І. Нечуй-Левицький і російська культура

Всі публікації стосовно письменника: Нечуй-Левицький Іван

Н. Зінченко,

кандидат філологічних наук

Полтава

Іван Семенович Нечуй-Левицький — один із найвидатніших письменників-реалістів XIX століття. І. Франко характеризував І. Нечуя-Левицького як великого артиста зору, колосальне всеобіймаюче око України (12, 374). У цьому визначенні відчувається передусім вказівка на багатоплановий тематичний діапазон творчості прозаїка — від зображення життя кріпосного і пореформеного села, міщанства, старосвітського духовенства до тем із життя української інтелігенції.

І. Нечуй-Левицький вніс в українську прозу нову манеру об'єктивної епічної розповіді, яка змінила і доповнила канонічні розповідні прийоми. Письменник дав зразки реалістичних описів соціального побуту і барвисті картини пейзажу. Звичайно, реалізм І. Нечуя-Левицького мав і свої межі, історично обумовлені епохою і світоглядом письменника. Одним із важливих питань у висвітленні поглядів І. Нечуя-Левицького є питання про ставлення письменника до російської культури. Джерелом для характеристики його естетичних й історико-літературних поглядів перш за все є дві відомі статті — „Сьогочасне літературне прямування” (1878—1884) і „Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891), а також художня та епістолярна спадщина письменника.

У ряді праць відомих науковців (О. Білецький, М. Бернштейн, Н. Крутикова) досліджувалося ставлення Нечуя-Левицького до російської культури (зокрема, оцінка окремих творів російських письменників, виразна антипатія до російської реакційної преси тощо). Справді, при наявності окремих неоднозначних висловлювань письменника не можна зводити все до так званої „націоналістичної концепції” Нечуя-Левицького.

Спробуємо простежити, який вплив мала російська культура на вироблення своєрідної концепції „нових людей” в українській літературі.

Суспільна ситуація початку 60-х років XIX ст. позначена загальним прагненням до тієї зміни всього життя, яка згодом втілилась у великих перетвореннях епохи. Основою основ перевороту, здійснюваного в усьому суспільному і духовному житті, було пожвавлення соціальної свідомості народних мас і в першу чергу селянства. Разом із стихійною активізацією селянства відбувалася й активізація інтелігенції. Ці два фактори є найважливішою закономірністю соціально-економічного і політичного процесів 60-х років для України.

Прихід у 60—70-ті роки в літературу нового покоління письменників з різночинного і народного середовища, які добре знали життя і побут усіх класів, привів до появи в ній нового героя — демократа-різночинця як реальної сили пореформеного часу. Ці люди, що насамперед намагалися переробити самих себе, духовно вивільнитися від соціального, релігійного і національного гніту, здобути особисту свободу, головним своїм завданням вважали визволення суспільства із пут рабства. „Це цвіт кращих людей, це рушії рушіїв, це сіль солі землі”, — так, перефразовуючи слова Христа із Святого Писання, сказав про них Чернишевський у романі „Що робити?”

Саме різночинець, „мислячий пролетаріат” (Д. Писарєв) став головним носієм передових ідей. Різночинна інтелігенція висунула в цю епоху цілий ряд діячів (П. Лавров, П. Ткачов, М. Михайловський та ін.), які мали сильний вплив на значну частину передової російської інтелігенції. Як зазначав М. Бердяев, „Лавров і Михайловський в 70-ті роки, як і Чернишевський і Писарєв в 60-ті роки, ці класичні „філософи” інтелігенції, ...відповідали потребам інтелігентної молоді у світобаченні і обґрунтували теоретичні життєві прагнення інтелігенції” (1,5).

Набуваючи з часом дедалі більшого значення, різночинна інтелігенція повністю була на боці Чернишевського і Добролюбова. Вона підтримувала такі журнали, як „Современник” Некрасова, „Русское слово”, пізніше „Отечественные записки” Некрасова і Салтикова. Передові журнали стали на чолі суспільної думки і відіграли значну роль у розгортанні визвольної боротьби проти кріпосництва. Вони були справжніми вихователями сміливих борців проти самодержавства, вони створювали і руйнували авторитети, формували передові суспільні погляди, певний стан суспільної свідомості.

