Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Стаття Магера Микола
Письменник, педагог і патріот Микола Никанорович Магера

Н. Волошина,

доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України,

заслужений діяч науки і техніки України

 

Народе мій, моя ти Україно,

Пишаюсь тим, що в моїх жилах

Пульсує кров твоя прадавня...

М. Магера

Як треба любити свій рідний край, свою Україну, щоб лише їй служити і словом, і ділом. Микола Никанорович Магера — педагог і письменник. Коли ми говоримо і пишемо про форми й методи роботи з дітьми, то в нього все це закладено в кожному слові, кожній фразі. Скільки поколінь вчилося за його книжками! Скільки майбутніх учителів слухали його цікаві лекції, бо то не просто лекція, а живе спілкування письменника зі студентами. Він ще й зараз одержує листи, привітання зі святами від своїх учнів. Микола Никанорович часто буває у своїх рідних Дунаївцях, що на Хмельниччині. Там виступає перед учнівською молоддю, жителями міста. Там він відвідує садибу, де стояла колись батьківська хата. Довго стоїть з непокритою головою, а в думках лине в ті далекі літа...

Світлий спогад дитинства

У селі Могилівці, що ввійшло тепер до складу м. Дунаївців, в сім'ї селян — Никанора й Марії — 1 вересня 1922 року народився другий хлопчик. Назвали його Миколкою. Потім після нього дав Бог ще семеро діток, і Миколка, будучи старшим, няньчив менших від себе, хоч сам був худеньким і маленьким на зріст. Як згадує сестра Валя, Миколка пішов до школи аж у вісім років, хоч уже вмів читати і писати, бо навчився від старшого брата Павла. Після закінчення Могилівської семирічки вступив до Бердичівського педтехнікуму, але невдовзі полишив навчання через матеріальну скруту в багатодітній родині. За порадою директора школи знову пішов у 7-й клас і закінчив середню школу, яка на той час стала вже Дунаєвицькою середньою №4. Випускний вечір відбувся 22 червня 1941 року, а наступного дня хлопець пішов на фронт. Воював під Ленінградом, на Карельському перешийку, під Тернополем, на Сандомирському плацдармі, у Польщі, Німеччині, Чехословаччині. Був тяжко поранений і контужений.

Тут, на фронті, під час перепочинків перед боями писав вірші і надсилав додому, а матуся Марія Миколаївна зберігала їх. Зібрав він ті поезії аж у 1990 році, видавши збірки «Я хочу жити» і «Привіт тобі, сонце!» (1995 p.).

Ці твори не були першою пробою пера, хлопець ще у школі написав кілька одноактівок на чотири дії і шість картин. Учні ставили їх на шкільних вечорах.

Микола Никанорович Магера ніколи не був членом партії. Його партія — то народ, рідна мова, культура. Мабуть, те, що був учасником бойових дій під час Другої світової війни, і врятувало письменника від Соловків...

Йому часто сниться війна, бойові побратими, а ще синичка, яка співала над ним, коли упав пораненим у фінських лісах. «Фінська синичка, не наша, українська, вона рятувала мене, українця, що завойовником прийшов у її, фінські, ліси. Прийшов, правда, не з власного бажання...» — так напише потім Микола Никанорович про цей фронтовий епізод зі свого життя в оповіданні «Моя улюблениця». Тоді Бог зберіг його, вернув майже з того світу.

...Поранений воїн накрив голову каскою і повз по-пластунськи туди, де клекотів бій. За пазухою були гранати. Переживав, щоб не скінчились патрони. Вже піднявся на ноги, випростався, а тут з-за кущів високий рудий німець, в руках якого був карабін. Німець ударив Миколу по касці. Каска й врятувала його, бо лишився ледве живий. Були б загорнули його в яму разом з трупами, але один з танкістів помітив, що хлопець живий. Через багато років М. Магера напише про це в новелі «Жаринка».

Найрідніша людина

Матуся Марія Миколаївна молилася за свого сина, просила Всевишнього помилувати її дитину, її кровиночку, відвернути від нього кулі, зберегти життя.

У Миколи Никаноровича в кімнаті на стіні портрет матері. Він і сьогодні звіряє з нею свої думки. А ще він згадує рідну хату, навколо якої ранньої весни цвіли квіти, які в народі називають царською короною. Старої хати давно вже немає, на тому обійсті брат вибудував нову, а царська корона (її десь кущів з триста) розцвітає ранньою весною і милує око своєю самобутньою красою. І коли квіти гордо похитують своєю короною, то здається, що видзвонюють вони мелодію материнської пісні, яку співала Марія Миколаївна над колискою своїх дітей.

Після закінчення війни М. Магера вирішив поступати до Київського університету ім. Тараса Шевченка. Батьки благословили його вибір.

