Проблема порівняльного вивчення творів зарубіжної та української літератури

О. Гордієнко,

аспірантка

Житомир

Останнім часом у періодичних науково-методичних виданнях друкується багато матеріалів, присвячених проблемі інтеграції курсів зарубіжної і української літератури у школі. Так, Н. Волошина вважає взаємозв'язане вивчення їх важливою проблемою сучасної методики [1, с 3]. У статті „Шевченко і зарубіжні літератури” вона пропонує на заняттях зі світової літератури проводити паралелі між життям і творчістю Великого Кобзаря та життєвими шляхами і спадщиною Данте, В. Шекспіра, Й.-В.Гете та інших класиків зарубіжної літератури. Н. Волошина вважає недоліком багатьох підручників зарубіжної літератури те, що в них відсутні паралелі між зарубіжною і українською літературами. Це стосується також підручників з української літератури [2, с 5].

У посібнику для студентів вищих закладів освіти „Наукові основи методики літератури” за редакцією Н. Волошиної зазначається, що „завдання вчителя-словесника бачиться не стільки в розкритті контактно-генетичних зв'язків української літератури з європейським літературним процесом, скільки у виявленні типологічних моментів, спільності й відмінності цього процесу, що зумовлюють національну своєрідність літератури” [3, с 212].

У статтях, що вийшли друком останнім часом, розглядається спільне на рівні проблематики, ідеї, сюжету, образів, художніх особливостей творів одного роду зарубіжної і української літератури.

Однак, добираючи літературний матеріал для порівняльного аналізу, ми запланували для експериментального вивчання деякі твори, що належать до різних родів літератури — драми і епосу. Це стосується, зокрема, трагедії В. Шекспіра „Ромео і Джульетта” і повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною” (8 клас), трагедій В.Шекспіра „Гамлет”, Й.-В. Гете „Фауст” і епічних поем Т. Шевченка „Катерина” і „Наймичка” (9клас).

Ми керувалися такими міркуваннями.

Драма і епос мають дещо спільне, що дає змогу порівнювати твори цих родів літератури. Так, твори епічного і драматичного родів літератури зображують події, що відбуваються в просторі й часі та знаходяться у причинно-наслідкових взаємозв'язках. Щоправда, способи художньо-мовленнєвого втілення сюжетів у епосі і драмі різні. В епосі розповідь йде ніби „збоку”. У драмі ж мова персонажів, по суті, відображає їхні дії в певній ситуації. Саме мова персонажів, особливо монолог, у драматичному творі є не тільки засобом психологічної характеристики героя, пояснення його вчинків, розповіді про події поза сценою, а й своєрідним рупором авторських ідей. Водночас сюжетна лінія обов'язкова як у драматичному, так і в епічному творах.

У драматичному і епічному творах зарубіжної та української літератури можуть бути схожі способи їх сюжетотворення. Так, у процесі порівняльного аналізу трагедії В. Шекспіра „Ромео і Джульетта” і повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною” зупиняємось на такій особливості сюжетотворення, як велика кількість випадковостей.

Справді, випадковості „переслідують” героїв обох творів. Розглянемо цю особливість детальніше.

У першому акті Ромео і Джульетта, покохавши одне одного, дізнаються, що належать до ворогуючих сімей. На закоханих звалюється чимало непередбачених нещасть: сутичка Тібальта з Меркуціо і Ромео, сватання Паріса і весільні приготування, карантин, який завадив Ромео у вигнанні отримати лист Лоренцо, і, нарешті, невелике запізнення Лоренцо в могильний склеп. Різкіше зіткнути високе почуття з ворожими йому силами — таким виявляється завдання рясних перипєтій у шекспірівській трагедії.

Багато в чому на випадку побудований і сюжет повісті М. Коцюбинського „Дорогою ціною”, в якій дія розвивається ніби за законами пригодницького жанру.

