Естетика Івана Франка і формування основоположних підстав вивчення української літератури в сучасній школі

Всі публікації стосовно письменника: ІВАН ФРАНКО

О. Вертій,

кандидат філологічних наук

Суми

Докорінні зміни в літературній освіті на сучасному етапі становлення національної школи ставлять перед методикою нові завдання, суть яких полягає у зростанні національного чинника як одного з визначальних джерел формування світогляду, життєвих принципів, ідеалів та переконань, духовного світу підростаючих поколінь загалом. Щоб успішно розв'язати такі завдання, наша методична наука має виробити на цьому ґрунті й нові основоположні підстави вивчення української словесності у всіх ланках шкільного курсу літератури. Вони характеризуються не лише ідейно-тематичним спрямуванням усієї роботи учителя й учнів на уроці та в позакласній і позашкільній роботі, а й формуванням нових ознак і понять, на основі яких від факту до факту, від розв'язання простих проблем до розв'язання проблем значно вищого рівня, а відтак від нижчої до вищої ланки навчального процесу має відбуватися становлення і розвиток літературного кругозору, духовного світу та художньо-естетичної свідомості наших вихованців. Дуже важливо, щоб ця робота базувалась, насамперед, на наукових ідеях вітчизняних учених, адже саме у працях українських педагогів, психологів, філософів, естетиків, народознавців та літературознавців слід шукати ключ до розуміння і вивчення національної природи і національної самобутності творчості того чи іншого українського письменника зокрема та літературного поступування загалом. Вчення І.Франка про естетичні основи поетичної творчості, його естетичні погляди в даному разі мають бути поставлені на службу літературній освіті підростаючих поколінь українців, кристалізації національних основ їх духовного світу та світогляду. Відтак бодай коротко охарактеризуємо у його розумінні такі поняття, як „національна ідея”, „національна література”, „національний характер” і т.д. у зв'язку з формуванням усієї сукупності основоположних підстав вивчення української літератури в сучасній школі.

Отже, у чому вбачав І.Франко сутність національної ідеї? З чим він пов'язував зміст поняття „національна література”? Відповіді на ці питання наші методисти та вчителі мають шукати, насамперед, у таких його працях, як „Що таке поступ?”, „Поза межами можливого”, „Ukraina irredenta” („Україна неподільна”. — О.В.), „І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття”, „Одвертий лист до галицької] української молодежі”, „Задачі і метод історії літератури”, „Етнологія та історія літератури”, „Тарас Шевченко”, „Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасних літературах”, „Українці”, „Остап Вересай” тощо.

Окреслимо тепер зміст та головні спрямування української національної ідеї у потрактуванні І.Франка. Самоздійснення нації на своїй природній основі — головний стрижень його вчення про націю. Воно охоплює проблеми історичного, соціального, психологічного, народознавчого характеру, взаємини українців з іншими народами, проблеми національного самоусвідомлення, духовного й культурного становлення, самовизначення особистості за конкретних історичних обставин, джерел та особливостей поступу людини і суспільства у всій багатогранності їх взаємозв'язків та взаємозумовленостей.

Визначальною умовою такого самоздійснення є свобода — суспільна, моральна, психологічна, духовна, соціальна і т.д. — з одного боку, і саможертовна праця кожного члена суспільства на благо свого народу і цього суспільства — з другого. Саме на таких підставах, як зазначає наш мислитель, відбувався історичний розвиток української нації, адже наш народ „кров'ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу” 1, а в прислів'ях, піснях, казках, думах та інших безсмертних скарбах народної мудрості поставив „тривкий пам'ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості” (26, 166). Тому-то упродовж довговікового гніту, експлуатації та руйнувань цей народ „не затратив своєї національної гідності, не поклонився нікотрому з переможних тиранів” (26, 166). Тому-то взірцем національного суспільного буття, основою історичного поступу нації стала саможертовна боротьба мільйонів різних поколінь в ім'я її теперішнього і майбутнього, розвитку кожного зокрема і суспільства загалом, в ім'я утвердження себе у світі як рівних серед рівних, бо ж скласти зброю — значить втратити свободу, потонути в московському чи польському морі, а вистояти у цій боротьбі — то значить розвиватися на своїй природній основі, тобто віками вироблених народних звичаїв, національного укладу повсякденного буття, національних взірцях моральної, духовної, соціальної та політичної досконалості суспільства.

Необхідно мати на увазі й те, що, розробляючи вчення про націю, І.Франко веде мову не лише про додатні вияви національного буття українців. Природною складовою його міркувань і висновків з цього приводу є й критика від'ємних рис в нашому національному характері, нашій національній психології. Він розглядає їх не як природні, успадковані від покоління до покоління якості, а як наслідок відповідних історичних обставин багатовікового панування на наших землях чужинців-завойовників, насамперед Польщі, Росії та Румунії, що й викликало до життя таке ганебне явище, як зрада деякою нетривкою і непослідовною частиною суспільства своїх національних звичаїв та інтересів і пристосовництво до нових умов заради власної дрібної вигоди. Рішуче засуджуючи користолюбство і винародовлення української інтелігенції та духовенства в умовах суцільної мадьяризації українців Закарпаття, І.Франко з болем писав: „Мадьяризація зробила їх (духовенство і вчителів — О.В.) не тільки перевертнями і ворогами власного народу, але рівночасно здеградувала їх морально, поробила їх сибиратами, підляками, лизунами, прислужниками панськими, загасила в їх душах всяке ідеальне змагання, всяке етичне почуття” (46, II, 345). Така, з дозволу сказати, інтелігенція змирилася навіть з тим, що українцям заборонялося передплачувати галицькі часописи, що селяни не допускалися до освіти, культури, науки. Більше того, засвідчуючи свою запопадливість перед чужоземними властями, змадьяризована інтелігенція у своїх вищих верствах навіть у побуті та родинних взаєминах прийняла мову своїх гнобителів та завойовників і т.д., і т.п. В умовах нищівного та повсюдного онімечення, полонізації та зросійщення національна зрада набрала ще ширших розмахів, ще ганебнішого змісту, виявів та спрямувань.

