У світі добра - Вивчення казок. Василя Короліва-Старого

У світі добра - Вивчення казок. Василя Короліва-Старого

О. Слижук,

кандидат педагогічних наук

Запорізький національний університет

Вивчення української літератури у 5 класі за новою програмою для 12-річної школи досить часто викликає у вчителів-словесників чимало запитань, пов'язаних з новими іменами письменників. Одним із таких письменників є Василь Королів-Старий, творче надбання якого ще й досі недоступне широкому колу читачів.

Василь Костевич Королів народився 4 лютого 1879 року в селі Ладан Прилуцького повіту Полтавської губернії. Навчався в Полтавській духовній семінарії, але полишив цей духовний заклад і перейшов до Харківського ветеринарного інституту. Закінчивши вуз у 1902 році, працював ветеринарним лікарем.

Брав участь у революційному й українському національному русі. У 1906 році був заарештований і ув'язнений. Звільнившись, зайнявся журналістикою, став активним дописувачем українських газет „Рада”, „Хлібороб”, „Засів”. Після Жовтневої революції працює на редакторській роботі в київському видавництві „Час”, а також редагує журнал „Книгар”.

Обставини особистого й суспільного життя склалися так, що в 1919 році В.Короліву-Старому довелось назавжди виїхати з України. Разом зі своєю дружиною — українською письменницею Наталеною Королевою — він оселяється в Чехословаччині, де багато років викладає в Українській сільськогосподарській академії в Подєбрадах, водночас не полишаючи літературної творчості. Помер 11 грудня 1943 року в місті Мельнік, Чехословаччина (нині — Чехія).

Один із найвизначніших творів В.Короліва-Старого — роман „Чмелик”, досі ще не виданий в Україні. Роман ще має підзаголовок „Навколо світу” і розповідає про долю юнака з Полтавщини, який змушений полишити рідну землю, блукати по світу, зазнаючи поневірянь мандрівця. І хоча сяк-так владнав він своє життя в Австралії, туга за батьківщиною не полишає його. Врешті герой книги повертається в Україну.

Також привертає увагу збірка казок „Нечиста сила”, побудована на фольклорному матеріалі в незвичному ключі — ніби на міжнародному конгресі, що відбувся в ніч на Івана Купала на Лисій горі під Києвом, казкові персонажі вирішили розповісти людям правду про себе, щоб якоюсь мірою розвіяти свою погану славу. І в цьому їм зголосився допомогти український журналіст... Програма з української літератури передбачає вивчення казок саме з цієї збірки („Хуха Моховинка”, „Потерчата”). Та все ж особливу увагу в цій збірці привертає однойменна казка.

У сучасній методиці літератури вважається, що вже з 5 класу в учнів необхідно формувати жанрове мислення, тобто спрямовувати їхню увагу не тільки й не стільки на сюжет, а показати художній твір як високомистецьке явище, розкрити авторські засоби його творення. Саме тому й розташування творів у програмі для основної школи має жанровий характер.

У зв'язку з тим, що у п'ятикласників багата й розвинена фантазія, вони сприймають світ як таємничу невідомість, сповнену чудернацькими істотами та захоплюючими подіями, їм дуже близьким є світ казки. Хоч поняттям „казка” традиційно об'єднується широке коло творів, різноманітних за походженням, образною системою, специфікою вимислу та поетикою, все ж усі вони причаровують силою вигадки, за допомогою якої читач підноситься мріями над буденністю й може подолати в думках час і простір.

Однією з найголовніших, визначальних рис традиційної поетики казки є те, що в ній завжди перемагає добро, причому не в абстрактних його вимірах, а герой — носій добра. Не є винятком із цього правила й літературні казки, до яких належить і казка В. Короліва-Старого „Нечиста сила”.

Але особливістю цієї казки є те, що автор зображує традиційно злих істот винятково добрими, які допомагають сміливим людям у всіх справах. Образний світ казки надзвичайно розмаїтий. Тут присутня майже вся давня міфологія: „Крім місцевих, українських Чортів, одягнених в пишні старовинні різнобарвні козачі жупани, Відьом — в шовкових та єдвабних кунтушах й дорогоцінних очіпках, Вовкулаків — в синіх чумарках з широкими солом'яними брилями, Водяників, Лісовиків, Упирів, чудових Мавок та Русалок, гарнесеньких, пухнатих Хух і тому подібних сил, прилетіли на зібрання у великому числі представники, яких тут звали „панами делегатами”, різних чужоземних сил.

