Розвиток громадянськості в науковій думці українських вчених у XX ст.

І. Кучинська,

кандидат педагогічних наук,

докторант Інституту педагогіки АПН України

Київ

Українська наукова еліта особливу увагу у вихованні особистості надавала формуванню громадянського світогляду, особливо це було помітно на початку XX століття, яке характеризувалося переломними моментами не тільки у соціально-політичному житті, а й у виховній політиці загалом.

Передбачаючи нову школу незалежної України („Нова школа”, 1917), С. Русова особливу увагу зосередила на поєднанні рідного, національного, вселюдського і загального. „Хай навкруги учня будуть речі рідні, щоб він в них кохався, привчався любити все рідне, присвячувати йому всі сили свого духа й тіла. Любов до рідної країни — це перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманности, пошана до людей — це вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежності” (Див.: Русова С. Нова школа // Педагогічна спадщина Софії Русової і сучасна освіта / За ред. В. Слісаренка, О. Проскури. — К.: ІЗМН, 1998. - С 165).

Особливого значення громадянському вихованню молоді надавав і Г. Ващенко. Український вчений, педагог, психолог, професор Г. Ващенко у своїй праці „Виховний ідеал” доводить, що виховна праця педагога і виховний вплив середовища повинні зводитися до осягання ідеальної людини — українця, громадянина, життєвою метою якого буде служіння Богові й Україні. Він був переконаний, що виховний ідеал того чи іншого народу залежить від державного устрою, світогляду, релігій й моралі, від рівня розвитку культури, від його національних властивостей (Див.: Ващенко Г. Виховний ідеал. — Полтава: Полтавський вісник, 1994. — Т. 1. — С 11) тільки своя самостійна держава забезпечує добробут і високий культурний розвиток нації, — зазначав педагог у своїй праці „Виховання волі і характеру”, а тому запропонована ним система національного виховання носила людино- і державотворчий характер (Ващенко Г. Твори. — Т. 3. Виховання волі і характеру. — К.: Школяр. — Фада ЛТД, 1999. — С. 261). Г. Ващенко до системи національного виховання включав громадянське виховання як органічну її підсистему, хоча підкреслимо, що самого терміна не вживав. Зосереджуючи увагу на пошуках виховного ідеалу, педагог наголошував на необхідності виховання особистості з почуттям національної гідності, патріотизму, громадянської пошани і злагоди. „Треба виховувати молодь так, — зазначав педагог, — щоб вона могла захищати права свого народу і здатна була віддати в боротьбі за нього своє життя. Але, виховуючи в молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідності, ні в якому разі не можна виховувати в неї безглуздої національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці”. Оскільки відчувши, що таке несправедливість, український народ „і сам мусить бути справедливим” (Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, вихователів молоді і батьків. Т. 1. (Вид. 3-тє). — Полтава: „Полтавський вісник”, 1994. — С 177).

Ідея виховання „майбутніх громадян соціалістичної республіки” у перші роки встановлення влади була задекларована в багатьох тодішніх документах. Новий лад вимагав від школи „не підданих і обивателів, а творців, організаторів, громадян соціалістичної республіки” (Народный комиссариат по просвещению. 1917 (октябрь) — 1920: Краткий отчет. — М., 1920. — С. 26). Теорія комуністичного виховання, в основу якої покладено учення марксизму-ленінізму, представляє собою загальні положення формування будівника комуністичного суспільства.

Звернемо увагу на те, що громадянськість у зазначений період розглядалась у контексті виховання „граждан социалистического государства”. 3 цього приводу педагог К. Руновський у праці „Идеологическое обоснование трудовой школы” („Радянська школа”.— Луганск.— 1926.— № 3—4) писав, що „Разрешение социальных проблем — вот та великая задача, которая стоит перед современным человечеством. Задача эта может быть разрешена без участия школы. Школа должна развить в детях общественные инстинкты, воспитать в них дух общностной солидарности и подготовить из них граждан будущего социалистического общества” (с. 5).

Зазначимо, що у підсумку комуністичне виховання, яке було пріоритетним упродовж сімдесяти років, зазнало краху, оскільки повністю не виправдало себе. За висновком академіка М. Стельмаховича, першопричиною такого прорахунку є відірваність його від народного, національного ґрунту. Але вважаємо за доцільне звернути увагу на той факт, що, незважаючи на комуністичну ідеологізованість виховної діяльності, радянська доба подарувала педагогічній громаді (і не тільки України) двох відомих педагогів-новаторів — А. Макаренка і В. Сухомлинського. їх бачення виховання громадянськості і сьогодні має аргументований та актуальний характер. Проаналізуємо дану точку зору.

