Духовність драматургії Пантелеймона Куліша

Всі публікації стосовно письменника: Микола Куліш

Н. Медвідь,

кандидат філологічних наук

Суми

Проблеми національної духовності нині усе більше стають не лише предметом досліджень в сучасному українському літературознавстві, а й джерелом формування усієї сукупності його національних підстав, ознак і понять. Показовою в цьому плані є, зокрема, робота кафедри української літератури Криворізького педуніверситету. Тут плідно працює науково-дослідна лабораторія „Духовність літератури”. На її базі проведено п'ять Всеукраїнських наукових конференцій, захищено кілька дисертацій, присвячених проблемам духовності вітчизняного та світового письменства, тощо. Відрадно, що в цих працях спостерігається відхід від непродуманого наслідування західних та американських модерних літературознавчих методологій, сліпого схиляння перед їх авторитетами. Натомість маємо усвідомлену необхідність шукати і знаходити власні підходи до розв'язання давно назрілих проблем сучасного українського літературознавства, формування національних його основ. Яскравим прикладом цього є і оцінювана тут праця викладача цієї кафедри С. Ковпік.

Цілісності, завершеності та концептуальності роботі надає продумана її структура. Спочатку дослідниця розглядає питання формування та інтерпретації змісту категорії „духовність”, далі вона висвітлює духовні пошуки П. Куліша, його світоглядні спрямування, їхнє втілення у творчості періоду „духовного прозріння” та „часу духовної зрілості”. За того у монографії здійснюється усебічний аналіз таких понять, як „дух”, „духовність”, категорій „добро” і „зло”, сутність яких розглядається від найдавніших часів („Повчання Птахотепа”, „Рігведа”, „Авеста” і т. д.) до значно пізніших, включаючи і нашу сучасність (К. Сакович, Г. Сковорода, Д. Дідро, І. Кант, Г. Гегель, І. Дзюба, Г. Штоньтаін.). Ці поняття визначаються як основоположні для розуміння духовності літератури. На цих підставах авторка виробила власну сукупність основоположних підстав дослідження даної проблеми.

Спираючись на уявлення й поняття про „дух”, „духовність” у міфологічних та власне релігійних писаннях, у таких галузях науки, як філософія, психологія і т. д., С. Ковпік визначила „дух” як спрямованість слів, дій і діяльності людини в навколишньому світі на добро чи на зло, а „духовність” — як спрямованість внутрішнього світу й діяльності людини в навколишньому світі або самого способу її існування на принципах добро- чи злотворення. Важливим є й те, що в дослідженні чи не вперше в українському літературознавстві вчення українських філософів, психологів, націологів про „дух”, „духовність” розглядається як рівноправна складова світової філо-софської та літературно-естетичної думки. А це дало підстави й українську літературу в цілому розглядати як складову світового літературного поступування.

Виходячи з цього, С. Ковпік своє дослідження вибудовує на основі українських національних духовних цінностей, які, безперечно, найбільш повно й глибоко виражають природу духовності драматургії П. Куліша. Поклавши в основу українську національну духовність, виходячи з власних основоположних підстав, дослідниця виділяє два періоди становлення й розвитку духовності драматургії П. Куліша. За того вона виходить не з хронологічних меж, а з особливостей становлення духовності драматурга.