Серед перших творів російської реалістичної літератури про „нових людей” були „Напередодні” (1859), „Батьки і діти” (1862) І. Тургенева, „Міщанське щастя” і „Молотов” (1861) М. Пом'яловського, „Що робити?” (1863) М. Чернишевського, „Важкий час” (1865) В. Слєпцова та ін.

Російські передові журнали та реалістична література мали вагомий вплив на формування української літературно-критичної думки (3), (11), а також на становлення творчої особистості письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького (7,10,15).

Світогляд І. Нечуя-Левицького формувався в 50—60-х роках XIX ст., у час навчання у Київській духовній семінарії, а згодом — академії. Уже в семінарії Левицький познайомився з творами Шевченка, Пушкіна, Гоголя, в академії читав журнал „Современник”, романи Тургенева, Чернишевського, статтю Писарєва про Базарова, які справили на нього надзвичайне враження.

Поява в російській літературі інтелігента-демократа, як і сама суспільно-історична дійсність, що вимагала нового героя на політичній арені, були одним із поштовхів, що зумовили звернення Нечуя-Левицького до теми з життя інтелігенції. Саме інтелігент-демократ, на думку Нечуя, міг би сприяти поліпшенню життя народу. Однак „новий герой” І. Нечуя-Левицького Павло Радюк („Хмари”) не є відтворенням Базарова, тим більше „нових людей” Чернишевського. У письменника складається цілісна програма діяльності „нових людей”, відмінна від концепції подібного героя в російській літературі, для якого не існувало проблеми національної. Успіх „нових людей”, вважає Нечуй-Левицький, можливий в освіченні народу, в боротьбі за його національне самоствердження. Звідси і назва першого ідеологічного твору Нечуя — „Хмари” — „символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української національної культури” (4, 354).

„Новий герой” в літературі, на думку Нечуя-Левицького, повинен нести ідеї національного і соціального відродження, втілювати риси передового інтелігента-шістдесятника, в якого слово не розходиться з ділом. Захоплюючись образом Базарова, Нечуй-Левицький все ж вважає, що „такий чоловік був би повинен і на Україні, і в Галичині, встоювати не тільки за поступові принципи, але й за своє національне животіння, й національні, а не тільки соціальні права” (8, 212). Отже, серед пошукуваних письменником суспільних проблем чи не найбільш болючою і актуальною стала потреба розвитку українського народу як нації і розбудови його національної культури. Особливо гостро це відбилося у творах із життя інтелігенції („Хмари”, „Над Чорним морем”, „Неоднаковими стежками” та ін.).

„Нові люди” у Нечуя-Левицького — студенти, вчителі, лікарі. Серед них є активні, здатні організувати, переконати — Радюк, Комашко, Уласович, Кучма. їх однодумці — Дунін-Левченко, Мавродін, Навроцька, Мурашова, Ліда Гуковичева, Вербицький, Парафієвський — змальовані не так детально, та всі вони — просвітники, поборники національної освіти, національної культури, які виявляють активний протест проти соціального і національного гноблення.

У літературознавстві існує думка, що початок великій серії романів про „нових людей” в російській літературі поклав роман М. Чернишевського „Що робити?” і цим самим відкрив нову літературну школу в російському реалізмі, школу Чернишевського (М. Пинаєв). Інші дослідники (В. Коновалов, І. Видуецька) вважають, що роман „Що робити?” стоїть на початку розвитку різночинного роману, а не біля самих його витоків. Роман М. Чернишевського, який хронологічно передує більшості романів про різночинців, виявився справді відправною точкою для написання творів про „нових людей”. Проте і вимірювати романом Чернишевського твори інших письменників-демократів чи ставити їм в заслугу тільки наслідування традицій не слід.

До того ж, як слушно зазначав М. Бердяев, „в художньому відношенні роман цей надто слабкий, але він дуже цікавий для історії російської інтелігенції” (1,5).

