Всі публікації щодо:
Багряний Іван

Вивчення мови художнього твору на уроці літератури в старших класах - На матеріалі роману Тигролови І. Багряного

С. Привалова

Глухів

Проблема вивчення мови художнього твору є актуальною у методиці викладання української літератури. Сучасна методична наука визначає шляхи, що допомагають навчити школярів розуміти специфіку літератури, посилити їхню увагу до естетичної функції слова, сприяти їхньому мовному збагаченню. Специфіка викладання літератури полягає в тому, що в ній життя змальовується в образах, створених за допомогою мовних засобів. Тому в центрі уваги вчителя, особливо на сучасному уроці української літератури в старших класах, має бути мова художнього твору.

У різний час питання вивчення художньої мови досліджували відомі вчені М. Шанський, Л. Булаховський, В. Виноградов, І. Білодід, Л. Пустовіт, Т. Бугайко, Є. Пасічник, Н. Волошина, В. Русанівський, С. Ярмоленко, Л. Мацько, М. Плющ, В. Пахаренко, Т. Крайнікова, Г. Токмань, Н. Пасік та ін. Педагог А. Плигін, обґрунтовуючи завдання особистісно зорієнтованої системи навчання, сучасної літературної освіти, стверджує: З читачами треба обговорювати те, як „зроблені” ті чи інші твори, які знання з теорії літератури допомагають глибше пізнати їх. Учнів слід навчити насамперед користуватися мовою художнього твору як особливого виду мистецтва...” [14].

У „Концепції літературної освіти в Україні” зазначено, що вивчення літератури в 12-річній школі має забезпечити розв'язання низки завдань, що „досягається шляхом добору текстів, засвоєння учнями знань, вироблення умінь і навичок самоаналізу, аналізу художнього твору, образу-персонажа, літературного процесу, які... розкривають красу художнього слова, його силу і виражальні можливості” [9; 4].

Художнє слово — мовний знак культури нації, складова мови літературного твору, що вивчається на сучасному уроці в старших класах. „Однією з важливих ланок у вивченні літературного твору є розгляд ідейно-естетичної функції його мови як засобу творення художніх образів” [13; 124]. Аналіз чинних програм з української літератури для загальноосвітніх шкіл [2], [19] та шкіл нового типу [15] засвідчив, що певна увага в них приділяється формуванню мовної культури учнів, розгляду ідейно-естетичної функції мови художнього твору. Спостереження за художньою мовою дозволяють учневі-читачеві дослідити життя і творчість письменника у нерозривному зв'язку з історичною епохою, визначити особливості неповторної творчої манери, з'ясувати роль митця і місце мистецтва в духовному житті.

Відомий літературознавець Д. Донцов так визначив роль мистецтва в духовному житті XX століття: „Мистецтво для мистців!.. Для мистців, що йдуть кроком в крок з своєю добою — тривожною і гарною!.. Мистці, які дивляться на світ і матерію...очима візіонера і борця, який кохає долю, добру і злу,... як мислитель душу свого народу, з якого прагне вирізьбити націю, вдихнути в неї... горду і несмертну душу” [8; 257].

Одним із найвизначніших митців, представників української діаспори, якого можна вважати найактивнішим творцем національної мови, є і. Багряний. Герої творів цього письменника — яскраві, оригінальні, неповторні особистості, що мають не тільки горду, безсмертну душу, а й самобутній національний характер.

„Яскраво виражена осібність, неповторність характеру того чи іншого мовлення передусім залежить від того, з якою мірою повноти письменник використовує лексичний запас національної мови, наскільки вміло він користується всіма її мовленнєвими шарами, починаючи з функціональних стилів літератури й закінчуючи діалектно-просторічними елементами, а також у процесі історичного розвитку мови формами словесного вираження думки. Потрібно досконало володіти мовою, але, крім досконалого володіння мовою, потрібна ще й досконалість думки, якою ця мова живе, і яка, зрештою, і визначає самобутність її характеру...” [5; 176].

