Григорій Сковорода як лірик і байкар

Сковорода Григорій

Григорій Сковорода як лірик і байкар

В. Погребенник,

доктор філологічних наук, професор,

зав. кафедри української літератури

НПУ ім. М. Драгоманова

Релігійний філософ, просвітник і письменник-гуманіст Григорій Сковорода — унікальна постать, за висловом І. Франка, чи не найпомітніша з усіх духовних діячів наших XVIII ст. Індивідуальний унесок письменника-мислителя в історію української літературної „софійності” годі переоцінити. Його літературні писання, невідлучні від мислительного процесу енциклопедиста, тісно пов'язані з літературною традицією попереднього часу. Водночас Сковорода своїм інтелектуалізмом, репрезентованими жанрами творчості, випереджаючими сучасників версифікаційними підходами належить новому письменству. Позачасового характеру мудрість мислителя, заглиблена в релігійно-моральну проблематику, сконцентрована довкола пізнання суперечностей світу і людського самопізнання, етичних завдань людини, характеристик релігійного переживання. Його пісні, байки, притчі, трактати показують: практично неможливо відрізнити в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, поскільки все це у нього було „злито в єдиний моноліт” (Д.Багалій).

Багатообдарована людина ренесансного типу, Сковорода звернувся спершу до ліричної творчості. Писання 1753—1785 рр. він об'єднав у збірку „Сад божественних пісней, прозябший із зерн Священного писанія”, що аж до появи 1861 р. книжки вибраного поширювалась у рукописних списках. Кожна з 30 пісень „Саду...” (назва ця — у дусі „релігієсофських” заголовків книжок XVII ст., як-от „Огородок Богородиці” А.Радивиловського), часто взаємопов'язаних, є варіацією на біблійні мотиви, означені в епіграфі (крім „Пісні 24-ї” — переспіву однієї з од Горація); деякі споряджено примітками автора. Лейтмотиви збірки — барокові теми уславлення Христа, любові до нього й посвяти себе йому (пісні 1,3, 17, 28,30), піднесення чистого сумління людини і здолання пристрастей суєтного світу, відкидання влади плоті над душею (2, 11, 29). Пісні з 4-ї по 8-му при цьому, що цікаво, посилюють аргументацію „віґілійної” у цій частині збірки звертанням до церковно-календарних свят — від різдвяних до великодніх. Для втілення провідної релігійно-філософської думки у „Пісні 8-й” знайдено вагомий філософсько-літературний символ (а мова поета і є мовою символів та емблем). Так, душевні страждання на шляху до пошуку і пізнання Бога Сковорода вподібнив муці африканського „єленя скорого”, що, наївшися отруйних змій, у нестримній спразі шукає джерела живлющої води — свого роду живої божистоїетики.

Немов узаємопов'язані аргументи в диспуті ідей-но-естетично й емоційно співдіють у „Саді...” пісні 9-та і 10-та („Всякому городу нрав і права”). Диптих-двовірш єднає спільний „плюралістичний” зачин („Всяка тримає свій ум голова”). Та коли „Піснь 9-та” через ствердження любові автора до „вольності” й „безпечального препростого” шляху життя звучить як моління до Всеблагого Отця напутити, то „Піснь 10-та” з осудом розгорнула картини всевладності людської суєтності. Іронічні шестивірші 2—4 формують сам універсальний образ часу, в якому всякому голову мучить „свій дур”. Етологічні характеристики автора вельми актуальні й для просвіщенного XXI ст.: так, Петро для чинів „вугли панськії тре”, Федір-купець „при аршині все лже”. Майбутні олігархи — у гонитві за наживою, решта веде розгульне життя, „Ладить юриста на смак свій права”. І тільки медитативне саморозкриття ліричного „я” (самого автора) протиставляє суєтності цього світу поетову морально-етичну універсалію і водночас імператив: „Турботи одні, як з ясним розумом вмерти мені”. Насамкінець філософську резиґнаційну констатацію всевладності смерті суттєво обмежено повчальним афоризм Сковороди, що відбив його ідеал людини: „Хто ж бо зне-важить страшну її сталь? Той, в кого совість, як чистий кришталь...” (переклад В. Шевчука). Ця літературна пісня, що поєднала силабічні риси (рівноскладовість, цезура) з силабо-тонічними новаціями (впорядковане чергування стоп дактиля, поява на зміну жіночій уже й чоловічої рими), ввійшла в репертуар лірників як псальма, зазнала фольклоризації та була модифікована у „Наталці Полтавці”.