Нехай як і не типові для всієї нації, та, проте, згубні для неї, рішуче засуджував І.Франко і такі, характерні багатьом, наші вади, як неточність, балакучість та пустомолотство, брак характерності, байдужість до важливих загальних справ, завзятість у дрібницях, брак самокритики, нічим не виправдане впадання у себелюбство, парадність і т. ін. Засуджував тому, що вони підточували єдність нації, її силу і міць, дієву організацію протидії зловорожим, руйнівним наступам на її духовне, культурне та політичне життя, провокували й утверджували винародовлення у найвищих верствах українського суспільства. У протидії цим ганебним явищам, їх викоріненні в нашому житті найважливішу роль І.Франко відводив провідній, національно свідомій верстві. „Витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорнии на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися” (45, 404), — таке завдання ставив він перед тогочасною українською інтелігенцією. Воно, як бачимо, не втрачає своєї злободенності й сьогодні.

Невід'ємною умовою повноцінного розвитку і становлення української нації, її усебічного самоздійснення І.Франко вважав природність такого розвитку, становлення і самоздійснення, джерелом яких є, скажімо, козацькі думи, твори І.Котляревського, Т.Шевченка, В.Антоновича, М.Драгоманова та інших письменників, їх ідеї, їх світ уже давно стали складовою нашого духовного єства, ґрунтом формування нашої національної самосвідомості, а відтак без них не мислимий наш національний характер, наше національне поступування. „Все, що йде поза рами нації, — писав він з цього приводу, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими” фразами покрити своє відчуження від рідної нації” (45, 284). Національний чинник у розумінні І.Франка виступає, як бачимо, джерелом самовираження, згуртування і руху нашого народу по шляху поступу2.

У тісному взаємозв'язку зі змістом національної ідеї І.Франко розглядає й питання про національну літературу, її природу він виводить ще з часів язичницьких вірувань, княжої доби, національних особливостей світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світо-вираження та світоутвердження українців, історичного та повсякденного буття нашого народу. Поняття „національна література” включає в нього також національний зміст, національну мову, національний характер, які в сукупності своїй становлять її національний колорит і випливають з умов життя даного народу та історичних завдань, поставлених перед ним усім ходом історичного розвитку нації.3 І. Франко також вказує, що „національна література починає виростати прямо з живого джерела традицій народних і з обсервації сучасної, окружаючої нас дійсності” (41, 321), що її національні ознаки знаходять свій яскравий вияв у тому, як світ національної духовності, історія, культура, політичне життя нації відображаються в літературній вдачі та походженні самого письменника, його ставленні до навколишнього світу, історичних подій і явищ, спадкоємності духовних звичаїв, особистого, суспільного виховання та формування національних типів героя на їх основі, яке значення письменник має для читача та їх впливах на суспільство і т.д. „Одним словом, — підсумовує він свої міркування у статті „Задачі і метод історії літератури”, — треба вникнути в те, що називаємо духом генерації; треба прослідити, як впливи одної генерації захоплюють другу, бо ж генерації — так, як періоди літературні, так, як періоди розвою одиниці, — не мають між собою різких границь, не чергуються так, як вояки на стоянці” (41, 324). Разом з тим, говорячи про суспільне значення національної літератури, вчений наголошує на тому, що справді національним письменником може бути лише той, хто має і вміє сказати таке слово в тих великих питаннях, якими живе народ, яке б найбільше відповідало його злободенним потребам, його національній вдачі. Такий письменник, така література, „впиваючись своїм корінням якомога глибше і міцніше в свій рідний національний ґрунт”, вбирають в себе і перетворюють в собі „якнайбільше його живих соків”, а своїм пнем і кроною поринають „в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змаганнях” (31, 34). Одним словом, самовираження і самоздійснення нації у своїй літературі має бути одним із способів утвердження національних цінностей як цінностей загальнолюдських і загальнозначимих, як необхідність визнання їх іншими народами для потреб власного духовного розвитку.

Національна ідея, таким чином, є основоположним стрижнем поняття „національна література”, яке охоплює природу, зміст, форму та призначення літератури в суспільстві, об'єднує їх. Становлячи нерозривну діалектичну єдність, взаємовиражаючи одне через інше, вони створюють фундаментальну основу для з'ясування природи і джерел національної самобутності української літератури, особливостей її інтонаційного ладу і пафосу, естетичного ідеалу, національного характеру, художнього психологізму та типізації, взаємозв'язків та взаємозалежностей змісту і форми, національного літературного поступування як вираження такої самобутності. Із зрозумілих причин ці поняття старанно обходились увагою як в академічному літературознавстві, так і в програмах та підручниках для вищої та середньої школи. Сьогодні настав час покласти їх в основу наукових досліджень, ввести до цих підручників, програм та у практику вивчення української словесності на всіх рівнях. Науковий доробок, наукові ідеї І. Франка та його послідовників (І. Нечуй-Левицький, Т. Зіньківський, В. Державин, Д. Донцов) зобов'язують нас до цього.

