Стаття Сковорода Григорій
Анакреонтичні та гораціанські оди у творчості Г. Сковороди і В. Капніста

О. Казанжи,

аспірантка

Миколаїв

Актуальним питанням сучасного національного літературознавства залишається встановлення цілісності літературного процесу. Особливо багато неоднозначних думок виникає навколо періоду, коли українська література після тривалого занепаду розпочала своє відродження. її ренесанс припадає на кінець XVIII — першу третину XIX століття, що позначилися переходом від класицизму до романтизму. Сукупність ідейно-стильових тенденцій на даному етапі дістала назву преромантизму. Таким чином, у вітчизняній літературі активного розвитку набула пре-романтична естетика, перейнята пафосом самовизначення й утвердження особистості, самобутнього розвитку всіх народів і національно-культурних традицій. Преромантизм був спрямований на вирішення певних загальнолюдських та особистісних проблем, які стали підґрунтям для виникнення політичних, соціальних та культурних, що на сучасному етапі державотворення не втратили своєї важливості.

Як зазначає І. Лімборський, український преромантизм виник у результаті складного і динамічного діалогу бароко з просвітницькою парадигмою, котрі синтезували його визначальні особливості. Цей перехідний художній напрям абсорбував барокове трагічне світовідчуття, погляд на світ як на антиномічне утворення, тяжіння до символу та алегорії, увібрав у себе просвітницький підхід до інтерпретації світу й ліричного героя, котрий не пориває своїх зв'язків з природою, створюючи концепцію „природної людини», і намагається побачити в ній своєрідну „проекцію» своїх переживань та страждань [9;324]. Так, справедливим є твердження Т. Бовсунівської про те, що кінець XVIII — початок XIX століття у Російській імперії ознаменований стилем мислення Г.Сковороди, його філософії [2;117]. Тому варто говорити про значний вплив міркувань українського мислителя на формування засад національної преромантичної естетики.

В Україні протест проти засилля духовного поневолення православною церквою вилився у пієтизм — так званий протестантський, а згодом міжконфесійний рух, який оголосив відмову від теологічної схоластики і клерикалізму, спрямовувався на спрощення релігійного культу, орієнтувався на індивідуалізм та національну самосвідомість, єдиним джерелом віровчення визнаючи лише Біблію [11,15]. Такі переконання покладені в основу філософської діяльності Г.Сковороди і стали визначальними принципами його життя. На цій підставі деякі дослідники, зокрема Ф. Канак, Р. Любащенко, вважали мислителя протестантом [6,11]. Тому ідеї філософа не прийняла православна церква. Вони були їй невигідні, адже спрямовувались на фізичну й духовну свободу людини, вказували на її богоподібність, індивідуальність, неповторність, пропагували обов'язкове для кожного право на щастя, радість, а отже, заперечували рабство як загальнонаціональне, так і особистісне. Подібними настроями просякнута відповідно й уся поетична творчість Г. Сковороди, що не могла не викликати зацікавлення у борців за національну і людську волю, власне у представників української інтелігенції, а особливо у письменників. Серед них називаємо С Глінку, 0. Паліцина і В. Капніста, поезія якого є своєрідною інтерпретацією філософської концепції Г.Сковороди. Саме дослідження взаємозв'язку творчих пошуків обох поетів на засадах національної пре-романтичної концепції визначає мету статті.

Життя і творча діяльність великого національного мислителя не пройшли повз В. Капніста, якого з філо-софом поєднувала не тільки спільність поглядів на життя та літературний доробок, але й особисті зв'язки, зокрема близьке знайомство з родиною Томар. Учень Г. Сковороди В. Томара був другом поета і його сусідом, про що дізнаємося з листа Стефана Томари до В.Капніста від 5 липня 1786 року з Ковраїв: „Чувствую искренное удовольство о благоприятствование вашем сыну моему Василию. Он весьма меня обрадывал переведением его в полк Лубенский, я бывши всю зиму болен и близь смерти, писал к нему, чтобы он старался быть поближе меня, он, как и писать изволите, сделался вашим соседом, найдет в вас доброго искренного к себе приятеля, прошу вас его любить». На смерть Василя В.Капніст відгукнувся віршем „На смерть Василия Степановича Томары». В останніх рядках поезії письменник говорить про те, що він вчився у свого „любезна друга», „как путь свой в вечность пролагать», „как жить, терпеть и — умирать» [7;258], а отже, сповідував і повністю приймав учення Г. Сковороди.

