Космогонічні витоки української казки

О. Прокопова,

вчитель української мови та літератури Кам'янець-Подільський

Нові завдання освіти на сучасному етапі потребують докорінних змін у системі викладання літературного читання в початковій та середній ланці школи. Уроки літературного читання повинні бути уроками роздумів, глибоких переживань.

У системі літературної освіти неабияке місце має відводитись казці. І хоч ідейно-художня система українських народних казок ще належним чином не досліджена, сьогодні можна говорити про них як про сформований різновид жанру. Це дає змогу системно аналізувати їх ідейно-тематичний склад, поетику, а також розкрити фантастичний зміст і характер образів.

До казки як до засобу виховання зверталися дослідники: І. П. Бех, А. Богуш, Н. С Вітковська, І І. Грізоглазова, Е. А. Кузнецова, С. А. Литвиненко, Є. Ф. Печерська, Г. С Рожкова, Ю. І. Рубіна, М. І.І. Скоморохова, М. І. Терпанова, М. Чумарна, А. Б. Щербо та інші.

У працях з вивчення казки Н. С Вітковська, А. Б. Щербо застосовують такі методи: виразне читання казки, бесіду за змістом казки, читання за ролями, використання відповідних репродукцій картин, музичного супроводу. Підчас бесіди звертається увага на риси характерів героїв, їх вчинки, на порівняння образів-добротворців і злотворців, на те, якими словами вони схарактеризовані. На думку авторів, молодшим школярам потрібно допомогти узагальнити та систематизувати їх знання з казки як жанру усної народної творчості. Використовується також метод творчої діяльності: учні навчаються складати свої казки (за приклад слугують казки В. А. Сухомлинського). Саме під час бесіди-узагальнення діти переконуються, що казка потрібна людям: вона може допомогти, коли важко, підтримати людину у біді, навчає вірити у добро. Спільне складання казок, їх аналіз, оцінювання — спосіб збагачення міжособистісних стосунків.

Дуже вдало виокремлює основні структурні елементи казки Ф. Т. Ващук у статті про художні особливості української казки (8). Він вважає, що казкам властива драматична і чітка кінцівка, яка робить досконалими зачин, зав'язку, кульмінацію, розв'язку.

В. А. Сухомлинський, М. Чумарна вважають, що казка зміцнює в дитині моральні почуття, бо етичний потенціал цього жанру вміщує у собі джерело моралі і народний засіб виховання.

Методику роботи з українською казкою в дитячому садочку пропонують А. М. Богуш і Н. В. Лисенко:

— читання казок та їх переказування;

— театралізація і показ казки вихователем;

— драматизація у ролях знайомої дітям казки;

— інсценізація — точне і послідовне відображення змісту казки з допомогою костюмів, різних декорацій;

— ігри за сюжетами знайомих казок;

— демонстрація казок з допомогою проекційних засобів (діафільми);

— перегляд екранізацій казок;

— ритмізування — ритміко-речетативна розповідь на одній ритмічній кривій, з однією інтонацією;

— узагальнюючі бесіди на теми: „Моя улюблена казка”, „В гостях у казки”, „Казка в гостях у дітей”;

— тематичні розважальні заняття: „Казки бабусі Орисі”,”Казки дідуся Панаса”, „Вам казка, а мені бубликів в'язка”;

— дидактичні ігри: „З якої казки герой?” (або „З якої казки я прийшов?”), „Добери картинку”, „Подорож у дивовижний світ казок”, „Лист дідуся-казкаря”;

— бесіди на морально-етичні теми за змістом казки;

— самостійне складання дітьми казок;

— бесіди за змістом ілюстрацій до казок і репродукцій картин на казкові сюжети;

— свято казки в дитячому садку.

У молодшому шкільному віці дітей навчають розпізнавати жанрові особливості казки, виявляти її композиційні фактори, виразно переказувати казки.

На думку М. Чумарної, через казку і приказку, які були для наших предків неписаною книгою буття, саме в дитячому садку в доступній формі закладаються у свідомість дитини основні знання про світ і людину. Але існують і протилежні думки про казку. Так, Толль ще в 1862 році виступив проти вивчення в школі творів цього жанру. Він вважав, що діти повинні уявляти реальне життя, яке їм потрібно зрозуміти (3).

