Скарб родини Коцюбинських

Всі публікації стосовно письменника: Коцюбинський Михайло

Нині тут квіти і трави правлять бал. Починається він ранньої весни і триває аж до глибокої осені, як це було торік. А тепер, у передосінні, цей бал досяг своєї кульмінації: квітуче товариство вбралося у свої найрозкішніші строї. Ще б пак! — 17 вересня день народження господаря цієї садиби на колишній чернігівській вулиці Сіверянській. І здається, що сам господар, Михайло Коцюбинський, увічнений у бронзі коло свого будинку, підперши голову рукою, вдоволено посміхається. Адже, певно, немає в цьому обійсті (та хіба тільки в цьому!) жодної рослини чи деревини, родоводу якої він би не знав. Адже й сам себе вважав рослиною або деревом з розлогою кроною, народженим Сонцем.

А ще трохи далі від одноповерхового білого будинку із зеленим дахом і червоними віконницями, де 1898 року оселилася родина Коцюбинських і де тепер музей,— чудовий яблуневий сад. Тут яблуку ніде впасти, — хіба що на якусь із квіток: цілі галявини чорнобривців, сальвії, троянд, жоржин, герані та інших учасників балу встелили землю. А що це за пагорбок на межі саду, захищений клумбою чорнобривців і заростями гортензії? Схожий на велику долоню, заплетений-закосичений довгою зеленою травою. Це ще Михайло Михайлович облаштував собі в саду таке місце, де полюбляв спекотного дня у затінку полежати на простеленому ліжнику й помріяти. Підходжу, схиляюся, проводжу рукою по м'якій і густій, як килим, траві... А коло однієї з яблунь нашого давнього українського сорту „путивка” (люблю її змалку: за смаком і запахом ніколи не поступиться нині модним голландським) ми з директором літературно-меморіального музею-заповідника Михайла Коцюбинського Ігорем Коцюбинським і чудовим екскурсоводом і науковцем Марією Москаленко стоїмо довше. Звіддалік здається, що це молоденька яблунька, а коли підійти ближче, то побачиш: росте із старого, заліпленого цементом стовбура. Укорінився ж він ще коли Михайло Коцюбинський був живим: це його руками зроблено щепу! Тож минають роки й десятиліття — 2013-го вже виповниться 100 років, як письменник пішов до Сонця („од сонця через море простягся до мене шлях і йде за мною разом... наче сонце каже мені: ось твоя путь, іди до мене...”), — а корінь дає все нові й нові пагони, які кроняться й плодоносять. Уявіть собі: ви можете скуштувати яблуко з дерева, що посаджене самим автором „Цвіту яблуні”, „Тіней забутих предків”!

Проростають і дають усе нові й нові сходи й залишені Коцюбинським у літературі, в українському слові плоди. Музей став справжнім осередком українства в Чернігові. Поряд з меморіальним будинком 1983 року відкрито науково-виставковий корпус. Тут відбуваються літературні вечори, зустрічі, презентації нових книжок, наукові зібрання. Завдяки багатолітньому директорові заповідника світлої пам'яті Ірині Михайлівні Коцюбинській музей перетворився на науковий центр. Лише завдяки їй цей осередок пам'яті народу не обібрали солідні столичні музеї та інститути. І досі його архіви ваблять письменників і науковців: зовсім недавно, 2006-го, відома українська поетеса Світлана Короненко разом з науковими співробітниками заповідника Наталією Коцюбинською (дружина пана Ігоря), Ольгою Єрмоленко і головним хранителем фондів Галиною Степанець обнародували у журналі „Київ” унікальну річ: листи письменниці Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша, що зберігалися у схронах музею. А я й мої колеги-письменники Михайло Слабошпицький і Віктор Баранов — отримали від музейників неоціненний подарунок: чотири томи листів до Михайла Коцюбинського, що їх невеликими накладами впродовж кількох років з допомогою різних спонсорів видавали музей-заповідник та Інститут літератури імені Т Г. Шевченка НАН України.

Це видання ще запроектував незабутній Юлій Романович Коцюбинський, онук письменника, багатолітній директор музею. Мені пощастило десь на початку дев'яностих поспілкуватися з ним тут, на вечорі, присвяченому творчості приятеля Коцюбинського, чудового живописця Михайла Жука. А тепер музей очолює син Юлія Романовича Ігор.