Остап і Соломія втікають за кордон, покинувши все на рідній землі. Однак перша спроба перебратися туди виявилася невдалою. Козачий дозор розстріляв утікачів, але Остап і Соломія чудом урятувалися. Згодом вони все ж таки перебралися в Туреччину по річці на плоту. Але тут сліпа куля наздогнала Остапа. Соломія, залишивши пораненого коханого, йде на пошуки допомоги. Герої потрапляють у середовище циган, причетних до крадіжок і вбивств. Остап поступово одужує. Соломія працює в хазяїна-болгарина і навіть домовляється з ним про роботу для Остапа. Здавалось б, все складається сприятливо, і закохані знайдуть нарешті свободу, засоби до існування, бажане щастя. Але доля відвертається від них. Остап потрапляє в тюрму без вини винуватий. Соломія рятує його, але сама гине.

І в трагедії Шекспіра, і в повісті Коцюбинського закохані не знайшли щастя, хоча боролися за нього. Попри трагічні фінали, в творах звучить життєстверджуюча думка про велику силу кохання, здатного порятувати людство від смерті [4, с 166].

Отже, наявність сюжетів, близькість способів сюжетотворення і проблематики зарубіжної і української літератур дають підстави залучати драматичні і епічні твори для порівняльного вивчення в школі.

Однією з проблем сучасної школи є прищеплення школярам інтересу до літератури, захоплення нею. Але, на жаль, деяким учням властива байдужість до найкращих зразків національної і світової літератури. Причиною такого явища, напевно, є не тільки недостатня естетична підготовленість школярів, невисокий рівень їхньої літературної культури, а й те, що час нівелює актуальність багатьох проблем. Важливі колись ситуації або характери значною мірою втрачають свій морально-естетичний вплив на підростаюче покоління. Тому найважливішою умовою такого впливу є наявність у творі літератури моменту „вічного”, співзвучного із сучасною епохою. Так, образи Ромео і Джульєтти з трагедії В. Шекспіра, Остапа і Соломії (М. Коцюбинський. „Дорогою ціною”), Маргарити (Й. В. Гете. „Фауст”), Офелії (В. Шекспір. „Гамлет”), Катерини, Ганни (героїнь поем Т Шевченка „Катерина” і „Наймичка”) створені в певних історичних умовах, позначені конкретними національними рисами. Але водночас названі образи висвітлюють особливості людських характерів, що є типовими у всі часи. „Вічними” залишаються теми кохання, жіночої долі, що порушені в названих творах. За влучним зауваженням Г. Бояджієва, „вічне мистецтво тому й вічне, що має властивість ставати сучасним” [5, с 155].

Наведемо для прикладу урок порівняльного аналізу жіночих образів — Офелії (В. Шекспір. „Гам-лет”), Маргарити (Й.-В. Гете „Фауст”) і героїнь поем Т.Шевченка „Катерина” і „Наймичка” (9 клас).

У літературознавчій і методичній літературі вчитель знайде чимало матеріалів з питань аналізу цих визначних творів зарубіжної драматургії; особливу увагу тут приділено образам головних героїв — Гамлета і Фауста [6, с. 262—266; 7; 8].

Цікавим бачиться порівняння жіночих образів трагедій — Офелії і Маргарити з героїнями шевченківських поем Катериною та Ганною. Адже названі твори зближує тема трагічної жіночої долі. Безумовно, її не варто розглядати як єдину в проблематиці цих найскладніших філософських творів зарубіжних драматургів.

Урок порівняльного аналізу жіночих образів Офелії і Маргарити та Катерини і Ганни проводився у формі лекції з елементами бесіди. Більше уваги приділялося вмінню учнів відповідати на проблемні запитання, складати порівняльну характеристику героїнь за наданим планом.

На початку уроку — коротке вступне слово вчите-ля-експериментатора: „Ви ознайомились з найвизначнішими творами зарубіжної драматургії — трагедіями Шекспіра „Гамлет” і Гете „Фауст”, вас схвилювали жіночі образи цих творів — Офелія і Маргарита. Долі цих жінок, як ми бачили, трагічні: вони гинуть. У чому ж причина їхньої загибелі?”

У першу чергу зупиняємось детальніше на образі Офелії, звертаючись до тексту трагедії В. Шекспіра.