Філософією українського мислителя наскрізь просякнута уся поетична творчість В.Капніста. Саме під її впливом були написані так звані анакреонтичні і гораціанські оди, у яких синтезовані усі найважливіші загальнолюдські проблеми, відбувається пошук їх розв'язання. Ці вірші стали проявами справжньої духовності і любові до життя, своєрідним протестом проти державного деспотизму, спроба звернути увагу людства на вічні цінності.

Анакреонтична поезія посідала значне місце у творчому доробку письменників кінця XVIII — першої половини XIX століття. У російській літературі до неї зверталися М. Херасков, Г. Державін, М. Карамзін, К. Батюшков. Серед українських літераторів анакреонтика була не дуже поширена, адже цьому не сприяло соціально-політичне становище в поневоленій країні. Лірика зазначеного періоду мала своїм завданням боротися проти національного рабства і соціальної несправедливості, саме тому поетичний доробок В. Капніста являє собою неабияку цінність. Письменникові вдалося піднятися над буденщиною, проявити справжню українську вдачу.

Анакреонтичні вірші поета — це гімн красивим людським почуттям, прагнення духовної насолоди і розкриття власної душі, особистих переживань. Тема кохання звучить у таких поезіях В. Капніста, як „Разлука», „Красавице», „Камелек», „Невольная разлука», „Напрасные слезы», „Силуэт», „Приют сердца», „Скромное признание в любви». Вірші просякнуті легкістю й безтурботністю. Саме такі настрої наближують їх до витворів рококо, яке тяжіло до інтимізації мистецтва, уникало контрастів, прагнуло гармонійної колористики та елегійної тональності. Тут знову чітко простежується явище амальгамності, характерне для творчого доробку більшості українських літераторів. Бароко, рококо і преромантизм органічно поєднуються у таких поезіях Г.Сковороди, в яких поет оспівує пасторальне буття серед долин, балок, могил і пагорків, де пропадають „думы трудны», а життя здається раєм („Ах поля, поля зелены...»). Філософ переймається станом „веселья сердечнаго» („Прошли облака...»), захоплюється малими радощами („J delikati blanda etc») [14]. Подібними настроями пройняті вірші В. Капніста „Зима», „Осень», „Приближение грозы», „На смерть Юлии», у яких стан природи повністю зливається з душевним станом письменника, закоханого у тихе сільське життя і в сільських жителів, котрих поет розумів, котрим співчував. Турботою і увагою пройняті рядки вірша „Приближение грозы», де лірик звертається до селян:

Поспешайте в копны сено

И снопы златые класть,

Дождь пока коснит мгновенно

Ливнем на долины пасть [7;249].

У поезії „Осень» В. Капніст проводить паралель між природою і людським життям. Знову з'являється мотив неминучості смерті, що тільки одна покликана „от чувства горести избавить и скорби остро жало стерть» [7; 178]. Зиму змінює весна, як і в житті кожного радісні події змінюють сумні. Вплив сковородинівської філософії тут безперечний — пізнати щастя, не відчувши горя, неможливо, тому треба вірити у краще і не жалітися на долю:

Подождем: — как после тени

Солнца луч ясней блестит,

После скорбных угнетений

Так нас радость оживит [7; 179].

