріорно вчувається щось від звинувачення в формалістиці. Насправді ж пошуки слова в контексті духовної моделі ліричного героя поезій Драй-Хмари емоційно напружені, це справжні „муки творчості” (доречне означення, на жаль, набуло відтінку банальності). Вони простежуються і в характері епітетів, і у всій лексиці.

Одна з індивідуальних складових цього корпусу в художнім стилі Драй-Хмари — творення складних епітетів на основі відомих слів. У вірші „Стогнала ніч” є такі: „дзвінкокопитий кінь”, „передсвітанна гроза”, але також: „синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня” [5,53]. Подібні епітети у вірші „Помережав вечір [5, 51]: жовтожарні заграви”, „скалоокий день” розширює автор в оригінальні метафори: „Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино”; „за гратами останню мичку допрядає скалоокий день” [5,51].

Загалом епітети у віршах Драй-Хмари складають одну з найхарактерніших ознак його індивідуального стилю. Вони поєднані в оригінальні пари, що не тільки виражають ознаку, а творять новий своєрідний художній образ. У вірші „Прощання з Поділлям” бачимо „Товтри круглогруді”, „яри крутоберегі”; в поезії „Вона жива...” — „червоноките просо”, „копи золотомитрі”; в „На побережжі” — „метелик непрудкокрилий”. Є простіші форми складних епітетів, як „золотокрилі бджоли” („Круті”), „весняр блакитноокий” („Справдились...”). Вони також оригінальні й несподівані. Так, „золотохвості гадюки” летять з неба у вірші „Перед грозою”; „білопінне море”, „гостророгі крила” „білопінні буруни” навіяні морем (цикл „Море”); „залізнокрилі мрії” — у вірші „Донбас”; „ніжнотонним током” облито каштани („Симфонія”); „трембітає над світом золотоспівна зоря”, пливуть „човни золотодонні” („Поворот”); „рука великоогненна” в сонному кошмарі („Кошмар”). Тут є також складні епітети з негативним відтінком: „товстом'ясе воло”; „сліпоока ніч”. Епітет „повія можновладна” вжито в поемі „Поворот”.

Що складнішого виразу набувають епітети, то ускладнюється означуване ними слово, народжується нова лексика, адекватна значенню, словосполучення, здатне виразити складну гаму почуттів ліричного героя. Бачимо це на прикладі такого способу словотворення, як надання відомим словам видозміненої форми: „Я не хочу потороч таємних і важких морочних снів” [5, 59]. Ця лексична група в поезіях Драй-Хмари обширна і цікава. В ній виявляється символістська модель світовідчуття, якщо вважати за її класичний постулат відповідність, тотожність людської душі і природи. Вони легко розчиняються один в одному, сприймаються як два прояви одного і того ж начала,

„Відмова від міметичного копіювання зовнішнього світу замінюється у символістському дискурсі творенням естетичних форм, які поєднуються одна з одною за рахунок тематичної єдності твору”, — зазначає Леся Ставицька [12, 34]. В дискурсі цієї спорідненості поетичний пейзаж — не зримий образ, а стан душі. Сама ж душа — інобуття пейзажу. При такому взаємопочуванні, такій сугестивній взаємонастроєності ліричний герой „не намагається передати образ предмета, а проникає в середину його єства, стає його голосом, — зазначав відомий французький символіст Шарль Моріс. — Сугестія не може бути безсторонньою, вона завжди нова, в ній прихована сокровенна, невимовна суть речей, до яких вона торкається”[10; 436].

З цієї позиції словотвори в поезії Драй-Хмари не видаються просто схильністю поета до формалістичних шукань. Вони є вираз творчих зусиль, пошук естетичних відповідників особливого стану душі. їх поетична своєрідність у зразках: „Над нами лунуть луни”, „і висипається мені”, „синіють кучергани” („Поворот”); „навісні вироки” („Справдились...”); „за рядовину пухнасту, густу” ховається сонце („Перед грозою”); „нудьга морочна і стара” проглядає з історії України („Над озером...”); „накинув вечір голубу намітку на склений обрій” — бачимо й „сонце — як затертий злот” — над поганьбленим Києвом.

Ряд розгорнутих епітетів дуже широкий. Його структурування потребує особливого дослідження, яке розкриє інші багаті грані мистецького „я” поета. Читаючи вірші Драй-Хмари, раз по раз натрапляємо на дивовижно тонке відчуття автором форми слова, котре завдяки легенькому доторкові-зміні перестає бути власне словом з конкретними границями властивого йому значення. Слова ніби розмиваються з нього, вивільняються і наповнюють простір. Колір, звук дивним чином поєднуються, зливаються з душею читача, починають творити нову, ірраціональну, особливу форму буття, викликають бажання „звучати” разом з рідною, близькою мелодією, в якій чується безмежжя всесвіту, музика сфер і земна, чарівна мелодія материнської мови.

Дуже багато неба в поезії Михайла Драй-Хмари. „Хмара” до прізвища Драй не випадкове. В ньому багато звуку, загадковості, пориву до високості, характерних для символізму. Як зазначав інший український поет і теоретик символізму Микола Вороний, вища суть буття — це клаптик того блакитного неба, що від віків манить нас недосяжною красою, незглибимою таємничістю. Поет веде туди читача своїм словом, він відчуває, що немає чітких дефініцій, а тому творить на його означення диво-слово. З'являється за формою дивний, неповторний світ відомих-невідомих слів, але зрозумілих читачеві — поетові новотвори. Серед них: „Розливотуго ніколи серця човен так не плив...”, „ напухне в небі хмарка”; „Хаміль, хаміль, легенький вітер торкає руки” („Поворот”); „колосіють зор/„(„Накинув вечір”); „місяць-недобір”; загадкова „персть, вибивана ногами” („Ведмідь-гора”).

