Всі публікації щодо:
Перекладна світська література
Пісні

Ліричні пісні Давнього Єгипту : переклад чи оригінальна творчість?

Григорій Аврахов

Феноменальна обсягом і незглибима оригінальністю прозрінь крізь тисячоліття на всіх материках творча спадщина Лесі Українки ставить перед герменевтами надскладні завдання правдоподібних, якщо не абсолютних, інтерпретацій. І стосується це чи не всіх родів, інноваційних видових конкретів, жанрових форм її напрацювань.

Може, найскладнішим, як на сьогодні, постає атрибутивне перепрочитання циклу „Ліричні пісні Давнього Єгипту”, перевираженого по-українському за оригіналом наукового перекладу взірців німецьким єгиптологом проф. Альфредом Відеманном (Wiedemann Alfred), книга якого стала тепер унікумом [1].

Складає цикл 14 взірців, за словами Лесі Українки, „справжніх творів давньої єгипетської поезії” [2]. При цім учинено, кажучи мовою сьогочасної космонавтики, третю ступінь радикального перество-рення першовзірців: давнезні раритети „з прозаїчної форми переведені в віршовану” [2, 273]. В якості відважного рушія спрацювало ключове слово LIED (пісня). Сам аргумент нашого генія подивовує мудрістю філософської обсервації: „Зроблено се тому, що коли однаково точного перекладу дати не можна, не бувши єгиптологом, і коли ритміка єгипетського вірша та й сама вимова єгипетських слів нікому невідома (єгипетське ж письмо дає тільки ідеї, а не звуки), то зоставалося єдино можливим перекладати не букву, а дух первотвору. Дух же той, гадаю, не можна було б перекладати пісню не піснею, а прозаїчним переказом, — не можна собі уявити ніякої пісні в такій формі. Крім того, деякі з тих пісень, попри екзотичні подробиці, в цілому промовляють чимось таким близьким, знайомим, що ритм рідної нашої пісні самохіть пристає до того тричі тисячолітнього змісту” [2, 273].

Стався дивовижний прорив українськості в космогонічну принаявність світобуття. Чи здатні прочитати маніфестацію нашої вічності підкормлювані чужинецькими грантами амбітні філологині? Та й медвежуваті, свіжої випічки лауреати: жорсткі судителі їм не звісного...

А поза всім, дилему: переклад чи оригінальна творчість — тісно „зав'язано” в реальності життєписної, творчої біографії генія в останніх, на гіркий жаль, десяти літ. Особливо ж — ходячих спекулятивів стосовно мнимого „затухання” лірики опісля з'яви „Одержимої” (січень 1901). Мовляв, „починаючи з 90-их років, з драматичної поеми „ Одержима” Л. Українка не повертається до малих форм ліричного жанру” [3]. Безпідставний докір повторювано було многократно. Кривдно тлумачено також ситуативне зізнання, що їй останнім часом „малі вірші чогось не пишуться”.

На велемудріє Агеєвої В. [4], а почасти й Гундорової Т. Et catera про висоти класичної пафосності лірики Лесі Українки говорити „не доводиться”...

Пожалься Боже!

Окремо взяті лишень „Ліричні пісні Давнього Єгипту” випромінюють таку потужність мистецьки-винахідливої енергії, грайливу, мовби на показ, ритмометричну, строфічну багатоликість, гармонію стилів, що їм годилося б позаздрити і небожителям Парнасу.

Мовби змагальним різноманіттям сяють поезійні новелятка, вірші „сюжетної” лірики, оповідки та замальовки мініатюрних з'яв. А в композиційно-структурному плані перемижаються дворядкові строфи п'ятистопового хорея („Ой далеко до берега того...”) із восьмистоповим цензуруванням хореїв у непарних метрорядів і чотиристопних у парних („Як вона уста розкриє, щоб напитись поцілунку...”. „Ох, якби я був при милій негритянкою тією..”). Тут же — двовірші одинадцятискладового хорея з цензурою („Ой ляжу я долі посеред осади...”).

У чотирирядкових строфах системи АББА єднається шестистоповий хорей з цезурою посередині та тристоповим — у парних („Чи ж моє серденько не пристало щиро...). П'ятистрофовим ямбом системи АБВБ виконано катрени віршів „На хуторі в коханої моєї...” та „Пісня пастуха до отари”.

П'ятирядкову строфу чотиристопового хорея (із варіаціями) являє вірш „Мій хороший! Серце прагне...”

Нарешті — десятирядкову строфу шестистопових, цензурою поділених, хореїчних метрорядів у непарних позиціях і тристопових — у парних представлено у віршотворі „Чи ж моє серденько не пристало щиро...”

Якщо ця розмаїта барвистість свідчить комусь про „затухання” лірики нашого генія, то що ж тоді „вибуховістю” зветься?! Во істину: „Він переможцем здавався в останню хвилину життя” [2; 1, 231].

Мабуть, я перевтомив терплячих, навіть віршолюбних „гурманів”. Але як інакше було доказово маніфестувати ніяк не розтрачену, подвижницьку майстерність Лесі Українки на гірких випробах немилосердної долі? Уже в який раз справдити мовлене ще наприкінці минулого століття; „… Я ж, власне, лірик par excelence” [2; 5, 277].