Так, виходячи із змісту понять „національна ідея” та „національна література”, необхідно розробити методику з'ясування природи і джерел національної самобутності української літератури. Знову ж таки вчення І.Франка про естетику та психологію художньої творчості, праці сучасних учених про естетичну свідомість, естетичне відношення до дійсності4 стануть висхідним пунктом у такій роботі.

Тут, насамперед, необхідно сформувати поняття про поетичну красу, розкрити національну своєрідність її змісту. Основоположними підставами у розв'язанні цих проблем мають бути ті чи інші положення трактату І.Франка „Із секретів поетичної творчості”, в якому він, зокрема, пише, що поетична краса лежить не у зображеному письменником матеріалі, а в тому, як він подасть його у творі, яке враження він викличе, зображаючи його, яке враження справляє на нас даний твір та з допомогою яких художньо-естетичних прийомів і засобів митець досяг його. У наслідку виконаної роботи підходимо і до формування поняття „художньо-естетична свідомість”, визначення її складових та їх національних особливос-тей. Необхідність введення цього поняття до програм та підручників пояснюється тим, що у повсякденній практиці викладання літератури на це спрямована вся робота, але у кінцевому результаті вона не знаходить свого логічного завершення у сформованому понятті, що позбавляє цю роботу чіткої цілеспрямованості, зумовлює розмитість уявлень про художню та естетичну природу самої літератури. Уданому разі необхідно пам'ятати, що такого змісту зображувана письменником дійсність набирає лише у процесі її сприйняття, що естетичний зміст стає виявом особистісного ставлення людини до предметів, подій, явищ і з допомогою художніх засобів реалізується в художньому образі.

Так, з'ясовуючи історичні джерела поеми Т. Шевченка „Гайдамаки”, наголошуємо, що в історичній дійсності учасники гайдамацького руху сприймалися неоднозначно. Для польської шляхти, як нагадує сам Т.Шевченко, вони — „разбойники”, „воры”, „пятно в нашей истории”, тобто вияв усього потворного, адже вони повстали проти шляхти та євреїв-орендарів як проти своїх гнобителів, палили їхні маєтки, шинки, знищували їх. Для українського ж народу, а відтак і для Т. Шевченка, вони далеко не розбійники, не злодії, не пляма в нашій історії, а уособлення героїчного, піднесеного і прекрасного, бо ж стали, знову-таки за Т. Шевченком, „за святую правду”. В такому зіставленні одного й того ж явища яскраво вимальовується національна своєрідність естетичного змісту подій, явищ, героїв, національна природа їх естетичного сприйняття і розуміння, їх естетичних оцінок. Саме зміст цього сприйняття і розуміння, цих оцінок і має бути предметом з'ясування на уроці літератури та в підручниках. Таким чином учні будуть вивчати не лише історичну подію, явище як такі, що вони осмислюють на уроках історії, а насамперед формуватиметься особистісне ставлення до них, естетичні оцінки, які виражаються в почуттях, переживаннях, уявленнях, судженнях, умовиводах і т.д.

Першочергове завдання учених-методистів та вчителів-практиків полягає в тому, щоб сформувати в учнів відповідні потреби і настанови, аби викликати в них почуття, переживання і уявлення, у ході аналізу змісту цих почуттів, переживань і уявлень підвести їх до відповідних суджень і умовиводів, а відтак і сформувати особистісне ставлення до зображуваного у творі, на основі національних історичних, соціальних, духовних та ідейних цінностей дати їм відповідні оцінки. Ставлення до польської шляхти, євреїв-орендарів, зображених у поемі Т Шевченка „Гайдамаки”, у такому разі виявиться у різкому запереченні та осуді їх жорстокості, зверхності та паразитизму їх існування, адже вони сприймаються у поемі як уособлення всього зловорожого, потворного, викликають до себе огиду і зневагу. Ярема, Оксана, Максим Залізняк, Іван Гонта, рядові гайдамаки викликають співчуття до себе, співпереживання їх долі, захоплення їхньою відчайдушністю і стійкістю у боротьбі „за правду”, за свої національні та громадянські права і свободи. Але і в першому, і в другому разі маємо справу з високомистецькими, художньо довершеними образами, які і є виявом поетичної краси, хоча за своїм ідейно-тематичним спрямуванням вони — суть протилежні явища.

Досягається це завдяки високій художній майстерності автора у зображенні подій, явищ, характерів героїв, передачі змісту викликаних ними почуттів, переживань, уявлень, суджень та умовиводів. Учитель має не просто говорити про це на уроці, а, насамперед, розробити таку систему методичних прийомів, які б збуджували їх національні почуття і переживання, малювали в їх уяві відповідні картини, формували відповідні національні ідеали, викликали відповідні роздуми, відповідне ставлення до зображуваного в поемі. Трактат І.Франка „Із секретів поетичної творчості” тут знову стане у добрій нагоді. Маючи на увазі емоційність та естетизм як характерні ознаки національної психології українців, отже і своїх вихованців, учитель зосередить увагу на слухових, зорових і т.д. образах, які на основі внутрішніх психологічних зв'язків сполучуються у своєрідне поетичне утворення, що й викликає в нашій уяві ті чи інші картини, ті чи інші почуття і переживання, які й стають предметом поглибленого аналізу на уроці. „Коли в нашій уяві повстане образ пожару, — пише І.Франко, — то мимоволі з сим образом в'яжуться й дальші образи: крик, метушня людей, голос дзвонів, гашення вогню і т.д. Се є звичайна асоціація, і наша думка мимоволі завсігди вертає до неї. Аби уявити собі, що люди серед пожару танцюють, бенкетують та співають, на се треба незвичайного напруження нашої уяви, треба праці або поетичної сугестії” (31, 66-67). Як приклад такого поєднання образів та уявлень він наводить описи пожеж у Лисянці та Умані в поемі Т. Шевченка „Гайдамаки”.