Отже природа посідала особливе місце у творчості обох українських митців, адже людина її невід'ємна частина. Свої найсерйозніші філософські праці Г. Сковорода створив, усамітнившись у лісах Стариці, а найкращі твори В. Капніста народилися серед чарівних гаїв Обухівки. „После обеда, отдохнув самое короткое время на диване в гостиной, выпив с трубочкой свою чашечку кофею, он сходил по террасам вниз в свой любимый небольшой домик, выстроенный на берегу реки и окруженный высоким лесом, где царствовали вечный шум мельниц и вечная прохлада; здесь по большей части он писал все, что внушало ему доверие», — розповідає у своїх мемуарах донька поета [13;470]. Я. Ярема звертає увагу на зв'язок між інтровертизмом і природою у Г. Сковороди і говорить про сковородинівський тип українця [16;259], яким можна вважати В. Капніста, котрий у своєму творчому доробку виявляє національні особливості мислення, національну ментальність.

У поетичній спадщині В.Капніста важливе місце належить філософській анакреонтиці. Зближення віршів „Чижик» В.Капніста й „Ой ты, птичко желтобоко» Г. Сковороди вже увійшло у традицію, яку не ігнорував жоден з дослідників творчості першого. Українцю як представнику високодуховної нації чуже прагнення до матеріальних благ, характерна певна покірність істинного християнина, глибока релігійність. Він не буде, подібно чижику, кружляти перед „ястребом гладным», шукаючи багатства. Ця думка так відображена в поезії:

Так зачем и мне крушиться,

Что вельможей не рожден?

Тот пусть ищет век томиться,

Кто тщеславием вскружен.

Я же низменной стезею

От мирских сует уйду.

Труд деля с драгой семьею,

Счастье в бедности найду [7; 132].

Ця ж проблема порушена і у віршах „Желание стихотворца», „Мотылек» і „Багатство убогого», де відчутні впливи сковородинівської „філософії серця», за якою справжній українець живе згідно з законами і покликами серця, тому, як зазначає І. Мірчук, саме любов, що грає провідну роль у його духовному житті, є істинним багатством [3]:

Купцы в моря глубоки

За златом пусть плывут;

Цари пусть крови токи

За шаг границы льют;

Но я, не алча кровью

Купить вселенной всей,

Твоей одной любовью

Богаче всех царей [7; 150].

Як справедливо відмічає А. Ніженець, існує співзвучність мотивів та інтонацій між віршем В. Капніста „Ода на счастье» з 21 -ю піснею „Саду божественних пісень» Г. Сковороди [5; 103]. Пошуки ща-стя стали провідною проблемою творчості обох письменників, і обидва вони погоджуються з тим, що його необхідно шукати не зовні, а в собі. Треба тільки зазирнути у власну душу. „Пізнай самого себе» — це гасло, яке є провідним у філософії „серця» українського мислителя. Незнання власного внутрішнього світу є першопричиною усіх проблем у людському суспільстві. Щастя Г. Сковороди відповідає на питання, де його шукати:

Не прикасайся ты мне, абіе мя срящешь,

Не обретай мя извне, абіе обрящешь.

О щастіе, наш ясный свет,

О щастіе, наш красный цвет!

Ты мати и дом, появися, покажися! [14;79].

В. Капніст розкриває сказане мислителем, спираючись на власний досвід людини, яка теж стає жертвою людських забобонів і пристрастей:

Виновны мы, что, льстясь мечтами

И блеском призраков пустых,

Живущее блаженство с нами

Стяжать желаем от других;

Что вечно токмо в чуждой доле,

То в хижине, то на престоле,

Обресть надеемся покой;

И, ослепленные пристрастьем,

Весь век свой гонимся за счастьем,

Нося его всегда с собой [7; 115].

Таким чином, митці звертають увагу на людину як творця власної долі, котра здатна керувати власною волею і слухати, у першу чергу, самого себе, своє серце і діяти вільно. Така увага до особистості і її почуттів є суто преромантичною особливістю, що яскраво розкривається у гораціанських одах В.Капніста, які також позначені впливом філософських поглядів українського Сократа.