Безперечно, романи „Що робити?” Чернишевського і „Батьки і діти” Тургенева були тим імпульсом, що спонукав письменників звернутися до теми інтелігенції, до створення аналогічних чи подібних образів. За свідченням І. Нечуя-Левицького, захоплення ще в студентські роки романами Тургенева і Чернишевського згодом переросло у бажання (а то й необхідність) звернутися до нетрадиційної на той час теми з життя інтелігенції.

Однак, думається, аналоги „нового героя” Нечуя-Левицького слід шукати не у зазначених вище романах (що певною мірою заперечував і сам письменник), а у романі І. Тургенева „Напередодні” (1859). Саме у цьому творі Тургенєвим була підмічена та тенденція часу, яка несла в собі вияв закономірності суспільного розвитку і його вимоги. В основу роману, за словами автора, „ покладена думка про необхідність свідомо-героїчних натур... для того, щоб справа просунулася вперед” (10, 280). „Свідомо-героїчна натура”, на думку Тургенева, повинна не тільки містити в собі загальнонаціональні якості і особливості, а й боротися з обставинами, які заважатимуть виявленню кращих властивостей національного, народного характеру.

Аналізуючи у статті „Коли ж настане справжній день?” стан російського суспільства, відображеного в романі „Напередодні”, М. Добролюбов підтримує ідею автора і разом із цим наголошує на необхідності „російських Інсарових” у сучасному суспільстві (6, 140). Д.Писарєв назвав образ Інсарова невдалою спробою Тургенева у зображенні „нових людей” (9, 383). Однак саме образом болгарина Інсарова Тургенев відповів у романі на потребу російського суспільства в героїчному характері, якого сам письменник у цей історичний період серед співвітчизників ще не бачив.

Створений Тургенєвим образ болгарського патріота, революціонера Інсарова — борця за визволення своєї країни від турецького гніту — зіграв виняткову роль в історії розумового пробудження кількох поколінь передової молоді, особливо болгарської. Г. Бялий підкреслює, що в образі Інсарова дані риси пошукуваного героя, подана схема його типу (5,120). Яким саме буде інсаровський тип на російській основі — це для Тургенева питання майбутнього, в „Напередодні” вони не вирішуються. Однак, указує дослідник, були в образі Інсарова такі риси, які безперечно не відповідали російським умовам і не могли бути прийняті російськими інсаровими, діячами російської демократії. Тургенєвський Інсаров готується до боротьби із зовнішніми ворогами своєї батьківщини, і ця національно-визвольна боротьба об'єднує всіх болгар.

Якщо у російських демократів „завдання інакше, набагато складніше і важче” (Добролюбов), то українців і болгар національні проблеми зближували і об'єднували. І в тургенєвського Інсарова, і у героїв Нечуя-Левицького Радюка („Хмари”) та Комашка („Над Чорним морем”) спільна мета: визволення свого народу від соціального і національного гноблення. Різні тільки методи їх реалізації: Інсаров — болгарський революціонер. Радюк і Комашко — українофіли-просвітителі, основною зброєю яких є слово, основною метою в житті — просвіта народу над усе. („Це одно і єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну: просвітність і наука”. —7, 2, 319).

Крім Тургенева і Чернишевського, у російській літературі тему інтелігенції розробляли й інші письменники, зокрема М. Пом'яловський, В. Слєпцов, М. Лесков, Марко Вовчок, О. Писемський, Д. Мордовцев та ін. До кращих творів 60-х років про життя інтелігенції належать повісті М. Пом'яловського „Міщанське щастя”, „Молотов” (1861) та роман В. Слєпцова „Важкий час” (1865). У повісті „Міщанське щастя” Пом'яловський, за його словами, хотів „пояснити стосунки між плебеєм і паном”, „змалювати життя звичайне, не романтичне”. Різночинець Молотов, повний енергії і творчого ентузіазму в мо-лоді роки, з часом переживає нелегкий час нестатків, розчарувань, боротьби. М. Пом'яловський сам зазначав, що у своїй суспільній програмі Молотов ще не визначився, ми бачимо „в ньому поки що одну силу без застосування” (Пом. С.85). Відсутність чіткої позитивної програми при неприйнятті всього і всіх приводить до розчарування і двох інших різночинців, приятелів Молотова — Негодящева і Череваніна.