С. Ф. Русова у своїй статті „В оборону казки” зазначає, що дитина ще не розуміє законів природи і не завжди може відрізнити можливе від неможливого. На думку С. Ф. Русової, казка і дитина — це щось рідне, і „якби педагоги не намагалися вигонити казку з дитячої хати, вона таки там пануватиме, бо вона природно відповідає вимогам дитячого розуму, а ті людські відносини по казках такі прості й зрозумілі, що дитина може щиро співчувати лихові й недолі, радіти перемозі й щастю казкових героїв. І це викликає перше почуття симпатії — початок альтруїзму, перше свідоме враження правди й неправди, тої примітивної великої правди, яка залягає в глибокому лоні народної душі й виливається так просто в народних казках. Тут уперше прокидається дитяча увага до людей, співчуття до їх долі, зростає глибока сердечна любов до усього вбогого, до краси й до добра”.

С. Ф. Русова підкреслює, що казка розширює життєвий досвід дітей, розвиває естетичний смак, творчі здібності. Знайомлячись із казкою, діти привчаються вірити у добро і красу, в них виникає бажання боротися за правду.

Ми поділяємо думку С. Ф. Русової. Діти в молодшому шкільному віці ще не готові збагнути реальне життя. Допомогти засвоїти основні моральні закони людства допомагає казка — зрозуміла і захоплююча, де є Добро і Зло, і саме Добро всюди перемагає. Але для цього треба в будь-яких випробуваннях не боятися, не зраджувати, не бути підлим, а потрібно бути щедрим, милосердним, співчутливим, працьовитим, життєрадісним.

Згідно з методикою „Читання — пошук”, запропонованою І. Т. Алієвою, в процесі читання-пошуку учні повинні поглибити свої знання про казку і оволодіти такими вміннями, як:

— бачити особливість початку казки — зачин — і добре завершення із перемогою позитивних героїв;

— вказувати місце, де відбуваються казкові події, і час дії;

— знаходити у тексті кульмінаційний момент;

— давати характеристику й оцінку поведінки персонажів;

— знаходити і називати чарівні речі, рослини, числа, визначати їх місце і роль у розвитку сюжету казки, функцію добра і зла стосовно до персонажів.

О. В. Піхур пропонує авторську програму вивчення казок народів світу. При цьому ставляться такі завдання: розширити кругозір молодших школярів, дати їм уявлення про світ і разом з тим прискорити адаптацію дітей у суспільстві. Незнайома інформація сприяє розвитку уяви, уваги та фантазії дітей. Автор використовує „логічний антураж” — відповідність на карті місця країни, казку якої вивчали, короткі відомості про її минуле і сучасне. При цьому діти отримують загальні відомості про культуру різних народів.

Б. Степанишин у своїй книзі „Космос українського фольклору” подає стислий виклад поглядів учених на українську народну казку.

Аналізуючи методичну роботу педагогів з казкою, ми дійшли висновку, що можливості казки були використані недостатньо глибоко. Вивчення казки засобом космогонії (через визначення і тлумачення її витоків, походження, коріння) майже не розглядалося, хоча в казці найбільше простежується космогонічність. Вивчаючи педагогічну та методичну літературу про роботу з казкою, ми впевнилися, що ця проблема розглядалася деякими вченими і педагогами-практиками, але вона настільки глибока, що в ній є багато недосліджених питань.

Фантастична природа казкового вимислу свідчить про зв'язок грецького мистецтва й епосу з певними формами суспільного розвитку. Соціально-історична основа казкової фантастики підтверджує її космогонічне коріння, що є реальним відображенням древніх вірувань і знань у контексті звичаїв українців.

Енергетичний принцип світобудови повністю виявляється в ритуалах так званої „космогонічної” епохи. Основний зміст цих текстів полягає у боротьбі космогонічного початку і хаотичної стихії. Перетворення Хаосу на Космос — це ритуал „космогонічний”, це створення світового циклу. Необхідність періодичного відновлення мотивується зношуванням біологічних ресурсів. Таким чином, головною метою космогонії є відновлення зношуваних енергій, яке досягається лише через повернення до початкового стану (хаосу).

