Всі публікації щодо:
Черемшина Марко

Народнопоетична основа художньої мови новели Марка Черемшини „Туга”

О. Медведева,

здобувач кафедри

Дніпропетровського національного університету

Я виріс серед співанок, казок та сопілок, вдихав їх в себе і видихав ними.

М. Черемшина

Про вплив на творчість Марка Черемшини народнопоетичної традиції неодноразово згадують дослідники. Так, В. Лесин у статті „Письменник-реаліст” відзначає, що „Марко Черемшина написав небагато оповідань, але вони мають велике пізнавальне і мистецьке значення. Ці оповідання органічно виросли на багатющому ґрунті уснопоетичної народної творчості” [4; 74].

Аналізуючи фольклорну основу циклу новел „Пара-сочка”, О. Гнідан пише, що М. Черемшина „використав мотиви ліричних пісень, їхню образність, символіку. Не втрачаючи почуття міри і поетичного такту, він вводив у текст окремих новел уривки народних пісень, поглиблюючи цим емоційність творів, робив їх подібними до ліричних сюжетних поезій” [1; 74].

М. Грицюта теж відзначає зв'язок творчості письменника з фольклором: „На ідейно-художньому оформленні сюжетів, підказаних письменникові самим життям, найбільш виразно позначився вплив фольклору, творів Шевченка, Франка, Стефаника. Треба сказати, що вплив фольклору відбився не лише на національному, локальному колориті творів М. Черемшини, а й на його письменницькому „я”. Завдяки творчому використанню фольклору М. Черемшина став письменником, який має своє індивідуальне обличчя, став класиком. Інтонація його творів — це інтонація голосінь, думок, коломийок, казок, колядок. Дружина письменника Н. Семанюк у своїх спогадах зазначає, що М. Черемшина і Стефаник „дуже часто... торкалися фольклорних питань. Черемшина все твердив, що без фольклорних придбань писати не може!” [2; 81].

Таким чином, у поданій статті проаналізуємо художню мову новели М. Черемшини „Туга” з погляду використання автором фольклорного матеріалу та виявимо ті художні засоби, що являють собою основу оригінального стилю письменника. (Цю новелу, на нашу думку, можна використати на уроках з української літератури в старших класах при повторенні тем з теорії літератури).

Найвживанішим художнім засобом у новелі є епітет. Причому варто відзначити, що автор часто використовує епітети фольклорного походження чи їх варіації. Ф.Жилко з цього приводу відзначає: „Здебільшого в новелах Черемшини зустрічаються епітети, що своїм походженням є або звичайні ніби цитації з фольклору, або кальки з фольклорних епітетів, або створені в залежності від останніх. Саме в умінні виявляти і розвивати нове в фольклорному епітеті позначилась особлива оригінальність” [3; 22].

Наприклад, бистра річка, широкий лан, біла хмарка, сорочка біла, сизі орли, чорна грива.

„Може, десь далеко, на чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі на бистрій річці, хоть на широкім лані?” [5; 186].

„Полина облаками ти, біла хмарко, мого милого шукаючи!” [5; 186].

„... то скажіть йому, що сльозами поливаю полотенце йому на рантухову сорочку білу” [5; 186].

„Куди гляну, самі цвіти, то червоні, гей луна, то сині, гей того небо, що по нім сизі орли літали” [5; 187].

„А як я коня заскочила та й чорну гриву заплела заплітками, то він присягався, що не на війну, але на весілля їде” [5; 186].

Важливо, що на основі фольклорних епітетів автор створює власні оригінальні тропи, надаючи їм народнопоетичного забарвлення: солодкий погляд, усміх парубоцький, віддих любий, щонайтихіше слово.

„Наверни наперед мене його солодкий погляд з-під брів лискучих! Принеси з його личка той усміх парубоцький, присунь легеньким леготом його віддих любий!” [5; 186].

„Шепни мені ти, довгий лісовий шуме, за мого Юрійка хоть одно, щонайтихіше слово!” [5; 186].

