Всі публікації щодо:
Талалай Леонід

Натурфілософський зміст концептів Леоніда Талалая

І. Прокоф'єв,

кандидат філологічних наук

Кам'янець-Подільський державний університет

Натурфілософське спрямування лірики Л. Талалая визначає характер її ключових образів. Зміст останніх частково висвітлено у працях Л. Новиченка, В. Моренця, Т. Салиги, В. Базилевського, М. Рябчуката ін. Але робилося це побіжно, без зосередження на питанні образних домінант. У цій розвідці ставимо собі за мету з'ясувати їх поетикальні особливості, розкрити виявлену в них концептуальність світогляду письменника.

У досліджуваному поетичному дискурсі особливо часто зустрічаються образи вогню, диму, неба, луни, коня, птаха, плину, дороги, мли, туману, безодні, насіння, саду, яблука, весни, літа, осені, темряви, світла, тіні та ін.

Прагнучи поетичного розкриття таємниць природи, Л. Талалай вдається до образів-архетипів. Одним із них є образ водної стихії. Його різновиди (вода, річка, потік) відомі з найдавнішої пори, зустрічаються в міфології, творах світової літератури усіх епох.

„Безупинно біжить в даль цей вічний потік” [23; 48] — писав Тао Юань-Мін. „Поглянув далі, й натовп голосний Побачив я край буйного потоку...” [3; 38] — читаємо в „Божественній комедії” Данте. Використовуючи давньогрецький міф про Харона, Данте створює образи річки, берегів, човна, що символізують безповоротність людського існування в часі.

З гамірним водяним потоком зіставляє час Й. В. Гете [2; 713]. Думка про час, його незворотність прочитується у Шевченкових рядках: „Тече вода в синє море, Та не витікає...” [26; 10]. З вітром порівнює натиск часу М. Зеров. Це зіставлення є лише частиною ширшого зіставлення, в якому йдеться про людей серед розбурханого моря: „А дні летять, як вітер; рвуть стерно і топлять нас” [4; 41].

Але якщо у згаданих та інших поетів наведені й близькі до них образи є тільки окремими менш чи більш важливими деталями їх дискурсу, то у Л. Талалая художнє втілення часу в образі річки, водяного потоку є наскрізним, концептуальним.

Ще наприкінці 60-х років ліричний герой поета помічає „світу світлого плавбу” [ 14; 3]. А про себе самого, про форму і зміст свого фізичного й духовного тривання каже: „… весла мої у Дніпрі... думи в тривожному леті” [14; 17].

Від книжки до книжки образ водяного потоку все тривкіше асоціюється з образом часу, бо „…мимоволі Усе пливе: і світ, і я...” [17; 70].

Зі збірки „Осінні гнізда” (1971) розпочинається наполегливе освоєння Л. Талалаєм жанру ліричної медитації. Енергетичні лінії розмислу найчастіше концентруються навколо проблеми часу як форми існування світу. У перших спробах проникнення у зазначену сферу помітні фольклорні підходи: „Пішла мати по воду і не повернулась. Тільки золоте відерце світиться з води” [20; 46].

У творах 70-х років природно відбилось життєлюбство ліричного героя — молодої за віком людини, усвідомлення значного (у розрізі людського життя) часового резерву, яким вона володіє. У вірші „Пісня юності” найкраща пора людського життя зіставляється з виром (явищем, пов'язаним з архетипом води). В образній формі передається успішне фізичне й духовне протистояння людини часові, коли вона у розповні сил:

А юність у тілі

так само

вирує,

І люто у часу

Гачки обрива,

І знову сміється,

І жадно цілує,

І пісню

безсмертну

співа! [19; 84].

Згодом, в окремих творах першої половини 80-х років, різновиди архетипу води застосовуються для передачі умиротвореного і самозаглибленого стану душі ліричного героя:

Немов покинули навічно

Тебе тривоги і думки,

І горілиць лежиш, як річка,

В якій і небо, і зірки [13; 42].

Але вже в цю пору, мовби непомітно, спроквола, в його настрій проникає відчуття незворотності життя, підкорення людини часові. Одним із перших симптомів такого зміщення у змісті архетипного образу води, напевне, був вірш „Пливе човен” [13; 48]. Його напрочуд тонкий інтонаційний малюнок, майстерно поєднаний з ним підтекст навіюють читачеві елегійний настрій, заводять у стан медитації про плинність, невічність усього сущого. Саме тому ліричному героєві „Невідомо кого жаль”, може, навіть „Всього люду на землі” .А витікає ностальгійний мотив з давньої пісні, що „Ніби човен, води повен, Понад річкою пливе”. Річка тут уже асоціюється із всевладним часом.

