Роль духовного виміру лірики Василя Стуса для морально-етичного виховання школярів

Г. Віват,

кандидат філологічних наук

Одеса

Проблеми морально-етичного виховання молоді на сучасному етапі розвитку українського суспільства є вельми актуальними. У вирі кардинальних змін (політичних, соціальних, економічних) відбувається перегляд вартісних набутків, стрімка переоцінка цінностей. Дуже важливою державною проблемою наразі є не розгубити духовні надбання, не замулити криниці неперехідних істин, загальнолюдських вартостей, прадавніх культурних традицій, які українське суспільство виробило впродовж віків свого існування в загальнокультурному контексті. У цьому напрямку й варто спрямовувати виховну роботу в освітніх закладах, зокрема на уроках літератури. А базуватиметься вона на зразках високоінтелектуальних та духовно наснажених творів видатних майстрів слова, в тому числі й поезій В. Стуса.

Класифікуючи лірику В. Стуса тематично та за її мотивами, простежимо в ній яскраво виражені опозиції: добро/зло, що притаманні загальнокультурній традиції. В межах цієї опозиції проглядаються антиномії: гімн життю та заперечення насильницької смерті, вітання краси й різке протиставлення їй потворності, лірична хвала гармонії і заперечення дисгармонії, піднесення висоти людського духу понад ницість і саморуйнацію людської особистості тощо. Аналіз поетики творів В. Стуса саме у цьому аспекті є метою даної роботи.

У вербальному монтуванні опозиція добро/зло у творах В. Стуса виражається через опозицію молитва/прокльони. В українській традиції прокльони осуджувалися в суспільстві. Грубі й злі слова, сварка, лайка, прокляття вважалися великим гріхом. І зараз старі люди подекуди вважають, що всі слова-побажання, примовляння-замовляння, прокляття тощо матеріалізуються і мають здатність повертатися до промовця або „падати на голову” рідним людям. Та й не тільки в українській традиції прокльони розглядаються в такому аспекті. Англійська народна мудрість, скажімо, також говорить: „Curses like chickens come home to roost” (прокльони, як курчата, вертаються додому на сідало) [7, с 19]. Отже, негативне ставлення до цього явища є загальнолюдською культурною традицією. Тому, мабуть, мати-Україна у вірші „За літописом Самовидця”, проклинаючи своїх нерозумних дітей за розорення, до яких призвели їхні необдумані вчинки, все ж, ніби злякавшись своїх прокльонів, тут же бажає їм (синам) здоров'я:

Бодай ви пропали були б ви, синочки, здорові, У пеклі запеклім, у райському раї страшнім [Т. 3, кн. 1,с. 45].

В. Стус своє негативне ставлення до прокльонів виразив також у вірші „Як добре те, що смерті не боюсь я...”, затаврувавши їх нарівні зі скверною та ненавистю:

Як добре те, що смерті не боюсь я

І не питаю, чи важкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття [Т. 2, с 15].

У вірші „Присмеркові сутінки опали...” поет також не нарікав на свою долю чи, як він її називав, „недолю”, і, відмовившись від прокльонів, вирішив знести всі Господні випробування мовчки й гідно:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену, не кляв, не проклену [T. 1, кн. 1, с 62].

А коли вже не витримувала душа тих важких випробувань, що випали на долю поета, і хотілося проклясти весь білий світ, В. Стус звертався до Бога. Віра в Боже провидіння та приклад жертовної муки Спасителя надавали сили й наснаги, і прокляття відступали перед вірою:

Це треба терпіти і марне — клясти.

А ти мене, Господи Боже, прости

( „Між клятих паливод, іуд і христів”)

[T. 2, с 108].

В українській традиції навіть ворогів своїх не рекомендувалося проклинати. Можливо, тому В. Стус, звертаючись до трагічно і несправедливо загиблої Алли Горської у вірші „Заходить чорне сонце дня...”, просить її не проклинати нікого, навіть тих державних чинуш, що її цькували:

Але не спосилай прокляття,

хто за державними дверми.

Свари. Але не спосилай

на нас клятьби... [Т. 3, кн. 1, с 76].

Використовуючи апострофу, митець ніби переконує читача в тому, що хороша людина не може вмерти повністю, поет не хоче вірити в її смерть.

Протиставляє В. Стус прокляттю добро і в поезії „У липні сніг упав. У липні смерть”:

І не мечем. Але пером.

І не прокляттям. А добром.

