Матеріали для Нової української школи 1 клас - планування, розробки уроків, дидактичні та методичні матеріали, підручники та зошити

Стаття Андрусяк Іван
Літпроцесія за Іваном Андрусяком

Євген Баран

________________________________

Звичайно, добре, що з'являються збірники літературно-критичних матеріалів, головним предметом розгляду яких є літературні 90-і. Чим більше суб'єктивних прочитань, тим ближче до витворення об'єктивно-реальної картини. "Літпроцесію" Івана Андрусяка, одного із чільних представників покоління дев'яностих (а за анотацією із Іванової поетичної збірки "Сад перелітний": "цей талант - чи не єдина гарантія для покоління і для вчених мужів" - цю сумнівну анотаційну крайність залишаємо на совісті редактора збірки Ігоря Римарука), у цьому контексті треба сприймати позитивно. В жодному разі не перебільшувати значення її появи, зрештою, сам Андрусяк говорить про це у передньому олові: "ця книжка не претендує на концептуальність, охопність, вичерпність, ані взагалі на що-небудь подібне. Вона - всього лише результат моєї кількохрічної співпраці з низкою періодичних видань в якості рецензента". Однак, применшувати цієї книжки теж не можна, виходячи із бажання окремих літературних кіл зробити з Івана (він скромно не відпирається) постфактум лідера покоління дев'яностих чи навіть більше - зробити з нього єдине виправдання існування покоління дев'яностих. Знаючи твердий Іванів характер, впевнений, що "важку шапку Мономаха" він не тільки витримає, але й прибавить...

Тепер щодо самої книжки. Вона поділена на чотири розділи. У першому знаходимо відгуки Андрусяка на твори літераторів його покоління (В. Махно, Т. Девдюк, М. Кіяновська, А. Бондар, Н. Федорак, С. Процюк, С. Жадан, О. Соловей та ін.); другий розділ - відгуки на твори літераторів старшого покоління, чиї книги з'явилися у 90-х: (Ю. Покальчук, Г. Штонь, Г. Гусейнов, В. Яворівський, В. Яворський, Є. Кононенко, Т. Федюк, Л. Герасимчук); третій розділ - відгуки на книги літературознавчого характер (Л. Ушкалов, М. Коцюбинська, Л. Курбас, Ю. Луцький); четвертий - твори письменників, яких можна занести до набутків класичних (В. Гомбрович, Л. Полтава, Р. Іваничук, Б. Олійник, В. Голобородько, Т. Мельничук).

Закономірним є те, ще найбільшим є розділ, присвячений літераторам з покоління 90-х. Він міг бути ще більший, бо цей розділ є, як жоден з інших, найбільш вибраним. Сюди І. Андрусяк міг би включити свої ранні (й непогані) рецензії на збірки Т. Девдюка, С. Процюка, Р. Скиби, В. Неборака (надрукована у "Слово й Час" під псевдонімом Олексій Регеза) та ін.

Однак у цьому розділі Андрусяк вибирав відгуки не тільки за принципом "кращий-гірший", але й враховуючи кон'юнктуру тих літературних кіл, з яких він би не хотів "випасти". Я не говорю про такі критичні матеріали, як "Обіцянка чи погроза?" чи "Князювання навиворіт". Роман Трифонов чи Ірина Л. (до речі, у "Молодій нації", ч. 12 за І999 р., Андрусяк не рахувався з етичними міркуваннями й назвав прізвище івано-франківської поетки Ірини Лембрик) - це ті постаті, на яких Андрусяк міг показати свою літературну принциповість. Тоді як Андрій Бондар, Ростислав Мельників чи Анатолій Дністровий - принцип кон'юнктурної дружби зобов'язує - у Андрусяка постаті майже "знакові", хоча рівень їхніх творів не надто вищий за попередніх. Крім того, у матеріалі про А. Бондаря Андрусяк займається свідомою чи несвідомою профанацією читача. Він вказує, що згаданий матеріал передрукований із "Молодої нації", 1999, ч. І2. Це значить, що матеріал передруковано без змін, без пізніших поправок і доповнень. Стосується моя заувага одного абзацу, який процитую за книгою Андрусяка й першоджерелом. У Андрусяка: "А розмова про покоління дев'яностих таки назріла - і не лише на рівні епатажних журналістських оглядів Михайла Бриниха, дебільних "умозаключеній" графомана Єшкілєва, менторських повчань закостенілого в спілчанському соцреалізмі (чи нацреалізмі - яка в дідька різниця) Євгена Барана, але й в контексті пильного, хоч і не позбавленого епатажу, "відстежування дійства", як це вдається хіба Ігореві Бондарю-Терещенку, а головне - на рівні серйозного наукового дискурсу, де наразі поза конкуренцією статті Ірини Старовойт і Анни Білої" (с.І9). У "Молодій нації": "Щоправда, якщо ви мені покажете критика, здатного говорити про нову поезію хоч би на такому ж рівні, на якому написані ці тексти, то я здивуюсь не менше. Хіба що Євген Баран, але все одно він місцями занадто заангажований, і йому досі не вдається вийти за межі рецензії. А розмова про покоління дев'яностих назріла не лише на рівні епатажних журналістських оглядів Михайла Бриниха, а й на рівні літературознавчому" (с.34).