Утворах 80-90-х років образи, пов'язані з архетипом води, набувають нових змістових граней. Здебільшого в них реалізуються багатоаспектні стани внутрішнього світу ліричного героя, котрий схвильовано переживає й осмислює метаморфози буття, зміни довкола себе і в самому собі. Яскравим зразком таких художніх побудов другої половини 80-х років є вірш „Шум широкої води” , що відкриває збірку „Така пора”. Уже його назва і особливо епітет „широкий” підкреслюють масштабність явищ, охоплених зором поета. Зазначений мотив продовжує вірш „Дощ”, вміщений у „Такій порі” другим. У ньому виражено всеосяжність, всевладність буттєвого плину, взаємопов'язаність фізичного та історичного часів:

А дощ ішов, шумів і сіяв

Росу і сльози, хліб і сіль,

Ішов з Чернігова на Київ

І через Київ на Путивль.

Кудись на південь рухав грози,

Як Ігор військо до Дінця,

І не було його дорозі

Ані початку, ні кінця [22; 10].

Зміст багатьох образів, пов'язаних з архетипом води, що були створені у 90-х роках, має драматичні відтінки. У них відбилось загострене сприйняття ліричним героєм життя природи, соціуму і особливо — прискореного руху часу:

Господи, чому воно так швидко?

Господи, куди воно, куди?.. [21; 17].

В образах водяного потоку нерідко знаходять художнє висвітлення історичні події. У вірші „І камінь пересох, і пересохли стебла...” використовується образ марева, який в поезії Л. Талалая теж є ключовим. Він символізує далеке минуле, що іноді постає в уяві ліричного героя. Образ марева природно трансформується в образ водяних валів, котрий символізує дику азіатчину, кочові племена. Трансформація відбувається через асоціативне прирощення одного образу до іншого: „марево” — „марево тече і соняхи — рікою” — „соняхи цвітуть, стоять перед тобою По самий небокрай Ордою золотою” — „Лиш марево степів, Неначе з небуття, виходить з берегів” — „І котяться вали з навальністю потопу За обрії сухі На північ і Європу” [21; 7-8].

В есеї „Архетипний аналіз: теорія мітів” Н. Фрай пише, що „Символіка води також має власний цикл: від дощів до джерел, від джерел до фонтанів, потічків і річок, від річок до моря або до зимового снігу, а тоді знову назад” [25; 131].

У творах Л. Талалая натрапляємо на всі вищезазначені циклічні символи. Але найчастіше зустрічається образ річки. Здебільшого він символізує буттєвий плин.

Образам часового руху поет щоразу намагається надати нового змісту через розкриття досі не розкриваних його граней. У майже кожному новому творі йому щастить подарувати читачеві досі не знану художню перспективу. Як приклад розглянемо строфу із вірша „На душі — неначе після скрипки”, вміщеного у збірці „Потік води живої” (в основі назви книжки — теж архетип):

Ось воно було... і вже немає,

Як у воду випало з руки.

І лише над берегом ріки

Тінь біжить і „Видибай!..” — благає [21; 17].

Об'єктом дослідження тут знову є внутрішній світ ліричного героя. Кожна нова мить щось з нього забирає і щось до нього додає. Душа щомиті з чимось розлучається. Це її тінь біжить над берегом і, як ті кияни-язичники, котрі благали звалених у Дніпро за наказом князя дерев'яних ідолів виринути з хвиль і вийти на берег, просить минуле, пережите випірнути з небуття. Через те, що тінь не в силі (хоч як того прагне) повернути втрачене, „На душі — неначе після скрипки” [21; 17]. Образ води, річки у цьому вірші знову пов'язаний з образом часу. Якщо розглядати його поза контекстом, то він — само-повтор. Але ж контекст через вищезазначені історично-психологічні асоціації надає йому несподіваних змістових нюансів і в такий спосіб оновлює.