З іншого боку, зміст терміна „космогонія” полягає в тому, що творенню всього передував хаос, до якого це творення прагне повернутися.

Космогонія — це наука про походження та розвиток космічних систем [7,419]. Думка про те, що світ був не завжди таким, як тепер, була поширена на всіх етапах розвитку культури. До виникнення точної науки ставилося питання про походження світу в цілому і відповідь на нього давалася у формі релігійно-поетичної казки, яка відображала культурний рівень і умови життя певного народу. У таких сказаннях зазвичай на світ у цілому переносяться результати повсякденного спостереження за зародженням (з яйця, з води, з яблуні і т. п.) і розвитком живих організмів. Ще більше в них простежується віра в оживлення всієї природи: духи чи боги, що подібні людям, але найсильніші, „зробили” світ у його сучасній формі або яким-небудь чином створили його початок.

Народні легенди про походження світу зацікавлять етнографів, істориків, фольклористів, літераторів.

З часу проголошення незалежності України постала потреба повернутися до своїх витоків — моральних, естетичних, релігійних характеристик українського народу.

Задум визначити космогонічне коріння української казки передбачений психічним розвитком людини відповідно до розвитку космогонічних поглядів.

У словниках дається тлумачення слова „космогонія” (космогонічний) і стверджується думка, що це вчення виникло у 18 ст. як гіпотеза про походження світу [ 1 ].

Етимологія слова „космогонія” визначається як система уявлень про створення людини, проростання рослин, виробництво різних речей, різних характеристик (річний календар, магія чисел) та інше. З космогонією пов'язаний розвиток важливих психічних процесів — мислення, мовлення, уяви, а також філософські проблеми — життя і смерті, сенсу буття і безсмертя, батьків і дітей.

Це далеко не повний перелік явищ, витоки яких у космогонії і які ніколи не втрачали своєї актуальності. Кожне з них розглядалося у вітчизняній фольклористиці 19-го — початку 20-го ст. Свою працю „Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях” Г. Булашев присвятив космогонічним поглядам. На матеріалі легенд і переказів він спробував охарактеризувати своєрідність народного світогляду.

К. Сосенко це зробив за допомогою аналізу колядки як найдавнішого народнопоетичного жанру. Історичні корені легенд та питання казкових мотивів і персонажів розглядали О. Потебня, М. Драгоманов, О. Афанасьев, Б. Грінченко. Символіку образів тварин, птахів, дерев розкрито у працях М. Максимовича, М. Сумцова, М. Костомарова. Велика увага приділялась дослідженню ритуалів — родинного, весільного, поховального — в роботах О. Котляревського, П. Чубинського, В. Петрова, В. Гнатюка.

Фольклор складає свою цілісну систему жанрів. У кожному творі сконцентрований комплекс уявлень образів і змісту. їх можна зрозуміти лише у єдності жанрів, взаємозв'язку сюжетів.

Відомо, що народнопоетична творчість у давнину розумілася в контексті міфологічного мислення.

Первісна людина була невіддільна від природи, тваринного і рослинного світу, мала свої космогонічні уявлення про будову світу, зв'язок неба і землі, про таємниці потойбічного світу та причетність людини до цих трьох світів. І якщо говорити про основні космогонічні моделі — образи світового дерева, вогню, во-ди, сонця, то обов'язково потрібно враховувати їх міфологічні основи та зіставляти з образною структур рою інших жанрів.

Аналогічно у фольклорі — єдиний міфопоетичний комплекс становить образ людини. Цей образ взаємодіє з тваринним і рослинним світами, різними стихіями і співвідноситься з Всесвітом. Так, контактуючи зі світом, людина залежить від нього, і в той же час сама впливає на його існування. Тому так важко відділити її від усього, що її оточує, з чим вона взаємодіє, і взагалі, що є її часткою.

Прадавні уявлення про життя на землі, про Всесвіт дуже відрізняються від наших понять. Навіть не знаючи дії окремого ритуалу, багато людей вважає за доцільне дотримуватися його, як це робили прадіди, діди та батьки.

