Талановитий педагог - До 90-річчя від дня народження Яра Славутича

Всі публікації стосовно письменника: Славутич Яр

І. Лопушинський,

кандидат педагогічних наук, доцент

Херсон


11 січня 2008 року вся прогресивна громадськість не лише України, а й Канади, США та інших держав відзначала 90-і роковини від дня народження Яра Славутича (Григорія Михайловича Жученка) — видатного педагога, українського мовознавця і літературознавця, письменника і перекладача, автора багатьох підручників з української мови, доктора філософії зі славістики, професора-емерита Альбертського університету (Едмонтон, Канада).

Яр Славутич справді народний педагог, він глибоко національний за всією розмаїтістю інтересів й енциклопедичністю знань. Уся педагогічна діяльність нашого славетного земляка спрямована на пошук відповіді на головне питання: як навчити дитину відчувати серцем, сприймати й розуміти рідне слово і вдало послуговуватися ним у писемному й особливо усному мовленні.

Становлення Яра Славутича як науковця, педагога і методиста відбувалося впродовж усього його життя, у складних умовах як тоталітарної системи (за часів проживання в Радянській Україні), так і насамперед в умовах багатокультурності Канади другої половини XX століття. Він пройшов шлях від учителя української мови і літератури до видатного вченого, який уперше застосував зорово-слухову методику до вивчення української мови в умовах двомовності, показав, як треба навчати і виховувати, збагачувати знанням, набувати досвіду.

Його творчий доробок воістину величезний. Він є автором монографій, підручників, методичних посібників і статей, у яких викладено принципово нові погляди на зміст, форми й методику навчання рідної мови в загальноосвітній і вищій школі.

Нині педагогічні колективи, окремі вчителі не тільки діаспори, айв Україні творчо поєднують власний досвід з досвідом Яра Славутича в навчанні рідної мови, особливо в умовах білінгвізму. Цьому значною мірою сприяє вагома спадщина видатного науковця, нашого славетного земляка Яра Славутича.

Славутич Яр, виховник і поет,

Лежить отут, похований в Канаді,

А рвійний дух, не знаючи тенет,

Воює далі. Не кінець браваді.

(„Моя доба, 1993”)

Так сам про себе майже 15 років тому сказав наш славнозвісний земляк Яр Славутич. Так, насамперед він виховник, талановитий педагог. Учений надзвичайно пишається тим, що „має на своїй совісті” понад півстоліття викладацької праці. А тому, розповідаючи про Яра Славутича, не можна не згадати його значну педагогічну діяльність (учительську в Україні та професорську на Заході), яку і далі веде цей україніст, професор мови й літератури, доктор філософії. Разом узявши, більш як 55 років він викладав українську мову, навіть під час Другої світової війни, у Чернигівській Січі. З приводу цього видатний педагог не раз зізнавався: „Мене годувала українська мова та українська література”.

Яр Славутич почав „учителювати”, коли йому виповнилося 16 років. Після тимчасового чередникування він переїхав до Запоріжжя, де на комбінаті „Запоріжсталь” удень навчав у лікнепі (ліквідація неписемності) зовсім безграмотних робітників, у тому числі й прибулих туди росіян, елементарної грамоти. І ніхто не ремствував, усі старанно опановували українську мову — не те, що нинішні „русскоязычные”.

Це було вдень, а ввечері, до пізньої ночі, майбутній педагог завершував свою перервану „розкуркуленням” і голодомором середню освіту — на різних курсах та в спеціальній школі для працюючих удень. Так, переважно самотужки, Яр Славутич здобув середню освіту: за два роки закінчив три класи вечірньої школи. А тому й з успіхом 1936 року склав необхідні вступні іспити на мовно-літературний факультет Запорізького педагогічного інституту. Тут удень Яр перебував на лекціях, а після занять, у другу зміну, викладав мову й літературу в п'ятому і шостому класах середньої школи.

Після початку радянсько-фінської війни навчання в інституті припинилося. Колишніх студентів послали вчителювати, але з умовою, що за півроку, у червні 1940 року, вони прибудуть для складання державних іспитів. Упродовж цього короткого часу Яр Славутич учителював у Ботевській десятирічці Приозівського району.

Після одержання диплома Яр Славутич був покликаний до Радянської Армії. Під час війни, після оточення, перебуваючи в Чернигівській Січі, йому вдалося, на додаток до мови й літератури, викладати ще й історію України для зросійщених українців, нових січовиків, що хотіли прислужитися самостійній Українській державі, у яку не втрачали віри.

У повоєнні роки, у таборах для переміщених осіб, серед утікачів від сталінського народовбивства, ставши „вільним слухачем” тоді відновленого в Авгсбурзі та Ашафенбурзі Українського вільного університету, Славутич викладав українську мову ще й для дітей у таборових школах.

Опинившись 1949 року в Америці, у місті Філадельфії, педагог займався тим же: удень працював у палітурні, а ввечері та в суботу — учителював в українській школі при клубі на вул. Френкліна.

