ІВАН ФРАНКО

ІВАН ФРАНКО

ІВАН ФРАНКО

„До відважних світ належить...”

Ви вже мандрували в 5-му класі стежками дитинства Івана Франка, сміялися над пригодами хитромудрого Фарбованого Лиса. А сьогоднішня наша розмова про творчість цього письменника - ніби приємна зустріч зі старим добрим другом. Адже перед вами - нова сторінка його життя і творчості, новий прекрасний твір про...

Навіщо ми знову звертаємося до життєпису людини, яка на довгі роки визначила шляхи розвитку нашої літератури і взагалі українського мистецтва? А послухаймо самого Івана Яковича: „Майже всі мої писання (...) напоєні, так сказати, кров'ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами, усі вони є частина моєї біографії”. Тому ми й відкриваємо нові сторінки його життя і творчості, аби кожне нове покоління читачів знаходило у них відповіді на одвічні питання.

Пам'ятаєте, хлопчиною І. Франко був допитливим і непосидючим, і часом цілими днями пропадав у кузні батька-коваля. Де ж би ще він наслухався тих „веселих та сумних оповідань”, які зранку до пізнього вечора, мов струмок, жебоніли у батьковім „царстві вогню й заліза” і які глибоко западали в його дитячу душу? І саме там сформувався і постав перед людьми „...невеликий, хоч сильний мужчина. Високе чоло, сірі, трохи холодні очі, енергійно зачернена* борода. Рудувате волосся непокірно пнеться, вуси стирчать. Скромно одягнений, тихий і непомітний, поки мовчить. А заговорить, - і вас здивує, як ця невисока фігура росте й росте перед вами, мов у казці. Вам стане тепло й ясно од світла його очей, а його мова здається не словом, а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри. Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою”. Так змалював Івана Франка один із визнаних класиків нашої літератури Михайло Коцюбинський.

На жаль, щасливе дитинство письменника тривало недовго - рано пішов з життя батько, мало пестила улюбленця й мама, чиї пісні, згадував І. Франко, були „красою единою бідного мого тяжкого життя”. Коли він дізнався, що неня помирає в Нагуєвичах, біг усю дорогу від Дрогобича до свого рідного села, просидів біля ліжка цілу ніч, а на ранок назавжди попрощався з найдорожчою у житті людиною, залишившись на світі круглим сиротою.

Роки в Дрогобицькій гімназії були добою справжнього змужніння. Презирливе ставлення однокласників до себе й сидіння на найгіршій „ослячій лаві” (такою зазвичай була доля більшості обдарованих українських школярів із бідних родин) долав уперто - відмінним навчанням, захопленим читанням вітчизняної зарубіжної літератури та блискучими перекладами останньої.

Коли ж у 1875 році І. Франко їхав до Львівського університету, його літературний багаж вже був заповнений творами Шекспіра, Гете, Шиллера, Міцкевича, Словацького, власними перекладами Софокла і Гомера. А „Кобзар” Т. Шевченка талановитий юнак знав напам'ять.

Ще зі студентських років Іван Франко зрозумів найголовніше: „До відважних світ належить!'” - і намагався бути таким і в полум'яних поезіях, і в синівському обстоюванні прав українського народу. Лишень вслухайтесь у щирі рядки поетичної збірки „З вершин і низин”, виданої в 1887 році:

Ні, хто не любить всіх братів

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не міг

Тебе, коханая Вкраїно!

* Зачерчена - закручена.

ДІЗНАЙТЕСЬ БІЛЬШЕ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Західна Україна, де жив Франко, перебувала тоді під владою Австро-Угорської імперії. Потужний талант і активна громадянська позиція не раз ставали причиною ув'язнень молодого письменника. Але й за ґратами він залишався вірним своєму покликанню. З-під пера Франка в ті нелегкі роки вийшло безліч прекрасних творів, з якими у вас буде можливість познайомитись у старших класах.

