Сторінками повісті О. Деко „Журливий заспів”

ЛЕОНІД ГЛІБОВ

Сторінками повісті О. Деко „Журливий заспів”

І. Нечаева,

вчителька української мови та літератури

Хмельницький

Творчість класиків української літератури С. Руданського, Л. Свидницького, Л. Глібова, М. Коцюбинського припадає на час розвою нової української літератури кінця XIX початку XX століття.

Творчість Глібова, яка збагатила літературну скарбницю подільського краю, охоплює півстоліття (40-90-і роки XIX ст..), сповненого подіями, що розхитували самі основи самодержавно-кріпосницької системи в Росії.

Народився байкар і поет 5 березня (21 лютого) 1827 року в с Веселому Подолі Хорольського повіту на Полтавщині, в сім'ї управителя маєтків поміщиків Родзянків.

Початкової грамоти Глібов навчився вдома, а в 1840 році вступив до Полтавської гімназії, яку через хворобу не закінчив. Перший його твір — вірш „Сон”, написаний 1841 року у гімназії.

У 1849 році Глібов вступив до Ніжинського ліцею і в 1855 році закінчив його. Навчаючись у ліцеї, він писав реалістичні байки та ліричні вірші, які почав друкувати в 1853 році у газеті „Черниговские губернские ведомости”.

Після закінчення ліцею його було призначено вчителем історії в повітовому дворянському училищі, що в Чорному острові на Поділлі, з платнею 300 карбованців на рік сріблом.

В архівних документах знаходимо згадку про те, що Глібов працював за сумісництвом наглядачем загальної учнівської квартири, тобто гуртожитку, і за це йому буде призначена відповідна доплата.

Старанністю і сумлінним ставленням до своїх обов'язків молодий учитель вирізнявся серед колег. Саме тому завідувач училища Петро Кунашевський, йдучи у відпустку, залишав виконувачем обов'язків Глібова, хоча в училищі було ще 8 учителів.

Педагогічна робота захоплювала Глібова так само, як і Літературна діяльність. Та мізерна плата, яку давав царський уряд учителю, не давала змоги зводити кінці з кінцями. Глібов змушений був залізти в борги, а щоб їх сплатити, почав займатися репетиторством.

У Чорному Острові Глібов написав байки „Билина”, „Вівчар”, „Лящі”, вірші „Думка”, „Пісня”.

Несправедливість судових установ і залежність їх від багатіїв були характерними і для Поділля. Наприклад, магнат Пшездецький, який володів Чорним Островом та навколишніми селами, мав кілька тисяч десятин орної землі, понад п'ять тисяч селян-кріпаків.

Його маєтки в 60-х роках оцінювалися сумою понад 100 тисяч карбованців. Він мав розкішний палац, картинну галерею, бібліотеку, влаштовував пишні бали і прийоми.

У той же час основна маса селян злидарювала, задихаючись від нещадної експлуатації і безземелля. Крім сплати грошових податків, кожен з них відробляв у поміщицькому маєтку близько 90 днів. Пшездецький примушував селян працювати навіть у святкові дні. Цією справою у 1838 році зайнявся повітовий суд Проскурова. Не прийнявши ніяких рішень, він підтиском незаперечних фактів все ж констатував перевищення прав поміщиком.

Напевно, це було відоме Леоніду Глібову. Адже тоді, коли він перебував у Чорному Острові, були живі свідки цього суду. Про нього з обуренням говорило не одне покоління селян. І це наштовхнуло його на написання байки „Щука”.

Ще за життя поета відомою була його пісня „Журба”. Де ж вона народилася?

Подоляни вважають, що саме перебування Глібова на Поділлі навіяло знамениту „Журбу”. Бо й досі стоїть недалеко від Чорного Острова та „гора високая, попід горою гай” — Вовча гора, як називали її в народі. І схилені верби немов і досі шелестять про нерозраджену журбу поета, життя якого минуло в боротьбі за кращу долю народу і яке було не щедре на радість.

Сторінками повісті О. Деко „Журливий заспів”

Чорний острів

Поділля зустріло байкаря першими осінніми дощами. Темні сувої хмар неслися з півночі, гублячи важкі холодні краплі, ніби квапились на південь, аби там розтанути.