Так, С Ковпік зауважує, що П. Куліш досить тривалий час формував свої уявлення й поняття про душу людини взагалі, про дух і духовність українського народу. Ось чому він взявся до написання драматургічних творів аж у 1860 р., коли вже був зрілим поетом і прозаїком. Саме з цього часу, на думку дослідниці, починаються перші духовні сходинки драматичних пошуків П. Куліша, а отже, й перший період становлення та розвитку духовності його драматургії („етап духовного прозріння”). Цілком слушно С. Ковпік зауважує, що цілих двадцять три роки (1860—1883) роботи П. Куліша-драматурга над творами малих жанрів пройшли під знаком „чіткого визначення добро- чи злотворення функціонерів історії українського й інших народів” (С. 163), що було суголосне його поглядам як інтелігента-гуманіста і правдошукача, який бачив у кожному задумі та вчинкові людини добро- чи злотворчі установки й ознаки. Саме тому у цих творах П. Куліш, на думку дослідниці, створив такі сцени й ситуації, у яких дійові особи, як-то Омелько, Мирон („Мальована Гайдамащина”), На-гай Сипко, Пригара („Нагай”) та ін. виявляли внутрішній світ і характер спрямованості їхніх намірів і діянь у навколишньому світі на добро- чи злотворення. Більше того, як зауважує дослідниця, вже в творах першого періоду („Козацька й панська розмова на тому світі...”, „Мальована Гайдамащина”, „Нагай” та ін.) П. Куліш не тільки чітко окреслив духовність окремої особистості, а й добро — чи зло-творчу спрямованість намірів цілих соціумів і націй, наголошував на духовності чи антидуховності тих особистостей, які ставали ініціаторами й носіями добротворчих та злотворчих ідей. Так, стоячи на позиції „рафінованого” правдошукача, П. Куліш у поему „Мальована Гайдамащина” включає монолог-роздум дев'яностолітнього козака про стан України періоду Руїни, з якого випливає думка про правильність діянь Б. Хмельницького, Нагая, Палія, Дорошенка, які вигнали з країни ляхів, польських панів, відстояли V-/ православну віру, єдину й незалежну Україну. І хоча характери вищезгаданих фігурантів національної історії ще в поемі чітко не означені, все ж цей роздум, як і весь твір, засвідчив постановку автором вагомо-визначальних добротворчих мотивів їхньої діяльності.

У поемі „Нагай”, демонструючи постійну зміну масштабів мислення й діяння астронома Нагая, національного перекотиполя, драматург спрямовує його думки, слова, дії або на добротворення (поодинокі випадки), або на злотворення (переважно від власної образи й біди). І хоча в душі супротивного героя й пробуджується бажання не робити зла, все ж стати високодуховною, самовідданою в ім'я добротворення особистістю він не може, чим і засвідчується думка про перемогу особистісного над загальнонаціональним, що підлягає авторському осуду.

Аналізуючи духовні пошуки П. Куліша другого етапу (1883—1885 pp. — „час духовної зрілості”), С Ковпік не тільки вказує на чітке розмежування добро- і злотворчих установок персонажів драматургічних творів митця, а й виводить залежність від них певних мотивів, думок, дій, становлення характерів дійових осіб загалом. Так, говорячи про Дмитра Байду (п'єса „Байда, князь Вишневецький”), дослідниця слушно зауважує, що драматург спочатку наголошує на відданості героя Богові, пошануванні ним побратимів, правдошуканні, толерантності у ставленні до суперників, готовності до самопожертви в ім'я високого торжества добра. Такі життєві спрямування допомагають героєві зробити багато добрих справ — примирень, застережень для ворогів, запобігти невідворотним покаранням організаторів грабіжницьких походів тощо. А здоровий погляд мудрого полководця Сагайдашного („Петро Сагайдашний”) на визвольну війну, його благородні задуми, наміри, плани, спрямовані на добро народу й України, визнання всіх своїх провин і гріхів сприймаються як оцінка драматургом і дослідницею душевних позицій і сил героя і разом із тим як вияв його й автора твору духовної зрілості.

Отже, якщо у ранніх творах П. Куліша поданий лише опис добро- чи злотворця, то в пізніших — показано динаміку формування й становлення добро- і злотворення. Цей процес духовної еволюції самого драматурга, його персонажів С. Ковпік простежує в монографії.