Учні згадують, що в першій дії трагедії Офелія каже батькові, що Гамлет освідчувався їй у коханні: „Він клявся мені в коханні своєму”. Полоній забороняє їй говорити і навіть думати про кохання принца. Забути про кохання Гамлета їй наказує і брат — Лаерт. Отже, — зазначає вчитель-експериментатор, — Офелія одразу ж опиняється між двома вогнями: коханням принца і забороною на це кохання її рідних.

Далі, в процесі розвитку конфлікту трагедії в другій дії, ми бачимо, як Полоній жорстоко, незважаючи на почуття дочки, втягує її в інтриги проти Гамлета, „випускаючи” для зустрічі з ним і підслуховуючи, що він каже Офелії.

Учні знаходять підтвердження цьому в тексті: „Ми сховаємось тут, підслухаємо...”

У третій дії Полоній з Клавдієм також використовують Офелію проти Гамлета:

Полоній: Гуляй тут, доню. Ви ж, мій володарю, Зі мною звольте бути. (До Офелії). Вдай, немов Читаєш щось із книжки, і тому На самоті.

(Тут і далі переклад Є. Гребінки)

Тут же, в 3-й дії, Гамлет відмовляється від Офелії, прощається з нею назавжди. Він каже їй: „Я кохав тебе раніше” і далі: „Я — не любив тебе!” На перше освідчення Офелія відповідає відверто: „Я вірила цьому, принц”. На друге — з гідністю: „Я помилилася...”

Звертається увага на важливу деталь: питання Гамлета під час прощання з Офелією: „Де твій батько?” — останній шанс Офелії, яка стала жертвою інтриг Полонія і Клавдія, виправдати себе. Після завідомо неправдивої відповіді „Вдома, принце”; — вона стає ворогом у очах Гамлета. Полоній і Клавдій ховалися, підслуховуючи їхню розмову, і принц, звичайно, знав про це. Підтвердженням цьому є відповідь Гамлета: „Хай за ним,замкнуть двері, щоб він удавав блазня тільки в своїй хаті. Прощавайте!”

Звертається увага учнів на те, що Офелія розумна дівчина, вона добре знає і високо цінує Гамлета:

О, що за дух знеміг! Меч, розум, мова —

Солдата, вченого і царедворця;

Надія й цвіт прекрасної держави,

Шляхетності свічадо і взірець,

З якого приклад брали, — все пропало!

А я, нужденніша за всіх жінок,

Що упивалась медом клятв його,

Дивлюсь, як цей величний, гордий розум,

Мов дзвін розколотий, задеренчав,

Як незрівнянний молодості образ

Розбився о безум. Горе, я від плачу

Не сліпну! Що я бачила, що бачу!

Офелія не розуміла стану Гамлета, і тому його розчарування в людях, заклик „Геть від людей!” вважала безумством.

Офелії так і не довелося дізнатися, як сильно кохав її принц. У V дії в сутичці з Лаертом Гамлет повторює своє знамените зізнання: „Я так її любив, що й сорок тисяч братів, з'єднавши всю свою любов, мою не здужали б...”

— Отже, назвіть риси характеру Офелії, — пропонує вчитель-експериментатор. Учні відзначають її душевну чистоту, довірливість, прагнення кохати і водночас покірність і слабкість. Вона підкоряється батькові і Клавдієві, ворогам Гамлета, хоча щиро кохає принца, підкоряється сильним, і в цьому її слабкість, неспроможність протистояти злу. Тому Офелія гине.

Далі порівнюємо Офелію („Гамлет” Шекспіра) з Маргаритою („Фауст” Гете), Маргариту з Катериною („Катерина” Шевченка), Катерину з Ганною („Наймичка” Шевченка). Така послідовність порівняльного аналізу не є випадковою. Порівняння образів Офелії і Маргарити допоможе активізувати знання учнів про особливості характерів і долі шевченківських героїнь, схожість і відмінність цих жіночих образів. Варто пригадати, що Гете з'єднав сюжет середньовічної легенди про вченого-мага Фауста з іншим, досить поширеним в усній народній творчості того часу: закоханий юнак спокушає недосвідчену дівчину; вона чекає від нього дитину, а він малодушно кидає її напризволяще [9, с 120].