Ховаючись під чорною парасолькою, Глібов Леонід, Іванів син, ішов до Чорного Острова. Його доладно скромну постать облягав добре підігнаний чорний костюм. Шия обгорнена сукняним клітчастим шарфом. Вітер шарпав парасольку, простуджено шарудів пожовклим листям, пробував вирвати з рук подорожнього вельветове пальто.

Невдовзі дощ ущух. Леонід Іванович ступив на стежку, що бігла навпрошки од села і за пагорком через місток зміїлася до містечка.

Люди з цікавістю дивилися на незнайомця. Дехто через низенький паркан вітався з Леонідом Івановичем. Глібов навіть не зоглядівся, як за ним уже по мокрому піску тупотіла юрба малюків.

— Добридень, — кладе Глібов долоню на вицвілу од сонця хлоп'ячу чуприну.

— Добридень, пане. Ви щось шукаєте?

— Я вчитель, ваш новий вчитель.

— Ми не вчимося... у батьків нема грошей.

Малюки оточують Леоніда Івановича і супроводжують до дворянського училища.

На нового вчителя чекали. Високого зросту, не дуже рухливий штатний смотритель училища підвівся з-за столу. Запросив сісти. їх погляди стрілися. Округле лице Глібова з голеною бородою і чорними бакенбардами, світлі добрі очі з смішинкою десь на самому дні сподобалися Петру Кунашевському.

Перше місце самостійної роботи. Як триматися вчителю-початківцю? Як рівному чи пригинатися, бо „більший меншого кусає та ще й б'є — затим сила є”? Як поставляться до прибулого з Лівобережжя? Адже тут, на Поділлі, поширена не тільки православна, а й римсько-католицька віра. Де жити доведеться? А чи не заїсть сум вдалечині від Параски та Лідоньки? Параска — дружина, Лідонька — донька — Л .І./.

Кунашевський тонкими довгими пальцями копирсався в документах Глібова, з цікавістю зазирав до офіційного листа куратора учбового округу і свідоцтва про закінчення Ніжинського ліцею князя Безбородька. По виразу його обличчя не важко було здогадатися, що папери не справили враження. Воно й не дивно: ні дворянського роду, ні рекомендаційного листа.

— Вельмишановний пане Леоніде Івановичу, будь ласка, складіть на себе формулярний список для порядку, — запропонував Кунашевський.

Глібов узяв бланк, присів до столу. Подумав про тестя, ніжинського священика Федора Бордоноса, розумного і передбачливого чоловіка. Це він порадив скласти дома цей список, „щоб там не копирсатись”. За хвилину Глібов подав смотрителю заповнений бланк.

— Де тії тридцять десятин землиці вашої? — розглядаючи формулярного списка, поцікавився Кунашевський.

— В Полтавській губернії. Від батька лишилось. Сестри там живуть, то й користуються нею, — відповів Леонід Іванович.

— А дружина і донька чого не з вами.

— В батьків своїх, у Ніжині. Дитина маленька — три роки.

— А вас як доля закинула сюди?

— Доля закинула, — з гіркотою в голосі відповів Глібов.

— Ні в Чернігівській, ні в Полтавській, ні в Київській губерніях не знайшлося вільного місця.

Кунашевський замислився.

— То влаштовуйтесь у нас, Леоніде Івановичу, припросив уже тепліше.

— Я проведу вас до домовласника, може, візьме на постій.

— Вельми вам вдячний, пане смотрителю, але спершу б у класи зазирнути.

До кабінету штатного смотрителя ввійшов учитель. Його невеличкі хитренькі оченята ковзнули по присутніх, видно було, що він здивувався:

— Невже?

Глібов піднявся назустріч.

— Так, ліцеїст.

— Не просто ліцеїст, а Глібов — поет, байкар, любимець Тулова, знаток словесності, — зраділо заговорив учитель. — А я Соколов, на два роки попереду вчився. Пам'ятаєте?

— Ще б пак! Павло — балагур.

— А я хотів вас знайомити, — посміхаючись, сказав штатний смотритель.

— То хоч відрекомендую: новий вчитель історичних наук.