Епітетами Черемшина не стільки індивідуалізує чи конкретизує описуване, скільки надає певного емоційного забарвлення. Створює підкреслено емоційний фон, що завжди пов'язаний з певним підтекстовим забарвленням. На думку Ф. Жилко, „у М. Черемшини своєрідне поетичне видіння світу, а одним з важливих засобів відтворення цього видіння, яке найбільше виявляється у підтекстах його новел, є епітети” [3; 22].

Поряд з епітетом, часто вживаним словеснообразним засобом є порівняння. Причому оригінальністю авторських порівняльних зворотів є використання в їх структурі епітетів.

„А за ним хлопці сама охота, самі молодці, легені грешні, як ліс молоденький” [5; 186].

„ Так як увесні летів здалека до мене на білім коні, як кремінь білий” [5; 188].

Часом автор використовує по декілька порівняльних зворотів до одного означуваного слова, утворюючи таким чином ампліфікацію:

„А село каже: то наша сила, наша надія, то наші стрільці, а напередовець — як божа днинка, як сонце в жнивка” [5; 186].

Інколи в таких структурах автор використовує на-ростаючі порівняння (кожне наступне є більшим за своєю граматичною структурою, тобто складається з більшої кількості слів). Це створює ефект нагнітання емоцій, драматизації подій:

„І відлетіли, як орли сиві, як вітер з гаю, як піна бистрої ріки” [5; 186].

Порівняльні звороти приєднуються не лише часткою як, але й її діалектним варіантом (згадаймо, що мову творів М. Черемшини відносимо до гуцульських діалектів) — гей.

„Куди гляну, самі цвіти, то червоні, гей луна, то сині, гей тото небо, що по нім сизі орли літали” [5; 187].

Метафори у новелі Черемшини, які здебільшого походять від персоніфікації природи, що для ліричного наснаження творів. Саме за допомогою метафор письменник персоніфікує природу, і все навколо відповідно до подій у житті людському настроюється теж на певний лад.

Героїня твору чекає повернення з війни свого коханого, і все довкола: і смерічка, й берізка, й ліщина, трави й гори — все в очікуванні його повернення.

„Йде попід смеречину, а смеречина здалека моргає на мене.

Йде попід березину, а березина хап за бинду на кресані та й кресаню д'горі.

А ліщина лягає навперед него та й грається кидки.

А бистрєць то підглядає та й бігом до мене: твій милий іде!

Трави клоняться і стеляться йому під ноги.

Радуйтеся, гори-долини, мій милий іде!” [Ъ\ 187].

Саме персоніфіковані сили навколишньої природи розраджують тугу героїні, вони стають невід'ємною частиною людського життя, гармонізуючи стосунки людини й світу:

„А зимарка каже: нема кому крізь віконце загомоніти, нема кому полонину розвеселити!

А дощик дрібно намовляє: надівайся миленького кожної години.

Кажу я до ліщини: зроди горішки для моего Юри на колядочку!

А до явора крислатого: тримай холод для миленького!

А до кедрини: цвіти, голубко, на весіллячко!” [5; 187].

Така увага письменника до навколишньої природи, її поетизація, а також співвіднесення світу природи і життя людей втілює авторську ідею гармонії космосу, гармонійного співіснування людини і світу.

„А він схопився у стременах срібних та й каже: „Всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки”

Та й душив мене, обіймаючи.

Ввесь ліс замаївся, всі трави позацвітали, вся птаха розщебеталася, всі води розігралися, всі гори порозштрикалися” [5; 186].

Та не лише тропи надають новелі фольклорного забарвлення, а й народнопісенна ритміка, створена за допомогою різноманітних стилістичних фігур. Вони надають прозовому твору мелодійності та поетичності.

Досить часто автор використовує такий характерний для усної народної творчості засіб, як анафору (єдинопочаток). В новелі нараховуємо сім таких структур:

„Де рушниці назад плечей?

Де легкий хід парубоцький?

Де усміх саду увесні?