Поділ творчості на періоди в межах становлення духовності заслуговує на увагу ще й тому, що він закорінений у стихію усної народної творчості, насамперед казок, дум, легенд, переказів, і відображає становлення літературно-естетичних, філософських поглядів П. Куліша, його творчої особистості. Скажімо, духовну неоднозначність основних подій п'єси „Байда, князь Вишневецький” автор монографії виводить, з одного боку, з легендарного прізвиська „Байда”, що стало втіленням волелюбного патріотизму козаків і їхньої душевної щедрості та одухотвореної боротьби за справедливість, а з іншого — з фольклорної основи образу князя Вишневецького — надто гоноровитого, який доклав рук до нищення козацтва. Отже, як стверджує С. Ковпік, П. Куліш уже в назві п'єси поєднав високий і волелюбний дух козацтва з тими якостями характеру і вдачі, що для українців ніколи не були властивими. Відповідне поєднання авторка дослідження простежує також у внутрішньому світі героя, стверджуючи, що Байда, реалізовуючи всі свої високі й світлі задуми та плани, не завжди творив добро. Подібна орієнтація героїв на добро- і злотворення простежується й в інших п'єсах „Драмованої трилогії”. Скажімо, характеризуючи Северина Наливайка у драмі „Цар Наливай”, дослідниця вказує не лише на його позитивні якості, а й засвідчує помітну жорстокість героя, виявлену в ході помсти за кривди, заподіяні його родині й народові України. І хоча стає зрозумілим, що за умов гніту інші установки героя ставали неможливими, все ж вони не виправдовують його, бо йдуть урозріз із високими моральними принципами та ідеалами, до яких прагне Наливай. Прикметно, що таку неоднозначність образу С Ковпік доповнює характеристикою інших персонажів твору. Тим самим вона стверджує, що не всі „низи” були добротворцями й не всі „пани” — зло-творцями, що й стало, з одного боку, рішучим відходом від радянських принципів потрактування образів, а з іншого — засвідчило глибокі знання дослідницею природи української нації, й психології, моралі, етики. Такий підхід відкрив перед С. Ковпік широкі можливості для розкриття на цій основі особливостей становлення національної картини світу у драматургії П. Куліша. Докладно проаналізувавши „Драмовану трилогію”, С. Ковпік довела, що у кожному наступному творі увага драматурга до духовності персонажів постійно посилювалася, а добро- чи зло-творчі установки ставали визначальними при оцінці їхніх дій.

Разом з тим, на нашу думку, у роботі варто було б проаналізувати драматургію у контексті духовності усієї творчості П. Куліша та тогочасного літературного розвитку і на цій основі визначити його місце та значення в літературі XIX ст. Сукупність поглядів дослідниці на становлення духовності драматургії письменника суттєво поглибило б розв'язання цієї проблеми у взаємозв'язку з такими виявами духовності як „прекрасне”, „потворне”, „драматичне”, „трагічне” тощо, діалектики їх становлення і становлення філософічності художнього мислення П. Куліша.

Шкода, що поза її увагою залишились і деякі праці ряду учених, які мають прямий стосунок до розв'язуваних у монографії проблем (Д. Донцов „Дух нашої давнини”, Ю. Липа „Призначення України”, О. Гринів „Українська націологія” та інші).

Монографія С. Ковпік „Духовність драматургії Пантелеймона Куліша” — новаторське дослідження. Поклавши в основу праці національні духовні цінності, її авторка розробила і здійснила у практиці літературознавчого аналізу свою сукупність основоположних підстав, завдяки чому їй вдалось щасливо уникнути псевдонауковості, подати яскраву картину національного буття, а отже, і визначити грані національної ідейно-тематичної та художньо-естетичної самобутності драматургії П. Куліша.

Основні положення і висновки цієї праці переконливо засвідчують, що й академічному літературознавству конче необхідно орієнтуватися на такого роду праці викладачів вищих навчальних закладів, надто ж коли йдеться про формування сукупності національних основоположних підстав нової „Історії української літератури”.