— Порівняємо Офелію з Маргаритою, — героїнею трагедії „Фауст” Гете, — каже вчитель-експериментатор. — Знайдіть у тексті трагедії слова, якими Фауст характеризує Маргариту після того, як зустрів її і покохав:

Ах, свята невинність, простота, —

Ніяк собі ціни не пізнають!

Сумирність, лагідність —

Що краще є в природі?

Ці найкоштовніші з окрас...

(Тут і далі переклад М. Лукаша)

Отже, в Маргариті Фауст побачив „святу невинність, простоту”, тобто душевну чистоту і щиросердність. Саме ці риси характеру Маргарити споріднюють її з Офелією. Учні пригадують, що Маргарита довірилася Фаусту — прекрасному незнайомцю, покохала його всім серцем. Фауст підкорив її вченістю:

Ах, боже мій, який він вчений!

Чого не передумав він!

А я — червонію від сорому,

Мовчу чи відповідаю: так...

Порівнюючи Маргариту з Офелією, учні називають й інші схожі риси характеру героїнь: довірливість, здатність кохати всім серцем, слабкість, неспроможність протистояти злу. Маргарита, зіткнувшись зі злом, лише молиться, вважаючи, що тільки Господь може протистояти йому.

Через її гріховне кохання до Фауста загинули мати, брат Валентин, вона власноруч убиває новонароджене немовля. Маргарита божеволіє. В тюрмі вона чекає на кару за скоєний злочин. Маргарита кається, і Бог обіцяє їй порятунок. Душу Маргарити (як пізніше і душу Фауста) рятує Господь, і забирають її на небо ангели. Так Маргарита, яка стала жертвою гріховної пристрасті, підноситься в німбі святості за свої страждання.

На цьому етапі уроку вчитель-експериментатор разом із учнями переходить до порівняння образів Маргарити (Гете. „Фауст”) і Катерини з однойменної поеми Т.Шевченка, відзначивши, що в їхніх долях багато спільного.

— Пригадаємо, що трапилося з Катериною в однойменній поемі Шевченка, спробуємо порівняти долю Катерини з долею Маргарити.

Учні пригадують сюжетну лінію поеми „Катерина” Т Шевченка.

У процесі розбору проводиться робота над художніми деталями тексту, які допомагають учням глибше зрозуміти зміст твору. Наприклад, довгі блукання героїні в пошуках милого і втеча Івана після зустрічі з Катериною. Або: зустріч батька з сином після загибелі Катерини.

— Чи є щось схоже в характерах і долях Катерини і Маргарити? (Проблемне запитання).

Катерина і Маргарита — чисті душі, безкорисливі. Обидві загинули через свою довірливість. І Катерина, і Маргарита — це жінки, що віддалися „гріховному” коханню, матері-покритки. Катерина у відчаї залишає свою дитину на дорозі і кидається в ополонку, а Маргарита, збожеволівши від сорому і почуття провини, вбиває своє дитя, а потім помирає сама. Катерина — любляча і ніжна матір, тому не вбиває, як гетевська героїня, своєї дитини, а позбавляє життя себе.

На наступному етапі уроку вчитель-експериментатор зосереджує увагу на образі Ганни з поеми Т. Шевченка „Наймичка”.

— Кобзар — один з найніжніших і найщиріших співців жіночої долі. У своїх ліричних відступах Шевченко роздумує, повчає, застерігає, заперечує, хвилюється. М.Рильський говорив: такого полум'яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу. Нещасний в особистому житті, Т.Г.Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері” [10, с 96].

Жінка у творчості Кобзаря є високоморальною, готовою на подвиг заради найдорожчого — дитини. Так, Ганна в поемі „Наймичка” ціною надлюдських зусиль оберігає синове щастя.

Згадується нарис І.Франка „Наймичка” Т.Шевченка”, де автор порівнює образи Катерини і Ганни: Катерина — натура проста, палка..., у своїм тяжкім горі вона думає тільки про себе, покидає дитину на шляху, а сама шукає на своє горе ліку — одинокого, який їй лишився, — уводі під льодом. Наймичка — натура безмірно глибша, чуття у неї не тільки живе, але й сильне та високе, любов до дитини така могутня, що перемагає все інше.., заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя для довгої жертви на користь дитини” [9, с 368-369].

