Література Київської Русі — правдиве дзеркало нашої славної історії та менталітету

Вступна тема. 9 клас

Н. Кріль,

аспірантка

Івано-Франківськ

Література Київської Русі, суттєво віддалена від нинішнього часу, далеко не завжди здається п'ятнадцятилітнім юнакам і юнкам цікавою і вартою їхньої уваги, тому вже у вступній лекції потрібно ненав'язливо ввести їх в історичну епоху княжих часів, розповісти про розвиток культури Київської Русі, проілюструвати розповідь скульптурним зображенням князів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либіді, кольоровими фотографіями Софії Київської, портретами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, княжою короною, відомою як шапка Мономаха.

На самому початку уроку звертаємо увагу старшокласників на найдоступнішу для них періодизацію давньої літератури за Б. Степанишиним, який поділяв її на прадавню українську літературу (літературу княжої доби), яка охоплювала всі пам'ятки до XIII століття, і на давню українську літературу, яка творилася впродовж XIV-XVIII століть1. Перший період нашої літератури є найменш вивченим, хоч надзвичайно цікавим і вартим сумлінних студій, адже література Київської Русі була і залишається підмурівком усієї української літератури. З цього приводу Сергій Єфремов наголошував: „Теперішнє українське письменство — не якийсь собі „родства не помнящий” витвір новітніх часів, а органічний продукт народної творчості за ціле тисячоліття нашої історії... Історичні часи застають наших прадідів на дуже високому ступені культурності — з упорядкованим громадським ладом, з розробленою системою релігійних форм і культу, з зародками державного життя, навіть з деякими проблисками національної свідомості. Чи було у нас перед християнством якесь письменство, про те можемо тільки здогадуватись, бо ніяких слідів його до нас не дійшло, опріч деяких натяків та, може, уривків у старому літопису. Можна тільки напевне сказати, що письменство могло бути хоч у зачаткових формах, бо знаки для письма вже існували”2. Справді, болгарський письменник IX століття Храбр у „Сказанії про письменах слов'янських” подає інформацію, що раніше слов'яни-русичі замість букв користувалися якимись рисами й карбами, отже, мали якийсь оригінальний алфавіт. Історія також донесла свідчення Кирила, який разом з Мефодієм був автором алфавіту, названого кирилицею, що ним ми користуємося й досі, про те, що він зустрів у Корсуні (Херсонесі) грамотного русича, який показував йому Євангеліє і Псалтир, цими рисами й карбами писаний. До найдавніших пам'яток літератури княжої доби сучасні вчені відносять „Велесову книгу”, хоча й досі тривають наукові суперечки, чи знайдений полковником білогвардійської армії у 1919 році Олександром Ізенбеком список цього давнього твору (вірніше, навіть не список, а на дощечках з „мореного” дуба вигравіювані чи випалені тексти у стилі „підвісного” письма) оригінальний, чи це фальшивка, підробка, філігранно виконана кимось із науковців-жартівників у XIX столітті. Втім, і до „Слова о полку Ігоревім”, список якого було втрачено 0. Мусіним-Пушкіним, вчені мужі теж колись ставилися з великою пересторогою, але згодом дійшли до єдної думки про автентичність, тобто справжність цього чудового твору. „Велесова книга” подає нам інформацію, якої не донесла навіть „Повість минулих літ”, оскільки саме з цього письмового джерела невідомого автора ми довідуємося про миролюбний характер наших предків ще до приходу в Київ князя Олега, коли русичі не приносили своїм язичеським богам кривавих людських жертв, добре розумілися на зіллі, лікували хвороби, вирощували худобу й хліб і під чудовим підсонням жили у злагоді й спокої.

Зате вже „Повість минулих літ” (на жаль, зберігся лише її список, зроблений ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а не оригінал, що його написав Нестор-літописець) подає нам період становлення централізованої держави Київська Русь і в хронологічній послідовності розповідає про найважливіші події, приправляючи історичні події вагомим домішком домислів, легенд, сказань і уявлень народу про ту чи іншу подію. Сучасні історики й літературознавці зробили дуже багато, щоб сторінки „Повісті минулих літ” були доповнені важливою інформацією з інших історичних джерел та інших літописів княжої доби, зокрема Волинського та Галицького літописів.