Варто зазначити, що мова епічних творів І. Багряного, зокрема роману „Тигролови”, є своєрідною. Визначальна риса художньої мови „Тигроловів” — символізм. „Символ народжується там, де неможливо зобразити предмет. Він покликаний виразити алегоричне й поставлене шляхом відповідностей між двома світами — світом зовнішнім і світом мрій та ідеалів. Цей діалізм реального та ідеального — основа символічного світосприйняття” [5; 404].

Чимало образів-персонажів, наявних у романі „Тигролови” І. Багряного, є символічними. Ключові образи-символи — три поїзди, два з яких автор виводить уже на початку твору. Перший розділ роману має назву — „Дракон”, у ньому митець і змальовує символічний образ поїзда-дракона. Це „дракон” [1; 7], „реальний, справжній дракон, найбільший і найстрашніший з усіх драконів... На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею” [1; 7-8], „скажений поїзд” [1; 16 ], „етап,... „ешелон смерті”, - етапний ешелон ОГПУ - НКВД” [1; 8], „диявольська комета” [1; 9], „спецешелон ОГПУ — НКВД... один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху ніч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони... про зникнення душ” [там само], „дивовижний ешелон смерті” [там само]. Саме такі авторські характеристики образу-символу поїзда-дракона подано у цьому розділі.

Детальний опис поїзда-дракона митець подає, застосовуючи при цьому метафоричні дієслівні форми, інверсію: „Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон” [1; 7]; еліпсис, що підсилюється порівняннями, риторичні оклики: „шістдесят коробок-вагонів — шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова — велетенський двоокий циклоп — найпотужніший паротяг „Й.С.” (Йосип Сталін). Ззаду — такий же найпотужніший паротяг „ Ф.Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор — довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона — щетина багнетів. Наїжився дракон, мов їжак... Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом” [1; 8 ]. Крім того, автор при змалюванні цього образу з метою підкреслення надзвичайної швидкості руху поїзда використовує контекстуальні дієслівні синоніми, тавтологію, метафори: „Він знявся десь з громохкого центру країни „чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами... звивався межи скель і шпилів... Високо в небі сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі... Палахкотів над проваллями... Звивався над прірвами... пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі... Зникав... І раптом вилітав з-під землі далеко, пряв очима, зойкав несамовито і ... летів і летів...” [1; 7]; „Утікають кілометри... Утікають ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер... — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Списує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі... Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...” [1; 9]. Створені митцем зоровий та слуховий образи поїзда-дракона збуджують уяву учня-читача.

Різні лексеми-наймення цьому поїздові у контексті роману набувають оказіонального синонімічного значення, наприклад: „скажений поїзд”, „диявольська комета”, „двоокий циклоп”, „дракон”. Слід зазначити, що два останні вислови найбільш вдало характеризують цей образ-персонаж. У давньогрецькій міфології циклоп — „велетень з одним оком на лобі” [18; 640]. Дракон „у міфології — фантастичний образ крилатого, дихаючого вогнем змія... У християнських легендах — образ злого духу” [4; 478]. Можна зробити висновок, що поїзд-дракон — символічний образ зла, руйнівної жорстокості, репресій, тоталітаризму.

Вивчаючи мову роману „Тигролови” І. Багряного на уроках української літератури в 11 класі, словесник має звернути увагу учнів і на пасажирів цього поїзда, якими „натоптане черево вщерть у дракона” [1; 8]. Учитель зазначає, що автор майже не використовує лексему „пасажири”, відсутні і вказівки щодо їх імен, по батькові, прізвищ, натомість митець застосовує вислови-оказіоналізми типу: „вантаж” [1; 13], „гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат” [1; 10]; „гроно мерехтливих крапок” [Там само], „грона живих очей” [1; 8]; „живімертвяки” [Там само], „обличчя” [1; 10], „тисячі мучеників” [1; 14], „каторжники” [1; 28], „приречені, безнадійні, змордовані” [1; 8], „тупі і байдужі, виснажені” [1; 14], ] „вимучені, виснажені” [1; 28], „маса змарнілих, знеособлених людей” [1; 16], „безконечнілави людей, списаних з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами” [1; 28]. У ході спостережень за мовою роману можна запропонувати учням проблемні запитання, наприклад:

— Хто ж є пасажирами поїзда-дракона?