Хоча Пом'яловський і не відповів на питання, в чому ж справжнє щастя різночинної інтелігенції, його повісті мали значний вплив на розвиток літератури і, зокрема, на розроблення теми інтелігенції (як відомо, Чернишевський у період роботи над романом „Що робити?” перечитував повісті Пом'яловського). Д. Писарєв, розглядаючи повісті Пом'яловського, ставить героя дилогії Молотова в ряд героїв Гончарова і Тургенева, порівнюючи його зі Штольцом і Базаровим (Пис, 188).

Герой роману В. Слєпцова „Важкий час” різночинець-демократ Рязанов, як і герой Пом'яловського, теж діє в поміщицькому оточенні, однак саме в народі знаходить матеріал для реалізації своїх ідей. Концепція характеру „нової людини” у Слєпцова розкривається на основі широкого охоплення життєвого матеріалу, зокрема життя народу. Думається, що цьому значною мірою сприяв особистий життєвий досвід письменника — організація під впливом роману „Що робити?” так званої знаменської комуни (1863—1864), де він на практиці намагався втілити в життя соціалістичні ідеї. Та всупереч всій активній викривальній позиції герой роману „Важкий час” Рязанов видається людиною засмученою і втомленою. Після розгрому в середині 60-х років демократичних організацій він переховується у провінції, відступає під натиском реакцій, хоча і живе надією на перемогу в майбутньому.

Свої погляди на „нових людей” виклав М. Лесков у романі „Нікуди” (1965). Головні герої, що кинулися в революційну боротьбу, натхненні співчуттям до демократичних мас, наділені особистісними рисами характеру, але недолік їхній, на думку письменника, той, що вони не мають під собою реального ґрунту. Типові романтики, вони дійшли до теорії соціалізму внаслідок „поетичних прагнень” і без достатнього знання справжньої Русі. Спроба створення інтелігентами трудової асоціації „Будинку згоди” руйнується через невміння більшості її учасників працювати. Висота морального ідеалу, мужність представників визвольного руху вступають у різку суперечність із фразерством поверхової антигуманної революційності: „Залити кров'ю Росію... П'ять мільйонів вирізати, зате п'ятдесят залишаться і будуть щасливими” (Лесков, 14). Як зазначає О. Горєлов, „потенційна „праведність” революціонерів вилилась у непотрібну, безкорисну жертовність справді кращих сил „нігілістичного руху” (Горєлов, 50). Однак, незважаючи на відому тенденційність автора у висвітленні важливих життєвих понять, роман становить значний інтерес.

У1863 р. з антинігілістичним романом „Збаламучене море” виступив О. Писемський. Автор показує своїх героїв яскравими особистостями, однак рішуче виступає проти революційних переконань, вважаючи їх нежиттєвими, викладом дворянського неробства і пустого фанфаронства.

Образи „нових людей” із середовища радикально-демократичної інтелігенції, критику політичної реакції, осудження антинародного характеру урядових реформ 60-х років, показ духовних шукань і моральних колізій російської прогресивної молоді знаходимо і в романі Д. Мордовцева „Знамення часу” (1869). Герої Мордовцева наполегливо шукають в житті народу „знамення часу”. Вони подорожують по Волзі з метою глибшого вивчення побуту селян, створюють народні школи, зближуються з життям простого народу. В авторському баченні можливість відродження країни полягає в ідилічному єднанні народу й інтелігенції в тому, щоб „не хвилювати народ і не вчити, а вчитися в нього терпінню...”.