Решта творів „Саду...” розбудували цей мотив високого етизму. В піснях 12—14, 18 український сучасник Ж.-Ж.Руссо розгорнув філософію сторонення „міста багатого” задля пробування в спокої і тиші на вільній природі, серед піль зелених, де й умерти приємно, відому ще з античності тему минущості мирської слави. „Піснь 20-та” („Хто серцем чист і душею”) симптоматично апологізувала людські цноти: „адамант” непорочності та „алмазну стіну” невинності. Такого типу метафорика, збудована на основі зіставлення з коштовними каменями, — теж pendant попередної традиції, пригадаймо хоч би „ізмарагд” давньоукраїнського письменства. Крім того, поет підніс яко єдино гідні наслідування євангельські ідеальні риси, зокрема любов не тільки до „другів”, а й ворогів.

Із цією метою в двох останніх семивіршах створено ще один коштовний символ духовної лірики Сковороди. Мова про „святий град”, що не боїться бомб чи мін світу та його надії, як названо царів. Авторське дешифрування останніми рядками розкрило семантичне наповнення образу, націленого на формування кращих норовів поспільства. Прецінь прекрасним градом небесного двору може стати сама людина, але тільки тоді, коли вона озброєна у чистоту душі та серця. Інші пісні, споріднені глибокою думкою з філософськими трактатами мислителя, сповнені аксіологічно цінних і схвильованих розмислів про щастя (21-ша), про найвищу цінність швидкоплинного часу, який треба навчитися цінувати (23-тя). Письмен-ник-мудрець і сьогодні здатен прищеплювати читачам загальнолюдську моральну науку на всі часи, ненав'язливо повчаючи не будувати нічого на піску (22-га), не жити у безділлі (23-тя), не керуватися неситими „низовими” бажаннями (28-ма). Переконливі інтонації філософа й демократа, який свій життєвий жереб бачив у перебуванні з „голяками”-бідарями, цінні тим, що протиставляють суєтності світу заглиблення в самопізнання, любов до Бога (30-та). Сковорода виявив повне володіння жанрами пісні духовної й „світової”, врізноманітнював римування (крім суміжного, культивував перехресне, тернарне, є в нього напівбілі вірші (28-ма) і рими (вводив неповні). Лірик опоетизував красу української природи („Ах поля, поля зелені”, „Ой ти, птичко жовтобоко” — тут, зокрема, у дусі народної пісенності та фольклоризму барокової лірики), виявив себе майстром віршів „із нагоди” (25—27). Вправно віршував і латинською мовою (двомовна „Мелодія”); до пісень „Саду...” сам скомпонував музику. Традицію цієї збірки в новій літературі продовжили Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко.

Мотив „вольності” перейшов із пісень (9, 12) у такий значний твір Сковороди, як ода „De Libertate”. Й у цьому восьмивірші плин думки є учительно-філософським. Пряме порівняння волі з золотом викликало промовистий вигин української вистражданої мислі поета: зрівнявши злото з волею, мовляв, доходиш єдино слушного висновку: благородний метал супроти свободи — лише „болото”. Заключні рядки, інтимізуючи виклад, перевели його в особистісну площину, передали турботу про збереження власної свободи. Генетичне ж ширяння думкою до її прикорнів зродило „славословіє” на зразок думного. Ним поет приєднався до високої оцінки бароковою літературою визволителя Вкраїни від лядського ярма („Будь славен вовік, о муже ізбранне, Вольності отче, герою Богдане!”).