Де погляд ясної днинки?

Де запах меду?..” [5; 187].

А верх нього орли впали!

А як вони в село впали, то гаддя крильми збило і над селом хмарою заклекотіло та й присни душі в село закликало.

А село здригається та й сонечка визирає, аби вийшло з божого ока та й аби тоті хмари розігнало. Аби над селом небо сійнуло. Аби навернулися золоті дуги, яснії мечі” [5; 188].

Така анафора надає мові твору ритмічності. Особливо у випадку, коли вона поєднується з епіфорою (єдинозакінченням):

А ягідки з-під листочків не перечуть, ні!

А сині голуби не лопочуть, ні!

А вгадлива папороть не радіє, ні! [5; 187].

Ще один засіб, який надає мові твору ритмічності та мелодійності, — це полісиндетон (багатосполучниковість):

„Піду д маржині в полонинку та й визираю та виглядаю, а його нема. Коровки пізнають мій страждунок та й мукають, аби милий відозвався, а овечки блеють та й у травах афини показують” [5; 187].

Характерна для новели й така стилістична фігура, часто вживана в народних піснях, як риторичні звертання і запитання. Героїня звертається до сил природи з проханням розшукати її милого і повідомити, чи ще живий він:

„Скажи мені, сонечко, ти боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?

Шепни мені ти, довгий лісовий шуме, за мого Юрійка хоть одно, щонайтихіше слово!

Полинь облаками ти, біла хмарко, мого милого шукаючи!” [5; 186].

Зустрічаємо в новелі й такий фольклорний засіб, як паралелізм, який слугує все тому ж авторському надзавданню — ствердити нерозривний зв'язок людини та природи:

„Не всяка птаха, Марічко-чічко, з вирею повертає!

Не всіх стрільців Україна додому повідсилає!

На всі перстінці поміняються!

Не всі напередовці повертаються!” [5; 187-188].

Ще один стилістичний прийом, що сприяє ритмізації мови новели і полягає у нагромадженні однорідних мовних засобів, — ампліфікація:

„Нічо не скину та й не покину. Хоть най зівяну, згорю у тузі, не розлучуся, не розминуся, не

розійдуся з напередовцем, стрільцем відважним, ні з його слідом на полонині, на крутих плаях, на строминах, на перехрестях, на переходах, далеких полях...” [5; 188].

„Яснії мечі в стрілецьких руках, золоті дуги в стрілецьких бровах, ярії рожі в стрілецьких ніжках, яснії зорі над головами, а присні душі аби пощезали пріч за ріками, за горами, за синім морем” [5; 188].

Така своєрідна і пісенна ритміко-інтонаційна основа новели, яку народна пісня збагатила звуковою організацією мови, інструментовкою, поетичними повторами і навіть внутрішніми римами:

„Ти, донько, пережурися, та й перемінися, та й розвеселися!” [5; 188].

„Хоть най зів'яну, згорю у тузі, не розлучуся, не розминуся, не розійдуся” [5; 188].

Таким чином, використовуючи фольклорні засоби (такі, як епітети, порівняння, метафори, різноманітні стилістичні фігури — риторичні запитання і звертання, анафору й епіфору, полісиндетон, паралелізм, навіть внутрішню риму), мелодику й ритміку народної пісні, Марко Черемшина створив у ліричному ключі оригінальний і самобутній твір, який, безсумнівно, можна вважати перлиною української літератури.

Бібліографічні посилання

1. Гнідан О. Фольклорна основа циклу новел „Парасочка” М. Черемшини // Радянське літературознавство. — 1971. — № 12.— С 74— 78.

2. Грицюта М. М.Черемшина // Література в школі. — 1957.- №3.— С 80- 82.

3. Жилко Ф. Мова новел М.Черемшини // Українська мова в школі. — 1954. — № 6. — С 20 — 32.

4. Лесин В. Письменник— реаліст//Жовтень. — 1954.— №6.— С 74— 78.

5. Черемшина М. Твори. — К., 1989.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.