Ідеї виховання громадянськості в колективі і через колектив розробив і впроваджував у практику А. Макаренко. Педагог довів, що виховання в інтересах держави плідне тоді, коли його поєднувати з розвитком творчої індивідуальності, стимулюючи водночас як моральні почуття, так і „правові емоції” (Макаренко А. С. Избранные произведения: В. 3-х т. — Т.З. Общие проблемы педагогики. — К.: Рад. школа, 1984. — С. 403). Виховання людини, громадянина, здатного свідомо, енергійно і успішно брати участь у будівництві і захисті нового суспільства, було в центрі уваги А. Макаренка. При цьому педагог вважав, що розв'язати це завдання можливо лише в умовах „хозяйства”. Йому вдалось стратегічно вірно продумати, організувати і поетапно здійснити виховний процес, в якому центральне місце займала колективна праця.

Вивчення та обґрунтування проблеми виховання школярів стало основним в педагогічній спадщині В. Сухомлинського. Процес виховання громадянина педагог розглядав як такий, що поєднує в собі формування громадянської свідомості (думок, ідеалів, переконань), громадянських почуттів (громадянської совісті, суспільного обов'язку, почуття господаря країни, готовності і бажання приносити користь суспільству), а також практики громадянської поведінки. „Я завжди прагнув до органічної єдності громадянських думок, почуттів і діяльності, щоб почуття, переживання знаходили свій вияв у благородних вчинках, у праці для людей, для суспільства, для Вітчизни” (Сухомлинський В.О. Народження громадянина // Сухомлинський В. О. Вибрані твори: В 5-ти т. — К.: Рад школа, 1976. — Т. 3. — С 302).

Основою виховання людини і громадянина, за В. Сухомлинським, повинна стати діяльна турбота про життя, щастя, спокій іншої людини. Справжнім громадянином стає тільки та людина, яка в дитинстві оволоділа мистецтвом людяності, гуманності. Душевна краса, моральне обличчя особистості, вміння бачити добро і зло формуються в дитинстві, а тому в доросле життя людина повинна вступати належно вихованою. Педагог прагнув, щоб діти бачили життя своєї Батьківщини очима громадянина, кровно зацікавленого в її розквіті, славі, могутності. На всіх уроках, коли вивчалося минуле й сучасне нашої Вітчизни, він намагався пробудити почуття того, що Вітчизна — це рідний дім; щастя Батьківщини — особисте щастя кожного, її горе в годину тяжких випробувань — горе кожного (Сухомлинський В.О. Народження громадянина. — К., 1977. — С 395).

Незважаючи на віддаленість часу, коли це було висловлено, прослідковується загальна думка про те, що міцну державу можуть створити лише громадяни, які люблять Україну, свій народ, націю і готові самовіддано служити їх інтересам. Адже, безперечно, життя і щастя кожної людини значною мірою залежить від долі Батьківщини, що гарантує її особисту безпеку, створює умови для праці й відпочинку, захищає соціальні інтереси.

В українській радянській енциклопедії (т. 3. — Видання друге. — Київ. — 1979) громадянськість тлумачиться як усвідомлення кожним громадянином своїх прав і обов'язків щодо держави, суспільства, певного класу, почуття відповідальності за їхнє становище. „Громадянськість завжди має класовий характер і є важливою рисою морального обличчя людини. За соціалізму громадянськість обумовлена спільністю інтересів соціалістичної держави та її громадян, єдністю реальних прав і свобод громадян з їхніми обов'язками й відповідальністю перед суспільством. Громадянськість становить істотну рису соціалістичного способу життя. Формування почуття громадянськості — важливе завдання комуністичного виховання”. Акцентуємо увагу на тому, що у „Педагогічному словнику”, що вийшов друком у Москві в 1960 році, зазначалось: „громадянське виховання — це реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму, який ставить за мету виховання, підготовку покоління молодих робітників, покірних слуг капіталу” (С. 281). У чотиритомній педагогічній енциклопедії (1964—1967рр.) феномен „громадянське виховання” взагалі відсутній. Але, як було вже відзначено, громадянське виховання активно впроваджував у педагогічній діяльності В. О. Сухомлинський. Не можна проігнорувати і той факт, що окремі статті й книги, присвячені вихованню людини-громадянина, з'являлися і в пізніші роки як в Україні, так і в інших регіонах Радянського Союзу (див. Свадковський І. (1985); Лизанчук В. (1986); Обухов В. (1986); Овчинникова І., (1989) та ін.