Нерідко у творах Л. Талалая художні елементи, пов'язані з архетипом води, мають лише дотичне до часового змістове наповнення: „потік, 3 якого п'ють, не втолюючи спраги...” [21; 20] — життєві радощі; „Вода верхів'я річку підіймає...” [18; 77] — життєві сили; „виплескуючи піну, Вода під поглядом зими Собою ж склить Оту щілину, В яку прорвалася 3 пітьми” [22; 57] — пам'ять.

Неоднозначним є також образ роси. У вірші „Дорога світиться моя...” він ще раз художньо втілює часовий рух. Але це самодостатній образ, бо поет знайшов незвичний ракурс бачення часового потоку: вдався до деталізації процесу виникнення роси, побачив сам і показав реципієнтові його проміжні ланки. „Роса, яка росою ще не стала” [21; 21], може асоціюватися у сприйнятті читача з живою істотою, що росте, скажімо, з юною дівчиною. Відтак художня модель набуває пластичності, поетичної неповторності.

Іншим смислом образ роси наділений у вірші „Той самий сад. Той самий світ...”. Тут він є засобом виявлення змін у світосприйнятті ліричного героя, символом стишення його сердечних поривів — „І тільки трішечки роса від тої холодніша” [18; 52].

Символом життя виступає у Л. Талалая образ трави. Його генеза у світовій літературі розпочинається з „Листя трави” В. Вітмена: „Найменший паросток свідчить, що смерті немає насправді, А якщо вона й була, то вела за собою життя...” [24; 23]. Творчість американського класика мала значний вплив на формування поетичного світогляду Л. Талалая. Особливо яскраво це виявилось у збірці „Осінні гнізда” , де вміщено кільканадцять верлібрів. В одному з них дощ ліричному героєві навіть „...переказує „Листя трави” [20; 33].

Багатоаспектність зазначеного образу у творах Л. Талалая очевидна. В мініатюрі „Листок” це — символ молодого життя, дитячого незнання на противагу життєвому досвіду і вигасанню:

А унизу — мовчить трава,

Іще зелена і ворсиста,

І чує всі його слова,

Але не розуміє змісту [13; 65].

Старіння, втрачання життєвих сил — такий зміст має він у підтексті рядків:

Ще спека не спала, але відчува

Не спрагу, а втому пожухла трава... [21; 85].

Волелюбність народу, духовна непокора передана ним у вірші „Після бою”:

... зводиться тиха трава,

Колінами князя прим'ята [22; 12].

Ключові образи із сфери природи для творів українських письменників особливо характерні. Тривалу генезу, загальні і яскраво самобутні (у доробку справжніх майстрів слова) риси має образ саду. Згадаймо „Сад божественних пісень” Г. Сковороди, „Садок вишневий коло хати...” Т Шевченка. У цьому ж ряду: „Цвітуть бузки, садок біліє...” [9; 37-38], „Яблука доспіли, яблука червоні!” [9;38]М. Рильського; „Вранці іній як сніг...” [11; 73], „І час далекий, і земля далека...” [11; 118-119], „Я знов твій гість...” [11; 223-225] В. Свідзинського; „Молоденькі сади ми посадим на кручі...” [6; 209-210] А. Малишка; „Дощем промитий, вітром битий...” [8; 468] Л. Первомайського; „Слайди” [5; 68] Л. Костенко та ін.

У творчості Л. Талалая образ саду — один із наскрізних. Щоразу новими гранями засвічується він у віршах „Передмістя” [12; 54], „Тепла осінь” [12; 99], „Рожевий сон” [12; 212], „Прихована краплина” [12; 230-231], „Бігло літо” [12; 256], „Похолоднішала роса” [12; 301-302] та цілій низці інших.

У вірші „Глибокий сад” [12; 408-409] поет з рідкісною художньою повнотою увічнив щасливу мить дитинства, „...упіймав у свої обійми час, і відкрилося, що не вороги вони, а співтворці вічності!” [7; 21]. Образ саду тут символізовано. Це художнє втілення чистоти душі та пам'яті про найсвітлішу пору життя. Можна помітити певні перегуки цього твору з вищезгаданими віршами В. Свідзинського і „Слайдами” Л. Костенко, але це аж ніяк не відбирає в нього ознак справжнього шедевра.

Від першої до останньої Талалаєвої збірки образ саду еволюціонує.

У „Журавлиному лемеші” (1967) ліричний герой зізнається: „Яблунь спішу насадить серед поля, Весною доглянути крони...” [15; 19].

