Новітня інтерпретація лірики Івана Франка

Франко Іван

Новітня інтерпретація лірики Івана Франка

А. Гуляк,

доктор філологічних наук, професор

Київ

У сучасному франкознавстві для розв'язання як теоретичних, так і суто історико-літературних, практичних завдань украй необхідні комплексні дослідження лірики Івана Франка, її художнього світу, поетикальних вимірів як системи, зокрема її окремих рівнів, підсистем, типів композиційних одиниць, мистецтва ліричного сюжету з тією чи іншою семантикою та аналіз конкретних творів та їх смислів, які пронизують яруси художньої структури, відбивають особливості художнього мислення поета, інтертекстуальність і міжярусну взаємодію, взаємопроникнення мотивів, образів, символів, вияскравлюють специфіку взаємодоповнення, кореляції семантичних площин семіосфери поетичних текстів автора „З вершин та низин”. Передусім, такі дослідження потрібні для глибшого тлумачення поетичного доробку Франка, для виявлення всіх тенденцій розвитку художньої майстерності поета, з'ясування ролі ліричних суб'єктів у творенні імагінативної (уявно образної) картини світу і пов'язаною цим поетикою моделювання ліричного героя, його іпостасей, що у кожній збірці Франка він виявляє себе багатогранно. Представлена монографія Миколи Ткачука присвячена дослідженню художнього світу поезії Івана Франка з погляду цілісного аналізу текстів усіх прижиттєвих його збірок, що дає змогу простежити рух естетичних шукань митця, його певну еволюцію від першої збірки „Баляди и розкази” (1876) до книги віршів „Із літ моєї молодості” (1913). У цих хронологічних рамках літературознавець на основі переосмислення традиційного канону лірики Франка, який склався в науці про літературу останньої третини XIX—XX століть, запропонував своє бачення онтології ліричного героя Франка, складну парадигму ліричного наративу, що позначений широкою палітрою дискурсів — від суб'єктивно „реальної поезії” збірки „З вершин і низин” до утвердження в українській поезії модерністського дискурсу в збірці „Зів'яле листя”, що так чи інакше охоплює наступні знакові книги поета.

Заслуговує на увагу не тільки задум дослідника, а і його реалізація, літературознавче вирішення складних проблем аналізу метатексту Франка, коли окремий вірш, цикл, збірка семантично тяжіє до цільності як невід'ємна ланка фікційної (уявної) картини світу. Здавалось би, цілісний аналіз (вслід за автором) текстів Франка спонукатиме до надмірної деталізації, до зникнення цілісності враження про збірку чи твір. Проте у досвідченого інтерпретатора лірики Франка ці надмірності зникають, адже йдеться про непросте констатування того чи іншого образу, а про складну діалектику єдностей смислів і структур твору, які утворюють естетичну цілісність.

Обраний Миколою Ткачуком підхід до висвітлення неповторності художнього світу творів Франка вимагав глибокого проникнення у художній світ творів Франка, їх смислових кодів, символів, маркерів, актантів. З цього огляду дослідник вдається до новітніх інтерпретаційних технологій, зокрема до методологій французьких структуралістів та поструктуралістів (загалом у нас рідко хто використовує праці французької школи структуралістів групи „Tel Quel”). He викликає у нас сумніву продуктивність аналізу на цій основі класичних текстів Франка. Справді, цікаво, як М. Ткачук по-новому аналізує актантні моделі циклів „Осінні думи”, „Скорбні пісні”, „Нічні думки”, „Дума пролетарія”, „Excelsior” зі збірки „З вершин і низин” Франка, основу яких визначає, за А. Греймасом, семантична модель , в якій головну роль відіграють „дійові особи” — актанти. Дослідник уточнює термін: „актант — це інваріант, який у дискурсі твору, зокрема поетичного, завжди конкретизується в ліричних героях та їх вчинках”. Докладно вчений простежує маніфестації актантів у цих циклах. Зокрема, у поезії „На суді”, у семіосфері тексту якої „розгортається семантична вісь, на якій актант здобуває об'єкт. Оскільки актор розпізнав основи антигуманного світу, то модалізований суб'єкт позиціонується стосовно позитивного боку опозиції. У нього немає жодних оман, жодних ілюзій — тільки сувора правда життя”. У такий спосіб ліричний герой виконує функцію маніфестації позитивного ідеалу, який представляється через наративний акт персонажа. А от у поезії „Наймит” актант набуває антропоморфного образу. Таке ж явище дослідник спостеріг у вірші „Беркут”, в якому образ беркута знову-таки антропоморфно узагальнює царя-деспота, головного винуватця бід народу. В іншому місці книги автор зауважує, що ліричний суб'єкт окреслюється крізь призму множинних конотацій, тому суб'єктивна модальність актанта все-таки набуває вимірів художнього узагальнення, спрямовує рецепцію твору Франка. На наш погляд, такі структуральні моделі є продуктивними, але й водночас ускладненими для широкого кола читачів. Правда, праця М. Ткачука розрахована, передусім, на науковців. Слід підкреслити, що літературознавчі терміни, запозичені із праць сучасних західноєвропейських теорій, дослідник вживає органічно, як-от термін „жанрова матриця”, який активно вже засвоїли українські дослідники.