Питання громадянського виховання стало особливо актуальним у період проголошення і розбудови України як демократичної, правової держави, що потребує нової людини-громадянина, свідомої своїх прав і обов'язків, активної і творчої особистості з високою національною свідомістю, твердим характером і сильною волею. „Якісно нову державу як захисника соціальних інтересів громадян можуть створити якісно нові громадяни. Людина не може змінювати, перетворювати світ у позитивному плані, якщо не змінить себе, свою свідомість, не стане людянішою”, — вважає К. Чорна (Чорна К. І. Основні проблеми та напрями виховання громадянина незалежної України // Нові технології виховання. — К.: ІЗМН, 1995. — С 28).

Саме у зазначений час ми спостерігаємо активізацію у справі наукового обґрунтування і практичного забезпечення нової системи виховання, мета якої полягає у вихованні демократично і національно зорієнтованої особистості, формуванні в неї комплексу громадянських якостей.

У проекті „Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності” визначено мету громадянського виховання — „сформувати свідомого громадянина, патріота, професіонала, тобто людину з притаманними якостями й рисами характеру, світоглядом і способом мислення, почуттями, вчинками і поведінкою, спрямованими на саморозвиток та розвиток демократичного суспільства (Концепція громадянської освіти в школах України: Проект // Шлях освіти. — 2001. — № 1. — С 6), а також окреслено основні підходи та принципи виховання громадянина, визначено зміст і форми громадянського виховання, інститути, що його забезпечують.

Звернемось до визначення „Українського педагогічного словника”, за яким громадянське виховання — це „формування громадянськості як інтегративної якості особистості, яка дає можливість людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною. До основних елементів громадянськості належить моральна й правова культура, яка виражається в почутті власної гідності, внутрішньої свободи особистості, дисциплінованості, в повазі й довірі до інших громадян і до державної влади, здатної виконувати свої обов'язки, в гармонійному поєднанні патріотичних, національних та інтернаціональних почуттів” (Див.: Гончаренко С Український педагогічний словник/ Гол. ред. С. Головко. — К.: Либідь, 1997. — С. 75).

У сучасному розумінні громадянин — це людина, яка усвідомлює свою належність до конкретної нації, держави, частини світу, планети Земля, Всесвіту, яка має почуття відповідальності за їх становище й визнає свої права й обов'язки. Належність людини до конкретної держави визначає її громадянство, що дозволяє їй реалізувати і, якщо необхідно, захистити ці права і свободи. Громадянство забезпечує людині правовий захист як всередині країни, так і за її межами. Сучасний громадянин вміє користуватися інститутами правової демократичної держави, поважає демократичні цінності і прихильно ставиться до громадянської діяльності (Див.: Рагозін М. Громадянське виховання: методологія і організація у світі європейського досвіду // Шлях освіти. — 1999. — №4.— С 16).

Щоб підготувати людину до життя в громадянському суспільстві, потрібно забезпечити їй належне виховання. Тому „формування демократичних цінностей повинно стати основою виховання громадянина демократичного суспільства” (Пічуркіна-Шумейко Л. Громадянське виховання підлітків як соціально-педагогічна проблема // Рідна школа. — 2000. — № 7. — С 34). Серед цих цінностей, вважає І. Тараненко, на першому плані мають бути ті, „в основі яких закладена ідея ставлення до народу та залежності від нього, до суспільства, держави, нації, а також взаємозалежності загальнолюдського й національного (Тараненко 1. Г. Демократичні цінності у процесі становлення громадянина // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1. — С 152).”

У контексті нашого дослідження цікавою є точка зору О. Вишневського на місце громадянських цінностей у системі українського виховання. В ієрархії цінностей вони, на його думку, займають проміжне положення між національними і сімейними цінностя-ми. Зазначимо, що до громадянських цінностей належать: свобода; прагнення до соціальної гармонії; відстоювання соціальної і міжетнічної справедливості; культура соціальних і політичних стосунків; пошана до Закону; рівність можливостей; пріоритет ідей громадянськості над ідеєю держави; рівність громадян перед Законом; самовідповідальність людини; права людини на життя, власну гідність, безпеку, приватну власність, рівність можливостей тощо; суверенітет особи, право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі у політичному житті, проведенні зборів, самовираження тощо; готовність до захисту індивідуальних прав і свобод; обов'язки, що випливають з прав і свобод інших людей; пошана до національно-культурних вартостей інших народів; повага до демократичних виборів і демократично обраної влади; толерантне ставлення до чужих поглядів, якщо вони не суперечать абсолютним і національним вартостям; пошана до праці як до головного джерела суспільного добробуту (Див.: Виш-невський 0. І. Кобрій О. М., Чепіль М. М. Теоретичні основи педагогіки: курс лекцій. — Дрогобич: Відродження, 2001. — С 98).