Зацікавлення творчістю античних поетів стало типовим явищем епохи Просвітництва, особливо для класицизму. Письменники осмислювали і перекладали Овідія, Вергілія, Гомера, Софокла. Винятком не став і Горацій, творчість якого, на думку А. Маркова, звернена у майбутнє, „к пониманию человека не как заложника судьбы, но как предстоящего лицом к лицу грядущей к нему судьбе» [4;8]. Така спрямованість лірики давньоримського поета захопила і Г. Сковороду, і В. Капніста, які цілком поділяли його погляди на життя людини. Таким чином, відбулося взаємопроникнення класицистичних та преромантичних концептів, де знову проявився синкретизм художніх напрямів як особливість українського літературного процесу. Російськомовний поет-українець багато перекладав Горація, але у нашій розвідці звертається увага лише на цикл переспівів гораціанських од, що являють собою глибокі філософські роздуми над загальнолюдськими проблемами.

Як і Г. Сковорода, В. Капніст все життя мріяв про створення щасливого суспільства хоча б на батьківщині, в рідній Україні. На думку національного мислителя, запорукою появи такого суспільства є „сродна» праця, адже кожний у житті має своє власне призначення: „Зачем же тревожиться. Если что невозможное, то, конечно, и неполезное: все то одно. Чем что полезніе, тем статочне» [6]. Про це у поетичній формі говорить і В. Капніст у вірші „Ода, Ломоносов», у якому порівнює поетичні досягнення М. Ломоносова, Г. Державіна і свої, використовуючи алегоричні образи небесного орла і працьовитої бджоли:

С такою дерзостью чудесной,

Изведав неусталость крыл,

Верх облак синеве небесной

Российский сей орел парил.

Но я, как пчелка над землею,

С трудом с цветов сосуща мед,

Я тиху песнь жужжать лишь смею:

Высокий страшен мне полет [7; 176].

Преромантичний мотив швидкоплинності й скінченності земного життя є одним з провідних у гораціанських одах В.Капніста. У поезіях „Суетность жизни», „Совет», „Беззаботность», „Ворожба», „Весна», як і у 23-й пісні Г. Сковороди („Ми тебе зовсім марнуєм, о життя щасливий час!») розкривається думка про те, що усе минає швидко, тому просто необхідно поспішати жити, жити сьогоденням. Варто звернути увагу на співзвучність окремих рядків з пісні мислителя і вірша В. Капніста „Ворожба»:

Не наше то уже, что пройшло мимо нас,

Не наше, что породит будуща пора,

Днешній день только наш, а не утренній час.

Не знаем, что принесет вечерняя заря [14;81].

(„О дражайше жизни время, коль тебя мы не щадим!»)

Миг, в который молвим слово,

Улетел уже от нас:

Не считай на утро ново,

А лови летящий час [7; 167].

Не варто витрачати час „на замыслы надмерны, которых веком не свершить» („Беззаботность»), а краще „жить спеши украдкой; смейся, пой, люби, играй» („Ворожба»). „Не льстись ничем ты вечным в свете,» — закликає поет („Суетность жизни»), бо перед смертю усі рівні:

Хотя богат, породы знатной,

Хоть раб и в хижине живешь,

Хоть царь, но смерти беспощадной

Равно ты жертвою падешь [7; 172].

Тема згубності любові до багатства, людської хтивості найбільше хвилює митця. Прагнення наживи було чужим його душі, хоча він сам належав до того суспільного прошарку, в якому гроші визначали статус особистості, але водночас робили її залежною від власних амбіцій і жадоби влади, страху втратити її. Такі поезії, як „Умеренность», „Богатому соседу», „Набожность», „Против златолюбия» показують переваги духовних благ над матеріальними, помірності над надмірністю, бо хто обирає скромну середину, „не в златоглавом тот чертоге, но и не в хижине живет» („Умеренность»). Отже, і тут дуже помітний вплив філософських ідей Г. Сковороди. Спосіб життя мислителя, його трактати заперечували прагнення до збагачення. Показово, що своєю тематикою обох митців зацікавила одна й та сама ода Горація „К Гросфу», основна думка якої — наставляння до спокійного, праведного життя. У 24-ій пісні Г. Сковороди і вірші В. Капніста „Подражание Горациевой оде» перед читачем розкривається марність і безглуздя воєн заради збагачення, влади і слави, пошуків щастя у чужих землях, нікчемність таких дій перед вічністю. Істинний спокій приносить людині духовність і доброта:

Вас бог одарил грунтами,

но вдруг может все пропасть,

А мой жребій с голяками,

но бог мудрости дал часть [14; 82].