І ось він — студент філологічного факультету. Пропахлі пороховим димом, подзвонюючи нагородами, прийшли навчатись сюди фронтовики. Скільки талантів тоді мала Україна! Після закінчення університету Миколі Никаноровичу сам президент АН України пропонував залишитись у них науковим співробітником. До цього студент у позалекційний час тут підпрацьовував. Але, коли вручили дипломи, М. Магера попросив, щоб його призначили на роботу в Кам'янець-Подільську область. Працював учителем, потім директором школи, інспектором обласного відділу народної освіти, методистом в обласному інституті підвищення кваліфікації учителів. Упродовж 17 років викладав українську мову і літературу в Хмельницькому педучилищі. Збирав зі студентами народні пісні, перекази, легенди. Вчив любити, шанувати й берегти рідну мову, культуру.

Гай-гай, скільки ж то літ минуло, а здається, що було ніби вчора. Думки-спогади викликають солодкий щем у серці, коли Микола Никанорович приїздить у Дунаївці і приходить до рідної садиби. Недаремно першу свою книжку письменник присвятив своїй рідній матусі — Марії Миколаївні. Світлий образ неньки об'єднує такі твори, як «Мати», «Син кличе», «Журавлі летять», «Це наша вчителька», «Вареники», «Лист до матері». Перша збірка новел та оповідань «Мати» Миколи Магери вийшла у 1971 році, (видавництво «Каменяр», м. Львів). І яка ж була радість на душі, коли за твором «Мати» усі педучилища в Україні писали диктант.

Нові творчі здобутки митця

Письменник сказав нове слово про Тараса Шевченка. У 1989 році окремим виданням вийшла повість «Кам'янецькими стежками», з якої читач дізнається, як восени 1846 року прибув до Кам'янця-Подільського уже відомий поет і дипломований художник. Цікаво й захоплююче розповідається в повісті про перебування поета у вчителя Петра Чуйкевича, відвідини турецької фортеці, древнього храму й кармалюкової гори. М. Магера — майстер пейзажу. У повісті — це чудова подільська природа, її поля, товтри, ліси й переліски. Для героїв характерна соковита подільська говірка, яка підкреслює їхні вподобання й характери, ставлення до членів родини і до людей взагалі. У 1990 році у видавництві «Каменяр» вийшла книжка повістей, куди ввійшли твори «Пастушки» і «Друзі». Головні герої цих повістей діти. Письменник з любов'ю ставиться до дітей. Вони для нього, мов сонечка ясні. А якщо й вчинять щось не так, як годилося б, то письменник ненав'язливо порадить або підведе читача до думки, як має вчинити той чи той персонаж. Письменник вчить охороняти рідну природу. Про це він схвильовано розповідає у повісті «Батіжок», що вийшла у тому ж році, що й попередні.

Здобула визнання серед читачів шкільного віку й серед дорослих збірка «Зелені паляниці», до якої увійшли новели, оповідання, казки та повість «З давніх літ». Під час роботи над новою програмою з літератури зразу ж взяли для апробації в школах окремі новели і казку «Хоробрі з Найхоробріших». Апробація пройшла успішно. Було одержано багато позитивних відгуків, особливо про твори «Зелені паляниці», «Бевка», «Мати Божа», «Матусенько-о-о!» та інші. А ось що написав Миколі Никаноровичу Олесь Гончар після ознайомлення з книжкою «Зелені паляниці»: «Багато думок викликають Ваші розповіді про дітей Поділля, про їхні нелегкі долі. Такі людяні, такі природні ці життєві історії — вони, я певен, знайдуть дорогу до читача. Якби моя змога, то такі речі, як «Мати Божа» або «Добра дівчинка», або «Діда спродують» і «Зелені паляниці» давав би в шкільних читанках, щоб їх читала вся наша підростаюча Україна».

Чимало творів М. Магери присвячено боротьбі за утвердження української мови, проти запроданців і покручів, як, наприклад, казка «Хоробрі з Найхоробріших», яку читають та інсценізують по всій Україні. Письменник прославляє рідну мову й таврує зрадників і перевертнів, що продали мову і Батьківщину, проміняли її на чужинську. Продовження цієї теми бачимо у казці «Чубчик», де засуджуються колишні і теперішні русифікатори українського народу. «Маленька хрестоматія», «Читанка», упорядковані Миколою Никаноровичем добіркою власних творів, надзвичайно популярні серед читачів.

У 2003 році вийшла книжка «Безсмертний корінь», яку М. Магера присвятив 600-річчю свого рідного міста Дунаївці. В однойменній поемі автор розкриває прадавнє коріння українського народу і звертається до молоді, щоб шанували й оберігали «рідну мову і свою державу, і пісню, й казку, і сумную думу!» Є у книжці розповідь про санаторій у Трускавці, зустрічі з приємними і неприємними людьми, про пісні біля бювета, що лунали, здається, аж до самого неба. Новела «Реквієм» присвячена героям, що полягли під Крутами. А ще повість «Надійка» — твір про сирітське дитинство, трагедії Другої світової війни, велике світле і трагічне кохання. Книжка «Безсмертний корінь» перекладена російською мовою і видана в Росії.