Невеличкі кімнати в цегляному одноповерховому будинку охайно прибрані, але тхнуло вогкістю і затхлістю. З вікон гарно видно в усі чотири сторони. У долині, на захід, блищить озеро. Зовсім поруч, з північного боку, скелею нависає над Південним Бугом двоповерховий палац, а на південь простяглася коротка вуличка з кріпацькими хатинами. Атам, на сході, у Ніжині, донька й дружина. Ще далі — Чернігів з його „Губернськими ведомостями”, де надруковано вже близько тридцяти байок.

Молодий поляк Заремба не зразу взяв постояльця. Виною тому — православна віра вчителя. Згоду дав, коли почув соковиту українську мову і про бажання навчитися польської.

Звістка про приїзд Леоніда Івановича того ж дня облетіла село. Один або й два вчителі щороку мінялися в Чорноострівському повітовому дворянському училищі, то й не пам'ятають люди, щоб довго обговорювалась така новина.

Стоїть Чорний Острів справді на острові, що піднімається над річками Південний Буг і Мшанець, які утворюють три великих стави з трьох боків цього ж таки острова. З кімнати Леоніда Івановича видно став і Вовчу гору. А над довколишнім привіллям здіймається розкішний палац князів Волконських.

Князі багаті. Мають тисячі кріпаків і тисячі десятин землі, що сягають Проскурова, до якого три години ходи. Кожної неділі, коли нема занять в училищі, можна побачитися із знайомими випускниками ліцею князя Безбородька, які тут працюють. Отож через Проскурів і дійшло до Волконських, що новий вчитель історичних наук — поет і байкар.

Княгиня у вузькому колі друзів захоплено читає Жуковського, Пушкіна, Шевченка, Гребінку. „Стихотворения Леоніда Глебова”, видані у Полтаві в 1847, майже десять років тому, також читала. Хіба могла вона припустити, що автор книжки і новий вчитель історичних наук — одна і та ж особа? Та ще й подейкують, що цей молодий вродливий вчитель складає байки малоросійською мовою.

Одного разу молода княгиня покликала на вечерю небагато гостей. Як завжди, з повітового дворянського училища запросила штатного смотрителя (Кунашевського). На велике здивування Кунашевського, серед гостей був і Глібов.

„Вищий світ хоче знати, хто приїхав навчати їхніх дітей”, — майнула в Кунашевського догадка.

Після вечері додому повернувся збуджений. Вразила краса палацу, збудованого подільськими майстрами, порадувала щира зацікавленість княгині його віршами.

Кілька днів Леонід Іванович згадував розмови під час цієї вечері. А потім нові знайомства з учнями і їх допитливість захопили вчителя. З першого уроку він почував себе вільно, наче отак все життя тільки і викладав історію Еллади та Риму, Єгипту та Росії.Новина, що новий вчитель історичних наук Леонід Глібов — поет, та ще й байкар, посіялася між учнями.

— А я вдома чув про ваші байки! — не стримався хлопчина.

— Прочитайте, пане вчителю, — попросив його сусіда.

— Хоч одненьку!

— Для всіх складаються, то чого ж не прочитати, — задоволено погоджується поет. — Ну, то слухайте ж. „Лебідь, Щука і Рак” називається.

У товаристві лад — усяк тому радіє... Колись-то Лебідь, Рак та Щука Приставить хуру узялись...

— Ще! Ще! Ще! — по закінченні лунають голоси.

Глібов усміхається й продовжує:

Вовк та Мишеня

На полі Вовк Овечку взяв,

Потяг сердешную в діброву,

Не на розмову,

А щоб із'їсти: він бажав

М'ясця свіженького довгенько...

їв Вовчик, їв — аж утомився...

А все-таки всього не з'їв,

„Нехай вже, — каже, — другим разом”.

М'ясце травицею прикрив,

А сам спочинуть ліг тим часом.

Неначе пан який — лежить...

А мишенятко під вербою

Почуло, що м'ясце пахтить,

Та й крадеться поміж травою

(Яке мале, а вже хитрить!)...

От помалесеньку підкралось,

Взяло м'ясця та у дупло сховалось.

Угледів Вовк, дарма що спав,

І на весь гай гукать зачав:

— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!

— Ловіте злодія, держіте!

— Добро моє покрав!..

Дитячий регіт струсонув стіни, вихопився із прочинених вікон і полинув ставом...

Туга

Горбаста подільська земля вкралася сніговими заметами. Засипало вузенький Південний Буг, що народжується з маленьких джерелець. У селянських вікнах світяться підсліпуваті каганці. Хуркочуть прядки, перемотуючи волохаті конопляні куделі. Діти допомагають батькам...