Були тут молоді, красні юнаки Диви з Персії та їхні друзі Джини з міста Мазандерана. За ними прибули надзвичайно гожі дівчата Пері з палкої Індії. Потім з'явилися маленькі Тролі та Ельфи з прозорими крильцями. Вони поприлітали з Німеччини та Швеції. Далі прибула ціла ватага струнких, чепурних Леді з Шотландії, Коррігани та Нічні Прачки з Франції. Потім з Чех приїхав найстарший Водяник Гастрман у супроводі цілого почту з Шотеків та Скршитеків. За ними, мов блискавка, з'явився знаменитий польський чорт Борута з Водяницею Гопланою.

З другого боку підлетіли італійські відьми — сумні, бліді Стріги та веселі й балакучі Бефани... Та хіба ж їх можна всіх перелічити?! Вони летіли й летіли без кінця-краю... А між ними метушилися найрізнорідніші Елементалі: Саламандри, Ундіни, Сильфи, бородаті маленькі Гноми.

До кожного меншого гостя було приставлено по одній Хусі. Вона допроваджувала новоприбулого на його місце в залі й лишалася при ньому до послуг. Значнішим гостям прислужували Мавки й Русалки. Меткий Перелесник означав місця, а Дитинчата-Потерчата роздавали гостям програми засідання та розносили всякі солодкі заморожені ласощі.

Насамкінець прилетіли найповажніші Духи: Гуд — з Кавказьких гір та старий-престарий Пан з Греції. З ним прибула сила жвавих фавнів та веселих Сатирів. Ще пізніше з'явилися почесні пані: цариця Рейна — німкеня Лорелея, чеська Мелюзина, трьохока грекиня Геката, оточена трьома старими Парками”[1].

Але найвиразнішим у казці є образ „... найстарішого й найповажнішого на Вкраїні Чортового діда — Вія. Він був у темно-синій, довгій киреї, обшитій золотим галуном. Сиві довгі козацькі вуса спадали мало не до пояса, на якому брязчала оздоблена дорогоцінним камінням шаблюка. В руці тримав золоту, сяючу вогнями булаву. Довгі-довгі вії затуляли йому очі.

Тихою ходою Вій підвівся на підвищення. Все навколо вмить замовкло. В залі стало так тихо, що чути було, як в садах шелестіли листочки, як дихала трава, як шепотіли пелюстки квіток, як витікали з них пахощі”[1].

У сиву давнину Вій — цар підземного світу, брат Дия, воєвода Чорнобога. Чорнобог (Чорний Змій, Кощей) — повелитель Темені і Пекельного царства; Бог холоду, знищення, смерті, зла зображався у вигляді людиноподібного ідола, чорного кольору з посрібленими вусами. Бог безумства і втілення всього поганого і чорного.

У сиву давнину слов'яни поділяли весь світ на дві частини: добру і злу, чи то на дружню і ворожу людині. Кожну з них уособлював свій бог. Саме ворожу уособлював — Чорнобог. У нього важкі вії — їх тримають вилами його численні слуги. Смертельний погляд Вія прихований під величезними віями. Він не терпить сонячного світла. Людина, що не витримувала погляду Вія, помирала. Витримати погляд Вія — означає отримати визнання власних домагань на силу.

У слов'янській традиції фольклорним джерелом образу Вія може вважатися образ св. Кас'яна (втілення високосного року, 29 лютого). Згідно з українськими легендами, Кас'ян вкритий вовною, має вії до землі, котрі підіймає йому нечиста сила. За іншими уявленнями, Кас'ян сидить нерухомо і не бачить „божого світла” через вії, котрі сягають його колін. Кас'яна і Вія об'єднує близькість до землі. Кас'ян мешкає в печері, куди не проникає світло, лежить у ямі, засипаний землею. Вій також являється „весь у чорній землі”, має „підземний голос”. Спільна ознака Кас'яна і Вія — згубний для людини (рослин, тварин) погляд.