Мудрість ліричного поета поєдналася в творчості Сковороди з умінням і хистом вислову непроминальних істин у мішаному виді байки. Як теоретик жанру Сковорода був обізнаний із його розвитком від Езопа до давньоукраїнської літератури і європейського письменства. Як байкопис Сковорода мав насамперед ту заслугу, що надав байкам самостійного значення, видав першу окрему їх збірку „Байки Харківські” (до того байки включали, наприклад, у збірники проповідей). Тридцять прозових байок цієї книжки, написані в перерві між заняттями Біблією на самоті серед харківських лісів і полів між 1769—1774 рр., створені переважно на оригінальні сюжети. До першодруку 1837-го р. твори ширилися в списках. Даруючи байки приятелю П.Панкову, Сковорода, як відомо, у супровідному листі висловив свої погляди на жанр як ту „мудру іграшку”, що приховує в собі зерно Божої істини.

Для спроб українського любомудра у цьому давньому „забавному і фігурному роді писань” притаманні порівняна лапідарність, тематичне розмаїття, композиційна сталість. Байки Сковороди, структуровані як двочастинні (розповідь змінює „сила” чи мораль), подекуди переростають — своєю другою частиною — у філософські мінітрактати. Мислительні проекції фабул, переважно взятих із життя тварин, не приховують за ситуаціями й діалогами цінність моральної науки, алегоричність якої автор розкриває у „силі”. Специфічністю байок Сковороди є відсутність у них викривального жала (позиціонування справжнього навчителя). Ці твори — гуманістично-дидактичного профілю; вони пропагують дорогі байкареві ідеї і так пов'язані з трактатами і піснями, хоч і створені в іншій літературній манері.

Навчительну універсальність змісту „Байок Харківських” витворюють піднесення розуму (1-ша, „Собаки”, і 14-та), простоти і вбогості життя (інакше-бо можна потрапити до клітки, як Чиж — 5-та), розумної чесності (12-та), моральних чеснот людини, таких, як милосердя, справедливість, постійність тощо (17-та). Сковорода в згоді з народною мудрістю високо ставить справжню дружбу (23-тя, 30-та) та мудрість (26-та, названа „Щука і Рак”), учить цінувати людей не за зовнішністю, а за внутрішніми якостями і справами (2-га — „Ворона і Чиж”, 28-ма — „Олениця і Кабан”, 29-та — „Старуха і Горшечник”), підносить Книгу Книг Біблію (20-та, 22-га, 25-та). Не всі ідеї байкаря, породжені попередніми віками, бачаться з відстані часу беззаперечними, як-от „сила” твору „Голова і Тулуб”: народ повинен вірно служити своїм правителям (отже, виходить, що й негідним, — логіка Помаранчевої революції відкинула таку настанову) та годувати їх доживотно. На цьому ідейному концепті позначилися, гадаємо, не стільки лояльність автора до влади (вона, мовляв, від Бога), скільки просвітницькі ідеї впорядкованості суспільства.

По книжці розсипано цілу низку многоцінних учительних думок, пов'язаних із ідеєю відповідності життя природі й нахилам людини, „сродної” її праці. Наприклад, Сковорода-етнопедагог пропонує як спільний знаменник для людей різних природних нахилів — „чесність, мир і любов” („Колеса часовії”, 6) як одвічні й довічні морально-етичні цінності. Він пропагує життя за призначенням від народження, — для мудреця, задивленого у вічне, таким є перебування не в місті, а серед гаїв, полів і садів („Орел і Сорока”, 7). На його передове педагогічне переконання, „практика без сродности єсть бездільная”, а „сродність трудолюбієм утверждається” („Дві Курки”, 10). Сковорода вчить також, що чинити все слід „по природі”, не впадаючи у „славолюбіє да сластолюбіє” („Орел і Черепаха”, 13), що без відповідності природній „сродності”, дарованій Отцем Небесним, людина заблукає манівцями („Собака і Кобила”, 18), — і від цих засновків не відмовишся.