Та було б помилково думати, що така психологічна природа національної самобутності, з якої повинен ви-ходити учитель на уроці, властива лише творам на історичну тему. З'ясовуючи призначення поетичної градації у „Заповіті” Т.Шевченка, І.Франко наводить початок твору:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

За того автор зазначає, що вже слово „поховайте” збуджує в нашій уяві образ гробу, а далі поет показує нам цей гроб як частину більшої цілості — високої могили, ще далі ця могила постає як складова більшої цілості, а саме — безмежного степу. „Ще один крок, і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов'ю поета” (31, 69), — підсумовує І.Франко. З допомогою слухових образів (рев великої ріки, свист і виття вітру, крик сичів, скрип дерева) у вступі до „Причинної” Т.Шевченко малює нічний пейзаж, створюючи гнітючий настрій, який готує нас до сприйняття трагічного розвитку подій.

В іншій поезії Т.Шевченко пише:

Із хмари тихо виступають Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють; А долі сивий наш козак Дніпро з лугами вигравав ... І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою ...

Аналізуючи естетику образних утворень даної поезії, І.Франко зауважує насамперед те, що в цій картині повно руху. Обрив, гай, байрак тут не стоять перед очима, а виступають; хатки також не просто біліють, а виглядають, ваблячи око своєю білизною. Трахтемирівський шлях також наділений властивостями живої істоти, бо ж спересердя він розкидав свої хатки і т.д. Природу цих образів І.Франко пояснює особливостями нашої мови, її походженням, адже ця образність має своїм джерелом стародавні антропоморфічні уявлення наших предків про природу, а почасти „в нашій психології і в тім несвідомім зчіплюванні образів, що є в значній частині основою нашого думання” (31, 108-109).

Отже, національна своєрідність світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, високий рівень естетизму побуту українців, естетично-особистісне ставлення до подій, явищ, героїв національної історії і навколишнього світу загалом, їх естетичні оцінки, виражені у почуттях, переживаннях і т.д. — широке поле пошуків для формування методичних прийомів і засобів з'ясування ідейно-тематичних та художньо-естетичних особливостей національного письменства.

Важливу роль у формуванні основоположних підстав методики вивчення української літератури мають такі поняття, як „пафос”, „естетичний ідеал” та „національний характер”. Головна мета методистів-теоретиків, укладачів програм, авторів підручників та вчителів-практиків у даному разі полягає в тому, щоб, виходячи з розуміння національної ідеї та національної літератури, конкретизувати і поглиблювати їх зміст, крізь призму якого підвести учнів до розуміння та усвідомлення таких національних особливостей нашого письменства, як поетизація, вишуканість та благородство духовного світу героя, з'ясувати ідейні та психологоестетичні підстави його взаємозв'язків зі світом, джерела та своєрідність типізації і т.д. Тут необхідно пам'ятати, що у формуванні естетичної свідомості учнів першорядне значення відіграють не лише почуття і переживання, які на основі потреб, смаків та оцінок оформляються у відповідні судження, ідеали, умовиводи, переконання, а відтак складають своєрідні утворення у взаємовідношеннях і взаємозв'язках між окремим і загальним, частиною і цілим, між усіма складовими цих утворень. Відтак зміст програм, підручників, навчальних посібників, організація методичної роботи на уроці мають виходити з цих завдань, підпорядковутися їх виконанню, а саме — формувати на цій основі відповідні установки учнів на сприйняття і розуміння проблематики, ідейно-тематичного змісту та художніх особливостей української літератури.

Почуття і переживання, викликані, скажімо, читанням поезій В. Стуса — то вдячний ґрунт для роздумів про морально-етичні основи суспільства, в якому він жив, про етичний вибір поета за таких обставин і духовний світ його героя. Глибоко й усебічно зміст цих почуттів і переживань розкривають листи В. Стуса до рідних, друзів, знайомих, його обвинувачення на адресу радянських каральних органів тощо. У своїй заяві „Я обвинувачую” у 1975 році він із концтабору „Дубровлаг”, зокрема, писав, що його звертання до різного роду офіційних інстанцій з проханням притягти до судової відповідальності осіб, які здійснюють масову розправу над представниками цілого покоління української інтелігенції, залишились непочутими, без уваги. Саме це зобов'язує його довести справу до кінця і звернутися до громадськості, аби розповісти широким масам про злодіяння, які творяться під прикриттям нібито гуманної політики ленінської партії і радянської держави. Серед наведених фактів також сфабрикована кагебістами справа Добоша. В. Стус стверджує, що її спеціально придумано для дискредитації перед громадськістю кращих представників української інтелігенції, щоб таким чином на деякий час локалізувати появу прилюдних протестів. Прикладом вчиненого на цьому ґрунті свавілля він називає завдані політв'язням радянських тюрем і концтаборів фізичні муки, заподіяні у 1972 році ножові рани В. Морозові, побиття у 1975 році в тюремній камері М. Осадчого, побиття і знущання над В.Чорноволом, якого шостого дня голодівки силоміць виштовхали на етап, закованого в кайдани, і примусили босоніж іти по снігу, наклепи і підкупи, залякування свідків і силування до зарані відомих фальшивих свідчень на своїх друзів і знайомих. Більше того, під час обшуку серед власних творів, творів В.Кордуна, М.Холодного, І.Калинця, В.Симоненка, Л.Костенко, Е.Андієвської, В. Вовк, рукописних статтей М. Брайчевського, Л. Танюка, І. Дзюби стражі „порядку” вилучили навіть праці М. Горького, К. Маркса, К. Юнга, Ортеги-і-Гассета і т.д., у яких, певне, хотіли знайти якісь підстави для звинувачень. Злочином вважалося говорити правду, мати якісь інші, некомуністичні переконання і не належати до Компартії, що найпереконливіше засвідчило кревний зв'язок каральної радянської системи 70-90-х років XX ст. зі сталінською каральною системою Єжова і Берії. Тому В.Стус пише: „Кагебісти довели, що їхніми ворогами є твори письменників та мислителів усього світу. За це я вимагаю судити їх як ворогів української культури, ворогів українського народу, ворогів гуманізму, світової культури, ворогів людства”.5 Наведені та інші свідчення, звичайно, викликають болісні почуття ганьби, сорому за такі недалекі часи нашої історії, а разом з тим і чогось величного, піднесеного, бажання такої ж сили волі, чесності, мужності та послідовності, які визначали сутність характеру, життєвих принципів та переконань В. Стуса, дають ключ до розуміння його творчості. Вони й стануть джерелом співпереживання долі поета та його ліричного героя, настановами та потребами сприйняття нищівного викривального пафосу, емоційної насиченості, громадянської піднесеності як вияву ідеалу краси, вишуканості та благородства духовного світу в його поезіях.