І не руками. А горбом

старечим [віддалить] погроми

[Т. 1,кн. 2, с 133].

А в вірші „Заблизько другий, що мені в рідню…” наскрізною є думка про гріх від прокляття. Тут поет прокляття порівнює з тяжкими каменями, грудками, бриднею:

... і заступаєш власну течію,

як сказ, несамовитої докуки

і розпрокльонів, як грудки, тяжких.

А все то — гріх. А все то — смертний гріх

[T. З, кн. 1, с. 161].

Іноді прокльони поетові здаються гострими ножами: проклинати людину, за В. Стусом, — все одно, що різати її ножем. Поет прокляття вважає своїми кровними ворогами:

А в хапливий сон

увійде гострий, наче ніж, прокльон

і повертається в душі розверстій.

Бо він — найбільший ворог мій — спішить

Моєю кров'ю лезо окропить... [Т. З, кн. 1, с 42].

Радість протиставляє прокльону митець у поезії „О як тебе збавляє гріх...”. Наскрізним також у цьому вірші є концепція протиставлення неба і землі. Не виключено, що це протиставлення базується на патріархальному християнському міфі про духовну й матеріальну реальність: духовне — високе, чисте й вічне, матеріальне — нижче, суєтне й швидкоплинне. Небо (гора, вись, верх) — це простір духовного, простір богів, духів, янголів, а земля (діл, низ) — життєвий простір людей та інших земних істот. Згідно з Біблією Небеса є престолом Господнім, а земля — то підніжок для ніг Його [2, с 748]. Людина повинна жити високим, духовним, вічним, а не сконцентровуватися на приземленому, буденному, суєтному, впевнений митець:

Ми розбиваємо чоло

і не об зорі, а об сходи,

і довго брови зводить подив —

що кроки блудом повело [Т. З, кн. 2, с 78].

У межах опозиції добро/зло в ліриці В. Стуса наява також опозиція молитва / лайка. Вживаючи лайку у деяких своїх віршах, поет підкреслює блюзнірство нової влади в Україні, яка, заборонивши церкву і релігію, тим самим заборонила й святу молитву, протиставивши їй натомість брудну лайку:

Немов з пожеж, з аеродромів

залізні янголи летять,

а він кошлатить сиві брови

і гне в Христа і в богомать.

(„Порожні мчать автомобілі...”) [Т. 1, кн. 1, с 93].

Лайку, свист, собачий гавкіт, прокльони ставить поет у один ряд і змальовує як негатив:

Сніги і стужа, вітри й морози,

свисти і лайки, дикі прокльони,

собачий гавкіт, крик паровоза,

чорні машини, чорні вагони.

(„Уже Софія відструменіла...”) [Т. З, кн. 1, с 153].

Протиставлення живого світу природи і світу механізмів як бездуховного сліпого фатуму в ліриці В. Стуса також є уособленням опозиції добро / зло у віршах „Колеса глухо стукотять...”, „Порожні мчать автомобілі”, „У липні сніг упав. У липні смерть”. Тут інтерпретація нам влучною і доцільною для вірша самого В. Стуса „Колеса глухо стукотять...”, де зображується поїзд, що невпинно несеться вдаль, несучи в вічну мерзлоту арештантів. До Всевишнього, Ісуса Христа та Богородиці, возвеличуючи та прославляючи їх, людство звертається у святих молитвах: акафістах, кондаках тощо, а служаки тоталітарної держави лаються в ці святі імена, навіть колеса бездуховного механізму монотонно повторюють ті лайки:

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в Христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і перемать [Т. 1, кн. 1, с 166].

Крилата думка та крилатий птах у В. Стуса, скажімо, протиставляється штучним літальним апаратам:

Доба іде. Доба не жде,

і кружеляє світ знекрилений,

супутники і космодроми —

то інквізиції синдроми [Т. 1, кн. 2, с 133].

За вельми логічним зауваженням В. Гайзенберга, небо віруючого дуже сильно відрізняється від того неба, в якому літають наші літаки і куди ми запускаємо наші космічні апарати [6, с 183]. Хочемо дещо розвинути думку великого вченого: людські горизонти взагалі, в тому числі й чистота та висота неба для кожної особистості залежить від її духовності. На цьому не раз наголошував і В. Стус у своїй поезії, застерігаючи людство від „безнебого світу”.

Слід тут принагідно зазначити, що Ліна Костенко також висловила впевненість у тому, що висота неба залежить від духовної величі людини:

Небосхил для людини — якраз відповідна стеля.