Історія свідчить, що Київська Русь аж ніяк не була ізольована від світу. Згадаймо „свата всієї Європи” Ярослава Мудрого, який шлюбами своїх дітей скріпив добросусідські стосунки з західноєвропейськими, південноєвропейськими та північними державами. Його дочка Анна Русинка стала французькою королевою і правила за життя французького короля зі славного роду Капетингів фактично замість нього, навіть своїм іменем та іменем по батькові (Анна Ярославна) підписувала державні документи, а повдовівши, стала регенткою неповнолітнього спадкоємця французького престолу й далі правила Францією впродовж довгого історичного проміжку у XI столітті, поки юний король не вступив у свою правову зрілість. Перський поет Нізамі у своїй поемі описав довготривалу війну між перським царем Олександром та королем руським. Німецька фольклорна поема „Пісня про Нібелунгів” згадує звитяжних мужів із племені русів і лицарів з землі Київської, які служили у війську гунського короля Етцеля, а французька „Пісня про Роланда” описує руські полки, які хоробро билися проти Карла Великого. А як свідчить Віктор Грабовський, у 839 році послів руського князя через синьо-жовті прапори при дворі французького короля Людовіка Благочестивого прийняли за шведів: „Що ж, мали вони (руські князі — Н.К.) свій інтерес і в данців, і в бритів, і в тих самих шведів — еліта родичалася ж бо й дружила тисячу років тому набагато, мабуть, інтенсивніше, ніж тепер”3. Розвиток культури Київської Русі теж випереджував культуру західноєвропейських держав: про бібліотеки Києва, школи, храми на Заході ходили легенди. Руські князі, починаючи від Олега, домагалися дозволу для руських купців торгувати у Візантії, зокрема у багатому Константинополі, хоч деколи заради торговельних інтересів руський князь мусив брати грецький Царгород штурмом. Високий рівень грамотності населення Русі свідчив про те, що писати тут уміли жінки і діти. Збереглися підписи на веретенах, а також берестяні грамоти. Коли західноєвропейські купці від своїх королів отримували печатку на знак дозволу торгувати, то руським князь вручав грамоту. Печатка зайвий раз засвідчувала, що або її власник не вмів читати, або не було кому прочитати дозвіл у тому місті, куди він їхав торгувати, грамота стверджувала, що й сам купець знав письмо, і грамотних людей на Русі було достатньо.

Про високу гідність і свідомість русичів йдеться вже в „Повісті минулих літ”, а в „Галицькому літописі” літописець розповідає про великі моральні страждання гордого князя Данила, який для того, щоб врятувати князівство від монгольської навали, сам мусив їздити в Золоту Орду, принижуватися й випрохувати в хана ярлик на володіння власною територією. Зважаючи на це, дуже дивним видається, що горді русичі не змогли вибрати між собою чільників і попросили правити ними скандинавів. Та сучасні науковці, прискіпливо перечитуючи літописи княжої доби, вже натрапляють на такі ключові дані, які в наш час можна розкрити дещо по-іншому. Наприклад, тривалий час науковцями обстоювалася норманська теорія походження еліти, правлячої верхівки Київської Русі. Сьогодні це питання вже аж надто неоднозначне: „Пригадаймо ту ж „Повість врем'яних літ”: Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ слов'янський племені Афетового, названий норцями, що суть словени”. Це саме той випадок, за якого буква перекреслює все, вичавлюючи з себе тінь істини. Адже той самий Л .Кремонський точно вказував на розташування русів — на півдні Київської Русі, поруч із печенігами. Кому ж було вигідно городити город „норманської теорії” нашого походження? Тим, ясна річ, хто й досі не визнає державотворчої потуги українців”4. А як же варяги? — виникає закономірне питання. А варяги, виявляється, могли бути спорідненим, а не чужим племенем, адже у тій же „Повісті минулих літ” є згадка і про київського Варяга, і, мабуть, чи не його сина — Варяжка, який застерігав князя Ярополка від походу, що закінчився трагічно. До того ж санскритське слово „вайрага” означає просвітлена, урівноважена, самодостатня людина, душа якої досягла стану, коли й горе, і радість сприймаються гідно. Видатний історик Д. Дорошенко болючу проблему ставить руба: „Варязьке питання, себто питання про роль варягів, або норманів, у генезі Руської держави належить до найспірніших питань східної Європи. Воно має за собою більше як столітню історію й величезну літературу. І досі вчені сперечаються над цим питанням, і їх суперечка то стихає, то розгортається з новою силою. Вихідним пунктом вченого спору являється знамените оповідання літопису про закликання варягів слов'янами і заложення ними держави у Новгороді, звідки вона, ця держава, скоро перенесла свій осередок до Києва”5. З Новгородом, до речі, теж багато чого не так просто, як здається на перший погляд. Надто близьким Києву почувався Великий Новгород і надто спорідненими були форми правління та демократичного укладу, незважаючи на географічну відстань. Надто ненависним став демократичний Новгород російському царю-кату Івану Грозному, який знищив цей гордий давньоруський град, в сповиточку задушивши чи не майбутній четвертий східнослов'янський народ, який мав таке ж право на життя, як український, російський і білоруський. А ще „Повість минулих літ” однозначно вказує, що варяги жили за морем, не називаючи його. Сучасні вчені висувають гіпотезу, що, звичайно ж, за Руським, а нині Чорним морем, у Тмутаракані, а нині Кубані. Цю Тмутаракань брався повернути собі ще Ігор Святославович у „Слові о полку Ігоревім” як споконвічну землю прабатьків. Тут, на території сучасної Кубані (Тамані), яка колись входила в єдине ціле з Суразькою (Перекопською) землею, Керченським півостровом і Подонням, як і на Чернігівщині, жили сіверяни, й печатка Олега Святославовича мала спільні символи з гербом Тмутаракані та копією герба великого князя київського, що охрестив Русь у 988 році. Водночас і Святослав Завойовник теж мав право на все Причорномор'я, як кревний спадкоємець тих представників руської знаті, хто тут жив і правив. Якщо взяти такі промовисті факти до уваги, то виходить, що Олег Віщий прибув не з Півночі, а з-за Чорного моря, звідти ж згодом для князя Ігоря привіз і майбутню княгиню Ольгу, і що правили Київською Руссю після вихідців з полян — Кия і Аскольда — не чужинці-скандинави, а русичі з племені варягів.