Одержані на основі підручника, посібників та на уроці знання про супротивні людській природі мораль-но-етичні основи радянського суспільства, співпереживання долі ліричного героя — то джерело формування спрямування учнів на потребу їх зіставлення з морально-етичними принципами та ідеалами самого В.Стуса і цього героя.6 Скажімо, у поезіях „Церква святої Ірини”, „Біда так тяжко пише мною”, „Як добре те, що смерти не боюсь я” та інших учні знайдуть те, що визначає національну самобутність творчості поета, а саме — філософічну вдумливість, поетизацію високих моральних якостей людини за найжорстокіших умов її повсякденного буття, вишуканість та благородство духовного світу героя за таких обставин, розуміння ним мети, смислу і цінності життя, на основі яких сформувався національний тип його взаємозв'язків зі світом.

Як добре те, що смерти не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерть із рідним краєм поріднюсь, 5 —

читаємо в одній із поезій. Як бачимо, цей тип взаємозв'язків героя зі світом характеризується його здатністю чесно пройти свій життєвий шлях, не згинаючись перед жорстокими суддями, здатністю жити справді величною і чистою любов'ю до людей, до всього прекрасного в світі, не набравшися скверни, ненависті, прокльонів, каяття, чесно глянути в чесні очі свого народу. Це ті найвищі духовні цінності, до розуміння яких учитель підводить учнів як до уособлення естетичного ідеалу поета і національного характеру, сформованого усім ходом історичного розвитку нашого народу загалом та другої половини XX сторіччя зокрема. Вони й мають стати основоположними підставами вивчення української літератури саме як літератури національної, на що, як ми бачили раніше, вказував І.Франко.

Чинні підручники, посібники для вчителів та учнів не оминають згаданих проблем. Однак вони здебільшого розв'язуються шаблонно, а то й описово та поверхово. Зрозуміло, що й мислення учнів у наслідку цього досить часто характеризується тими ж само якостями.

Нерідко їхня думка не виходить за межі таких понять і ознак, як „патріот”, „мужній”, „сильний”, „відважний”, чи то „зрадник”, „боягуз”, „паразитичне існування” і т.д. Вони цілком правильні, та, проте, зміст їх занадто загальний, не конкретизований і не структуризований, не засвідчує усієї повноти складників духовного світу героя, його взаємозв'язків зі світом, а відтак не виражає й змісту національного характеру. Аналіз же поетики зводиться до визначення епітетів, метафор та інших тропів, що також вказує на серйозні прорахунки у літературознавчій освіті та методичній підготовці вчителів-словесників. Дослідження ж І. Франка, присвячені поетиці, народній моралі, етиці, психології, естетиці, народному світогляду загалом, містять багато спостережень, висновків та ідей вельми цінних для формування основоположних підстав сучасної методики викладання української літератури саме як літератури національної. Так, у статті „Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних” він пише, що своєю природою фетишизм як релігія первісної людини був значною мірою „тим, чим єсть тепер поезія, т.є оживленням і уособленням сил і явищ природи” (26, 333), а відтак і тим, „що для первісного чоловіка становило зміст і прозу життя духовного”, то нині є „тільки оздобою життя, ідеальною іграшкою уяви, що колись було релігією, то нині єсть поезією” (26, 333). Здається, ми й досі не усвідомили до кінця значення цього положення названої праці І. Франка для вивчення літератури в школі. Воно ж полягає в тому, що трактує поезію як першооснову нашого повсякденного життя, як джерело його краси і принадності, з чого й маємо виходити у роботі на уроці української літератури. Оці первісні уявлення формували первні нашого світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, нашої мови, побуту, усього укладу нашого повсякденного буття. Ми навіть не задумуємося, що у таких виразах нашої мови, як сніг іде, сонце сходить, гори димлять і т.п. закладена первісна гармонія взаємин людини зі світом, яка трансформувалася у метафору, символ. Цілком очевидно, що ця метафора, цей символ існують уже самі по собі, що людина уже не почуває своєї залежності від змісту первісних уявлень. Первісний етичний зміст цих уявлень, тобто відношення до цього світу, взаємозв'язки з ним як з надприродною силою, у такому разі тратиться, а образ таким чином стає отою „оздобою життя”, „ідеальною іграшкою уяви”. Він починає виконувати певне ідейно-естетичне та художнє призначення, підпорядковується авторському задумові. Відтак і завдання методики викладання літератури полягає в тому, щоб з'ясувати природу того чи іншого тропу, образу загалом, розкрити їх світоглядні основи, тобто визначити ідейно-естетичне призначення отих первісних уявлень в художньому творі. Як цього можна досягти, І. Франко докладно показав у трактаті „Із секретів поетичної творчості”, на що ми вже вказували.