Доречним є бачення О. Вишневського на доцільність взаємозалежності цінностей національних і громадянських. На його думку, громадянські і національні цінності перебувають у певному протиріччі. Більш того, злиття цих груп цінностей, а відтак громадянського і національного виховання, переконав вчений, є науково некоректним, оскільки суперечить таким аргументам:

1. Громадянськість стосується внутрішнього життя держави, тоді як національно-державницьке самовизначення людини і народу випливає з контексту міжнародних стосунків.

2. Національно-патріотичне виховання ґрунтується на цінностях, що зросли на історичному ґрунті кожної конкретної нації і об'єднуються поняттям національна ідея (державна незалежність, соборність, патріотизм і готовність до самопожертви у випадку потреби захисту Батьківщини, пошана до рідної мови, національних і державних символів). Цінності ж громадянського життя об'єднуються в загальному понятті демократії (названі вище) і є спільними для всіх європейських країн.

3. Усвідомлення етносу, нації як носія неповторного, своєрідного, що зумовлює єдині і довготривалі поняття і назву держави. Громадянськість вказує на внутрішній суспільний устрій держави, який у процесі її історичного існування може зазнавати змін.

4. Національно-патріотичне виховання орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких — державотворення. Метою громадянського виховання є формування якостей, необхідних для життя в громадянському суспільстві. Викривлення цінностей в першому випадку веде до нацизму, в другому — до розвитку антропократичного світогляду.

5. Національна ідея та ідея демократії мають різні цілі, а отже — і різну спрямованість. Тільки органічне і збалансоване поєднання цих двох ідей робить їх продуктивними (Див.: Вишневський О. Громадянськість (civics) у структурі змісту сучасного українського виховання // Міжнародна конференція „Освіта для майбутнього розвитку”: Тези. — К.: НУ „КМА”, Інститут громадянської освіти НаУКМА, 2002. - С 32).

Цікаві в цьому плані думки М. Боришевського, який вважає духовність об'єднувальним началом усіх структурних компонентів і систем цінностей загалом. Він розглядає духовність як „утілення у світоглядних орієнтаціях людини сподівань, прагнень, ідеалів, духу народу, нації, що визначає спрямованість особистісних потреб, переживань і зумовлює настанову на відповідний життєвий вибір. Це осмислення особистістю гуманістичного сенсу цілей людської життєдіяльності” (Див.: Боришевський М. Духовні цінності в становленні особистості-громадянина // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1. — С 147). Досліджуючи роль духовних цінностей у становленні особистості-громадянина, вчений запропонував концептуальну модель зрілої особистості-громадянина, духовна сфера якої включає відповідну систему цінностей і ціннісних орієнтацій: утвердження в міжлюдських стосунках гуманних начал: доброти, толерантності, щирості, власної гідності, відповідальності, принциповості тощо; ставлення до праці не лише як до засобу забезпечення матеріального достатку, але і як до джерела радості, натхнення і щастя; усвідомлення відповідального ставлення до сімейних обов'язків; здатність мислити критично і самокритично і на цій основі плекати власні об'єктивні оцінки; екологічна вихованість, що включає дбайливе ставлення до природи; свідоме та відповідальне ставлення до прав та обов'язків громадян відповідно до державного законодавства, захист Конституції та державних символів від зазіхань з боку несвідомих громадян держави або ж іноземних осіб; самовдосконалення і творіння себе задля осягнення найвищої, достойної людської гідності мети — служити людині, народові, Вітчизні і вбачати в цьому найбільше людське щастя; інтерес до історії рідного краю, його минулого; усвідомлення неоціненного значення мистецтва, літератури в житті людини, естетична вихованість; свідоме та відповідальне ставлення до рідної мови, в якій на генетичному рівні втілюється творча сила народного духу, помисли народу, його сподівання, віра та воля; повага до мов інших народів; бездоганне володіння рідною мовою, розвинена національна свідомість, національна гідність з пошаною до всіх етносів, які є патріотами і, як громадяни, самовіддано служать Батьківщині (Там само, С 148-150).