Автор має право змінювати оцінку під впливом тих чи інших чинників (об'єктивного чи суб'єктивного характеру), але не має права вводити в оману читача. Хоча І. Андрусяк не літературознавець, а його знання класичної української літератури, як у багатьох яскравих творчих особистостей, доволі поверхове. Інакше б він перевірив, що цитата, яку він взяв за основу розмови про щоденники В. Гомбровича звучить у І. Франка так: "...не люблю її // 3 надмірної любови" (вірш "Сідоглавому"), в Андрусяка: "з великої...".

Так само і щодо претензій, що літературні дев'яності не здобулися на літературознавче прочитання. На моє глибоке переконання літературознавчий розгляд можливий, коли предмет дослідження завершений, певною мірою статичний. Дисертаційне ж дослідження І. Старовойт звичайно має певний науковий інтерес, але воно з розряду необов'язкових. Наступні дослідники літератури 90-х мало що візьмуть із цієї роботи, крім окремого фактажу, і то досить суб'єктивно підібраного. Щодо статей Анни Білої, то її метода хибує на те, що вона з однаковим науковим підходом розглядає як оригінальні літературні з'яви, так і вторинні (епігонські). Хоча, звичайно, у Білої літературознавчий інструментарій значно глибший і цінніший.

Такі моменти потрібно знати і розуміти відповідальність перед інформацією, якою ти заповнюєш культурний простір. Нехай я буду нудним "ментором", але це своєрідна "табличка множення" для початкуючого літературознавця.

Один із недоліків багатьох рецензентів (не уникав цього недоліку і я) - відсутність аналізу з розставлянням акцентів (позитивного чи негативного плану). У Андрусяка важко зрозуміти позитиви творчого методу того чи іншого автора (Ю. Покальчука чи Г. Штоня, В. Яворівського чи В. Яворського та ін.), бо принцип Андрусякової оцінки - журналістський, досить часто епатажний (той самий, що і в Бриниха, якого Андрусяк критикує). Огляд літературознавчих праць у Андрусяка не витримує критики: він дилетантський, а тому необов'язковий. Єдиний позитив - у популяризації справді якісних літературознавчих робіт. Тут би Андрусякові здався досвід "махрового графомана" Єшкілєва, якого він так не любить. Андрусяк допускається найприкрішої помилки рецензента (сиріч початківця-літературознавця): якщо той чи інший автор не вписується в кон'юнктуру його літературного простору, він по-чапаєвськи "рубає голови", не думаючи, що й досвід опонента може бути позитивним, принаймні мати раціональне зерно.

Цікаві й обґрунтовані оцінки знаходимо в Андрусяка при розгляді творів Леоніда Полтави, Романа Іваничука, Бориса Олійника, Василя Голобородька, Тараса Мельничука. Останні два есеї про Т. Мельничука сповнені внутрішньої любови і поваги до цієї геніально-трагічної постаті. Якби цей принцип зберігався І. Андрусяком у всіх матеріалах книги, виграла б не тільки сама книга, але й читач. Бо останній сьогодні найменше потребує псевдолітературних дріб'язкових протистоянь, а неупередженої, талановитої інтерпретації й популяризації творів української літератури. А що такі є, свідчить, попри всі крайності поцінування, книга І. Андрусяка "Літпроцесія".

Березень 2002 р.


загрузка...
загрузка...