Наскрізною домінантою монографії Миколи Тка-чука є висвітлення складної суб'єктної сфери лірики Франка. Відома теорія Б. Кормана про чотириступеневу суб'єктну організацію лірики Миколи Некрасова: ліричний герой, ліричний персонаж, ліричний розповідач, багатосуб'єктна лірика, яку талановито застосувала Валерія Смілянська, досліджуючи суб'єктну організацію стилю Тараса Шевченка (1981). Інтерпретатор лірики Франка пішов іншим шляхом. Він з'ясував, що ліричний герой у художньому світі поета прагнув вирватись від магічного „Ми”, бути неповторним, прагнучи до самоутвердження і свободи. Внаслідок цього структуру і поетику мета-тексту лірики Франка визначає складніша суб'єктна форма (по-німецьки „Ausstrahlungtn des lens” (випромінювання — Я”), тобто „Я — випомінуване” і „Я— випромінувальне”. Вони утворюють простір, в якому все набуває проекції свідомості і підсвідомості ліричного суб'єкта, випромінюванням його внутрішнього „Я”. Безперечно, аналіз збірки „Зів'яле листя” крізь оптику такої складної суб'єктної структури сприяв дослідникові по-новому прочитати „ліричний роман”, який майстерно Франко змоделював у цій збірці.

На наш погляд, розділ книги „Екзистенціал любові в модерністському дискурсі збірки „Зів'яле листя” — один з найцікавіших. Автор монографії подивився на цю знакову збірку в контексті модерністських шукань митців Європи, навів цікаві особисті контакти українського письменника з австрійськими модерністами у Відні 1892 року. Зокрема, Франко з теоретиком модернізму Германом Баром обговорював лірику Поля Верлена, про що не забув згадати у своєму трактаті „Із секретів поетичної творчості”. Цікаво, що про проблеми новітнього європейського мистецтва докторант Франко вів розмову у віденській кав'ярні „Zentral” з тоді відомими модерністами Артуром Шніцлером (до речі, його творами захоплювався М. Коцюбинський), Ріхардом-Бер Гофманом, Гуто фон Гофмансталем, Карлом Краусом та іншими. Дослідник переконливо доводить модерністськість Франка-лірика, який на своєму шляху органічно синтезував натуралістичні захоплення (особливо в „Тюремних сонетах”), реалізм та модерністські віяння, зокрема неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм.

Наукова цінність рецензованої праці М. П. Ткачука полягає в тому, що її автор надзвичайно глибоко досліджує природу художнього світу Франка, йдучи „вслід за автором”, тобто від тексту до тексту, від образу до образу, від думки до думки, від концепту до концепту, що дало йому можливість порушити і розв'язати коло проблем, які по-новому висвітлюють творчу індивідуальність поета, характер його ліризму, складну суб'єктну структуру віршів поета, їх жанрово-тематичне багатство. З цією метою дослідник вдало застосовує сучасний літературознавчий інструментарій, спираючись на методологію як українських дослідників, так і зарубіжних, що сприяє проникненню в структуру текстів, вичленувати характерні композиційно-смислові концепти, помітити взаємозв'язок усіх компонентів твору у їх єдності й цілісності, поліфонічну суб'єкт-об'єктну структуру. М. Ткачук використовує деякі лінгвістичні, структуралістичні й наратологічні терміни, які вживаються досить органічно і допомагають дослідникові проникнути в „секрети поетичної творчості” І. Франка.

Заслуговує позитивної оцінки той факт, що літературознавець не замикається тільки в семіотичному просторі текстів Франка, а розглядає їх в широкому інтертекстуальному полі української та європейської лірики доби, що сприяє подивитись на поезію митця в новому світлі, охарактеризувати його доробок як такий, що розгортався в тій же парадигмі естетичних шукань, що була притаманна поезії європейських народів, тобто українська поезія в особі Франка не призначалася для „хатнього вжитку”, а була лірикою європейською, найщільніше наблизила українське поетичне мистецтво до загальнолюдських вершин.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.