Але з введенням християнства, стверджує І.Франко у статті „Тополя” Т. Шевченка”, гармонія у взаємозв'язках між людиною і світом почала руйнуватися, адже воно давнім поетичним віруванням надало темного, зловісного відтінку. Учений також підкреслював, „що під впливом християнства, а головно під впливом аскетичних і песимістичних сект маніхейських, давня віра в солідарність і симпатію між мертвими і живими перемінилася в віру упирів, котрі по смерті шкодять людям і всилуються погубити їх тіло і душу” (28, 79-80). З часом вірування в злих духів перейшли у звичаї та обряди, перейняли повсякденну свідомість людей, хоча первісні уявлення про людину і світ існували в цій свідомості паралельно з новими, давали знати про себе на кожному кроці. У боротьбі цих світоглядів, насамперед культу природи, роду, Добра, Світла і Зла, темних сил з'являються і нові етичні мотиви, на ґрунті яких згодом формуються яскраві характери, які виявляються у конкретних світоглядних переконаннях, діях і вчинках людей, їх взаєминах.

Національною особливістю цих світоглядних переконань, дій, вчинків та взаємин, національного характеру українців І.Франко вважає перевагу усе-таки додатніх начал, які й криються в первісних уявленнях наших предків про людину і світ. Аналізуючи, наприклад, болгарські та сербські пісні про Марка Кралевича та Груйо Новаченка, він наголошує на моральному отупінні та здичавінні героїв у поводженні з жінкою та легковажній поведінці самої жінки, розбещеної паразитичним, розгульним життям цариці, якою вона виведена в тих піснях. Вияви ж жорстокості чоловіка в українській народній пісні він пояснює як такі, що стали наслідком жорстоких соціальних обставин, яких не зможуть знести на собі герої і шукають будь-якого виходу з них. Цікавими тут є і його зіставлення української народної „Пісні про шандаря”, що покладена в основу сюжету його драми „Украдене щастя”, та драми О. Островського „Гроза”. Дослідник зауважує, що і Николайчикова жінка, і Катерина Кабанова — люди гарячої і пристрасної любові, яка облагороджує людину, робить її справді щасливою. Але Катерина Кабанова таїться з такою любов'ю, вона безправна, переживає докори сумління, а потім, не зносячи ганьби, душевних мук, кидається у Волгу. Николайчикова ж жінка вільна у своєму виборі. Бажання смерті для неї не воля злих, як для Катерини Кабанової, обставин, а воля її серця, вияв жагучої любові, якій вона хоче залишитися вірною і в домовині. Тому І. Франко говорить, що променем світла Николайчикову жінку назвати не можна. І то зовсім не тому, що вона менш вольова, що не кидає виклику обставинам, як Катерина О. Островського. Навпаки. Героїня української народної пісні стоїть на значно вищому щаблі людської гідності, виявляє значно більше сили волі, але вона діє за принципово інших обставин, які не назвеш „темним царством”, адже „такого „темного царства в родиннім житті, як в Московщині, у нас нема” (26, 251). Натомість довговікові звичаї сімейного життя на Україні виробили принципи свободи і людинолюбства, які обумовили атмосферу злагоди, взаємоповаги та взаєморозуміння між членами сім'ї. Коли ж і траплялися в ній чвари, як-то маємо у „Кайдашевій сім'ї” І. Нечуя-Левицького, то вони пояснювалися руйнуванням віковічного укладу сім'ї, тиском нових соціальних обставин і сформованих на їх основі супротивних природі української сім'ї, роду, громади, суспільства взаємин у них.

Відтак в оцінці дій і вчинків Анни у драмі „Украдене щастя” автор виходить з підстав народної етики, суть яких виявляється в тому, що герої твору стали жертвами соціальних обставин, що у них украдено щастя, отже порушено споконвічну природну красу і гармонію їх взаємин. Скажімо, служба, влада, безкарність, несправедливість зробили Михайла Гурмана безсердечним, черствим і зверхнім навіть у ставленні до своєї обраниці, призвели до повного відчуження від атмосфери народного життя, тобто також украли щастя. Тому мотив зради жінкою чоловіка тут ґрунтується на народній світоглядній основі. Християнська мораль, як зауважує І.Франко, у такому разі у всьому нещасті звинувачувала б жінку. Народ же глибоко проникає у сутність подій, мотиви вчинків героїв як людей „більш слабкіших, ніж злих”, адже вони не перестають чути і думати по-людськи і тим самим викликають до себе не осуд і злобу, а співчуття. „Муза народна глядить глибше і судить гуманніше, ніж учена справедливість” (26, 237), — так визначає І. Франко сутність народного гуманізму, бо ж громада добре усвідомлює, що без свободи, яка ґрунтується на взаєминах любові, уваги і поваги до людської особистості, щастя ніколи не буде. Саме ось ця ідея народного гуманізму дасть змогу виробити такі прийоми і методи аналізу літературного твору, з допомогою яких можна якнайповніше означити ті чи інші грані національної самобутності нашого як класичного, так сучасного письменства. Тому на пошуки таких прийомів і методів й повинна бути якнайдієвіше спрямована сучасна науково-методична думка.

