Художнє осмислення сакрального у творах Михайла Коцюбинського „Intermezzo”, „Тіні забутих предків”

Всі публікації стосовно письменника: МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ

Л. Горболіс,

доктор філологічних наук

Суми

Як відомо, будь-який текст не може бути вичерпно потрактованим. Не становлять винятку і такі величні зразки українського письменства, як новела „Intermezzo” та повість „Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, у яких, попри численні наукові монографії та статті, а також методичні рекомендації щодо вивчення у школі, залишається побіжно висвітленим художнє осмислення сакрального. Наш матеріал адресований учителям, які прагнуть відкрити старшокласникам красу слова і сутність образів М. Коцюбинського, усім, хто прагне навчитися заглиблюватися у текст.

На матеріалі творів письменника учитель має допомогти учням переконатися, що герой, котрий сприймає сакральне, спілкується з ним, розуміє себе глибше. Здатність відчувати й переживати силу сакрального сприяє персонажам у подоланні духовної кризи, життєвих негараздів, упорядкуванні внутрішнього світу. Сакральне тісно зв'язане з реальною дійсністю, життям героїв та їхніми завданнями. Плекання героєм кінця XIX — початку XX ст. зв'язків із сакральним, на нашу думку, дозволяє трактувати ставлення персонажа до священного як характерну ознаку героя, котрий шукає гармонії, бажає справедливості, виходить на інші щаблі осмислення довкілля, моралі, себе, свого місця у світі.

Зауважимо, що у 60-х pp. XX ст. вітчизняні літературознавці окреслювали підходи до вивчення проблеми художнього потрактування сакрального у творчості М. Коцюбинського. Так, скажімо, студіюючи прекрасне у творах письменника, К. Фролова розглядає сонце як естетичну категорію1, проте, на жаль, не з'ясовує засади цієї єтикоестетичної моделі. Причина, на нашу думку, полягає у неможливості на той час жодним чином говорити про священне як таке, що зв'язане з релігією, релігійною свідомістю чи релігієзнавством.

На наше переконання, у моделюванні образу світила М. Коцюбинський послуговується знаннями предків про сакральне. На думку В. Лесика, „філософською основою образу сонця послужив первісний народний анімістичний світогляд”2. Однак учений не зауважив ролі народних уявлень про священне, що суттєво доповнюють авторську концепцію; а потрактування у творі сонця як сакральної субстанції засвідчують настрій, душевний стан ліричного героя „Intermezzo” і структура імпровізованого звертання-молитви до світила. У багатьох творах М. Коцюбинського сонце відіграє помітну роль в архітектоніці твору, постановці та розв'язанні морально-етичних проблем.

Учитель має наголосити, що ліричного героя з „Intermezzo” M. Коцюбинського рятує унікальна здатність сприймати і розуміти довкілля, небо й землю. Письменник порушує актуальну в усі часи проблему повернення людини до своїх праджерел (згодом М. Коцюбинський панорамно її розгорне в „Тінях забутих предків”).

Первісні ознаки сакральності в „Intermezzo” виражаються у свідомому звертанні персонажа до сонця як живої істоти, прагненні продовжувати буття сонця у вогні, лампі, феєрверках (на цих волевиявленнях героя критика не акцентує), філософському трактуванні сонця як ідеалу. Усе сказане дозволяє не погодитися з висновком Ю. Кузнецова та П. Орлика про те, що несподіване бачення природи оповите фантазією митця”3. Звичайно, побачити в натягнутих між небом і землею сонячних струнах арфу, яку лагодить жайворонок, — це вияв справжнього мистецького хисту М. Коцюбинського. Проте щире спілкування героя з сонцем, поклоніння його красі, величі, всемогутності, на нашу думку, — не просто мистецька фантазія, а художня реалізація особистих відчуттів прозаїка, для котрого, як відомо, сонце було богом. Тому закономірним видається той факт, що значення світила письменник підкреслює його структуротворчою роллю в новелі та в розкритті моральних пріоритетів героя.

Учені також зауважують, що сонце „надає якогось іншого смислу його (персонажа. —Л.Г.) буттю”4, але залишають до кінця не з'ясованими джерела його життєствердного потенціалу, а вони — в первісних віруваннях про Сонце-Бога. Характерною ознакою переживання сакрального, на думку німецького вченого Р. Отто, є почуття страху. Але в „Intermezzo” це не благоговійний страх первісної людини, котра розуміла сонце як абсолютно недосяжне, надприродне, — те почуття зазнало часових трансформацій.