Піднімеш думку — і не розіб єш їй тім 'я.

(„Вирлооке сонце...”) [4, с 205].

Найвищу планку для вимірювання висоти неба, виступаючи еталоном того виміру, виставляють справжні люди, високодуховні особистості — впевнена поетеса:

При майстрах якось легше. Вони як Атланти.

Держать небо на плечах, тому і є висота.

(„Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану”) [5, с 178].

У цьому аспекті викликають інтерес ряд поезій В. Стуса, написаних у жанрі молитви. З огляду на цю грань його творчості Ю. Шевельов зазначив: „Поети шістдесятих років — Голобородько, Вінграновський, Костенко, Драч та інші, як і їхні однолітки в російській поезії, принесли в своїй творчості помітний нахил до „депоетизації поезії”„ або, коли хочете, до поетизації позірно непоетичного. У цьому сенсі Стус — людина свого покоління. Вирізняє його й прокладає міст між двома його манерами підкреслено, виразно відчутна напруга, екстатичність. Тому його поетичний стиль веде до молитви, його антипоетичний стиль до химерного Гротеску [13, с 383]”. Молитва є сокровенним виявом релігійного духу, тому й стала фундаментальною складовою будь-якого культового дійства і своєрідним зверненням людини до Бога в пошуках істини, вважає Ірина Бетко [1, с 117]. Затвердженням В. Войтовича, з яким ми повністю погоджуємося, молитва — це своєрідний код, який відкриває шлях до висот духовного пізнання [3, с 320].

Отже, молитва — твір релігійно-мєдитативного спрямування. Тобто через молитву людина спілкується з Богом. Молячись, людина просить Всевишнього про свої потреби. Здавалось би, молитва носить цілком прагматичний характер. Однак, молячись, людина задумується над буттям своїм та своїх рідних і близьких, над правильністю вчинків, думок, поривань. Тобто під час молитви кожен індивід свідомо чи підсвідомо здійснює самоаналіз життєвих перипетій, глибше осмислює сферу людського буття, задумується над його сенсом, прагне до морального очищення, духовного самовдосконалення.

Молитва як жанр наявна в усіх літературах світу. Присутня вона в поезії Ш. Бодлера, Й. В. Гете, Г. Аполлінера, П. Елюара. Знаходимо її у М. Лєрмонтова, А.Ахматової, Х.Ботєва. Ю. Чеховича, М. Емінеску. Художні реалізації молитви присутні й у ліриці багатьох українських митців: М. Антіоха, Б-І. Антонича, М. Боєслава, Б. Бойчука, Ю. Буряківця, Марти Калитовської, П. Куліша, Наталі Лівицької-Холодної, Р. Лубківського, І. Лучука, Оксани Лятуринської, Є. Маланюка, О. Ольжича, М. Руденка, Є. Сверстюка, М. Ситника, О. Стефановича, Р. Хоркавого, Б. Чепурко, Д. Чередниченка, Т. Шевченка, Г. Штоня та багатьох інших.

У доробку В. Стуса теж є ряд поезій молитовного спрямування. Молитовна лірика народжувалась, напевне, у найдраматичніші періоди життя митця, коли душа його найбільше відкрита була Всесвітові. До жанру молитви в поета віднесемо вірші „Даждь нам, Боже, днесь!”, „Мій навіжений Боже...”, „Боже, не літості — лютості...”, „Господи, гніву пречистого...”, „О Боже, тиші дай!”, „Господи, Господи, не поминай...”, „Тільки тобою білий святиться світ...”, „Возвелич мене, мамо”, „Ти, наче Богородиця...”, „Зелена, блакитна, прозора дзвіниця...” та ін.

Протиставляючи молитву лайці, В. Стус наголошує на протиставленні духовності українського народу бездуховній тоталітарній владі, яка намагається притлумити, приглушити, витруїти високий дух українського народу. Лайка — це бруд, мерзота, ницість. Молитва — це високість духу, духовне очищення, самоаналіз, пов'язаний із затратами душевної енергії, реалізація себе як особистості. Дух молитви очищаючий, зігріваючий, освіжаючий — упевнений митець. У цьому можемо пересвідчитися, прочитавши вірші „Гаряча ложка юшки — як молитва...”, „Тато молиться Богу”, „А десь там мій батько старий помирає”. Як уже було сказано, у В. Стуса є ціла низка поезій молитовного спрямування, але вищезазначені твори за жодними ознаками не належать до жанру молитви. Згадуємо ці твори тут лише у зв'язку з тим, що в них розкривається ставлення ліричного суб'єкта до молитви та до медитативно-молитовного процесу. У вірші „Гаряча ложка юшки — як молитва...” митець порівнює ложку гарячої юшки з молитвою у тому сенсі, що вони однаково освіжають тіло й зігрівають дух. Тут В. Стус не протиставляє духовне матеріальному, а розглядає їх у органічній єдності. Людина однаково не може жити без матеріального харчу, як і без духовного, стверджує поет у цьому вірші.