І все ж таки, як людина не може повернутися в дитинство, так і народ не може повернутися до свого первісного стану. А ось знати своє минуле і розуміти його означає розуміти теперішнє і передбачати майбутнє. Тому вивчати фольклор — це пізнавати минуле, сучасне і майбутнє народу, бо саме фольклор — явище старе і водночас завжди нове, доки живий народ. Справді, народнопоетичну творчість почали вивчати зі світогляду, вірувань, уявлень українського народу. На жаль, не збереглося до нашого часу цілісних текстів, де була б послідовно викладена система створення світу. Але ще й тепер у фольклорних творах знаходимо відгомін давніх космогонічних уявлень наших пращурів. Фундаментом космогонічної казки є перехід від безладного хаосу до впорядкованого космосу.

Інтерес до народної казки, безперечно, зростає, але все важче стає орієнтуватися на „класичний” матеріал, бо й лексика, й деякі сьогодні важко сприйнятливі поняття підлягають певному редагуванню. Іноді в процесі такого редагування стирається краса та дивовижна глибина і коріння народного усного слова.

Вченими-дослідниками встановлені спільні ознаки художніх мотивів українських народних казок та казок інших слов'янських народів, виявлена національна стилістична особливість і в описі навколишнього середовища та природи, на тлі яких діють герої.

Національні особливості народних казок, як найвиразніших за формою, зумовлені насамперед їх ідейно-тематичними та художніми нашаруваннями, специфікою художнього розвитку персонажів та історичною обумовленістю певних образів, впливом народної символіки та обрядів.

Повертаючись до казки про Курочку Рябу, учні констатують, що це казочка про перших людей, наших прародичів, і про те, з чого виник світ.

А виник він з яйця. Адже наша матінка-земля дуже нагадує велетенське яйце. Чи не означає розбите яєчко непорушну цілісність світу? Адже „дід бив — не розбив, баба — била, не розбила, а маленька мишка хвостиком зачепила...”

Наша Земля — унікальна жива істота. Але вона дуже вразлива. Ми можемо бути безмежно щасливими на ній, бити її своїми ногами, топтати росу, сіяти і жати ниву, випасати на ній стада, але при цьому не чинити їй ніякої шкоди. Необережний порух хвоста непроханої „мишки”, порух у найвразливіше місце можуть розбити унікальне Золоте Яєчко. До речі, мишка — володарка зеленого суєтного світу. Суєта людська стає причиною руйнування цілості. Чи не застерігали нас творці казки від Чорнобиля, від тієї страшної катастрофи, перед загрозою якої нині опинився світ?

„Дід плаче, баба плаче, солом'яні двері риплять...”

Наївна казка про дідуся, бабусю та золоте яєчко виростає у філософську, космогонічну формулу світо-створення і світовідтворення.

Українські фантастичні казки часто є філософськими притчами, що розшифровують такі вічні поняття, як „життя і смерть”. Саме тут з великою глибиною узагальнення розкривається їх синкретизм і неподільність.

Смерть — це та сама Велика Мати, яка стоїть біля нашої колиски і яка стежить за полум'ям життєвої свічки, приходить тоді, коли вона догоряє. Образ смерті (казка „Кума — Смерть”) ідентичний образу Мо-рени-Купали, яку вшановували в день пробудження всіх животворящих сил землі, в день літнього сонцестояння. Смерть — це віха вічного коливання, вона осмислюється українцями не як трагічна сваволя, а як логічна закономірність коливання безсмертного духа в біологічному вимірі.

Українські казки-притчі стверджують, що любов сильніша за смерть, це єдина сила, яка є рушієм життя. Саме про це йдеться в поетичній, чуттєвій, глибоко символічній казці — „Життя і Смерть”.

Зокрема, пам'ять про те, що гори є колискою цивілізації, що на них виникло життя, яке згодом перенеслось у долину, збереглась у святах Красної гірки, які широко відзначалися дівчатами і хлопцями напередодні Юрієвого дня. На горах запалювали вогні напередодні Великодня, в ніч на Купала безмежні українські степи були всіяні високими могилами — цими малими рукотворними горами, до яких так прагнула і тягнулася душа наших предків...