Серед них - „Іван Вишенський”, поема про видатного письменника-полеміста українського середньовіччя, що своїм запальним словом будив у серцях людей почуття честі й гідності. Інший незабутній образ - біблійний пророк Мойсей (поема „Мойсей”), легенду про якого Франко переповів своєму народові з метою нагадати, що навіть із віковічного рабства завжди є вихід. Тому й самого Франка часто називали українським Мойсеєм.

Михайло Коцюбинський писав: „У Франка є прекрасна річ - лірична драма „Зів'яле листя“. Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв”.

Цікаво, а чи знаєте ви, що вже багато разів чули неповторні, мелодійні, трепетно-ніжні пісні, які належать Франкові? Давайте-но пригадаємо:

Чого являєшся мені

Усні?

Чого звертаєш ти на мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Або ось такі щемливі рядки:

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устонька - тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

Ну що, згадали? А це ж лише невеличка цеглинка із величезної будівлі храму, ім'я якому - поезія Івана Франка. Лише з великої любові могли з'явитися такі зворушливі слова!

Ви вже знаєте, що Іван Франко писав дитячі казки. А ще - оповідання, у яких легко можна знайти його спогади про власне дитинство. Хочете довідатись, яким було навчання українських дітей в Австро-Угорщині? Тоді почитайте „Олівець”, „Грицеву шкільну науку”, „Schonschreiben” („Чистописання”), „Отця-гумориста” та інші твори цього автора.

На сценах наших театрів ось уже багато років з незмінним великим успіхом іде спектакль „Украдене щастя” за однойменною п'єсою Івана Франка. Існують класичні кіноекранізації цього твору, проте у 2005 році створено ще й український міні-серіал за його мотивами. І знаєте, вражаюче сучасними виявилися герої цієї Франкової трагедії...

Іван Франко був, окрім того, великим авторитетом у справі книговидання й редагування. Багато українських письменників, із творами яких ви вже знайомі, зокрема Леся Українка, були вдячні Іванові Яковичу за допомогу й підтримку, за щиру й справедливу критику. Його ім'я - серед видавців таких поважних часописів та альманахів, як „Громадський друг”, „Літературно-науковий вісник”, „Перший вінок” і багатьох інших.

Письменника ніщо не могло зламати: ані перебування за ґратами, ані презирливе ставлення пихатого чиновництва, ані важка недуга, що часто приковувала до ліжка. Здавалося, що смерть старшого сина, Андрія, його улюбленця, батько пережити не зможе. Але не схилив він гордого чола й тоді, коли забрано було на Першу світову війну двох молодших синів, Тараса й Петра. У дні найважчої розпуки писав роботу важливу, „сердечну” - статтю „Тарас Шевченко”. Тоді ж, у 1914 році, залишив у спадок нашій фольклористичній науці найбільший скарб -- „Студії над українськими народними піснями”.

Один із його найближчих друзів, поет Петро Карманський, згадував, що Франко тоді був подібний до „підстреленого орла, що впав з високої скелі на долину, волоче за собою підтяті крила і поглядом жахливого передсмертного суму дивиться на вас та кривавить вам серце”.

28 травня 1916 року пішов із життя І. Франко, вірний син України, що все життя і творчість присвятив своєму народові. Преса понад 50 країн світу відгукнулась на цю трагічну звістку. Лише львівська влада не знайшла місця, щоб поховати його у рідному місті. І до 1921 року стояла Франкова труна в чужому склепі на Личаківському цвинтарі Львова, аж поки він не був перепохований на тому місці, де зараз височить гранітний Каменяр, що розбиває молотом скелю. Ця фігура ніби символізує життєвий шлях незламного духом Івана Франка.

А знаєте, чому саме Каменяр?

Бо „Каменярі” - один із найвідоміших віршів Франка. У нього він уклав усю пристрасть громадянина, усю палкість патріота, увесь талант поета:

І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт. Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ.

Пам'ятник письменникові було встановлено у 1933 році на кошти, зібрані шанувальниками його таланту з усієї України.