Ключовим методологічним підходом при визначенні громадянськості повинен стати психологічний підхід, переконані П. Ігнатенко, Н. Косарева, В. Поплужний, Л. Крицька. У навчально-методичному посібнику під назвою „Виховання громадянина: Психолого-педагогічний і народознавчий аспекти” автори дійшли висновку, що у глобальному плані громадянськість включає в себе три складові: знання (раціонально-понятійний компонент), переживання (емоційний компонент), вчинки (діяльнісно-поведінковий аспект) (Виховання громадянина: психолого-педагогічний та народознавчий аспекти: Навчально-методичний Посібник/П. Р. Ігнатенко, В. Л. Поплужний, І. Н. Косарева, Л. В. Крицька. — К.: ІЗМН, 1997.- С. 33).

Звернемо увагу на акцентуацію педагогами інститутів і чинників громадянського виховання, серед яких головне місце відводиться школі. „Школа, — підкреслює О. Сухомлинська, — не може залишатися пасивним і статичним організмом, що реалізує ідеї громадянського виховання однозначним, єдиним, теоретичним способом. В умовах перехідного періоду, швидких змін школа є провідним чинником в реакції освітнього простору на зміни. Вона повинна виступати окремим автономним суб'єктом процесу громадянського виховання” (Сухомлинська О. В. Ідеї громадянськості й школа в Україні // Шлях освіти. — 1999. — № 4. — С 25). У статті „Ідеї громадянськості й школа в Україні” науковець розкриває три моделі формування громадянськості: партисипативну, когнітивно-розвивальну, репрезентативну. Особливу увагу О. Сухомлинська приділяє ідеям патріотизму як складової громадянськості в сучасних умовах України.

Широкі можливості для громадянського виховання, на думку багатьох вітчизняних педагогів (В. Сагарда, І. Тараненко, М. Чепіль та ін.), має також позашкільна освіта, яка сприяє вихованню таких якостей, як „працьовитість, обов'язковість (почуття обов'язку), дисциплінованість..., що на ґрунті чесності і шляхетності, витривалості і відваги, національної гідності, патріотизму формують характер громадянина України” (Гуманітарна освіта: Досвід і проблеми: Матеріали Всеукраїнської науко-во-практичної конференції „Трансформація гуманітарної освіти” 25—27 травня 1998 р. — Ужгород, 1999. — С. 359). Ефективність набуття досвіду громадянської поведінки школярами зросте, якщо в процесі позашкільної освіти функціонуватимуть різновікові групи, оскільки це сприяє подоланню негативних наслідків вікової сегрегації (Тараненко І. Г. Демократичні цінності у процесі становлення громадянина // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1. — С. 153—155). Програма виховання громадянина (зміст, форми і методи позаурочної діяльності), стверджує М. Чепіль, має відповідати особливостям і закономірностям розвитку особистості, оскільки громадянські якості формуються в процесі безпосередньої участі підлітків у трудовій, природоохоронній, спортивній, художньо-творчій та інших видах діяльності (Чепіль М. М. Громадянське виховання підлітків у позаурочній діяльності // Цінність орієнтації в громадянському становленні особистості: Науково-методичний збірник. — Київ: Дрогобич: Б. в., 1998. — С. 178—180).

Слушною є думка М. Козія („Громадянськість — проблема педагогічна, актуальна та соціально цінна: Навчально-методичний посібник”. — Київ. — 2004), що громадянськість — є історично-змінною, суттєво змістовною проблемою народу, котрий творить власну самобутність і неповторність. Тому постійно і виникає нагода нести знання про велич рідного народу від покоління до покоління спадкоємців, які мають бути освіченими, знаючими, активнотворчими і діяльнісно-непохитними у примножені національної ідеї. Вести лінію системних знань, зазначає М. Козій, належить батькам і освітянам, котрі покликані навчати і виховувати молоду генерацію стійких послідовників національного родоводу (С. 5-6).

Враховуючи всі погляди і визначення вчених, які розглядали громадянську ідею у контексті виховної діяльності, дозволимо собі зробити висновок, що впродовж другої половини XIX століття і всього XX ця ідея, хоча історично змінювалась, але задекларувала в вітчизняній науковій думці якісно нові підходи у виховному процесі. Громадянська компонента виховної діяльності надала педагогічній думці в Україні акценту демократичності й гуманності. І попри те, що одні автори у своїх концептуальних підходах ставлять на перше місце у вихованні громадянськості державні інтереси, інші — інтереси особистості; перші висувають на передній план національну ідею та національні цінності; інші відштовхуються в першу чергу від загальнолюдських цінностей; відстоюють ідею полікультурності — об'єднуючим фактором при цьому виступає їх бачення актуальності і необхідності впровадження виховання громадянськості загалом.