У процесі аналізу, „дешифрування” тексту твору учні виявлять, що людина початку XX ст., а саме цю епоху представляє персонаж із новели М. Коцюбинського, боїться не сонця, (тобто ясності, зрозумілості), а темряви (невідомості, невизначеності), що її хоче перемогти за допомогою вогню й досягнень цивілізації (лампи, феєрверку) і, таким чином, здійснити свою мрію — наповнити життя світлом, теплом, радістю. Герой не втратив містичного зв'язку з божеством і, що прикметно, гідною поведінкою підтримує його існування, відчуваючи відстань між собою і сонцем, та усвідомлює одвічну залежність від нього. Це ті риси, що характеризують світосприймання давньої людини. Отже, етикет ліричного героя М. Коцюбинського корінням сягає первісного ритуалу поклоніння сонцю: те, що колись було обов'язковим, для новочасної людини перетворилося на морально-етичну норму і втілилося в заповіді „Не гріши”. Герой шанобливо ставиться до світла, він чесний перед ним.

Перебування поруч із сонцем зобов'язує поводитися скромно, чемно, бо цього вимагає внутрішня культура й заглиблена в єстві героя народнорелігійна мораль: не стояти до нього спиною („Повернутись до нього спиною — крий Боже! Яка невдячність!”5), не гнівити сонця, не оскверняти його святий лик негідними словами та вчинками. Так було здавна6. Не знищені цивілізацією ознаки первісної релігійності, що їх виявляє (не демонструє!) герой, зазнавши внутрішньо-психологічних трансформацій, стали невід'ємними складниками вихованості, виразниками універсального характеру спілкування людської істоти із сакрумом: тепло, світло (які асоціюються із радістю й антитетичні страху) сонця й поклоніння людини. Результат такого спілкування закономірно виявляється у фіналі твору: ліричного героя з „Intermezzo” рятують первісні знання про антропоморфізоване сонце-божество, до котрого він звертається як до опікуна з проханням угамувати душевний біль. Поза всяким сумнівом, митець відшліфовує образ позитивного героя, який живиться досвідом минулого. Щоб подолати душевну кризу. Він актуалізує знання предків, народнорелігійні моральні традиції, а підтримуючи зв'язок із сакральним, захищає свою етнічну самобутність.

Тісний зв'язок ліричного героя цього твору із сонцем свідчить про неперебутність традиції, підкреслює заглибленість героїв у світ природи та народнорелігійні уявлення. Сонце зцілює його душу, допомагає побороти внутрішнє роздвоєння. У пошануванні героєм світила звучить категоричне заперечення аморальності. Ліричний герой не стає невільником міста і не дозволяє місту знищити себе. Герой постає перед вибором, (що, за С.К'єркегором, має етичне підґрунтя і розуміється як вибір між добром і злом): шукати резерви для зцілення душі чи піддатися негативному впливу зовнішніх обставин. Ідея людської гідності зливається з ідеєю відповідальності. У поведінкових настановах героїв органічно поєднуються вимоги морального та релігійного характеру, прочитується мудрість предків, яка сприяє стабілізації життя. На це слід зауважувати учителеві, аналізуючи твори з урбаністичними мотивами, поглиблюючи дослідження проблем прав, обов'язків, вибору героя, органічного зв'язку з предками, вияскравлюючи ідеал людини, шанобливе ставлення якої до минулого втілюється у возвеличенні сонця. Деміургічна сила сонця, як одна з ознак його сакральності, викликає радість, захоплення — світило ототожнюється з добром.

Особливості внутрішнього переживання священного героями прози М. Коцюбинського найповніше, на нашу думку, розкриває його повість „Тіні забутих предків”. Митець відтворює складний процес психологічної підготовки головного героя твору Івана до сприйняття сакрального. Для осмислення цього процесу слушно звернутися до ширшого, ніж звичайно, цитування (на уроці на цей фрагмент учителю й учням слід звернути особливу увагу): „Марічка любила, коли він (Іван. — Л.Г.) грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі [тут і далі в цитаті курсив наш. — Л.Г.), прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву... Холодно було і мороз йшов поза шкуру, коли вилітали перші свистячі згуки. Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори встає вже Бог-сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків... Зеленим духом дихнули смереки, зеленим сміхом засміялися трави”7.

Уконкретнимо своєрідність осягання сакрального у свідомості Івана. Чудна пісня, якої ніхто не чує, а герой її вчуває десь поза горами й відтворює у звуках, — то „не земне, а небесне”, що захоплює і героя „Intermezzo”, це потаємне, характерна риса сакрального об'єкта. Марічка його відчула, тобто зробила перший, підсвідомий, непомітний для себе крок до осмислення священного. Холод і мороз від перших звуків — вияв страху перед сакральним, підсвідоме відчуття сили, що змушує молоду гуцулку тремтіти (друга ознака переживання священного). Радість від сонця, світла, тепла переповнює Марічку й виявляє третю ознаку переживання сакрального — захоплення. „Під чарівні звуки Іванової сопілки, — зауважують учені Ю. Кузнецов, П. Орлик, — Марічка думає про Бога-сонце і про сонце як праве Боже лице”8. На наш погляд, міркування критиків належить уточнити. Гуцулка не просто думає про Бога-сонце, її уява творить його: прекрасна, дивна гра на сопілці (позитивні імпульси) є поштовхом до творення образу доброго Бога-сонця. Викликані чудовою музикою сердечні порухи свідчать про багату уяву, емоційність, фантазію, філософізм мислення, заглибленість світоглядних уявлень гуцулки в первісні вірування, які пропагували добро і красу. Таким чином, характеризуючи на уроці образ Марічки, необхідно враховувати роль сакрального в осмисленні творчого потенціалу героїні. Це новий погляд на зв'язки персонажа зі Всесвітом.