Аналогом світової гори в міфології є так зване „світове дерево”. Українська казка змальовує це дерево розгорнуто, у всіх розгалужених взаємозв'язках людини з тим многоликим світом, який воно символізує.

Відомо що, душа Кощія, сила змієва завжди ховається під корінням могутнього дуба, що росте „в окіяні, на острові Кургані”. Цей образ світового дерева поширений у міфах багатьох народів світу. В нижній частині його, тобто в корінні, ховається змій, середня частина — крона — є, власне, уособленням нашого земного світу. Верховіття дерева — це райський світ, де живуть дивовижні птахи, він недосяжний для земних людей. Таким чином, дерево є мікромоделлю Всесвіту з його тривимірністю. Ця мікромодель символічно зображається на писанках, у вишивці.

Українська казка дуже любить яблуню — материнське дерево, що дає золоті невмирущі плоди. Ці плоди подобаються і земним, і небесним, і підземним володарям. Сюжет викрадання яблук з царського садка дуже поширений у казках. Так само часто фігу-рує в українській казці яблуня-берегиня, яка втілює в собі ідею безконечності життя, вічної самовідтворюваності космосу.

Зла мачуха — образ втіленого Зла — наказує зарізати корівку, яку мати залишила своїй дочці-сироті. Але дівчина закопує кісточку з корівки в землю, з якої виростає яблуня. Зрубують яблуню, але з трісочки, яку заховала дівчина, знову виростає дерево, і так до безкінечності.

Світове дерево — це своєрідний зв'язок між мікрокосмосом людини і макрокосмосом, між небесними і підземними володарями. Власне, дерево — це місце їх перетину. Недаремно українці обожнювали дерева — дерева-обереги, які вважали втіленням Божої сили: калину, липу, вербу, явір, клен, дуб, березу, яблуню, вишню. Наші предки розуміли, що земний варіант світового дерева недосконалий, бо в його корінні ховається зло — змій, цей збунтований проти Бога розум, який постійно підточує дерево життя. Казка „Як Іванко до Сонця ходив” демонструє нам філософську формулу вдосконалення світу: на питання парубка, чому яблуня, яку він стрів по дорозі, не родить яблук, Сонце відповідає, що коріння її обвив змій. Треба вбити змія, пересадити яблуню в інше місце, і вона зародить. Так і вчинив головний герой.

Мотив змієборства, вічного протистояння добра і зла — в самій світоглядній основі українців. Жоден герой не дістане своєї судженої, перш ніж не переможе змія: „Царівна — жаба”, „Біла челядина”, „Анна Престоянна” та інші. Парубок випробовується на силу і вірність своїй судженій, його місія — побороти змія, аби цвіло і давало вічні плоди Дерево Життя.

Перемога справедливості і добра над злом також програмується своєрідним епізодом відрубування голів та відрізування язиків у змія. Цей мотив не випадково пов’язаний з одруженням героя після перемоги над змієм, історично це художня інтерпретація обряду ініціації (переродження, посвячення). В основі такого типу виконання обряду — уявлення про те, що саме в голові знаходиться тілесна душа. Відвойована у чужого племені, вона буде служити тому, хто її здобув, зберігати врожай, оберігати дім, худобу, достаток.

Мотив визволення з неволі дуже поширений у щедрівках та гаївках, і всюди цю місію виконує дівчина або парубок, дотримуючись законів вибору і парування.

Випробування дівчини на вірність своєму судженому через основу життя — живу і мертву воду — передається наступними рядками пісні:

В Чорногорі Роман лежить,

Студеної води бажить

Та й ватерку прикладає,

Рани свої зогріває.

Ой приходить любка д нему:

Ой Романе, Романоньку,

Що ж тебе болить, мій любоньку?

Болить мене головонька,

Від головки усе тіло,

Води ми ся захотіло.

Пішла любка та й принесла

Ой водиці з Студениці...