Дотична до порушеної проблематики байка „Кукушка і Косик” за драматизованою формою є діалогом Зозулі й чорного Дрозда. Прикладні слова останнього, ввібравши авторські симпатії й антипатії, без зоологічних затемнень з'ясовують різницю в способі життя тієї, що підкине яйця в чуже гніздо і пурхає з місця на місце, співає і їсть-п'є без турбот, але в нудьзі, — та того, хто сам годує, оберігає і навчає своїх діток, полегшуючи працю співом. Мораль байки, втроє більша обсягом (цей факт показує пріоритети автора, який „іграшку” — власне байку — міг у такий спосіб принести в жертву філософській її моралі), осудливо потрактовує людей, які, „презрів сродную собі должность”, як результат нудять світом у безділлі. Згідно з мудрою етикою письменника, людина живе не для того, щоб їсти й пити. І, навпаки, у виконанні обов'язку, зведенні думок до Бога можна відчути джерело радощів духу.

Категорія праці — ментальне осереддя байки „Пчола і Шершень”, розповідну частину якої складає обмін думок цих персонажів із приводу праці, плоди якої привласнено іншими. Для зарозумілого Шершня вона не має сенсу та свідчить нібито тільки про дурість Бджіл. Натомість крилата трудівниця стверджує найвищу цінність виконання обов'язку як сегмент доброділання у світі: таким, як вона, незрівнянно більша втіха збирати мед, аніж їсти його, головне ж — для цього Бджоли й народжені. Без своєї „сродної праці” життя людини — навіть „із медом” — для байкаря не що інше, як „одна лютійша смерть”. У „силі” автор позачасово прокоментував свою алегоричну емблематику. Так, Шершень — образ людей, які живуть крадіжкою чужого, людей, народжених їсти-пити; тому відкриття їм нових життєвих обріїв у праці виступає супутньою дидактичною метою байки. Бджола ж у Сковороди — „герб мудрого чоловіка, який у сродному ділі трудиться”. Екземпліфіковані ним приклади з гончаком, мисливцем, котом у засідці на мишу — саме ті аргументи, які доводять необхідність займатися в житті справою, до якої є вроджені нахили й здібності. Таке життя „по натурі”, як твердо переконаний філософ, дає насолоду і найвищу радість.

Самобутні „Байки Харківські” — „гарної, декуди навіть граціозної прози” (І.Франко), інколи ритмізованої, злегка наділені українським колоритом і народними виразами в книжномовному контексті, афористичні — дали поштовх розвитку жанру під пером байкарів уже XIX ст. Провідні ідеї Сковороди, наприклад, „сродної праці”, Гностичне гасло пізнання себе, перейшли в філософський трактат-діалог про щастя „Розмова, звана алфавітом, чи Буквар світу”; „філософію” життя різноманітних шершнів розкрила й притча „Убогий Жайворонок”. Інше значне художньо-філософське писання Сковороди 80-х pp. „Благодарний Еродій” випередило свою добу ідеєю природовідповідного виховання.

Творчість Григорія Сковороди актуальна дотепер критикою розбещеності сильних цього світу („Сон”, „Розмова п'яти мандрівників про істинне щастя в житті”), дослідженням природи людської зажерливості („Убогий Жайворонок”), своєю „проповіддю життєрадісної гуманності” (І.Франко), вірою в те, що „Ми збудуємо світ кращий, Створимо день веселіший” (діалог „Поток зміїн”). Тож творчість письменника — тривке джерело мудрості і душевної краси людини духовної, лоція у бурхливому житейському морі, антидот проти пандемії бездуховності, найвищий урок мислителя.

Доля дитини в усі часи цікавила видатних письменників світової літератури, адже саме на зорі життєвого шляху закладаються підвалини світоглядних переконань, ціннісних орієнтирів кожної особистості. Не оминали означеної теми й визнані майстри української словесності. їхній погляд на процес формування дитячої психології та проблему існування маленької людини в світі дорослих становить одну з найцікавіших сторінок вітчизняної літератури, з якою в першу чергу мають познайомитися безпосередні адресати — діти. Ми пропонуємо вашій увазі матеріали, що можуть бути покладені в основу уроків, присвячених вивченню дитячої прози й поезії у середніх класах загальноосвітніх шкіл.