Естетичні засади сприймання сонця виявляються у жестах і вчинках персонажів. Герої аналізованих творів М. Коцюбинського реагують на сонце у дозволених і схвалених народнорелігійною мораллю рамках: чесно, толерантно, виважено, оскільки внутрішня культура, закладені у підсвідомості знання предків не дозволяють їм фамільярно поводитися зі світилом.

Бажання ліричного героя „Intermezzo” привітати сонце доповнюється внутрішнім переживанням потаємного, величного й виражається у своєрідній молитві. Порівняймо його звертання з давньою молитвою українців, із якою вони апелювали до сонця на свято Юрія:

Ліричний герой „Intermezzo”:

„ Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може, вогні?

Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш — охоче вливаю в себе вогняний напій і п'янію від нього.

Я тебе люблю.

...Ти тільки гість в житті моїм, сонце, бажаний гість, — і коли ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую тебе у вогні, в лампі, в феєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене — твою подобу, даю наймення їй „ідеал” і ховаю у серці. І він мені світить.

Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала...”9.

Ось текст молитви, з яким зверталися до сонця у давнину:

„Добрий день тобі, сонечко яснее! Ти святе, ти ясне — прекрасне, ти чисте, величне й поважне! Ти освіщаєш гори, долини і високії могили. Освіти мене, рабу божу, перед панами, перед царями, перед усім миром християнським добротою, красотою, любощами й милощами, щоб не було ні любійшої, ні милійшої од раби божої, нарожденої, молитв'яної Марії. Яке ти ясне, величне й прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром християнським навіки віків. Амінь”10.

(На уроці учителю та учням слушно згадати молитви „Отче наш”, „Молитву ангелу хоронителю” та ін., щоб переконатися у структуровій подібності звертань до сонця з християнським молитвами).

Імпровізовані молитви близькі за настроєвістю й структурними особливостями: обидві мають характерні для таких текстів зачин (звертання) возвеличення, подяку, прохання. Так уконкретнюється й усутнюється первісний зв'язок ліричного героя „Intermezzo” М.Коцюбинського з давніми традиціями предків. Сонце — важлива константа внутрішнього світу, моральної культури героя, величина, що облагороджує й відкриває нові грані зв'язків персонажа із дійсністю.

Апелювання до світила, актуалізація підсвідомих імпульсів, що породжують внутрішні бажання возвеличення сонця, підкреслюють національну самобутність, характеризують культуру життя, побуту, думання персонажів М.Коцюбинського. Звертання героя до сонця учням належить розуміти як необхідність, потребу духовного спілкування. Первісні уявлення про світло-божество ушляхетнюють життя героїв, сприяють їх самовихованню, допомагають долати душевну кризу, життєві негаразди, контролювати й моделювати своє ставлення до сакрального сонця. Спілкуючись із сонцем, ліричний герой облагороджує свій внутрішній світ, побут, відчуває духовну близькість зі світилом. Пошанування героєм сакрального сонця розширює межі дослідження духовного світу персонажів, окреслює нові підходи до обґрунтування його окремих учинків і поведінки в цілому. Аналізуючи „Intermezzo”, „Тіні забутих предків” М. Коцюбинського, учні мають засвоїти, що налагоджений чи поновлений зв'язок із сакральним розкриває джерела внутрішньої гармонії, естетики, гуманізму персонажів, виявляє рівень їх духовних зв'язків із традиціями предків, світом природи, а також роль первісних знань, підсвідомих імпульсів у формуванні народнорелігійної моралі, підкреслює природну шляхетність українця.

1 Див.: Фролова К. Прекрасне у новелах М. Коцюбинського // У вінок Михайлу Коцюбинському: 36. статей і повідомлень.

1967. - С 104—111.

2 Лесик В. Система образів твору (новела М. Коцюбинського „Intermezzo”) //Дивослово. — 2000. — № 8. — С 8.

3 Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі. — К., 1990. — С 118.

4 Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі. — К., 1990. — С 116.

5 Коцюбинський М. Твори: У 7 т. — К., 1973—1975. —Т. 2. — С. 305.

6 Див. про це: Українські символи / За ред. М.К.Дмитренка. — К., 1994.

7 Коцюбинський М. Твори: У 7 т. — К., 1973—1975. — Т. 3. — С 186.

8 Кузнецов Ю., Орлик П. Слідами феї Моргани: Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі. — К., 1990. — С. 131.

9 Коцюбинський М. Твори: У 7 т. — К., 1973—1975. — Т 2. — С 305.

10 „Українські символи / За ред. М. К. Дмитренка. — К., 1994. — С 78.