У вірші „Ще горять на яблуні плоди...” [16; 28] із збірки „Крилом по землі” (1996) частка саду — листок, відірвавшись від гілки, падає на воду, і читачеве сприйняття переводиться в іншу сферу природи, сферу водної стихії, підтекстом якої є нестримність часового руху. До думки про час приводить асоціювання в тексті образу човна з образом гирі годинника.

У „Потоці води живої” (1999) образ саду зустрічається багато разів і в різних модифікаціях, але найчастіше виступає алегорією юності і старості. З метою створення ретроспективних переходів у вірші „Все меншає і меншає тепла” [21; 18-20] поет кілька разів вдається до художніх деталей, текстовим змістом яких є образи саду, а підтекстовим — образи початку, розповня і схилу людського життя: „Осінь шерхотить. В садку і мовчазному телефоні...” , „...хочеться додому У пахощі бузку і бузини, у те село...”, „Давним-давно той сад перекипів І відшумів...”, „Цвітуть сади. З городів пахне дим” , „Лише заплаче донька уночі, В якої ще попереду світання, І яблуні розквітлі...”.

Незвичайний для української поезії образ саду — художня домінанта вірша „Той самий сад. Той самий світ” [21; 116-117]. Надрукований ще у збірці „Наодинці зі світом” [18; 52-53], абсолютно органічно він увійшов і до збірки „Потік води живої” . Прикметно, що тут автор зняв з нього назву „Похолоднішала роса”, яку він отримав у „Вибраному” [12; 301-302]. Розпочинаючи текст рядком „Той самий сад. Той самий світ”, поет загострює увагу читача на образі внутрішнього світу ліричного героя, що є підтекстовим змістом образу саду.

Особливо яскраво розкривається у цьому творі спроможність поета на високому художньому рівні реалізувати психологічну неодномірність особистості ліричного героя. Ліричний герой тут не тільки заново переживає свої минулі враження. Він одночасно переживає різні колишні душевні стани:

В руці лише один листок,

А ніби їх багато.

Горять між пальцями вони

І шелестять до мене,

А з усієї множини

Лише один зелений.

І відчуваю: щось не так,

А що не так — не знаю.

Лише один співає птах,

А ніби хор співає.

Рожеве яблуко цвіте,

Гуде бджола у кроні,

А я зриваю золоте

І грію у долоні [21; 116-117].

Читача зачаровує художній ефект прийому, що дозволяє одночасно перебувати мовби у різних „кімнатах” і на різних „поверхах” душі ліричного героя. Образ саду-душі, що розщеплюється, множиться, у цьому творі акумулює такі настроєві і медитативні нюанси, які не повторюються ніколи і ніде.

Розкриттю уже іншого, драматичного, переживання ліричним героєм — поступового втрачання молодості серця — слугує образ саду у вірші „І жовтень відійшов оркестром золотим...” : „Ти молишся словам, відшукуючи риму, Щоб розпад зупинить Або хоча б затримать... Але чорніє сад, пригадуючи літо...” [21; 24].

Колись В. Моренець справедливо писав, що Л. Талалай життя „...інакше як у проминанні ... і не мислить, не відчуває, тільки рухом його втолюється, достоту усвідомлюючи конечність руху. Та це знання — не трагедійне, воно анітрохи не потьмарює високої гармонії душі і світу ...” [7; 21-22]. Але далі, завваживши інші ознаки душевного стану його ліричного героя, зронив ще й такі слова: „Невже попеляста жура і відчай вповзають у цей тремтливий сонячний світ?” [7; 25-26].

Справді, усвідомлення „конечності руху” і сьогодні, на початку XXI століття, не потьмарює високої гармонії душі ліричного героя і світу природи у творах Л. Талалая. Але суперечливі соціальні трансформації 90-х років не могли не викликати змін у його умонастрої. І передовсім вони, а не навала літ, спричинили те, що „чорніє сад”, і те, що далі в цьому контексті, виповненому драматичним мотивом, який переростає у трагізм, як символ небуття постає образ ночі.

Правда, ліричний герой „Потоку води живої” намагається долати в собі напади розпачу і безнадії, шукаючи і знаходячи, як і раніше, спасенне світло для душі у творчому діянні. Поетичні осяяння змученого серця стають змістом образу саду у вірші „Здригаюсь раптом від живої...”:

І там, попереду, мені

Біліють яблуками дні,

І я побачу, щось знайду

Під листопадом у саду,

Найсокровенніші слова,

Здається, вишепчу не всує,

І, чим душа моя жива,

Якщо не люди, Бог почує [21; 29].