Імена руських князів несуть багату інформацію. В. Грабовський підкреслює: „Князівські імена — чиста сторінка в нашій історії. А вони ж не могли бути довільними чи випадковими, бо завжди мусили нести вивірену, стислу й дуже потрібну народові інформацію. Ім'я князя — гасло племені”6. Д.Наливайко, наприклад, аргументовано довів, що взагалі не було двох співправителів Аскольда і Діра, а був Оскольдір, тобто Оскольд Мудрий, бо слово „дір” на санскриті означає „розумний”, „мудрий”. Це ж стосувалося й імен народних улюбленців, героїв. Як не згадати славного сина Сіверщини, сіверянина Іллю Муромця, прізвище якого точно вказувало на місто, де народився богатир, деревлян Добрині Ніскінича (Яскинича, того, що жив у храмі чи печері) й Микули Селяниновича? За кожним іменем — ціла історія.

У бібліотеці Ярослава Мудрого, яку ентузіасти розшукують і досі, за свідченнями сучасників, зберігалося 950 товстелезних томів рукописних пергаментних книжок з різних галузей науки. Книгозбірні були також при Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі. Говорячи про літературу Київської Русі, не можемо обминути увагою те, що вона є досить багатою на жанри, які Петро Білоус в основному ділить на чотири великі групи: перекладні та оригінальні, церковні та світські7. Між перекладними й оригінальними жанрами чітку межу встановити неможливо, оскільки перекладні — це запозичені тексти з болгарської та візантійської літера-тури, а так звані оригінальні насправді теж запозичені, але, на відміну від попередніх, трансформовані, тобто не тільки перекладені, а й перероблені з болгарських чи візантійських. Перекладними текстами прийнято вважати насамперед уривки зі Святого Письма, пристосовані до церковних потреб (мінеї, требники, псалми, молитви), та різноманітні тлумачення Біблії через повчання, житія святих, проповіді й апокрифи. Ті тексти, які, за висловом М.Грушевського, „дириговані ієрархічними і церковними кругами” і мають церковно-ужиткове призначення, прийнято називати церковними, а ті, що мають пізнавальне чи розважальне призначення, — світськими. Серед світських, незважаючи на контроль церкви, зустрічаємо чимало творів язичеського походження: „Громник”, „О днях добрих і злих”, „Сонник”, „Волховник”, „Чаровник”.

Дружинну поезію і героїчний епос на час прийняття Київською Руссю християнства практично було повністю витіснено з писемних джерел, й вони існували тільки в усному виді як сказання, билини, але через якийсь час знову виникла потреба записувати й їх, як це сталося, наприклад, з нині відомим усьому світові „Слову о полку Ігоревім”. До того ж, якщо в перші роки після прийняття князем Володимиром Великим християнства робилося все для пропаганди нової віри, і їй підпорядковувалося переписування перекладних книг, то дуже швидко приналежність до однієї віри поєднується з поняттями приналежності до одного роду, спільної землі-ойкумени, і книги стають духовними та виразно-патріотичними скарбницями, які плідно працюють на зміцнення єдиної держави, на консолідацію земель. Назви тодішніх творів свідчать як на користь писемного начала (азбуковник, епістолярія, літопис, послання, хронограф), так і вказують на домінування усного вислову (бесіда, двоєсловіє (діалог), моління (благання, замовлянння), повчання, похвала, сказання, слово, сповідь, „преніє” (спір), „толкованіє” (тлумачення).