— Хто ці „кияни, полтавчани, кубанці, херсонці... — діти іншої, сонячної землі і іншого, сонячного моря” [1;14], яких поїзд-дракон „хоче замчати... у безвість” [1; 8]?

Відповіді на ці запитання старшокласники можуть знайти у таких рядках роману: „Нащадки Многогрішного і нащадки... Аввакума вільнодумного” [1; 28]; „Тисячі! Тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей! І все старих, згорблених. І хоч серед них багатьом по 20-25 років лише, але всі вони... діди. Тисячі завинених в коци і так — напівголих, викинених з вітчизни, з родини, з спільноти, погноблених, приречених на загин...” [ 1; 13]. Отже, ці арештанти чи „упосліджені” — це український народ з підтятим корінням, якого у тоталітарному суспільстві доля несе у безвість.

Одним із пасажирів поїзда-дракона є надзвичайний „а р є ш т а н т” [1; 15], „диявол” [там само], „страшний державний злочинець” [1; 17], „на двадцять п'ять літ каторги приречений” [1; 16]. Митець характеризує цей образ-персонаж, використовуючи при цьому неповні еліптичні речення: „Юнак — 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років... На ймення — Григорій Многогрішний [1; 17]; емблематичні фольклорні образи „гордий сокол” [1; 16], метафоричні „безумний сміливець” [там само] та гіперболічні епітети „надлюдське терпіння і надлюдську волю” [1; 15]. Саме він, „нікому не відомий, гордий нащадок першого каторжанина Сибіру,... правнук гетьмана Дем'яна Многогрішного” [1; 16], „вистрибнув у смерть зі скаженого поїзда”, бо воліє „краще вмерти біжучи, ніж жити, гниючи!” [там само]. Український інтелігент Григорій Многогрішний, як і його славний предок Дем'ян Гнатович Многогрішний, гетьман Лівобережної України, — сильна духом людина, яка з найскладніших життєвих обставин знаходить гідний вихід і залишається вірною високим загальнолюдським цінностям. На це вказує й ім'я персонажа — Григорій: грецького походження, воно утворене від дієслова gregoreo — „не сплю, пильную”, „той, хто не спить, пильнує” [16; 53]; „бадьорий, пильний” [6; 120]. Справді, життя цього героя сповнене небезпек, бо сувора радянська дійсність вимагає бути пильним за будь-яких обставин, не втрачати оптимізму, протистояти фізичним і моральним випробуванням, бути невтомним у благородних діяннях та шуканнях і гідним звання людини. Прізвище Многогрішний указує на значні провини, надзвичайно велику гріховність його носія. Однак сам герой, опинившись у тайзі після втечі з поїзда-дракона, знесилений, без води та харчів, пограбувавши зимові запаси бурундучка, зауважує: „...знай, — з усіх злочинів, сотворених мною за життя, — це найбільший...” [1; 46]; Наталці Сірківні, передчуваючи близьку розлуку, Григорій зізнається: „присудили до двадцяти п'яти років каторги... і все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ... А я втік. Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя. І я мав щастя... Сміливі завжди мають щастя...” [1; 224]. Цей образ-персонаж — „відтворений образ того, хто не здався, хто лишився таки...” [ 1; 16]. Варто зазначити, що у мові цього персонажа відбито авторські погляди, його життєву позицію. Відомий теоретик літератури М.Бахтін зазначав: „Епічний герой може, звичайно, виголошувати довгі промови (а романічний герой мовчати), але його слово ідеологічно не виділене (виділене воно лише формально композиційно і сюжетно), воно зливається з авторським словом. Але й автор також не виокремлює своєї ідеології — вона зливається із загальною — єдино можливою. В епосі один і єдиний та однісінький світогляд. У романі багато світоглядів, і герой зазвичай діє у своєму особливому світогляді. Тому в епосі немає людей, які говорять як представники різних мов, — той, хто говорить, тут, по суті, один лише автор, і слово тут — одне і єдине авторське слово” [3; 147]. Підсумовуючи, можна зазначити, що в образі головного героя автор втілив себе, свою долю. Отже, Григорій Многогрішний _— це „символ непокірної і гордої молодості, символ... волелюбної і сплюндрованої за те Вітчизни” [1; 16], водночас цей персонаж уособлює невмирущість української нації, української душі.