У 1998 вийшов друком однотомник Миколи Магери «Вибрані твори», куди увійшли кращі надбання письменника за останні роки.

Окремою книжкою видрукувана казка «Квітка папороті» (2006 р.), у якій письменник через художній прийом (використання сну) розкриває жахіття тоталітарної системи.

Зібрано митцем і видано збірку з драматичними творами «їх щастя попереду», а ще повість «Мій Т. Г. Шевченко», «Пісня про кохання». Микола Никанорович Магера — почесний громадянин м. Дунаївці, лауреат Хмельницької обласної премії імені Т. Г. Шевченка, премій імені Мелетія Смотрицького, Богдана Хмельницького.

Похвала окрилює

Була сувора зима 1959 року. Я, 19-річна вчителька, викладала українську і російську мову та літературу у Великозаліській восьмирічній школі Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. І раптом у школі переполох: їдуть інспектори з

Пішли на уроки. Одна із вчительок так хвилювалася, що зламала указку на уроці. А мені було дуже цікаво: як же поведуть себе ці грізні інспектори? І ось мій урок російської літератури. Вивчаємо «Бородіно» О. Пушкіна. Діти декламують напам'ять. Один хлопчик трошки збився, і я йому поставила четвірку, хоч він був відмінником. Думаю: скажуть, що завищую оцінки. Читали, аналізували, дискутували. Урок закінчився. До мене підійшов зі щирою, лагідною посмішкою інспектор (потім я дізналася, що то був М. Н. Магера, завідувач кабінету української і російської мов Хмельницького обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів) і запитав: «Що ви закінчили?» Я відповіла: «Славутське педагогічне училище». «З вас буде гарна вчителька. Вам треба обов'язково поступати в інститут, — сказав він. — Я радив би вам Київський університет, сам його закінчив».

Я й досі пам'ятаю цю похвалу, яка окрилила мене, надала сили і впевненості в обраній професії. Тоді я ще не знала, що доля знову зведе мене з Миколою Никаноровичем в роботі на одному полі, де він сіятиме Розумне, Добре, Вічне своїм письменницьким даром, а я його твори рекомендуватиму учням для вивчення на уроках української літератури. Я була у нього на 75-літньому ювілеї. Разом із запрошенням Микола Никанорович надіслав листа, в якому написав: «Оце і настав той день, про який «Український народний календар» ще першого січня повідомив про мою старість. І все ж я щасливий, що зустрічаю цей день у рідній, незалежній Вітчизні — Україні, що розмовляю, читаю, слухаю і пишу українською мовою, що завдяки Вам і АПН деякі мої твори вивчають у 5-х класах по всій Україні».

В іншому листі, повідомляючи про свої творчі задуми, письменник підкреслює: «Мої літа підганяють мене скоріше жити, зробити хоч частину того, чого не встиг у молоді роки, коли не рахував ні днів, ні років, і навіть десятків років, розкидав їх з вітрами за копійки на службах...»

А твори письменника, як ті думи Шевченкові, пішли мандрувати по Україні. Дітям і вчителям особливо сподобалась казка «Про Хоробрих з Найхоробріших». її ставили на сцені, представляли у виконанні учнів-на Всеукраїнському конкурсі української мови ім. Петра Яцика.

Особливо схвилював письменника лист незрячої вчительки рідної мови зі Львова, яка працювала в школі-інтернаті для сліпих, Кутньої Олени Петрівни. Вона почула виступ письменника по республіканському радіо і написала листа з проханням розшукати автора і попросити його надіслати їй збірочку творів. Там зрячі асистенти записали ці твори на магнітну стрічку, а учні їх прослуховують. Мені доводилося бачити, як інсценізували казку «Хоробрі з Найхоробріших» в школах м. Києва та Київської області.

Вже минуло письменникові й вісімдесят. А він ще молодий душею і сповнений творчих задумів. І своє високоліття — 85-річчя зустрічає новими творчими здобутками. Чи думали батьки у тяжкі голодні роки, що їхній син сягне таких висот? Мабуть, ні. Але вони вкладали душу у своїх дітей, щоб росли вони добрими, чесними, працьовитими. Так і сталося. Всі, хто знає членів родини Миколи Никаноровича, відзначають їх доброту і високу людяність і порядність.

Редакція щиросердно вітає Миколу Никаноровича МАГЕРУ з 85-річчям і зичить йому міцного здоров'я, сонячного щастя, світлої радості, творчого натхнення на многії літа!