Проникнення в Київську Русь грецьких текстів не могло задовольнити всі потреби громадян новонаверненої в християнство слов'янської держави. Богдан Лепкий не випадково підкреслював, що „руське і візантійське — це були два інші світи”8, а Дмитро Чи-жевський ще й уточнював, що „прийнявши християнство з Візантії, східні слов'яни не могли дістати від неї слов'янської літератури”9. Отже, виникала потреба у літературі власній, оригінальній.

У 1056-1057 роках у Києві на замовлення новгородського посадника Остромира було переписане крупним письмом (уставом) Євангеліє, яке сьогодні відоме в усьому світі як „Остромирове Євангеліє”. Цю пергаментну книгу прикрасили кольоровими малюнками і візерунчастими заставками.

Київська Русь відзначалася неабияким рівнем розвою у порівнянні з державами Західної Європи. Ще за Володимира Великого (рік народження невідомий — помер десь близько 1113 року) у Києві було збудовано одну з перших кам'яних церков — Десятинну церкву, засновано монастирі святого Юрія, святої Ірини й Києво-Печерський монастир. Ярослав Мудрий (близько 978—1054) проявив себе не тільки як геніальний державобудівник, але й містобудівник, який зробив особливий внесок у архітектуру столиці, оскільки в часи його правління Київ збагатився такими величними спорудами, як Софія Київська з 13 банями і 5 назвами та Золоті ворота (так називалася головна південно-західна брама Києва, монументальна архітектурна пам'ятка, збудована у 1037 році з цегли і каменю. Ворота мали аж два поверхи: перший поверх становили дві башти, перед якими впритул була розміщена середня третя, з ними намертво з'єднана, під цією середньою баштою й знаходився проїзд шириною сім з половиною метрів, який на ніч і під час наступу ворогів наглухо зачинявся; другим поверхом Золотих воріт стала невелика Благовіщенська церква, куполи якої, як і стулки власне воріт, якими закривався проїзд, давньоруські майстри за наказом князя покрили золотою бляхою. Звідси й пішла назва — Золоті ворота. Золоті ворота зруйнували монголо-татари у 1240 році, коли Батий увірвався в Київ. Проте й руїни Золотих воріт для киян вважалися священними. Досить взяти до уваги, що в 1648 році Богдан Хмельницький зі своїм військом в'їхав саме через залишки Золотих воріт у Київ і був зустрінутий як вождь українського народу). Крім особливого піклування про Київ, цим же князем було розбудовано й такі старі міста, як Чернігів, Турів, Переяслав, Володимир-Волинський. Збірник законів Ярослава Мудрого „Руська правда” й сучасні юристи вважають одним з найважливіших законодавчих актів у історії Європи. У часи Київської Русі високого розвитку досягла й педагогіка, про що свідчить „Повчання своїм дітям” іншого князя — Володимира Мономаха (1053—1125).

На завершення уроку підбиваємо підсумок і кажемо, що, на жаль, історія виявилася дуже жорстокою до держави із столицею в Києві. Міжусобиці, монгольське нашестя, яке в 1240 році зруйнувало найбільше в Європі 50-тисячне стольне руське місто над Дніпром, призвели до занепаду колись багатого краю. Потрібні були цілі століття, щоб нащадки русичів замислились про потребу власної держави, що сталося аж за Богдана Хмельницького. Проте культура й література Київської Русі досі дивує цивілізований світ високим поривом людського генія і духу, і ми маємо всі підстави гордитися тим, що є нащадками таких славних предків.

Література

1 Степанишин Б. Давня українська література в середній школі//Літературна Україна. — 1998. — 12 березня. — С. 7.

2 Єфремов С. Історія українського письменства. — K.:Femina, 1995.— С. 70.

3 Грабовський В. Стяга варягів, або Конари і корені нашої традиційності//Літературна Україна.—2005. — 4 серпня. —С 8.

4 Грабовський В. Стяга варягів, або Конари і корені нашої традиційності. — С 8.

5 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Львів: Світ, 1991. — С.42.

6 Грабовський В. Стяга варягів, або Конари і корені нашої традиційності. — С 8.

7 Білоус П. Жанрова система української літератури: Період Київської Русі // Слово і час. — 2002. — № 2. — С19.

8 Лепкий Б. Начерк історії української літератури. — Мюнхен, 1991. — С 81.

9 Чижеський Д. Історія української літератури. — Тернопіль, 1994. — С 70.