Незвичні словотвори Драй-Хмари легко сприймаються, їх не обов'язково розуміти, можна просто відчу-вати, як „вмочає сонце в сонну потязь золототкане полотно”, бачити, як на ньому „застигла колова шулік”. Не обов'язково розуміти значення дивних слів „за магалою мріє млин”, щоб внутрішнім зором побачити спекотну далину, збагнути красу порівняння, де млин — „немов приколотий метелик” („Лани — як хустка...”). Новотвори і шиболети сплітають у мистецтві Драй-Хмари дивну настроєву в'язь, яку неможливо адекватно передати словами. Але її сприймання дає естетичну насолоду:

Серпневий прохолонув вар.

Напрявши гарусної пряжі,

мережа кучеряві мажі

вечірнім золотом гаптар [5,61 ]

Полонять, захоплюють зачаровують, дарують насолоду глибоко настроєві, витонченого артистизму рядки, де „зелено в блідій поливі”, „померкло горяне горно”, „вже кладе хтось тіні гливі”.

Посилення частотності новотворів пов'язане з наростанням пристрасті авторських переживань. На передачу відчуття вражень важких реалій у вірші „Справдились навісні вироки” накладається — напливом — спогад про матусину смерть. Тоді з'являються такі дивні, незвичні для логічного сприймання, але відчутно важкі рядки (чи загалом сприймання горя, навіть чужого, буває звичним, легким?):

Зв'ялив весняр блакитноокий

світанного життя бильник.

Роз'ятрив нам весняр унози... [5,86]

Просторічні слова у віршах Драй-Хмари (соша, буз, луг, черево, лупають, потвар, мундури, басамани, рам'я, кошениць) поруч із високими (ліпота, клейноди, дерзайте, світозарних, скорбний, блавати) творять естетично вмотивований контраст, поетичний світ ліричного героя роблять багатшим, різноманітнішим.

Для естетики віршів Драй-Хмари властивий багатий ряд виразних поетичних порівнянь. Вони вражають уяву адекватністю відчуттів автора й читача, як у поемі „Поворот”: „Хтось у серці радість множить легку, як срібне волокенце” [5;79]. У „Листі до Оксани” читаємо „про виноград, що спіє на городі, до сонечка простягуючи грона, мов пальчики дитячі на молитві” [5; 132]. Тут промовисті рядки, в яких автор роздумує про поетику слів, навчає юну реципієнтку мистецького ремесла, в якому найголовніше: присутність „святого бажання” творити, щоб постало перед „зірким духовним оком” те, що хочеш виразити. Отоді вже, радить поет,

міркуй, яким добірним влучним словом

віддати мисль чи образ, бо слова —

мов камінці ті різнокольорові...

те гостре, те безбарвне, як вода,

те лащиться, мов гожий панський цуцик,

те жалиться, як ніби кропива,

те запашне, неначе кримський персик,

а те смердить, як розбовток в яєчні [5,135].

В цій „професійній пораді”, розрахованій на дитяче сприймання, годі спеціально шукати profession de foi. Але вона промовиста щодо вимогливості поета до власного слова, ставлення його до самого процесу творчості.

Таким чином, поетичний світ Михайла Драй-Хмари поєднує в собі кращі ознаки літератури ренесансу початку XX століття. Гармонійно поєднані в ній риси неокласицизму та символізму творять неповторний світ індивідуального авторського естетичного стилю, з іманентно присутньою любов'ю до „леління рідної розмови”. Творча інтерпретація естетики індивідуального стилю Драй-Хмари розкриє ще глибші його пласти. Зокрема це стосується не тільки лексики, а й усієї сукупності художніх ознак, що мають стати предметом глибшого аналізу. Це дозволить висвітлити інші грані таланту прекрасного майстра поетичного слова, котрий почув серцем і зумів передати силою власного почуття витончену красу рідної мови.

Література

1. Астаф'єв О. Стилі української еміграції: естетика тотожності // Українська мова та література. — 2000. — Ч. 17 (травень).

2. Безсмертні: Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмару. — Мюнхен: Ін-т літератури ім. Михайла Ореста, 1963. — 274 с.

3. 20-і роки: літературні дискусії, полеміки. — К., 1991. — 263 с.

4. Дзюба І. Він хотів „жить, творити на своїй землі...”// Михайло Драй-Хмара. Вибране. — К., 1989. — С 5—39.,

5. Драй-Хмара М. Вибране. — К., 1989. — 349 с

6. Драй-Хмара М. Матеріали. Дослідження. — К., 2002.— 680 с.

7. Заславський І. Лебеді і їх творча історія // Українське слово.-T. 1. —К.,1994. — С. 504—512.

8. Ковбасенко Ю. Михайло Драй-Хмара // Гроно нездоланих співців. — К., 1997. — С.61—72.

9. Луцький Ю. Літературна політика в совєтській Україні. 1917—1934. — Duke University Press, 1990. — 245 с.

10. Морис Шарль. Литература нынешнего дня //Поэзия французского символизма. — М.,1993. — 231 с.

11. Петров В. Діячі української культури — жертви більшовицького терору. — К., 1992. — 108 с

12. Ставицька Л. Естетика слова в українській поезії 10—30-х pp. XX ст. — К., 2000. — 283 с.

13. Шерех Ю. Легенда про український неоклясицизм // Юрій Шерех. Твори: У 3 т. — Т. 1 (Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеології). — Харків, 1998. — С 92—139.

14. Шудря М. Неокласики або „Гроно п'ятірне нездоланих співців”// Українська мова та література. — 1999.—Ч. 17,



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.