Отже, образам саду у творах Л. Талалая притаманний і традиційний, і індивідуально-авторський зміст. В останніх книгах вони все частіше функціонують як образи душі, підвладної часові, образи змін у внутрішньому світі ліричного героя, відбивають різні, раніше не досліджувані, аспекти цього світу.

Ключові образи у творах Л. Талалая виконують роль асоціативних вузлів, кореневої системи дискурсу. Вони продукують численні похідні художні елементи, розгалужуються.

З образу води, наприклад, витікають образи берега, піску, човна та ін. Береги найчастіше символізують реальний та ірреальний світи, пісок — невситимий, всепоглинаючий „характер” часу, човен — хисткість, ненадійність людської долі.

З образу саду виростають образи коріння, крони, гілки, листка. Вони теж здебільшого символізовані. В архетипному образі коріння за традицією знаходять вираження духовні витоки людини. Крона зіставляється з родоводом, родиною. Гілки — з різними поколіннями в родині. Листок символізує окремішність людини, тимчасовість її життя.

Серед вищенаведених значну частину складають індивідуально-авторські, суто талалаївські ключові образи. До них можна віднести образи імли, марева, луни, піску, крони, гілки тощо.

Один з найуживаніших у дискурсі Л. Талалая — образ гілки. У ранніх творах він часто розкриває лише досить близькі між собою нюанси одномірного значення. У віршах 80-90-х років контекст здебільшого наділяє його різним алегоричним чи символічним змістом.

Образ гілки виражає жаль за коханням, що не збулося:

І обпіка уста сопілка,

Щоб ти почула з далини,

Як у сопілці плаче гілка

За соком синьої весни [14; 42];

життєву упевненість молодшого покоління на відміну від старшого:

Відгулялося літо у шумі,

І галуззя набралося сили,

І дуби

У глибинній задумі

Свої корені в сни опустили [20; 47];

психологічні нюанси стосунків батьків і дітей:

Гілочка струшує з себе

Ношу — на плечі старої [17; 117];

динаміку внутрішнього світу людини:

Відлітають гілки,

Розчиняється тінь [18; 58].

Різноаспектних поетичних смислів набуває образ листка. Він є алегоричним образом окремої людини:

З листком зливається листок [16; 39];

її внутрішнього світу, настрою:

Чорне листя водою несло [21; 95];

слугує вираженню психологічної розщепленості, одночасного співіснування у внутрішньому світі ліричного героя різних душевних станів, пережитих ним раніше:

В руці лише один листок,

А ніби їх багато.

Горять між пальцями вони

І шелестять до мене,

А з усієї множини

Лише один зелений [21; 116-117].

Один із головних секретів поетики Л. Талалая полягає в структурності його образів, Ключовим образам це особливо притаманно. Якщо перші плани їх змісту співпадають, то другі, треті (інколи їх і більше) аж ніяк. Це можна продемонструвати на прикладах образу тіні, що декілька разів зустрічається у збірці „Потік води живої”, а також в інших, попередніх книгах: „Ще, як в Шекспіра, тінь говорить” [21; 15] — слугує образом духовності; „Щось у тіні загадкове, В моїм відбитку — не моє” [12; 344] — виражає неоднозначну сутність людини; „І знову холод тіні Торкається руки І дихає в плече” [21; 98] — символізує небуття.

Як і в творах багатьох інших письменників, у віршах Л. Талалая одним із ключових є образ вогню. Повторюваність його теж доцільна, бо майже в кожному окремому випадку він розкриває новий змістовий нюанс: слугує зображенню осіннього стану природи — „Спішу до тихої води, Уже такої золотої Од вересневого вогню” [21; 61 ]; є алегорією життя, що відбулося, згасло в далекому минулому — „Багаття не видно, лиш пахне дим ...” [21; 65]; у вірші „Чорніє у небі дим ...” [21; 48] образ багаття поступово переростає в образ жінки, її пристрасного почуття.

На основі дослідження формозмісту повторюваних образів (завважуючи певні перевитрати поета в цій ділянці) стверджуємо, що більшості з них притаманна художньосмислова неоднозначність, ключовий характер.