— Яка з Шевченкових героїнь — Катерина (поема „Катерина”) чи Ганна (поема „Наймичка”) — наділена глибшим, сильнішим характером? — запитує вчитель-експериментатор.

Відповідь є однозначною: безумовно, Ганна.

Отже, Ганна — не покірна жертва, як Катерина, а жінка, яка шукає і знаходить вихід з важкого становища. Вона підкидає дитину чужим заможним і добрим людям, а сама йде до них у найми.

— Чи добре зробила Ганна, що підкинула свою дитину чужим людям? (Проблемне запитання).

Відповіді на це запитання різні, іноді протилежні за оцінкою вчинку героїні. Деякі учні осудили Ганну: дитину люди могли б не побачити, і вона б загинула. Та й Трохим з Настею могли не взяти собі наймички. Тоді б Ганна втратила можливість бачити і доглядати рідну дитину. Словом, Ганні по-своєму поталанило, що все склалося саме так, як вона задумала.

Інші учні, навпаки, схвалили вчинок матері-покритки. Порівнюючи становище Івася (поема „Катерина”) і Марка (поема „Наймичка”), учні підтвердили передбачливість Ганни і пояснили, що не мала вона іншого виходу, крім того єдиного, який обрала. Виховувати сама дитину не змогла б, бо люди навіки таврували таких жінок покритками, а їхніх дітей — байстрюками. І майбутнє сина було б перекреслене.

— Отже, які риси характеру притаманні Ганні? Перш за все палка материнська любов до своєї

дитини, готовність на самопожертву заради сина, невтомність у праці, чуйність і делікатність. Ганна з недосвідченої, розгубленої жінки перетворюється на розумну і розважливу матір, здатну найбільшу ціну заплатити за щастя сина. Наймичка свято береже таємницю, бо від цього залежить доля Марка. Вона, напевне, і подумати не сміє, що своїм благополуччям син має завдячувати їй.

Особлива увага звертається на кінцівку твору.

— Чому Ганна тільки перед смертю признається синові, що вона його мати? — запитує учнів учитель-експериментатор (проблемне запитання).

Ганні соромно за свою провину, вона боїться осуду сина. 1 навіть перед смертю їй нелегко признатися. Та не хочеться брати „гріх” з собою в могилу. Тому Ганна просить:

Прости мене! Я каралась!

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати...

Далі учні під керівництвом учителя-експериментатора порівнюють образи Катерини і Ганни, роблять висновки.

Отже, Ганна — перш за все мати для свого сина з усіма властивими матерям рисами характеру: безмежною любов'ю до своєї дитини, готовністю забути про себе і навіть жертвувати собою заради сина.

— А хіба ж Катерина не любила свою дитину? — запитує вчитель-експериментатор. — Звернемось до тексту поеми.

Учні знаходять деталі, які свідчать про любов Катерини до дитини.

Самотня, беззахисна Катерина, „як тополя, стала в полі при битій дорозі, за сльозами не бачила й світу, та все цілувала й голубила свого сина”. В іншому місці поеми йдеться про те, що Катерина знайшла коханого й просить його: „Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина”. Учні відшукують таку деталь тексту: Катери-на глянула на сина, а воно на морозі „червоніє, як квіточка вранці під росою”. „Усміхнулась Катерина, тяжко усміхнулась”. Але й ця гірка радість одразу зводиться нанівець усвідомленням безвиході.

Як бачимо, і Катерина, і Ганна люблять своїх дітей, готові на самопожертву.

Учні, порівнюючи долі Катерини і Ганни, доходять висновку, що Ганна змогла знайти вихід зі, здавалося б, безвихідного становища, а Катерина — ні, але звинувачувати її ми не можемо: надто сильним був її відчай. Від неї відмовився не тільки її коханий, але й батьки: одинока, обманута, кинута всіма, замерзла і тілом, і душею Катерина знайшла втіху лише в смерті.