Поместьем малым я снабжен,

Но духом твердым одарен,

Что ложной славы не желает

И злобу черни презирает [7;257].

(„Подражание Горациевой оде»)

Отже, поетична творчість В. Капніста є яскравим віддзеркаленням української національної філософії, основоположником якої був Г. Сковорода. В анакреонтичних і гораціанських одах поета відбиті її основні положення, просякнуті преромантичними мотивами самотності і печалі, швидкоплинності часу й скінченності земного життя, духовної насолоди від спілкування з природою, відрази до надмірного багатства і потягу до матеріальної наживи. У поезіях обох поетів з'являється новий тип ліричного героя — вільна особистість з високими духовними потребами й устремліннями. Наявність у ліриці письменника преромантичної проблематики поряд з класицистичною та рококо є безперечними свідченнями синкретизму в національному літературному процесі, а єдність філософських поглядів Г.Сковороди і В.Капніста характеризують останнього як письменника з українською психологією, глибоким відчуттям і знанням української ментальності.

Список використаних джерел

1. Благой Д. Д. От Кантемира до наших дней. — М.: Художественная литература, 1978. —T.I. -550c.

2. Бовсунівська Т. В. Історія української естетики першої половини XIX століття. — К.: Видавничий дім Дмитра Бурало, 2001. — 344 с

3. Глобенко М., Петров В., Чижевський Д. Українська література / Мірчук І. Історія української культури. — Мюнхен,

Львів, 1994. — 379с.

4. Гораций. Оди / Гораций: [сост. А.Марков]. — М.: Эксмо, 2006. - 352 с.

5. Іваньо І. В. Філософія і стиль мислення Г. Сковороди. — К.: Наукова думка, 1983. — 272 с.

6. Канак Ф. Суспільство сродної праці Григорія Сковороди як варіант громадянського суспільства // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / С. Л. Йосипенко, Я. М. Стратій (упоряд.); І.П.Стогній (відп. ред.); Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди. — К., 2003. — С.212—221.

7. Капнист В. В. Собрание сочинений в двух томах. — М. — Л. Издательство АН СССР, 1960. — Т.1. — 772 с.

8. Ковалинский М. И. Жизнь Григория Сковороды // Ско-ворода Г.С. Сочинения / Пер. с укр. А. Н. Гордиенко. — Мн: Соверменный литератор, 1999. — С.642—699.

9. Лімборський І. Європейське та українське Просвітництво: незавершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм. — Черкаси: ЧДТУ, 2006.— 363с: іл.

10. Літературознавчий словник-довідник. / Упорядники: Р. Г. Гром'як, Ю. І. Ковалівтаін. — К.: ВЦ „Академія», 1997. — 752 с.

11. Любащенко Р. І. Історія просвітництва в Україні: курс лекцій. — 2 вид., доп. і випр. — К.: Поліс, 1996. — 350 с

12. Серман И. 3. М.Ломоносов, Г.Сковорода и борьба направлений в русской и украинской литературах XVIII века// Рус-ская литература XVIII века и славянские литературы. — М. — Л.: Издательство АН СССР, 1963. — С.41— 78

13. Скалой С. Воспоминания //Русские мемуары. Избранные страницы. XVIII век/Сост., вступ, ст. и прим. И. И. Подольской: Биогр. Очерки В. В. Кунина и И. И. Подольской. — М.: Правда, 1988. — С.457—484.

14. Сковорода Г. Повне зібрання творів у двох томах. — К.: Наукова думка, 1973. —ТІ. — 532с.

15. Філософський словник / За ред. В. I. Шинкарука. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К: Головна редакція УРЕ, 1986. — 800с.

16. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Упоряд. М.Шаповал. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2006.— 341с.