Інший символічний образ — це поїзд: „Тихоокеанський експрес нумер один” [1; 17], „найліпший і наймодерніший експрес в СССР; найкомфортабельніший експрес у так званій робітничо-селянській державі... чудо цивілізації, вершок людської вибагливості і фантазії” [там само]. Автор використовує різні тропи (епітети, метафори, порівняння), повтори та інверсію з метою підкреслити незвичайність цього поїзда: „Радісний і святковий, сповнений вщерть життям і дзвоном, цей першокласний люксовий експрес плив, ніби окремий світ між світами. Дріботів, вихиляючись, прицмокував, ніби панна в танку закаблуками, і мерехтів, мерехтів” [1; 17-18]; „М'яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами, котився він, і мигтів емалевими девізами на боках вагонів: „Нєгорєлоє — Владивосток” [1; 17]. Незвичайними є і пасажири цього експреса, яких автор характеризує, застосовуючи при цьому запозичення: „експансивні горласті мешканці різного віку і різної статі” [1; 18], „експансивні відкривателі давно відкритого і зухвалі рекордсмени давно пройденого. Шукачі карколомних пригод, а ще більше карколомних кар'єр. Шукачі щастя і довгих карбованців...” [1; 19], „екзальтовані шукачі щастя” [1; 40], „екзальтовані конкістадори” [1; 23], „словом, цвіт робітничо-селянської імперії у всій його величі і багатогранності” [1; 18]. Дійсно, нестримні, по-ривчасті, надмірно захоплені думкою потрапити „э невідомий і вимріяний, казковий край, в те дивне золоте ельдорадо” [1; 17] ці завойовники „фантастичної і дивовижної землі” [1; 25], „опоетизованого Клондайку і ...едему” [1; 23], „царства Арсеньєва, Дерсу-Узала і Амба” [1; 29] мають одну спільну рису, яку митець називає „лихоманкою хворобливого гону в напівсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну країну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще їх не було” [1; 19]. Метафоричні епітети І. Багряний використовує для змалювання експресу-країни, у якому їдуть ці пасажири-мандрівники: екстериторіальна держава” [1; ЗО], „копія фантастичної „шостої частини світу” — копія в мініатюрі, лише трохи причепурена і розгальмована” [1; 18], „оригінальний світ на колесах” [1: 19], „химерний екстериторіальний світ!., Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури... Світ пригод і романтики... Світ благословенної свободи, купленої за готівку разом із плацкартою” [там само], „цілий світ, розпливчастий і туманний, нереальний світ, поставлений шкереберть” [там само]. Можна зробити висновок, що поїзд „Тихоокеанський експрес №1” — символ ілюзорного раю, соціалізму, вільного щасливого життя.

У романі митець виводить ще один поїзд — „експрес, напівреальний, напівфантастичний, „експрес, котрий возіт дрова і лес” [1; 172-173], „особливий поїзд „Нумер 97” — Владивосток — Москва” [1; 173], „знаменитий на цілий ДВК, Східний і Західний Сибір і на цілий СРСР „експрес” [там само]. Використовуючи заперечення, нагромадження дієслів, риторичні оклики, автор подає більш детальну характеристику цього поїзда: „Ніяких дров він не возив. Вся та валка вагонів була натоптана пасажиром до одказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон вагонів і з тамбурів. Темний і неосвітлений, „експрес” той гомонів, ні, гудів як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено, матюкався віртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах” [там само]. І.Багряний виводить також узагальнений образ пасажирів цього „експреса”, застосовуючи риторичні оклики, називні або неповні речення: „Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах... Екстериторіальна Україна. Україна „без стерна і без вітрил” [1; 175], „Заробітчани! Вербовані та контрактовані, та „планові”! З дітками, з жінками... Возять їх по цілому „соціалістіческаму атєчеству”! Будують соціалізм! Це вони будують соціалізм!!” [там само]. Повне зневаження людських прав у суспільстві — такого символічного значення набуває образ-персонаж поїзда № 97 „Владивосток — Москва”.