У східнослов'янському фольклорі існують ще й інші персонажі, які мають схожі з Вієм ознаки. На Волині часто згадується чародій „шолудивий Буняка”: вії такі довгі, що їх підіймають вилами. Уявлення про смертельний погляд, очі, приховані величезними віями, відображене в західноукраїнських рукописах XVI ст., в яких описані останні дні життя іуди: вії його так розрослися, що він аж осліп. Мотив вій, які піднімаються вилами (лопатою, гачками), поширений і в східнослов'янських казках. Довгі вії в народному уявленні є ознакою демонічної істоти.

Відоме також слов'янське вірування у „дурне око” й уявлення про істоти, що наділені смертельним поглядом.

Вій — найстрашніший та найсильніший представник нечистої сили, що живе під землею. Клишоногий, руки і ноги схожі на коріння дерев, весь у землі. У нього важка хода, з'являється лише у тих випадках, коли всі інші представники нечистої сили не можуть впоратися. Вії довгі, до самої землі, сам він їх підняти не може, зазвичай це роблять кажани. Як і вся нечисть, зникає з третіми півнями.

У стародавній іранській (персидській) міфології аналог Вія — Вайю — „Пустота”. Один із 28 Вищих Ізед (Изеди — помічники богів — янголи). Вайю — правитель Великої пустоти — прошарку між світом Світла і світом Темені, розділяє Світло і Темінь не тільки у часі, але й у просторі. Функція Вайю — прикордонник. Проявляється як пустота, вакуум. Зображується з двома обличчями: одне скорботне, звернене до світу Темені, інше, те, що сміється, — до світу Світла. Протегує тим, хто ще обтяжений вибором. Під його керівництвом знаходяться духи, котрі не зробили поки що вибору між добром і злом. Хранитель договору між Ахура-Маздою („господь премудрий”, верховне божество-добро. Ахура-Мазда створює ідеальний духовний світ і додає йому матеріальну форму. Після того, як сили зла з'явилися в створеному світі, Ахура-Мазда підтримує живих істот, котрі вступають у боротьбу зі злом. По закінченню світового процесу Ахура-Мазда вчинить страшний суд, дасть вічне життя прихильникам всього благого і остаточно знищить зло.) і Ангра-Майнью (темний початок в іранській міфології. Голова темних, злих сил. Від нього пішло все нечисте і гріховне: гріхи, чародійство, смерть, хвороби, старість, зима, плазуни, хижі звірі, пустелі і т.д. Ангра-Майнья — уособлення зла, брехні, нечистоти. Це він розколов єдиний світ на два початки: добре і зле. Ангру-Майнья насилав на людей 9999 хвороб і смерть, а лікування цих людей розглядали як вигнання злих сил. Ангра-Майнья, як втілення зла і всього негативного, приносить людям старість, хвороби, гріховні помисли. Завершення світової історії має ознаменуватися повним знищенням Ангра-Майнья. В образі Ангра-Майнью виражена думка про необхідність злого, негативного початку, завдяки якому добро стає діяльним, сильним, завершеним).

Можливі відповідності імені Вія і деяких атрибутів в осетинських уявленнях про велетнів — ваюгах спонукають визнати стародавні витоки оповіді про Вія.

Збережена до XIX ст. українська легенда про Вія відома з повісті М. В. Гоголя.

У казці Василя Короліва-Старого „Нечиста сила” образ Вія, як і образи всієї іншої „нечистої сили”, є носієм, хоч і суворого, але добра. Усі вони намагаються не перешкоджати, а допомагати людям, тому не розуміють, чому ж ці забобонні люди так їх бояться — можливо, тому, що вони зовсім на них не схожі.

Мабуть, витоки уявлення про нечисту силу В. Королів узяв все ж таки з української фольклористики, адже вона, на думку Олександри Гай, „...пропонує власний варіант створення нечистої сили. Легенда, знана на Волині, розповідає про чорта, який був у своїх злих ділах сам-самісінький на весь світ. Ця самотність йому набридла, тому він попросив у Білобога сотворити йому побратима. Білобог дозволив дідькові вмочити палець у живу воду і стріпнути за спину. З краплі повинен був з'явитися вірний товариш. Жадібний чорт вмочив руку по лікоть. А коли струсив краплі, з'явилася сила-силенна демонів, яких разом із їхнім творцем скинули з неба. Нечисть летіла 40 діб, а щойно Білобог промовив „Амінь!”, демони назавжди залишилися там, куди поховалися тієї миті: хто — у воді, хто — в лісі, хто — у горах, а хто — в людських оселях. Відповідно український пантеон демонів чітко поділяється на види: демони природи (водяники, лісовики, русалки), демони родинного вогнища (домовики), людські химери (упирі, песиголовці, відьми, чорти), примари (злидні, мара, трясця та інші).