Текст цієї пісні глибоко символічний. З одного боку, є реалістична картина: пораненого хлопця мучить спрага, і дівчина приносить йому студену воду. Але вода — це жіноче начало життя. Як змієборство символізує випробування парубка на вірність і силу, так у цьому тексті вода символізує парування, освячення пари материнським земноводним началом. Вода — основний чинник всієї народної магії, пов'язаної з привертанням, випробуванням парубків. Даючи своєму любкові води, дівчина дає йому через воду життя, силу, здоров'я. Напитись води з чиїхось рук — означає зріднитись з ним енергією життя, дарованою Богом, очистити взаємини.

У народній пісні діалоги хлопця та дівчини переважно відбуваються біля криниці. Козак, що хоче посватати дівчину, просить її дати води напитися або напоїти коня. Вода і земля — це єдине материнське начало, яке обожнювали і якому поклонялись, яке освячувало людські взаємини, омивало душу і тіло від усілякої скверни.

Нема жодної космогонічної казки, в якій ключову роль не відігравала б вода — жива і мертва, цілюща і молодильна. Вода омиває світобудову гори чи світове дерево, вершини яких є домівками сонячного чоловічого начала. Вода і сонце — нероздільні, недаремно в древніх міфах сонячний кінь народжується з води, а в українських казках Сонце купається у водах, з яких виходить золотоволоса красуня.

Детальніше зупинимося на характеристиці живої і мертвої води.

Що таке мертва вода? Саме її назва вказує на те, що виноситься вона з царства мертвих. У біологічному аспекті мертва вода — це вода жива, вона несе зцілення тіла. В „Казці про Івана Голика” розповідається, як безрукий та безногий побратими змусили змія знайти для них цілющу воду, аби відновити свої кінцівки, зцілити тіло. І тут ми стрічаємося з водою, яка в казці не називається, але ця вода несе смерть. Змій хотів обдурити героїв, та вони перевірили воду.

Спосіб перевірки води відомий також в інших казках: устромити в колодязь (з мертвою водою) суху гілку, і вона спалахує вогнем. У другому колодязі (з цілющою водою) гілка зазеленіла. У цій цілющій воді скупались побратими і видужали. Але мертва і цілюща вода не ідентичні. Цілюща вода несе здоров'я, заживляє рани на живому тілі. Мертва вода зцілює тіло біологічно, але воно не повертається до життя. Таким чином, в казці йдеться про воду, що несе смерть („Казка про Івана Голика”) — мертву воду, котра біологічно зцілює тіло, і живу воду — оту небесну праенергію, що вдихає в мертве тіло живу душу. Є ще й молодильна вода, яка повертає молодість, та вода, що несе героєві силу або забирає її.

Де ж знаходяться джерела з цими чудодійними водами? Звичайно, не на цьому світі. Інакше не помирали б люди, не було б у світі немічних і кволих. Шлях до джерел з цілющою, живою і мертвою та молодильною водою небезпечний і недоступний.

Функцію омолодження в казках часто виконує кипляче кобиляче молоко, яке охолоджує кінь героя. Це молоко — небесна емульсія, що має чудодійну силу, енергію перевтілення. І аж ніяк не обминути лаконічної, але такої мудрої казки „Про молодильну воду”, в якій розповідається про те, як дід напився води з колодязя і став парубком. Прийшов додому, а баба його не впізнала. Розповів дід бабі про чудодійну воду, і побігла вона до криниці. Чекав дід бабу, чекав та й пішов подивитись, що з нею сталося, чи не втопилася часом. Прийшов до криниці, а біля неї дитя бавиться. Допилася баба молодильної води — стала дитиною.

Казкові чудеса сприймаються як плід творчої фантазії наших далеких пращурів. А чи така вже й фантастична історія з молодильною водою?

Наші предки знали, яку могутню цілющу силу має божа роса. Вона їх фігурує як божественний символ. Шанували цілющі властивості дощової води, раділи веселці в небі, ворожили на врожай по крапельках води, що осідала на покришці глечика, в якому варились страви на Різдво. Святим обов'язком в житті вважалося посадити дерево і викопати криницю.