З метою усвідомленого й довготривалого засвоєння символічних значень поїздів, виведених митцем у творі, можна запропонувати старшокласникам складання логічної схеми, наприклад:

Символічні образи роману „ Тигролови” І. Багряного

Поїзди:

експрес-дракон - символ зла, руйнівної жорстокості, репресій, тоталітарної системи

Тихоокеанський експрес №1 - символ ілюзорного щасливого життя, соціалізму

потяг 97 „Владивосток — Москва” - символ повного зневаження людських прав у суспільстві

Ще один символічний образ-персонаж, який митець виводить у романі, — „найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар” [1; 20], „страшний і привабливий образ” [там само], „славніший і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об'єкт молитовного екстазу та жаху” [1; 22], „страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією” [там само] — тигри. Це символ надзвичайної сміливості й гордості, волелюбності. Носіями таких рис характеру у творі є мужні тигролови — Григорій Многогрішний, члени родин Сірків та Морозів.

Характеризуючи художню мову роману „Тигролови” І.Багряного, учитель має зауважити, що чимало лексем, використаних автором у тексті твору, — антропоніми, серед яких наявні: імена (Григорій, Грицько, Наталка, Фійона, Пятро та ін.); патроніми (Сірківна, Сірченко); прізвища (Многогрішний, Сірко, Мороз, Медвин, Дядров, Арсеньєв, Ду-наєвський, Маркс, Блюхер, Робінзон тощо). Крім того, з метою зображення широкої панорами життя у найбільшій країні світу застосовано топоніми, зокрема макротопоніми (Україна, Сибір, Східний Сибір, Маньчжурія, Клондайк, Аляска, Чукотка, Китай, Японія та ін.); ойконіми (Київ, Трипілля, Зелений Клин, Українська Слобідка, Лопань, Шулявка; Москва, Чита, Владивосток, Хабаровськ, Архангельськ, Іркутськ, Одеса, Вятка, Таганка, Сухаревка, Улан-Уде тощо); гідроніми {Ворскла, Псло, Байкал, Амур, Печора, Льодовитий океан, Японське море, Беренгова протока, Анюй, Уссурі, Мухель, Хор, Підхоронок, Іман, Башківівські озера та ін.); ороніми (Урал, Сіхоте-Алінь, Малий Хінган, Забайкалля, Тибет, Становий хребет, Зміїна падь, Голі Гори тощо). Певну групу лексем у тексті твору становлять етноніми (тубільці, бурято-монголи, буряти, якути, тунгузи, китайці, корейці тощо), етнохороніми (гольд, русаки, хохли та ін.).

У авторській мові та мові персонажів твору застосовано різні лексеми на позначення зовнішності героїв, їх віку, рис вдачі, професії, роду занять тощо. Під час аналізу мови роману „Тигролови” І. Багряного на уроці української літератури вчителеві доцільно запропонувати одинадцятикласникам скласти таблицю щодо використання таких слів, наприклад:

Словесникові доцільно зазначити, що для характеристики образів-персонажів роману, відтворення певних подій митець застосовує стилістично забарвлену лексику, що характеризується експресивно-оцінними позитивними й негативними відтінками значень: наприклад, наявні лексеми із суфіксами пестливості („дружок”, „дітки”, „братик”, „Наталка”, „Грицько”, „кашкетики”, „чобітки”, „чортеня”, „кошеня”, „забавка”, „дурненьке”, „душечко”, „котик”, „пузце”, „дружок”, „хустинки”, „бджілки”, „звірок”, „рябок”, „лапки”, „горішок”, „жаринки”, „балакучка”, „злодюжка”, „струмочки”, трішечки”, „швиденько”, „дурашка” та ін.), із суфіксами згрубілості („дідуган”, „здоровенна”, „коляка”, „дівчисько”, „гілляччя”, „височенні”, „тигрище”, „дівко” тощо). Крім того, у деяких випадках, характеризуючи дійових осіб, автор вдається і до застосування метонімії: „тюбетейка”, „френч”, „бас”, „дзвінкий молодий голос”, „спокійний дебелий голос”, „пара очей”, „постать” та ін.