Десь опівночі Глібов відкладає на стіл газету, хутко одягається. Адже тепер він не тільки вчитель історичних наук. Попечитель київського учбового округу призначив Леоніда Івановича за сумісництвом наглядачем загальної учнівської квартири. Як же там вони, його вихованці?

Сніг коле в обличчя, пекучими голками січе повіки. Як на зло, забув обкутатися шарфом, дарунком дружини. Забув і рукавиці, що їх теж подарувала дружина „Боже! Як мені холодно без моєї милої!”

Нарешті Леонід Іванович дістався до спільної учнівської квартири. Став, наслухаючи, у передпокої. Спокійно собі хропуть учні. Він тихесенько проходить по кімнатах, піднімає з помосту ковдри. А потім знову іде в передпокій і думає думу свою. Глібов думав про вірші, про Олександра Лазаревського, про свою майбутню книжку...

Після уроку польської мови Леонід Іванович сів написати листа в Чернігів.

Він не перший рік знайомий з редакторами неофіційної частини „Черниговских губернских ведомостей” Олександром Васильовичем Шимацьким — Іллічем, якого поважає за любов до Шевченка, Пушкіна, за добре ставлення і до його байок.

Шимацький і сам поет. Його вірші до вподоби байкареві.

Недавно Шимацький запропонував Глібову видати окремою книжкою його байки. (Але Глібов мусив відмовитися, тому що попередньо вже погодився з панами Лазаревським та Григорієм Милорадовичем з Санкт-Петербурга про видання своїх книг).

У своєму листі-відповіді, листі-відмові байкар запропонував Шимацькому листуватися. Зв'язок з чернігівцями йому був потрібен для здійснення свого наміру переїхати до Чернігова. Поки що там у гімназії вільних місць немає. А коли й дочекаєшся якого-небудь переміщення, то треба мати підтримку, щоб посісти посаду вчителя.

Після різдвяних свят Глібов послав поштою в „Черниговские губернские ведомости” байку „Щука”. І знову спокійно кульгають один за одним буденні дні. Спокійне, безбарвне життя.

Одного разу йому наснився сон. Снився Ніжин, родина. Наче його Параска, гірко плачучи, благає батьків поїхати до Чернігова і знайти роботу її чоловікові.

І дійсно, через деякий час завдяки клопотанням батьків дружини, друзів та знайомих Глібов переїздить у Чернігів.

Він працював вчителем географії у Чернігівській гімназії. Роботи було багато, та ще додаткові уроки в жіночому пансіоні Карачевської-Вовк, обов'язки вихователя і вчителя в благородному пансіоні при гімназії.

Ведучи заняття за порадами Пирогова, Леонід Іванович порушив традицію Чернігівської гімназії. До того кожен з учителів повинен був зводити незриму стіну між собою та учнями, а тут сталося щось таке, що не вкладалося в звичні рамки. Коли, наприклад, захворів Петро Косач, Леонід Іванович провідував вихованця вдома. А з Глібом Успенським подовгу просиджував в парку. Учень розповідав про захоплення літературою, і поет всіляко підтримував його. І навпаки, докоряв за неповагу до математичних наук. Дивувалися вчителі: такого в гімназії не було.

Разом із редактором неофіційної частини газети „Черниговские губернские ведомости” Шимацьким на запрошення шанувальників мистецтва Лизогубів гостював у Седневі. В той же час серед гостей були і поет граф Костянтин Толстой та художник Лев Жемчужников („творці” Козьми Пруткова).

Одного дня разом із Шимацьким та Андрієм Лизогубом прогулювалися чудовими алеями парку. Лизогуб показав лаву, на якій часто відпочивав Тарас Григорович Шевченко (він підтримував дружні стосунки з меценатами Лизогубами).

— Хотів би і я зустрітися з Шевченком, — мовив Глібов.

Неохоче поверталися до замка. Розрізнені частини земляного Валу вирізнялися на довколишній місцевості.

(По дорозі обминули Лису гору, знову підійшли до Валу, за яким простягнувся рів. Подорожні ішли далі понад урвищем). Раптом стемніло, краплини вдарили по листі кленів та осокорів.