У поезії „Тато молиться Богу” митцем описується молитовний процес у сім'ї. Молиться Богові не хто-небудь, а глава родини. Якщо вже батько став до молитви, то в сім'ю, мабуть, прийшло якесь велике горе, адже поважні чоловіки, як більш стримана половина роду людського, не так часто поминають Господнє ім'я та не звертаються до Всевишнього з дрібними проханнями, додержуючись біблійних заповітів: „не поминай ім'я Господа всує”. Про те, що лихо посели-лося в родині, свідчать також інші ознаки: „тужить мама”, „ридає сестра”. Ця поезія засвідчує серйозне, навіть дещо благоговійне ставлення людини до молитви та молитовно-медитативного процесу в українській традиції.

Вірш „О Боже, тиші дай!” за жанром лише віддалено нагадує молитву. Цей ліричний монолог теж не має нічого спільного з канонічним молитовним текстом. Це, швидше, зразок медитативної лірики, у якій наявне звертання до Бога. Митець устами ліричного героя просить у Бога тиші, тобто смерті. Опозиція людина і світ притаманна світогляду поета, де особистість веде постійну боротьбу за збереження духовності. Сучасний поетові світ бачився йому в поступовій деградації людства. Зморившись від життєвого виру, змучений „само-терзаннями у вимерлому світі напівлюдей-напівречей”, ліричний герой просить тиші, „зупину”, аби збагнути пережите. Смерть він вважає благословенним „само-зниканням”, а небуття „завше безгріховним”.

Поезія „А десь там мій батько старий помирає” дуже коротко, але містко означує душевний стан людини перед смертю. В останні години свого життя людина думає про своїх дітей, особливо, якщо ці діти знаходяться десь далеко. З цими святими думками і болями індивід звертається до Бога. Тільки в Богові шукаємо спасіння перед зустріччю з Вічністю, тобто людина створена для Добра, а тому навіть у свій смертний час тягнеться до нього, і ніякі кошти та блага світу не варті того, аби здобувати їх, простуючи дорогою Зла.

Література

1. Бетко І. П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця XIX — початку XX століття. — Zielona Gora — Kijow, 1999. — 160 с.

2. Біблія. — Об'єднання біблійних товариств, 1990. — 1255 с.

3. Войтович В. М. Українська міфологія. — К.: Либідь, 2002. —664 с.

4. КостенкоЛ. В. „Вирлооке сонце...”//Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. : В 3 т. — К.: Рось, 1994. —ІЗ.— С 205.

5. Костенко Л. В. „Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану// Поезія: Ліна Костенко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Василь Стус. — 2-ге вид., доп. — К.: Наукова думка, 1999. — С. 178.

6. Свідзинський А. Самоорганізація і культура. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1999. — 288 с

7. 555 английских пословиц и поговорок и их русские соот-ветствия. — Одесса: Экология, Букинтерправо, 1993. — 88 с.

8. Стус В. С. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.1: кн.1. — Львів: Видавнича спілка „Просвіта”, 1994. —432 с.

9. Стус В. С. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.1: кн.2. — Львів: Видавнича спілка „Просвіта”, 1994. — 302 с.

10. Стус В. С. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.2. — Львів: Видавнича спілка „Просвіта”, 1995. — 430 с

11. Стус В. С. Твори у чотирьох томах шести книгах. Т.З: кн.1. — Львів: Видавнича спілка „Просвіта”, 1999. — 486 с

12. Стус В. С Очима гуманіста // Стус В. С Твори в чотирьох томах шести книгах. Т. 4. — Львів: Видавнича спілка „Просвіта”, 1994. — С 199 — 209.

13. Шевельов Ю. Трунок і трутизна. Про „Палімпсести” Василя Стуса // Українське слово: Хрестоматія українсько? літератури та літературної критики XX ст. : В 3 т. — К.: Рось, 1994. — Т 3 . — С 366 — 395.