Аналізуючи мову роману „Тигролови” І. Багряного з точку зору її походження, варто зазначити, що основна частина слів — власне українські, проте наявні й лексеми іншомовного походження, серед яких — латинізми („експрес”, „екзальтація”, „континент”, „конструктор”, „колективізатори”, „імперія”, „цивільні”, „екстериторіальний” та ін.), грецизми („ентузіазм”, „еврика”, „коралі”, „метеори”, „фантазія” тощо). Крім того, численними у тексті є запозичення з французької („екзотика”, „контрактовані”, „експансивність”, „партія”, „вальс”, „емалеві”, „мозаїка”, „цивілізація”, „люкс”, „абажури”, „патефон”, „дезертири”, „авантюрники”, „прокурори”, „раціоналізатори”, „диригент”, „репутація”, „аксесуар”), значно менше запозичень з німецької („ландшафт”, „курортники”, „магістраль”, „маршрут”), англійської („комфорт”, „фокстрот”), іспанської („конкістадори”, „ельдорадо”), китайської („женьшень”) мов.

Увагу старшокласників доцільно зосередити на тому, що для відтворення побуту, традицій, звичаїв далекосхідних українців автор роману застосовує церковнослов'янізми: „Адамів гріх”, „Віфлеєм”, „Бог”, „Ангол Божий”, „Ірод”, „Христос”, „Різдво”, „Святвечір”, „Кутя”, „віршівка”, „Іордань”, „Спасівка”, „Юрій Переможець”, „пришестя”, „Микола Чудотворець”, „воскресіння”'тощо.

Слід зазначити, що у тексті роману з метою достовірного зображення тоталітарної радянської дійсності митець використовує кальки, переважно з російської (русизми), наприклад: ,Дальлаг”, „БАМЛАГ”, „Сєвлаг”, „бдітєльность”, „долєсний чекіст”, „следуйте за мной”, „балбєси”, „в чім справа”, „следователь”, „та-варіщ”, „заключоні”, „адставіть пєсні”та ін. Наявні у творі і розмовно-просторічні слова: „халєра”, „маладєц”, „їроплана”, „відкривателі”, „ізменник”, відрядженці”, „балакучка”, „дурашка” тощо.

Чимало лексем у тексті роману „Тигролови” І. Багряного — етнографічні діалектизми, серед яких можна визначити ті, що вказують на природні та кліматичні умови, флору та фауну тайги („гарі” — вигорілі нетрі; „марі” — гірські багна; „сохатий” — лось; „заїздок” — тин через річку; „виповзок” — скинута шкіра полоза; „клоктуша” — японська качка з дивним оперінням; „щитомордник” — отруйна гадюка; „летяга” — летюча білка; „ізюбр” — плямистий олень; „солонці” — солона земля, яку їдять ізюбри; „кішка” — тигр тощо), рід занять далекосхідних українців — мисливство, риболовля („фарт” — везіння, сліпа фортуна; „лижви” — лижі, „самолови” — пастки; „пантовка” — полювання на лося з метою здобути панти; „панти” — нові роги у ізюбра; „пантач” — лось; „партач”

— невправний мисливець; „п'ятнування” — стрілецькі вправи, стрільба в пляму; „тигрятники” — мисливські собаки, що полюють на тигрів; „не слідити” — не залишати слідів; „білкувати” — полювання на білок; „лучити” — ловити рибу та ін.), страви („струганина” — морожене сире м'ясо риби, яке перед їжею стругали ножем), одяг та взуття („ремузи” — шкіряні холоші; „лосині пальчатки” — рукавиці, зшиті з хутра лося; „доха” — верхній одяг із хутра; „ічаги” — взуття із хутра оленя тощо).

Характеризуючи художню мову роману, увагу одинадцятикласників варто звернути і на застосування митцем народнопісенних прийомів тавтології:

„ Та забіліли сніжки...

Забіліли білі... [ 1; 10];

„Мати ж моя пава...

Мати ж моя вишня...” [ 1; 53];

„Ойлетять, летять

три соколи через сад...” [1; 54];

„Ой летять-летять

два соколи через сад...” [ 1; 142].