До речі, саме образ чорта в нашій демонології чи не найбільш суперечливий. Перш за все, тільки ми витворили чорта як кумедну постать. Він — теж нечиста сила, але належить до її „низів”. На відміну від демонології західних країн, де чорт вважається одним із найсильніших зол, рідний дідько — це пародія на людську подобу. Він майже в усьому схожий на людину й замішаний у лихому та нечистому. Функції чорта як героя легенд і переказів легко пояснити: він — уособлення всіх негативних рис (лукавство, впертість, жадібність, підступність, зрідка — тупість), той, чиїх дій людина не повинна наслідувати. Зрештою, саме тому чорт буває таким безпорадним перед людиною, мудрість і добрі сили якої здатні побороти дідькове зло. Зважаючи на регіональну різницю фольклору та трансформацію поглядів на образ нечистої сили у часі, український чорт відомий під різними назвами. Найдавніша з них — біс, чудесник, згодом — чарівник, а у християнські часи — диявол, сатана. Існують відповідні назви, що характеризують провідні риси чорта у конкретних ситуаціях. Скажімо, чорт — пекельник, бо є володарем пекла, куций, бо має куцого хвоста, а ще — перелесник, лукавий, нечистий, дідько” [2].

Але насправді у казці „Нечиста сила” змальовано добрих, кумедних істот, які надзвичайно зацікавлять учнів, адже вони для них так схожі на улюблених героїв з анімаційних фільмів типу „Корпорації монстрів”. Звичайно ж, із плином часу змінюються й уподобання наших підлітків. У них вже дещо інші уявлення про світ, що їх оточує, ніж у їхніх однолітків кілька десятиліть тому. Але справжнє мистецтво вічне, адже казка Василя Короліва-Старого написана вже давно, хоча не втратила актуальності й по сьогодні, бо вона наділена рисами національної ідентичності нашого народу, якому притаманна одна визначальна риса: наперекір усьому бути сміливим і йти до своєї мети.

Саме таким є центральний образ казки — український журналіст, який дуже здивував єврейського Хапуна та й усю нечисту силу: „Хапали мене не раз ще гірші, як Чорти, та й то я не лякався. Я — людина козацького роду. Й діди мої Чортів не боялися, та й я не боюся жодної пригоди. А тепер так я навіть дуже радий. Одно, що це — цікаво й дає цілком нові враження, яких мені, письменникові, треба. Я відколи живу, не вилітав понад хмари. А це дуже приємно!” [1].

На перший погляд може здатися, що казки Василя Короліва заперечують принципи християнської моралі. Але насправді це не так. Вони насамперед дають п'ятикласникам уявлення про давні, дохристиянські вірування нашого народу, допомагають зрозуміти їх і подолати страх перед невідомим. Тому виховна спрямованість цих творів не викликає сумніву.

Отже зазначені твори органічно доповнюють ряд казок, якими розпочинається вивчення нового для п'ятикласників предмета — „Українська література”, сприяють формуванню інтересу до читання українських казок, виховують сміливість, доброту й чуйність.

Література

1. Королів-Старий В. Нечиста сила // http: //www/ wordthegue. com\ pls\

2. Гай О. Курка ряба: монополія літературного монстра// http: //www/ mailto:culture@mirror.kiev.ua

Олександра ГАЙ

3. Українська література. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами нав-чання. 5-11 кл./ Укл. М. Г. Жулинський, Р. В. Мовчан та ін. Підгот. в Інституті літератури ім. Т. Г.Шевченка НАН України // Дивослово.— 2002.— № 8.— С19-54.

4. Проект програми з української літератури для 12-річної школи // Українська література в загальноосвітній школі. — 2003. — № 9.