Н. Волошина у статті „Шевченко і зарубіжні літератури” [2, с.7], порівнюючи жіночі образи шевченківських поем з Маргаритою Гете, відзначає, що Шевченко готовий молитися перед матір'ю-покриткою, „мов перед образом святим”. Він, як і Гете, підніс покритку на вершини небесної чистоти. Справді, і Маргарита, і Катерина, і Ганна — це жінки чистої душі і найвідданішого кохання.

Проблемне запитання:

— Чому ж страждають прекрасні жінки — Офелія, Маргарита, Катерина, Ганна? Чому існує зло в світі?

Відповідь на це запитання дає автор „Фауста” — геніальний Гете. Бог дає людині право вибору — як жити, як учинити в кожній конкретній життєвій ситуації. Гете сприймав образи Фауста і Мефістофеля в нерозривній єдності. Але ця єдність особлива — це єдність і постійна боротьба різних начал у людині, що визначають її духовний рух і моральну стійкість [7, с 45].

Філософське питання: „Як і заради чого жити людині в цьому світі? — хвилює головного героя шекспірівської трагедії Гамлета:

Що благородніше? Коритись долі

І біль від гострих стріл її терпіти,

А чи, зіткнувшись в герці з морем лиха,

Покласти край йому?

(Перекладе. Гребінки)

Питання „Чи бути, чи не бути?” означає „Як жити?” — і належить до розряду вічних питань.

Образи прекрасних жінок, створені геніальною думкою Шекспіра, Гете, Шевченка, позначені стражданнями, і в стражданнях цих жінок винуваті інші, які мали зробити вибір. Діями Фауста керував диявол, диявольська підступність властива Полонію і Клавдію, винуватцям загибелі Офелії, диявольський обман і байдужість занапастили Катерину. Така ж доля чекала і на Ганну, якби не її сила волі, мужність і неймовірна наполегливість у досягненні мети.

Серед названих чотирьох героїнь саме Ганна була сильною особистістю, вона знала, як і в ім'я чого жити. Вона вірила в доленосне сяйво для своєї дитини і робила все можливе і неможливе, щоб воно освітлювало життєвий шлях її сина.

Отже, вважаємо цілком закономірним порівняльний аналіз творів драматичного та епічного родів зарубіжної та української літератур на рівні способів сюжетотворення, проблематики, ідеї, образів. Його ефективність підтверджує експериментальне навчання.

Література

1. Волошина Н. Й. Методика літератури. Проблеми, пошуки, здобутки, перспективи // Українська література в загальноосвітній школі. — 1999. -№ 1. — С 2—4.

2. Волошина Н. Й. Шевченко і зарубіжні літератури // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1997. — № 2. — С 2—8.

3. Наукові основи методики літератури / За ред. Н. Волощиної. — К.: Ленвіт. — 2002. — 343 с

4. Горідько Ю. Л. Енциклопедія постмодерністської думки // Всесвіт. — 2004. — №1-2. — С 163—166.

5. Бояджиев Г. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров: Книга для учащихся. — М. — Просвещение. — 1988, — 352 с.

6. Градовський А. В. Компаративний аналіз у системі шкільного курсу літератури: методологія та методика. — Черкаси: Брама, 2003. — 292 с

7. Логвин Г. Протистояння Фауста і Мефістофеля. Матеріали до уроку з вивчення трагедії Гете „Фауст”. 9 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — №4. — С 45—49.

8. Ніколенко О. М. Що є людина на землі? Урок-роздум за трагедією Й.В.Гете „Фауст” (І ч.). 9 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. -№ 6. — С 27—34.

9. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література. 9 клас. Від античності до першої половини XIX ст. Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. — Київ: Вежа, 2002. — 302 с

10. Рильський М. Слово про літературу. — К.: Дніпро,

1974.-383 с.

11. Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т.— Т. 49. К.: Наук, думка, 1986 —810 с.

12. Градовський А. В. І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Методичні аспекти вивчення української літератури у взаємозв'язках із українською. — Київ: ПП РВФ „Софія”, 1998.-254с.

13. ВітченкоА. О. Удосконалення літературного розвитку школярів 5—7 класів засобами театрального мистецтва: 13.00.02 — теорія і методика навчання (світова література): Дис... канд. пед. наук. — К., 2001. — 198 с.

14. Чирков А. С. Эпическая драма