У філософськи мислячої герменевтики „два рівних є крила”: стійна, не віртуальна переконаність в абсолютній правоті засадничого твердження, що його заповзявся обстоювати дискурсант-пощуковець. Тут недопустимі тільки здогадки: може бути, здається, схоже на те, що... А з боку другого „крила” — наявність доказової спроможності відстояти істину, яка засіла в мізки. Принаявність тверезого самокритицизму власних можливостей особистого інтелекту вчинити намріяне.

Ішлося ж бо про німецький текст наукового перекладу давнєєгипетських унікумів професором Відеманном. Та ще й прописаних готичним шрифтом. А мої пізнання німецької були мізерні (щоб не сказати ніякі). Доконче треба було кооперуватися, шукаючи підмоги досвідченого германіста.

Уже добігало кінця п'ятирічної праці в Ніжинському педінституті, уже напевне знаючи про близьке переселення до Києва, почав нав'язувати консультативні стосунки з Василем Назаровичем Бубликом, якого похвально знав із наукових публікацій. За його напуттям у травні 1972 р. спромігся дістатись фотокопійного тексту книги проф. Зідеманна. А що ми на той час обидвоє працювали в Київському інституті культури, запросив колегу стати в підмогу малотямущому, що й було виконано з властивою Василеві Назаровичу ретельністю. Наспіли умови реалізувати аж так довго сповідувану намірність (од 1954-го починаючи) провидінням Всемогутнього. Якби ... не покара адміністративним звільненням мене наказом тодішнього міністра освіти Бабійчука (від 10 квітня 1973 p.), по-єзуїтськи кваліфікувавши провинства звільнюваного проректора, як такого, що „скомпрометував себе”. А в кваліфікуваннях каґебівської камарильї — за антіпартєйну, антігосударствєнную деятельность.

Заповітну надмірність відстрочено було ще на кілька десятиліть. Проте не похоронено назовсім...

Остаточний висновок звершеного студіювання самозрозумілий: цикл „Ліричні пісні Давнього Єгипту” приналежнии до оригінальної лірики нашого генія, і має друкуватися у всіх виданнях, згідно авторському податуванню авторського манускрипту [5]. А надзвичайність та своєрідність витоків дивоглядного творива подавати в коментарях.

Література

1. Wiedemann A. Die Unterhaltung Literatur der alten Aegepter. — Leipzig, 1903. — 32 с

2. Українка Леся. Твори: В 5т. —Т. 4. — К., 1954. —С. 273 — 279.

3. Іщук А. Драматичний поет-новатор / Літературна газета,—1941.—21 лют.

4. Агеева В. Естетика чи ідеологія? / Дивослово. — 2001. — № 1. Під рубрикою „З редакційної пошти”.

5. Первісний автограф циклу „Ліричні пісні Давнього Єгипту” датовано: „1.1. 1910 р.” (Відділ рукописів ЦНБ ім. Вернадського. — Ф. 2, — № 895).

Вірші Григорія Аврахова

Благословенне

Благословенний біль душі,

Що не дає спокійно спати,

Скликає спогади до хати —

Думок і мрій бунтливе свято —

І крушить тишу у тиші.

Дзвенить оркестром в комиші,

Нуртує запахрути-м'яти,

І невтомленна добра мати,

Прославши рушничок хрещатий,

Із печі вибира книші.

По гобеленах споришів

Ступають босоніж хлоп'ята,

Зчудовані на світ багатий;

А край — зневолений, розтятий,

А люд нажаханий розп'яттям:

Молох справляє шабаші!

Куди ж тобі, дитя глуші,

На поєдинки виступати?

І чим ти маєш воювати?

І на яких злетиш крилятах?

Пощо стискаєш рученята?

Живи — не писни, не диши!

Он скілько голод порішив!

Скількох посаджено за грати!

Скількох знайшла страшна розплата..

А тих, відчужених, проклятих,

Зацькованих своїм же братом,

Де син на батька — звіром, катом

І за іудині гроші

Готовий матір задушить...

Та осторогом не втримати

Ядро, запущене з гармати;

Не людям дано вибирати

Таланту рідкісні карати,

Надійний стартовий рушій

І добру влучність гармашів.

Мені не гоже нарікати:

Хоч змог дісталось небагато,

Мій хист розщеплено, як атом, —

В нім голоси знебулих браттів,

Пекельний стогін казематів,

Вселжа чиновних автоматів

І смертна мить товаришів —

Благословенний біль душі...

Молитва за Україну

Матінко Божа, я нині з молитвою

Перед Твоїм пресвятим олтарем:

Словом гарячим, сльозою пролитою

Молю, Всеблагая, рятуй, бо помрем.

Сонмище ворога вдерлося в груди,

Кров висисає, спотворює Дух.

Підступом, ґвалтом, лавиною бруду

Нас побиває орава злодюг.

В горі такому нам гурту б триматись,

Каждий щоб певен святої мети:

Вистоять, вижити, не піддаватись,

Корені роду свого берегти.

Ми ж, як здурілі, очмарені бевзні:

Брат йде на брата, зубами стина;

Жертви мільйонні поглинули безвість

Яди ж розбратні все ллє Сатана.

Зайди чужинські, дурні яничари

Край богоданний на хрест розп'яли;

Хмарою сунуть московські почвари,

З наміром волю державну валить,

Знов Україну в крові затопить.

Матінко Божа! Щодень я з молитвою

Перед Твоїм пресвятим олтарем:

Словом гарячим, сльозою пролитою

Молю, Всеблагая, рятуй, бо помрем;

З нами Господнєє слово умре.