Тему „нових людей” розробляє і Марко Вовчок у творах, написаних російською мовою: „Жили-були три сестри” (1861), „Глухе містечко” (1862), „Жива душа” (1968), „Дяк” (незакінчене оповідання). Віяння нової епохи, відгомін визвольного руху наклали відбиток на повість „Жили-були три сестри”. В образі Соні Воронової і молодого різночинця Гриші письменниця зробила спробу змалювати образи „нових людей” з демократичного табору. Герої Марка Вовчка порушували актуальне питання становлення „нових людей”, осмислення їх місця і ролі в громадсько-політичному житті: Авторка утверджує необхідність появи передової молоді, яка б могла служити народній справі.

Як видно із вищесказаного, при загальному інтересі російської літератури до відображення нового змісту суспільного життя, визрівання в ньому рішучих змін, увазі до нових героїв-рушіїв суспільного прогресу самі засоби і шляхи перетворення дійсності на засадах соціальної справедливості, в ім'я інтересів народу уявлялися по-різному. Дивлячись сьогодні у руслі історичної ретроспективи на політичні й ідейно-художні пошуки 60—70-х років, можна сказати, що так чи інакше ніхто з російських громадських діячів і письменників того часу не зміг віднайти безпомилкового рецепту суспільної перебудови (не кажучи вже про те, що пошуки його взагалі не входять у завдання літератури). Засоби розв'язання суспільних суперечностей, на які покладали надії шістдесятники, у кінцевому підсумку виявилися неефективними, непрактичними. Надії на селянську революції не справдилися. Настанови на ідеологічне виховання читача в дусі утопічного соціалізму виродилися у суцільний дидактизм. З середини 60-х років урядова реакція перейшла в наступ. У самому демократичному таборі (80-і — початок 90-х років) почалося політичне розшарування і пошуки інших шляхів.

У цьому зв'язку російську реалістичну літературу 60—70-х років не слід розглядати як зразок, модель розв'язання проблеми інтелігенції і народу в літературі українській. При всій спільності імперського політичного й економічного життя в Україні існували свої умови суспільного, національного й культурного розвитку.

Сказане, однак, не означає, що можна стати осторонь того ідейно-естетичного досвіду, якого набула російська реалістична література у цей час. Він не тільки був відомий українським письменникам, а й став тим типологічним явищем, яке вони приймали чи від якого відштовхувалися (і заперечували) при розв'язанні проблеми інтелігенції і народу. Художній досвід створення ідеологічного роману й повісті, образів соціально активної особистості як нового літературного характеру, сама ідея розкріпачення людини від обставин, настанова на їх перетворення, поява нового конфлікту та багато інших здобутків російської реалістичної літератури об'єктивно стали помітним ідейно-художнім кроком і більшою чи меншою мірою увійшли в узагальненому вигляді в арсенал літературної критики. Великою мірою ці критерії позначилися й на творах І. Нечуя-Левицького про інтелігенцію.

Таким чином, суспільно-культурна атмосфера в Україні і в Росії 60—70-х років XIX ст. зумовила звернення І. Нечуя-Левицького до теми з життя інтелігенції і сприяла виробленню власної концепції „нового героя” в українській літературі.

Література

1. Бердяев Н. Философская истина и интеллигентская правда// Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции. — М., 1909.

2. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М., 1990.

3. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50—70-х років XIX ст. — К., 1959.

4. Білецький О. І. Іван Семенович Левицький(Нечуй)// Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — 1.2.

5. Бялый Г. А. Русский реализм. От Тургенева к Чехову. — Л., 1990.

6. Добролюбов Н. А. Собр.соч.: В 9т. — М., Л., 1962. — Т. 6.

7. Нечуй-Левицький І. С. Зібр. творів: У Ют. — К., 1968. — Т.2,5,10.

8. Нечуй-Левицький I. С. Школа повинна бути національна// Дніпрові хвилі. —1911. — №15.

9. Писарев Д. И. Мыслящий пролетариат// Русская критика эпохи Чернышевского и Добролюбова. — М.,1989.

10. Тургенев И. С. Поли. собр. соч. и писем: В 28 т. — М., Л., 1962. — Т.11.

11. Федченко П. М. Літературна критика на Україні першої половини XIX : У 2 т. — К., 1982. — Т.1.

12. Франко І. Я. Ювілей Івана Левицького// Зібр. праць: У50т. - К..1982.-Т.35.