Перша половина п'ятдесятих років для Яра Славутича минає в посиленому навчанні. Самостійно підготувавшись, він стає студентом-аспірантом Пенсільванського університету у Філадельфії, де 1954 року отримав науковий ступінь магістра.

Зібравши певну суму грошей, достатню для оплати одного семестру, він відновив навчання в Пенсільванському університеті. Удень ходив на лекції, а ввечері працював у школі. Тут, у Пенсільванському університеті, його на вісім місяців нагороджують університетською стипендією ім. Гаррісона (1000 ам. дол.) і надають безоплатне навчання. Таку нагороду Яр Славутич отримував двічі. Принагідно зазначимо, що, отримавши університетську стипендію ім. Гаррісона, Яр Славутич перед цим відмовився від більшої, Толстовської, яку запобігливо запропонували йому московські фашисти з Посева, щоб опісля тримати стипендіата в своїх руках.

1955 року, після отримання диплома доктора філософії зі славістики, Яр Славутич переїхав на запрошення Американської військової школи (де вивчалися 32 європейські й азійські мови) у Монтерей, в Каліфорнію (Presidio of Monterey, California), де за новою зорово-слуховою методикою впродовж п'яти років навчав американських вояків говорити українською мовою. У ці роки енергійний український педагог не тільки плідно працював у військовій школі, але й захопився поширенням української мови на Заході. Тут він мав прекрасну нагоду передавати іноземцям знання про Україну та її народ, про боротьбу українців за свою незалежність, за створення самостійної держави, замість фіктивної формації — УРСР. Разом з Яром Славутичем українські ідеї проповідували ще три викладачі українського відділу військової школи, незважаючи на білогвардійське засилля російських емігрантів, з якими доводилося потайки воювати не лише українським викладачам, а й польським, чеським, турецьким та іншим. Американська військова адміністрація дивилася на „націоналістичну” діяльність Славутича крізь пальці, оскільки українські визвольні ідеї не загрожували американським ідеям демократії та свободи.

Проте тут, у Монтереї, поле діяльності для педагога було надзвичайно вузьким. У своїх спогадах він пише: „Та школа мене не задовольняла — і тому я почав шукати ширших обріїв, академічної царини. Тогочасний американський „перетоплюючий казан” майже нічого не обіцяв для україністики. Мимоволі я звернув свої очі на Канаду. І от я вже їду аметистовим понтіяком, „Каталіною”, на далеку північ” [1, 31].

Отже, 1960 року Яр Славутич переїжджає до Канади. Тут, в Альберті, у провінційних школах на вимогу українських поселенців запровадили викладання української мови. „В американських школах, — пише він, — пропонували мені викладати лише російську мову та й то в оточенні, де я просто не мав би змоги навіть проронити українське слівце. Добрий дядько Сем — наче той вітровказ на даху — повертається туди, звідки політичний вітер повіє” [1, 32].

Приймальна комісія Альбертського університету дуже прихильно поставилася до Яра Славутича. Тут він розбудовує курси української мови й літератури. За 23 роки своєї роботи аж до виходу на пенсію відомий педагог випустив багато бакалаврів і близько десяти магістрів, які отримали докторанти в інших університетах і тепер викладають славістичні предмети або працюють учителями.

Саме в світлу добу багатокультурності Канади, використовуючи нагоду, Яр Славутич найповніше розгорнув свою діяльність. А вона була надзвичайно широкою й великою: творча, наукова, педагогічна, громадська, організаційна. В Едмонтоні педагог розбудовує українські навчальні програми для провінційного міністерства освіти, активно включається у викладацьку працю, запроваджуючи різні кредитовані курси з української мови і літератури. До його заслуг як педагога треба віднести той факт, що він в Альбертському університеті запровадив майже всі курси з української мови й літератури, своїми рекомендаціями сприяв культивації українських курсів в інших (канадських та американських) університетах.

Закономірним є те, що лекції Яра Славутича в Альбертському університеті приваблювали студентів, представників молодшого покоління, і не лише українців. Незмінним успіхом у них користувалися два Славутичеві курси „Українська література 20-х років XX століття” і „Українська література 60-х років XX століття”. Нам добре відомо, з яких саме причин полюбляли студенти українську літературу саме цих періодів.

Праця в університеті принесла Ярові Славутичу багато морального задоволення, проте не весь творчий шлях Яра Славутича був „вистелений трояндами”. Як пізніше він напише, „по канцеляріях гуманітарного факультету сиділи тоді особи, що приховано саботували запровадження української мови в університеті. А на мою агітацію, проведену влітку (1960 року — /. Л.) по Альберті..., деякі адміністратори дивилися косим оком. Зголошувалось до декана чи його заступників багато студентів, але проходили реєстраційну процедуру лише одиниці, найбільш уперті й відважні. Одним казали, що вони для своїх програм не потребують української мови; тому треба, мовляв, брати інші курси. Іншим відверто не обіцяли кредитів. Студенти приходили до мене й часто нарікали на лукаву дволичність — з одного боку нібито можна, а з другого — відохочують. Почалася тиха боротьба, в яку включились деякі французькі та німецькі викладачі, що боялися втратити студентів у своїх класах...” [1, 52—53].