Хлинув дощ. Вони заховалися в ажурній альтанці край гори.

Глібов озирнувся навкруги. Суцільна зелена ковдра вкрила гору, над нею великими білими букетами піднімалися черемхові острівці. Біля урвища, за заростями, коліном вигинається невеличка річка. Вона ніби поясом оперізує гору з фортецею, гарними поміщицькими будівлями, величезним парком — і маленькими халупами кріпаків. За полем, що тягнеться на тому березі, видніється темно-зелений ліс.

Знизу долинуло солов'їне витьохкування. Глібов дивився на широкі зелені луки, посеред яких блищав Снов, на лісок, що чорнів за річкою на обрії, — дивився і згадував Чорний Острів, Вовчу Гору. „Стоїть гора високая” — ледь не вголос пригадав рядки, складені на Поділлі. ( Потім звернувся до супутників: „Послухайте, що на серце лягло. Ще з Поділля задум”, — приплющивши очі, став декламувати тихо й плавно:

Стоїть гора високая,

Попід горою гай.

Зелений гай густесенький,

Неначе справді рай...

Під гаєм в'ється річенька...

Як скло вона блищить,

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Коли він замовк, троє вигукнули: — „Чудово!” Але минуло багато місяців, поки, нарешті, всі слова вишикувалися у чарівний співучий вірш.

У Чернігові Глібов зустрів свого давнього знайомого ще з часів спільного навчання у Полтавській гімназії — Степана Даниловича Носа, який отримав у Чернігові посаду оператора лікарської управи. А той, у свою чергу, зустрів у Чернігові свого товариша по навчанню у Київському університеті — Івана Лагоду.

Таким чином, поява Степана Носа і приїзд Івана Лагоди виявився тим ланцюжком, який поєднав трьох новоселів. Так 1859 року була закладена основа „Носівського куреня”.

Куліш звернув увагу на маленькі охайні карнавки, що трималися на стіні поруч з книжковими полицями. Над карнавками на аркуші червонів напис: „Хто куре дудочку селянську, той клади копійку, а хто панську, той дві копійки для доброго діла”. Над кожною карнавкою свій напис: „Хліб-сіль”, „На стару одежу та зброю”, „На печатания книжок народних”, „Для розширення бібліотеки”.

— Скільки кидати у карнавки? — гість показав на скриньки.

— Хто заходить, той кидає. Яка заможність — такий гріш. Небавом почали збиратися куренівці.

— Тугу! Тугу! — кричав хтось за дверима.

— А хто там такий?

— Запорожець з лугу.

— Ну, коли запорожець, то йди до куреня.

Куліш відрекомендувався господарю і відразу ж став почесним гостем громади. Про себе Пантелеймон Олександрович відзначив, що всі у господі говорять українською мовою, а носять вишивані сорочки.

— Хто розкаже казочку для настрою чи апетиту? — звернувся до всіх Степан Ніс.

(Сам господар) підвівся з-за столу — красивий чоловік з підголеною у кружок головою і пухнастими світлими вусами.

— Ось послухайте про мужика та купця, — почав Степан Данилович.

— Увійшов мужик у крамницю та й гука крамареві: „А подай, лишень, мені оту баньку з канхветами!” Той і подав. Мужик понюхав, понюхав та: „Ні, не такі, — подай оту”. Той подав. Мужик, знову понюхавши, не вподобав. „Подай он аж оту”, — знову гукає. Крамар, уже розсердившись, перемінив і третю. Не донюхався й звідсіль нічого мужик, поставив баньку та й іде з крамниці. Узяло зло крамаря, що дурно возився скільки часу, та й кричить на мужика: „Куди ж ти? Гроші давай?” „За що?” — питає мужик. „А за те, що нюхав!” — відказує крамар. Мужик вернувсь, дістав гроші з кишені та й стука об дзиґлик. Постукав, постукав та й сховав. А крамар тоді: „Нащо ж ти сховав гроші?” — „А як же? — відказує той, — Яка купля, така й плата. Я понюхав — ти послухав, от і квити”.

— Не життя в Малоросії, а козацьке запорозьке зборисько, — відзначив про себе Куліш, а потім мовив задоволено: — У вас точнісінько, як на Січі. Пам'ятаєте, як було в козаків? Приїжджа, хто хоче, встроми ратище в землю, а сам сідай, їж, пий, хоч трісни, — ніхто тобі ложкою очей не вибиватиме.