З історичним розвитком українського суспільства, із загостренням боротьби українського народу проти політичного, національного та соціального гніту виробляються й нові, відповідні цим явищам, форми національної самосвідомості, відбувається наповнення новим змістом і старих уявлень про людину і світ. Скажімо, довготривала боротьба проти турецько-татарських, польсько-шляхетських та московських поневолювачів зумовила інтенсивне становлення та побутування героїчного епосу як однієї з форм народної ідеї незалежності України. Виразно така думка заявлена вже в пісні про Байду, в якій герой рішуче не приймає обіцянки султана забезпечити ціною одруження з його дочкою панування над Україною, як не може він прийняти „віри проклятої”, в чому І.Франко вбачає благотворний вплив Хмельниччини. Не випадково він зауважував постійний і глибокий інтерес кобзарів до історії, старовини, до побуту, звичаїв запорожців, тобто всього того, що визначає суть і основи державності цілої нації. Тому-то в їх думах і піснях немає ні нудної солодкуватості, ні зніженого чуття, ні розкішних висловів, „в них усе дике, подібне до тих дібров, степів, що виховали їх та прийняли на своє лоно при вродженні, скрізь пориви, подібні до польоту степових вітрів, під котрих глухим завиванням вилілеяні вони — все бурливе, як минуле життя Запорожжя” (42, 486-487).

Як уособлення національного характеру, сформованого таким укладом життя, І. Франко називає Миколу Джерю з однойменної повісті І. Нечуя-Левицького. Він підкреслює природну поєднуваність в ньому двох світів — козацького і селянського. Довгі роки рабського становища сформували в характері Миколи Джері, як і в його односельців, неприступну мовчазність, задуму, недовірливість, замкнутість, обережність. Та вони засвідчують не стільки безвихідь становища героя, скільки внутрішньо потаємний, дієвий пошук свого шляху в житті, способів утвердження своїх життєвих принципів та ідеалів, які сягають своїм корінням у глибину віків і сформувались на ґрунті нестримної жаги отого добра, світла, краси, гармонії, властивих нашим далеким предкам, на ґрунті козацьких вольностей, орлиного польоту думки, непосидючої діяльності. Ці два непримиренні світи зійшлися в його душі в гострому конфлікті і вивели його на шлях боротьби за власну долю, честь і гідність. Тому Микола Джеря для І. Франка — „один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких складався сам цвіт запорозького козацтва”, бо ж він „хоть кріпаком родився, був однако з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться” (26, 64). Оцю козацьку гордість, нетерпимість до брехні і насильства, відвагу, жагу свободи і волі І. Франко визначає як одну з основоположних рис українського національного характеру і світогляду. Він вбачає її не лише у войовничому характері українського козацтва, у всьому укладі повсякденного життя селянина, у його бунтарській вдачі та непокірності, а й у розважливому, холодному епізмі українських народних дум та історичних пісень, які „виховували нові покоління, вливаючи в них з материнським молоком того самого геройського духу, котрим жили батьки” (26, 58). Що цей дух справді передався наступним поколінням, ми бачили на прикладі життя і творчості Василя Стуса. І наша методика літератури повинна забезпечити вивчення спадкоємності таких цінностей в духовному становленні поколінь, в духовній історії нації.

Ще одна вельми важлива проблема, яку необхідно розв'язати у ході формування національних основоположних підстав сучасної методики вивчення української словесності, — це з'ясування національної своєрідності літературного поступування. І тут праці І. Франка дають нам чіткі визначення і спрямування. Національне письменство він завжди вважав результатом і виявом історичного життя народу, його звичаїв, потреб, його самовизначення на національному ґрунті, а духовне життя народу в усіх його верствах — ґрунтом, на якому будується уся сукупність основоположних підстав цього письменства. Відтак, на думку вченого, „все, що тільки впливає на зміну у формі або змістові цього духовного життя, має бути предметом пильної уваги з боку історика літератури, якщо він хоче зрозуміти літературні явища даної епохи” (29, 277-278). Сам же „історик літератури має бути істориком цивілізації свого народу і історію літератури мусить розглядати як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації” (29, 278). Винятково важливого значення у такому разі І. Франко надає з'ясуванню особливостей становлення і розвитку національної літератури у її взаємозв'язках і взаємовпливах з літературами інших народів, адже у такий спосіб якнайкраще і якнайповніше можна визначити те особливе, що й визначило національну самобутність, а разом з тим і її сприйняття іншими народами, місце та роль у світовому літературному поступуванні, що також має бути предметом неослабної уваги під час вивчення української літератури.