В українських казках дуже багато чарівних речей, фантастичних ситуацій, які сьогодні не видаються вже неймовірними вигадками. Скажімо, вода в склянці, яку залишає герой матері чи побратимам, йдучи на вирішальний бій, чи рукавиця на стіні, яка виконує ту ж функцію, що і вода. Коли герой втрачає силу і противник починає його переважати, вода в склянці перетворюється на кров, з рукавиці кров починає капати. У цьому випадку вода і рукавиця — це контактні медіатори, в яких утілена жива енергія героя. Давно відомо, що освячена вода має велику силу відганяти всіляке зло, бути контактером між героєм і близькими йому людьми.

Майже в усіх казках простежується такий феномен, як початок і кінець, народження і смерть. Наприклад, вода і камінь ототожнюються у свідомості одночасно і з життям, і зі смертю. Якщо вода, в нашому розумінні, — це життєдайна сила, то для мислення значно важче пов'язати камінь зі світотворчим началом .

У сучасному розумінні камінь не втратив свого сакрального змісту, про що свідчать численні ідіоми, які використовуються у житті: „не кидай камінь у чужий город”, „сиди каменем” тощо.

Космогонічний центр — камінь, як атрибут казок, є словесним компонентом і матеріалом для ворожіння. Українська казка зберегла найдавніше значення каменю як вівтаря для жертвоприношень. У космогонічних казках пісок сіється на камінь, з якого постають земля, сонце, місяць, зорі. Камінь у казках заступає вхід і вихід до потойбічного світу, а це символізує той космогонічний переділ цілого на дві частини, небо і землю, що явив собою упорядкування космосу. Звідси призначення каменю — підтримувати встановлений порядок, зберігати структуру світобудови.

У фольклорі українського народу збереглися казки про велетнів, які жили на землі і давно вимерли. Це люди надто великі на зріст і надмірної фізичної сили. Ніхто не знає, звідки вони взялися і так само — куди поділися. Аналогічно велетні походять від хаосу, пов'язані з землею і потойбічним світом.

Образ велетня постає у подвійному вигляді і спричиняє у фольклорних творах теми змієборства, корені якого сягають давніх космогонічних уявлень про боротьбу батька і сина. У казках — це бої змія з богатирем-велетнем.

Не видаються сьогодні неймовірними вигадками ні летючий корабель, ні килим-літак, ні шапка-невидимка, ні чоботи-скороходи. Прочитаймо опис чарівного поросяти в казці „Дванадцять хлопців-красноголовців”: „те порося рилом оре, вухами сіє, передніми ногами жне, а задніми скирти кладе”. Казка наближає до розуміння секретів перевтілень (парубок може перетворитись на лева чи комашку, дівчина, котра присягає неправдиво змієві на вірність, тримає руку на чарівному поясі-оберезі, осмислення багатьох таємниць, які для наших попередників такими не були. Кожна дівчина носила на собі червону крайку — оберіг, уміла боронитися від злих сил і словом, і зіллям, і водою.

Багато атрибутів казки безпосередньо пов'язані з народними обрядами: скажімо, побивання вербовою гілкою перед Великоднем, заклинання в молитвах тією ж гілкою, яку тримає в руках Божа Мати, вдарення чарівним прутиком — це дійство одного жанру. В казці палац перетворюється в яблуко чи яйце, цілі світи змішуються у свою мікромодель — і це теж фіксоване в народній звичаєвості.

Чарівні казки, записані та опубліковані в минулому столітті І. Рудченко, П. Чубинським, І. Манжурою, В. Грінченком, В.Гнатюком та іншими збирачами, відображають здебільшого родові та сімейні проблеми, розкривають світогляд оповідачів. Казка для них нерідко була втіленням їхніх мрій та дум, полегшувала внутрішній стан. Саме про таку естетично-психологічну можливість казки захоплювати слухача, виховувати та розвивати його найкращі почуття, прагнення до добра та радості можна підтвердити словами І. Франка „Оце і є сила і суть поезії” [2,2].

Казка і нині залишається одним із найулюбленіших жанрів, що утверджує первинні людські якості: мужність, благородність, життєву стійкість, безсмертя, ненависть до підлості і зла.

Українські народні казки, записані в останні десятиліття талановитими майстрами-казкарями В. Короловичем, А. Каликом, Д. Петриком, Г. Павлюком та іншими, свідчать про зміни в змісті та формі. Розвиваючи традиційні мотиви, сучасні казкарі по-різному їх констатують та збагачують.