Своєрідне бачення причин проблеми, про яку йдеться, притаманне В. Базилевському, котрий пише, що „Талалай осягає світ через подробиці” і „...на цьому шляху його підстерігає небезпека галантерейного переобтяження ...” [1; 5].

Т. Салига ще в середині 80-х років, помітивши поетові повтори, зазначав, що він „прагне повторюваному образу надати смислової поліфонічності” [10; 224]. Як очевидно тепер, в останньому проявлялося тяжіння до створення незвичної для творчої практики того часу неодномірної поетичної системи.

Цілісне дослідження усього доробку Л. Талалая показує, що йому органічно притаманні і „ненасить у відтворенні мікрокосму” [1; 5], прагнення осягнути світ „через його майже невидимі для нормального ока електрони, нейтрони і протони” [1; 5], і оперування сталими (але, як ми вже переконалися, майже щоразу варіативними в надрах свого змісту) образними компонентами. В такий спосіб поетичний пошук спрямовується не тільки вшир, а й вглиб. Саме це, на наш погляд, і пояснює, чому „...поезії такої концентрації образності і такої її прицільної точності у нас ніби й не було” [1; 5].

Повтори в поетичній системі Л. Талалая здебільшого є ключовими образами. Повторюючись в художній структурі нових творів, ключові образи стають асоціативними вузлами, які, взаємодіючи з іншими образами, створюють щоразу нові асоціативні поля, щоразу нові настроєві і медитативні нюанси змісту.

Наявність ключових образів засвідчує органічність художнього світу Л. Талалая, концептуальність його світогляду і поетики, належність багатьох творів до філософського метажанру.

Література

1. Андреев Л. Импрессионизм. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. —250 с.

2. ГетеЙ. В. Фауст. Лирика. — М.: Худож. лит., 1986. — 767с.

3. Данте Аліг'єрі. Божественна комедія. — К.: Дніпро, 1976.— 680 с.

4. ЗеровМ. Твори: В 2-хт. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1: Поезії. Переклади. — 843 с

5. Костенко Л. Вибране. — К.: Дніпро, 1989. — 559 с

6. Малишко А. Вибрані твори у двох томах. — Т. 1: Поезії. — К.: Дніпро, 1982.— 302 с.

7. Моренець В. Істина — в дорозі // Талалай Л. Вибране: Поезії. — К.: Дніпро, 1991. — С 5-26.

8. Первомайський Л. Твори в семи томах. — T. 1. — К.: Дніпро, 1968.— 519 с.

9. Рильський М. Твори в двох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1976.— 430 с.

10. Салига Т. У глибинах гармонії: Літ. — критич. ст. — К.: Рад. письменник, 1986. — 285 с

11. СамійленкоВ. Твори. — К.: Дніпро, 1989. — 687 с

12. ТалалайЛ. Вибране: Поезії. — К.: Дніпро, 1991. — 541 с

13. Талалай Л. Високе багаття: Вірші та поема. — К.: Молодь, 1981. — 152 с.

14. Талалай Л. Вітрила тривог. — К.: Рад. письменник, 1969.— 64 с.

15. Талалай Л. Журавлиний леміш: Поезії. — Донецьк: Донбас, 1967.— 82 с.

16. Талалай Л. Крилом по землі. — К, 1996. — 72 с

17. Талалай Л. Луна озвалась на ім'я. — К.: Рад. письменник, 1988. — 150 с.

18. Талалай Л. Наодинці зі світом: Поезії. — К: Молодь, 1986.— 144 с.

19. Талалай Л. Не зупиняйся, мить. — Донецьк: Донбас, 1974.— 95 с.

20. Талалай Л. Осінні гнізда. — Донецьк: Донбас, 1971. — 95 с.

21. Талалай Л. Потік води живої: Лірика. — К.: Укр. письменник, 1999. — 125 с.

22. Талалай Л. Така пора: Вірші. — К.: Молодь, 1989. — 120 с.

23. Тао Юань-Мин. Стихотворения. — М.: Худож. лит, 1972.-238 с.

24. Уолт Уїтмен. Поезії. — К.: Дніпро, 1984, — 126 с.

25. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія мітів // Слово Знак Дискурс Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. — Львів: Літопис, 1996. — С 111-135.

26. Шевченко Т. Кобзар. — К.: Рад. школа, 1986. — 607 с



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.