Відрадно, що останнім часом наші методисти-науковці чимало зробили для розв'язання даної проблеми. Захищено кілька докторських і кандидатських дисертацій, програми рекомендують вивчати національне письменство у зіставному плані з вершинними творами світової літератури, на сторінках науково-методичних часописів час від часу з'являються статті на цю тему. Однак постійна неувага до названих проблем як наслідок свідомої і цілеспрямованої державної політики в галузі освіти та виховання, яка здійснювалась у періоди панування царського самодержавства та повсюдних переслідувань і заборон усього національного за комуністичного режиму, серйозно даються взнаки. У програмах, підручниках для вищої та середньої школи, академічних „Історіях української літератури” ще й досі не знайдем самого поняття „національна література”, нічого не йдеться у них і про її національну самобутність літератури, національну своєрідність літературного поступування і т.д. Щоправда, ніяк не можемо сказати, що ці питання не ставляться на чергу дня. Так, проф. Г. Клочек у статті „Вища літературна освіта в контексті Болонського процесу” не раз переймається станом і проблемами вивчення національного письменства на сучасному етапі становлення вищої та середньої національної школи в Україні. З тривогою він говорить, що у погоні за „європейськістю” у нас навіть не беруться до уваги документи Лісабонської конвенції (1997 p.), Сорбонської (1998 р.) та Болонської (1999 р.) декларацій і т.д., у яких містяться застереження від знецінення національних цінностей при здійсненні реформ національних освітніх заходів, пов'язаних з приєднанням до Болонського процесу. Прагнення, щоб було „так, як у Європі”, цілком справедливо стверджує Г. Клочек, призвело до збайдужілого ставлення до своїх національних надбань в освіті, у тому числі й літературній. „Мовляв, — пише досвідчений літературознавець, освітянин і педагог, — там учні не перевантажені, навчаються, буває, за полегшено-спрощеними програмами, а література як навчальний предмет є далеко не культовою. При цьому не беруть до уваги ту обставину, що йдеться про освітні системи давно сформованих націй, для яких націєтворче значення літератури і справді не є актуальним ... А в нас зовсім інша ситуація і зовсім інші традиції (виокремлено нами. — О.В.)”

Наголошуючи на тому, що цілеспрямована руйнація і знищення звичаїв нашого духовного життя поставили українську націю під загрозу повного винародовлення й утвердження натомість космополітизму та самозречення значної частини населення цих звичаїв, Й. Сележан з тривогою говорить про те, що обставини духовного життя в Україні далекі від тих, які потрібні для повноцінного духовного та інтелектуального відродження нації. Такий стан справ від пояснює, насамперед, відсутністю українського духовного середовища як невід'ємної умови повсякденного життя українців у своїй державі, на рідній землі. Невідкладне введення українського народознавства як ряду навчальних предметів у дитячих садках, школах, вищих навчальних закладах, на його тверде переконання, доти залишатиметься самоціллю і не виконає свого призначення, доки вся сукупність їх впливів не буде „формою існування, життям дитини в садку і школі”. Тобто виховувати, у першу чергу, мають природні обставини, увесь національний уклад повсякденного буття кожного громадянина. У такому підході до розв'язання проблем літературної освіти та національного виховання вбачається подальший розвиток ідей І. Франка про „національну літературу”, спадкоємність національного розуміння краси, добра, світла, свободи і гармонії як визначальної підстави природного формування і становлення національного характеру, національного типу взаємозв'язків людини і світу та усієї сукупності основоположних підстав історії української літератури. В усвідомленні необхідності відродити такі обставини, в утвердженні потреби жити в них як в єдино можливій формі свого буття, розвиваючи і поглиблюючи національні особливості світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння, світовираження й світоутвердження, літературній освіті в сучасній українській школі належить першорядна роль. Естетичні ж погляди І. Франка можуть і мають стати одним із джерел формування усієї сукупності національних підстав нашої роботи на цьому полі освіти та духовного життя нації, адже його ідеї цілком закономірно і з достатньою повнотою відповідають сьогочасному змістові цих завдань.

1 Франко Іван. Зібр. творів: У 50-ит. — К., Наук, думка, 1980.— Т.26. — С166. Далі посилання на це видання в тексті.

2 Докладніше аналіз вчення І.Франка про українську націю див.: Гринів Олег. Українська націологія. XIX — початок XX століття. Історичні нариси. — Львів, Світ, 2005. — С125-176.

3 Див.: Пінчук С. П., Регушевський Є.С. Словник літературознавчих термінів Івана Франка. — К., Наук, думка, 1966. — С.90, 109, 147-148; Войтюк А. Ю. Літературознавчі концепції Івана Франка. — Львів, вид-во при ЛДУ вид-чого об'єднання „Вища школа”, 1981. — С.167-171.

4 Франко Іван. Із секретів поетичної творчості // Франко Іван. Зібр. творів: У 50-и т. — К., Наук, думка, 1981. — Т.31. — С.45-119; Колесник М. Людяність краси. Естетичне як особистісне відношення. — К., Мистецтво, 1980; Горинь В. Специфіка формування і структура естетичної свідомості // Естетична свідомість і мистецтво соціалістичного реалізму. — К., Наук, думка, 1981, — С.7-40 і т.д.

5 Стус Василь. Твори: У 4-х т., 6-й кн. — Львів, видавнича спілка „Просвіта”, 1994. — T.4. — С.437-438.

6 Багатий матеріал для цього містить книга Д.Стуса „Василь Стус. Життя як творчість”. — К., Факт, 2005. Стус Василь. Твори: У 4-х т., 6-й кн. — Львів, видавнича спілка „Просвіта”, 1999. — T.3. — Кн.1. — С.45.

7 Клочек Григорій. Вища літературна освіта в контексті Болонського процесу // Дивослово. Українська мова й література в навчальних закладах. — 2006. — №1. — С.6.

8 Сележан Йосип. Основи національного виховання. Українознавство: ритуально-міфологічна, звичаєва та обрядова культура українців. Хрестоматія. — Чернівці, Книги-XXI, 2005. — С.4.