Найповніше, що характеризує сучасні чарівні казки, — це зв'язок з реальністю, соціальне осмислення образів, „ідея державності”.

На думку П. Лінтура, Е. Померанцевої, М. Новикова, чарівні казки зупинилися у своєму продуктивному розвитку ще до XVIII ст. і живуть сьогодні за рахунок старого багажу, колишнього запасу традиційних схем, образів. Справді, з висновками цих учених треба погодитись, бо більшу кількість українських збірників складають усе-таки матеріали дожовтневого фонду.

Останнім часом, скинувши ярмо грубого матеріалізму, ми з величезною ностальгією намагаємося проникнути в таїни життя L смерті, оглянути хоч миттєвим поглядом ті світи, куди повертається людська душа після земного життя. Той, інший світ — світ вічного світла і блаженства, відділяється від нашого довгим темним тунелем. Казка дає нам багато варіантів опису потойбічного світу, і що цікаво, в ній таких паралельних світів зустрічаємо декілька. А може, їх існує безліч? Ці питання потребують окремого вивчення.

Має рацію І. П Березовський, вважаючи, що дитяча література всіх народів сформувалася і розвивалася на ґрунті казкової традиції [ 3,29]. Тому важливим є завдання зберегти для наступних поколінь і дослідників цей жанр — жанр казки в його первозданному вигляді, опублікувати наукові збірники народних чарівних казок.

Пропонуємо низку завдань на виділення космогонічного коріння у казках.

Завдання 1. Уявіть собі, що ви потрапили у країну казок. Назвіть правильні відповіді, доведіть свою думку.

A) Вам потрібно вибрати, якою дорогою йти. Одна дорога веде диким полем, де немає жодного дерева, а інша — біля старого забутого млина. Якою дорогою рушите? Чому?

(Відповідь: потрібно йти полем, де немає жодного дерева, адже, за українськими легендами, у старих млинах була нечиста сила).

Б) Треба повернутися з походу до сходу сонця, але годинника вам брати не дозволяють казкові закони, що ви будете робити?

(Відповідь: потрібно брати півня. Українські козаки брали в походи півня, щоб орієнтуватись у часі).

B) Ви довго йшли полем. Якась невідома сила постійно заважала вам.

На своєму шляху ви зустріли зайця, крота і вола. До кого з них ви звернетеся по допомогу?

(Відповідь: потрібно звернутися до вола. Віл — свята тварина, за тлумаченням українських легенд. Заєць — провісник нечистої сили, кріт — проклятий Богом).

Г) Вам вдалося перейти велике поле. На шляху у вас з'явилася річка. Тут сподобався вам гарний куточок біля води. Старі верби, що схилилися над водою, тихо запрошують спочити. Чи можна тут спинитися? Чому?

(Відповідь: тут зупинятися небезпечно, бо в старих вербах знаходиться притулок чортів).

Завдання 2. Учням пропонується пригадати казки, у яких героям допомагають рослини-символи (гілочка верби, калина, яблуня тощо) і фантастичні речі та що вони означають.

Завдання 3. Назвати казки, де персонажі мають імена, та пояснити походження цих імен („Кирило Кожум'яка”: Кожум'яка — „кожу” (рос.) — м'яти).

Література

1. Словарь русского языка. Сост. С. И. Ожегов, УР., 1.2. — 1983.

2. Франко І. Я. Що таке поезія. — Львів, 1902.

3. Березовський І.П. Українська народна творчість. — К.: Наукова думка, 1973.

4. Токарев С. А. Релігійні вірування східнослов'янських народів 19 — початку 20 ст. — М., 1957.

5. Толь Ф. Г. Дитяча література. — СПБ., 1862.

6. Юзвенко В. Фантастичні казки у системі жанрів фольклору. — К.: 1975. Вип.Ю.

7. Большая Советская Энциклопедия. — Москва.: ОГИЗ, 1937.

8. ВашукФ. Т. Про художні особливості української народної казки // Народна творчість і етнографія. — 1966. — № 1. С.78.