Незважаючи на всю обструкцію, явну й приховану, кількість студентів, що брали українознавчі курси, з року в рік збільшувалася. Тут на допомогу приходили українські організації, які виділяли стипендії для відмінників навчання. Якщо 1960 року на двох українських курсах було тільки шість студентів (що Яр Славутич називає своєю ганьбою), то, наприклад, 1964 року їх було вже 76 осіб на трьох українських курсах, де вже викладав її Данило Струк, який захистив магістерську дисертацію під керівництвом професора Яра Славутича. Викладання українознавства стало на новий, висхідний шлях. Насамперед було запроваджено оглядовий курс української літератури, а на 1965/66 навчальний рік Яр Славутич уже планував 11 різних курсів української мови та літератури.

З першого року своєї праці в університеті визначний педагог викладав, на додаток, українську літературу на вечірніх курсах. Тут звернемо увагу читача лише на деякі цифри на позначення проведених Славутичем літературних вечорів, присвячених українським письменникам: Т. Шевченку — 24, І. Франкові — 12, Лесі Українці — 12, М. Коцюбинському — 12, Ользі Кобилянській — 12. Оглядові української літератури XX століття до 1941 року було присвячено 24 вечори. Лише ця кількість проведених Яром Славутичем літературних вечорів свідчить про широкий світогляд педагога й літератора, глибину його наукових знань.

„Моя діяльна участь у розвитку навчання української мови, можна думати, не подобалась деяким запеклим британським шовіністам у Канаді. Ще більше вона не подобалась радянським чиновникам, пише Славутич. — Спершу сипались різні доноси до університетської адміністрації. До мене доходили тільки натяки, про зміст доносів ніхто ніколи мене не повідомляв...” [1, 171]. Згодом почали систематично підслуховувати його телефонні розмови. Усе це тривало кілька років. Намагання усунути Яра Славутича з посади набирало нових обертів. Президент університету навіть призупинив платню професорові, хоча він офіційно не був звільнений. Яра Славутича хотіли вбити не лише морально, а й фізично. Коли він подавався до якогось іншого університету, негайно надходила туди інформація з перебільшеними, перекрученими відомостями про нього. Справа дійшла до суду, який тривав близько 3— х років. Проте в Альберті справедливість не виявила себе. Поновив на посаді Яра Славутича лише Верховний Суд Канади в Оттаві. Йому було повернуто платню за попередні роки та відшкодовано моральні збитки. Таким чином, життя знову наладилося.

Про все це Славутич розповідає в окремому розділі книжки „У вирі багатокультурності” (1988) під заголовком „Заокеанські агенти, університетські недоумки та українські наклепники й пристосуванці”. Тут педагог докладно, супроводжуючи великим ілюстративним матеріалом, розповідає про свою працю в різних наукових організаціях. Заняття професора Славутича привертали увагу студентів. Будучи вимогливим, він завжди був справедливо-об'єктивним. Найкраще характеризують педагога слухачі його ж курсів у щорічних оцінках праці професорів. Так, переважна більшість студентів давала йому оцінку „excellent” („відмінно”) і „outstanding” („знаменито”).

Такі оцінки професор Яр Славутич отримував щороку, відколи Альбертський університет запровадив систему студентських відгуків про викладачів.

Після двадцяти трьох років викладання різних українських курсів в Альбертському університеті доктор Яр Славутич, професор слов'янських мов та літератури, завершивши 65-й рік життя, у серпні 1983 року перейшов на пенсію. Адміністрація університету, визнаючи значний внесок свого професора, нагородила доктора Славутича званням „заслуженого професора” (емеритус). Під час урочистого обіду для емеритів представник університету підніс Ярові Славутичеві срібну тацю з таким написом „Presented by the Board of Yar Slavutych in Recognition of His many valuable contributions to University of Alberta” (Подарунок Яру Славутичу від правління губернаторів як визнання його визначних заслуг перед Альбертським університетом).

Але робота в університеті на цьому не закінчувалася. Яр Славутич ще протягом шести років учив дорослих на вечірніх курсах при школі Св. Мартина, у „сепаратній системі”. Про це подбала Ліга українських канадських жінок, отримуючи відповідні фонди від провінційного уряду та міністра багатокультурності Канади. Керувала цими курсами спочатку Ксеня Турко, а потів Марія Нецик.

Таким чином, понад 50 років, не враховуючи коротких перерв під час війни, Яр Славутич навчав української мови всіх — від „абеткарів до докторантів” включно. Це була для нього справді улюблена професія. „Вона зродила в мене, — пише Яр Славутич, — велику любов до слова, до словників, які я часто читав — як повісті, як поезії” [1, 169].

Свою ж наукову і громадську діяльність Яр Славу-тич активно продовжує і в наші дні, відзначаючи свій 90— літній ювілей. Він видає книжки, пише рецензії, листується із земляками з Великої України. Письменник — увесь у вирі життя.

Література

1. Славутич Я. Твори У 5— и т. — Т.5. — К. Дніпро, 1998.