ДОРОСЛІ КАПОСТІ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ - Іван Андрусяк про дитячу літературу - Стаття з Української літератури - критика

Всі публікації стосовно письменника: Андрусяк Іван

У моїй практиці видавничого редактора була ціла низка епізодів, у реальність яких годі й повірити. Направду, якби це не траплялося на моїх очах, а просто хтось би мені про нього розказував, то я б іще сто разів подумав, чи мене, бува, не розігрують… Бо вся справа в тому, що працюю я майже винятково з текстами для дітей – а це справа напрочуд тонка, сюди з ломом не попреш і лобом стінку не проламаєш. Нашкодити тут дуже просто, а ось виправити шкоду не завжди вдається й через покоління…

Одного разу у видавництво „Грані-Т”, де я зараз працюю, принесла свій рукопис молода невідома авторка. Ясна річ, це зовсім не дивина – останнім часом „творча юнь” напрочуд активна, мало не щотижня ми отримуємо нові рукописи, і це прекрасно, бо нерідко молоді люди, які ще й з власного дитинства не вповні вийшли, значно краще розуміють, чим живе сучасна дитина і як її по-справжньому зацікавити. Прикладів довго шукати не треба: Тетяна Щербаченко з її веселою і по-доброму „шкідницькою” розповіддю про те, „Як Даринка світ рятувала”; Галина Павлишин, яка своєю „Унікальною картоплиною” довела, що жанр інтелектуальної казки для сучасних дітей актуальний як ніколи, а персонажами дитячого тексту можуть бути щонайхимерніші, ба навіть відверто парадоксальні речі й предмети, які нас оточують; Інна Волосевич, яка зуміла оповісти „Про хлопчика” не просто хвацько, а направду злободенно, зіткнувши свого героя з цілою низкою викликів, з якими щодня, виходячи з дому, стикаються сучасні маленькі хлопчики; Катерина Паньо, яка відправила маленького Лулуку в пошуках „Сонечка для мами Лу” в дивовижний світ химерій і алегорій… Направду, балачки про те, що повною мірою сучасної української літератури для дітей немає, суттєво перебільшені!

Проте нині я хочу розповісти не про ці книжки (які, певен, подарують неабияку насолоду вам і вашим дітям), а про рукопис, який НІКОЛИ не побачить світу в нашому видавництві. І не лише в нашому, а й у жодному іншому порядному видавництві, де ще не всі втратили голову від довколишнього ґламуру, яким відверто зомбують нас екрани телевізорів, усеможлива реклама і шпальти модних видань.

Однак проблема в тому, що порядних дитячих видавництв насправді в нас дуже небагато – особисто мені пальців двох рук цілком вистачить для того, аби їх перелічити. Тому я не можу й близько ґарантувати, що одного разу ви не придбаєте для своєї дитини барвисто оформлену гарненьку книжечку, в якій вестиметься спершу доволі мила й приємна розповідь про…

…маленьку чарівну дівчинку-метелика, яка пурхає собі у своїх наївних „дитсадківских” справах із квіточки на квіточку, ласує солоденьким нектаром, милується своїм відображенням у крапельці води, – одне слово, розчулює. Такий собі метелик-моделька, яким направду щиро милуєшся – точнісінько так само, як щасливі батьки милуються своєю трьох-п’ятилітньою донечкою, яка в білесенькому бальному платтячку танцює на новорічному „балу” в дитячому садочку… Якщо ви не бачили очі таких батьків, то ви, їй-Богу, багато втратили в своєму житті! А якщо досі не пережили це самі, то мусите обов’язково пережити – бо тоді втратите ще більше!

Одне слово, все в тому рукописі було прекрасне – та лише доти, доки перед оцією милою дівчинкою-метеликом не постали перші „житейські” проблеми. Зокрема, така: чи етично їй виходити на сцену повністю роздягненою, чи краще буде трішки прикритися?!

…Що було далі в тому рукописі, – себто, з якими ще проблемами стикалася бідолашна метеликова героїня, – я не знаю. Бо далі я оце просто не читав – не було сенсу! Бодай тому, що в моїй практиці роботи видавничого редактора бувало всяке. Навіть таке бувало, що один добре відомий „дорослий” письменник, пробуючи свої сили в дитячій літературі, змушував маленьку героїню… засунути два пальчики в розетку, аби потрапити в дивовижний електричний світ і погратися з дивовижними електричними звірятками! Ну, але там це принаймні можна було виправити без шкоди для здоров’я не лише героїні, а й читачів. Дурість, якою б вона не була, до виправлення надається. А ось психіка – ні. Якщо авторка на психічному рівні допускає вихід на сцену своєї маленької героїні (незважаючи на те, метелик вона, чи ворона, чи шматок кізяка, чи що завгодно) голою – то це означає ніщо інше, як те, що вона допускає подібне і стосовно… власної дитини? Чи, може, одне залишається для себе, а інше випускається на „публіку, яка схаває все”? Ну, ви вже збагнули, до чого я веду – старенького дядечка Фройда мало хто читав, але всі про нього начувані краще за психоаналітиків. Та й борделі треба кимось поповнювати – аякже, бізнес! Так що це майже ідеальна річ: виховувати майбутніх працівниць „будинків під червоними ліхтарями” ще змалечку – від першої, так би мовити, книжечки…

…Останнім часом у середовищі письменників, критиків і видавців чимало розмов про те, що нам конче потрібна у всіх сенсах сучасна дитяча література. Себто, така, яка зображає не старосвітський, з його неодмінними „зайчиками-білочками”, а нинішній, постіндустріальний триб життя. Не перечу – потрібна. Але якщо ця література заводитиме наших дітей у „дбайливо” розставлені на кожному кроці пастки цього сучасного трибу – то краще б її не було. „Зайчики з білочками” вічні – принаймні вони нікому ще не зламали життя…