...Ось він стоїть коло заквітчаного погруддя прадіда, що поряд з музеєм — я попросив його попозувати перед фотокамерою. Вдивляюся в його обличчя: десь там, чи то в куточках уст, чи у високому чолі, чи в мруженні очей „ховається” отой смаглявий красень Михайло Коцюбинський, у якого закохувались, яким захоплювались, якого шанували. Ігор повагом і неквапом ходить, говорить стишено, часом надто лагідно, ніби соромлячись. З усього прочитаного про Михайла Михайловича можна зрозуміти, що в Ігореві проглядаються риси його славетного прадіда. І твори свої Коцюбинський виписував до найменшої дрібниці, не поспішаючи, шліфуючи кожне слово, кожне речення, неначе ювелір над оздобленням діамантів. Його побратим Володимир Винниченко кепкував з Михайла Михайловича, який, мовляв, довго висиджує свої новели, немов квочка курчат. Що й казати, — запальному й норовистому Винниченкові лагідний Коцюбинський був цілковитою протилежністю. Але це не заважало йому бути, коли треба, і непоступливим, і сміливим, і навіть відчайдушним. Як старшому й досвідченому товаришеві Михайлові Михайловичу 1910 року довелося застерегти того ж таки Винниченка від того, аби заради заробітку він перейшов до написання російською: „Те, що є у людей, у нас не скоро буде (яке, на жаль, сучасне твердження! — О.Б.), особливо, коли наші люди, творці культури, з легким серцем покинуть свій народ та перейдуть до багатших... Коли ви перейдете на російський грунт, то тільки собі на шкоду. Письменник (поет, белетрист) не може безкарно змінити мову: вона помститься”, і Винниченко таки дослухався.

Що ж до відчайдушності Михайла Михайловича, то для широкого загалу не відомий випадок, що стався з Коцюбинським влітку 1905 року в Італії під час оглядин Везувія. Берегиня цього музею Ірина Коцюбинська у напрочуд талановито написаних спогадах „Тато” ось як переповідає розповідь письменника: „...А яку силу має Везувій, який він гарний, могутній і водночас страшний! Кратер його весь час куриться, і з нього клубочиться червоно-сизий дим, мов прапор перемоги. Почувається, що всередині цього вулкана відбувається безупинна, пекельна робота... Коли я піднімався на Везувій, лава ще текла і грунт під ногами був гарячий і, здавалося, ніби коливався. Мені хотілося бути ближче до кратера вулкана. Я забув про обережність і підіймався все вище й вище. Дихати було важко від спеки та тяжкого сірчаного духу. Раптом я звалився в гарячу масу. Мій провідник почав кидати мені мотузку, патики, щоб я за них вхопився, та всіма засобами намагався мене врятувати. Довго мені не щастило вхопитися за мотузок, бо руки були геть опечені і вкрились пухирями. Пересилюючи біль, я все ж таки вхопився за мотузок, і мене витяти з цього пекла. Дві години лежав непритомний. Якось отямився. Було зле, боліло серце. Потім стало легше. Довго не міг писати, бо руки були скалічені”. Зважте, що вже тоді Михайло Михайлович був тяжко хворим: мучила астма, боліло серце, зокрема й від того, що важко, ой як важко йшло українське слово до українців, як тоді казали, підросійської України. Однак ця пригода на Везувії раптом оздоровила його! „Оці гострі враження зразу підняли мій дух, і я перший раз пообідав на вулкані з апетитом і перший раз випив без шкоди для здоров'я вина” — напише він до Чернігова письменникові Миколі Чернявському, наказуючи нічого не розповідати рідним. Мені пощастило пройти стежками Коцюбинського і біля підніжжя Везувія, і в Помпеях, і впродовж цілого тижня — на острові Капрі, що його Михайло Михайлович відвідував тричі й де написав такі класичні оповідання, як „Коні не винні” й „Подарунок на іменини”. Багато хто із сучасників вважав, що цей острів, де круті схили й пагорби, де треба багато ходити, аж ніяк не пасував до зцілення недуг Коцюбинського. А він таки туди їхав! І таки ходив, і піднімався на найбільшу гору Монте-Соляро, аби звідти помилуватися морем і сонцем, аби там побути місячної ночі. Йому було комфортно тут у колі представників європейської культурної еліти, для якої Капрі тоді був справжньою Меккою.

Оці мої відвідини Чернігова відбулися вже після написання есею „Острів Капрі: відкриття Коцюбинського”, але в музеї до капрійських вражень додалися нові подробиці. Ось бачу в одній з кімнат меморіального будинку колекцію тропічних метеликів — два великі планшети під склом на стіні, — що письменник привіз дітям із Капрі. А я там побував у місцях, де метелики ловилися: допомагав письменникові київський живописець Микола Прахов, який згодом керував розписом Володимирського собору в Києві. А в іншій кімнаті побачив ляльку у вбранні капрійки, також блискучі кастаньєти, з якими капрійці і досі танцюють тарантеллу...

...Тут, у музеї-заповіднику, будь-якої пори року до ілюзорності, до дрожу в тілі відчував присутність великого сонцепоклонника. За останній рік я побував тут двічі, а хочеться поїхати ще і ще. Невимовну притягальну силу для будь-якого свідомого українця має цей скарб родини Коцюбинських, яка плекає й береже його для України, як і оту яблуню з кореня Михайла Коцюбинського.

Олександр Балабко

(газ. „Вісті”, №35, 30.08.2007)