Слід зазначити, що особливо численними у романі „Тигролови” І.Багряного є фразеологізми, наприклад:

„ніхто не пустив і пари з вуст” [1; 15], „годі точити теревені” [1; 37], „дуба даси” [1; 61], „не витріщай дуже очей” [там само], „сорока на хвості принесла” [1; 76], „ніяк не міг дати ради” [1; 80], „не святі горшки ліплять” [1; 81], „душа втекла в п'яти” [ 1; 84], „як у воду канули” [1; 106], „збитий з пантелику”[1; 108], „аж за живіт береться” [1; 109], „очі на лоба виперло” [там само], „з усіх ніг” [1; 119], „курям насміх” [1; 120], „узяти на кпини”[1; 128], „не лови гав” [1; 130], „сидів, як на гарячому” [1; 146], „душа похолола” [1; 147], „урвавсь терпець” [1; 161], „з тяжким серцем” [1; 166], „до чорта в зуби” [1; 223], „дала серцю волю”[1; 235]. Крім того, мова дійових осіб твору багата на прислів'я („ Бог не без милості, козак не без щастя” [1; 67], „Козакові — козацьке діло” [1; 229]), приказки („На печі від долі не втечеш” [1; 72], „Смерті...і конем не обїдеш” [1; 231]). Наприкінці роману „Тигролови” наявні авторські афоризми „У сміливих завжди щастя є” [1; 72], „Подався без надії догнати”[1; 242], „сміливі завжди мають щастя” [там само], які розкривають ідею твору — утвердження думки про неминучість перемоги добра і правди, про незнищенність інтелектуального і духовного потенціалу українського народу.

Література

1. Багряний І. Тигролови. Морітурі. — К.: Наукова думка, 2000. — 265 с

2. Бандура О. М., Волошина Н. Й. Українська література. 5-11 класи: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання. — Київ: Шкільний світ, 2001. — 160 с.

3. Бахтин М. Вопросы литературы и естетики. — М., 1975.

4. Большая советская энциклопедия: В 30 томах/Гл. ред. А. М. Прохоров. — М., т.2, 1972; т.З, 1970.

5. Галич О. А., Назарець В. М., Васильев Є. М. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. А. Галича. — К.: Либідь, 2001.— 488 с.

6. Глинський І. В. Твоє ім'я — твій друг. — К, 1970. — 224 с.

7. Гринчишин Д. Г., Капелюшний А. О., ПаэякО. М. та ін. Словник труднощів української мови / За ред. С. Я. Єрмолен-ко. — К., 1989. — 336 с.

7. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. — Торонто, 1958.

8. Концепція літературної освіти в Україні (Проект) // Українська мова та література. — 2002. — №11.

9. Культура української мови: Довідник / За ред. В. М. Русанівського. — К.: Либідь, 1990. — 304 с

10. Лингвистический энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. — 685 с.

11. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. — К.: Товариство „Знання”, 1990. — 49 с.

12. Пасічник Є. А. Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах. — К.: Ленвіт, 2000. — 384 с.

13. Плигін А. А. Личностно-ориентированое образование: история и практика. — Москва, 2003. — 432 с.

14. Семенюк Г., Цимбалюк В. Програми для загальноосвітніх шкіл з поглибленим вивченням української літератури, для класів з гуманітарним профілем, гімназій, ліцеїв та коледжів // Українська мова та література. — 2002. — №6.

15. СкрипникЛ. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей: Словник-довідник/За ред. В. М. Русанівського. — К.: Наукова думка, 1996. — 336 с.

16. Словник іншомовних слів /Укл. Пустовіт Л. О. та ін. — К.: Довіра, 2000. — 1018 с.

17. Тлумачний словник української мови / Укл. Ковальова Т. В., Коврига Л. П. — Харків: Синтекс, 2002. — 672 с.

18. Українська література. 5-11 класи: Програма для загальноосвітніх навчальних закладів з українською і російською мовами навчання / Авторський колектив під кер. М. Г. Жулинського / За заг. ред. Р. В. Мовчан. — Ґенеза, 2002. — 136с.