А далі на Глібова очікувало тяжке випробування: із Ніжина прийшла звістка про смерть любої доньки Лідоньки. — Дівчинка померла за кілька годин до Нового року.

Поховавши дочку, Леонід Іванович ще довго побивався за втраченою дитиною.

Лише весняне квіткування повернуло його до життя.

Знаходив розраду і в тому, що організовував разом із однодумцями недільну школу для бідних дітей. 50 „Букварів” з Петербурга передав у недільну школу Т. Г. Шевченко.

А потім Глібов повністю захопився організацією видання у Чернігові „Чернігівського Листка”. Мав за мету поширення освіти, взаєморозуміння між різними містами. Отримав дозвіл і Київського Цензурного Комітету, підготував матеріали для перших номерів. Але навіть після одержання дозволу наглядач друкарні губернського управління, посилаючись на перевантаженість з замовленнями, не захотів друкувати нову газету. Дарма, що раніше обіцяв. Довелося Леоніду Глібову звернутися до власника приватної друкарні Шапіри. А з грошима у видавця було туго. Спочатку за все доводилося платити з свого жалування.

До півночі просиджував над складанням газети. А щоб своєчасно вийшов номер, Леонід Іванович сам прилаштовувався в цеху і допомагав набірникам. Відпочивав кілька годин на добу.

Літо минуло в напруженій праці. Не вдалося відпочити разом з дружиною у тестя, як це було щоліта. Інколи, правда, Леонід Іванович виїжджав до Ніжина на суботу й неділю, хоч трохи відпочивав.

За 2 місяці надмірної праці, клопотів і біганини Леонід Іванович страшенно схуд. Запалі очі почервоніли. Рухи стали нервові. Мучило безсоння. Але Глібов не мав змоги підлікуватися. Газета мала виходити регулярно.

До Глібова повернувся біль, знайомий йому ще з підліткового віку. Тоді не допомагали ані припарки з трав, ні компреси, ні столичні мазі. Тоді Леонід майже осліп, та з одужанням зір повернувся.

І ось знову такий біль, Леонід Іванович підвівся з ліжка, став ходити по кімнаті, тоді біль трохи вгамовується, але ж він розумів, що то тільки так здається. Вийшов надвір. Здивувався. Тиха тепла вереснева ніч. І жодної зірки в небі. Йому стало холодно. Вранці піднялася температура.

Леонід Іванович не вийшов на уроки в гімназії. Передчуваючи біду, першим прибіг до нього лікар Іван Лагода:

— Ви ж не бачите білого світу. Скільки пальців показую?

— Ніскільки, — ніяково відповів Глібов.

— Два. Підтвердіть, добродії.

„Ось чому я не бачив зірок”, — подумав Леонід Іванович.

Через деякий час, хоч не повністю, але зір до поета повернувся.

Дарма, що лікарі-друзі і через півтора місяця хвороби не дозволяли байкареві працювати. Глібов усе-таки брався до роботи.

Після одужання Глібов написав для газети передовицю, в якій обстоював необхідність театру в Чернігові.

Завдяки його зусиллям чернігівські аматори почали готуватись до постановки кількох спектаклів. Вистави „Даггеротил”, „Розбита чашка” та „Раніш скінчалась, потім повінчалась” мали успіх.

Через місяць знову йшли на сцені три п'єси: „Харьковский жених”, „Первый день свадьбы” і „Москаль-чарівник”. Особливо сподобався глядачам „Москаль-чарівник”.

Молодь попросила Глібова скласти комедійну п'єсу. Він виконав побажання — написав п'єси „До мирового”, „Хуторяночка”.

Але у 1863 році газету було закрито, а її видавця і редактора, запідозреного в „нєблагонадійності”, звільненого з посади вчителя гімназії, взято під нагляд поліції і вислано з Чернігова.

Тільки в 1867 році дістав посаду управителя земської друкарні, де працював до кінця життя.

Помер Глібов 10 листопада (29 жовтня) 1893 року в Чернігові.

Література

1. Сваричевський А. В. — „Проскурів літературний”, НВП ТОВ „Євріка”, Хмельницький, 1998р.

2. Деко О. А. „Журливий заспів”, Київ, 1970р.