У 1956 році за рішенням ЮНЕСКО1 100-літній ювілей І. Франка відзначав увесь світ. А 2006 рік ця організація також оголосила роком його пам'яті.

Творчість Івана Франка становить унікальне явище, цілу духовну епоху у вітчизняній історії і водночас є вселюдським надбанням. Видатний письменник, критик, перекладач, журналіст, соціолог, фольклорист, етнограф, історик, філософ - його багатющу спадщину не вмістить і сотня томів! І завершити розповідь про цю велику людину варто так само словами Івана Яковича: „Вкраїна воскресне!'”

„Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти!”

Давайте-но, перш ніж починати розмову про повість „Захар Беркут” та її героїв, знову прислухаємось до слів Івана Франка: „Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли вона сама жива й сучасна”.

То чи зрозуміли ви, сучасники XXI століття, вартість прочитаної історичної повісті?

Славний вчинок громади невеличкого села Тухля, що зупинила й потопила у підступній гірській улоговині монгольське військо, не випадково зацікавив І. Франка. Адже легенди і перекази про це віками мандрують у Карпатських горах і полонинах, а в історичних хроніках 1241 року зафіксована кривава й жорстока навала кочівників на Карпатську Русь. Письменник говорив, що основа його повісті „взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість описана по можливості вірно”. Та й чого б не описати Франкові мальовничого села Тухля, коли він сам не раз бував у ньому, а біля криниці, де колись пив воду, милувався гірськими краєвидами, зараз стоїть пам'ятник письменнику.

Тож у далекому XIII столітті у самому серці карпатського краю жила вільна й щаслива громада на чолі з дев'яностолітнім Захаром Беркутом - людиною мудрою, розважливою і справедливою. Коли Тугар Вовк захотів привласнити Львівської області тухольську землю, чекав його суд громади. Пихатий і зарозумілий боярин не визнав присуду, більше того - вирішив помститись гордим горянам, подавшись до ватажків монгольського війська Пети і Бурунди, аби допомогти їм спопелити не лише Карпатський край, а й землю угорську.

Але недарма тухольська громада обрала своїм очільником Захара Беркута, для якого найбільшим скарбом у житті була честь, найсвятішим - служіння правді і справедливості. Як не краялось його серце від батьківського болю, але у відповідь на пропозицію відпустити рештки переможеного монгольського війська в обмін на життя сина він мужньо промовив: „Міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, се була б ганьба, була б зрада”. Він розуміє, що громада повинна здійснити майже неможливе: зупинити ворога і знищити його в тухольській улоговині. Адже, якщо не зупинити цю криваву хвилю, вона покотиться далі, до сусідів, спустошуючи, немов сарана, усе на своєму шляху. Гідною Захар Беркут вважає лише самопожертву: „...погинемо всі до останнього в бою, а тоді по наших трупах нехай собі монголи йдуть, куди хочуть”.

Яскравою ниткою у тло повісті вплетена історія кохання юних і чистих душею Мирослави, доньки Тугара Вовка, і Максима Беркута. Дівчина, не пробачивши батькові ницої, підступної зради, стає поряд із Захаром Беркутом на захист рідного села. А юнак, закоханий у Мирославу, вважає, як і батько, найвищими цінностями у світі честь, гідність, любов до батьківщини. Саме вони, ці двоє самовідданих волелюбних героїв, символізують високі ідеали єдності, патріотизму наших далеких предків, ідеали, актуальні й нині, бо становлять предмет гордості й пошани кожного народу.

Яких ще персонажів і з яких художніх творів можна поставити в один ряд із Мирославою та Максимом?

Не менш важливим є образ тухольської громади, що в одному потужному пориві ненависті до жорстокого ворога піднялась пліч-о-пліч на боротьбу з ним: „Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горю. Громада була для себе і суддею, і впорядником у всьому”. Саме у розкритті цього образу автор реалізує одну з провідних думок твору: сила народу в його згуртованості, лише завдяки єдиному могутньому пориву можна відстояти свою Батьківщину й знищити найсильнішого ворога. Франко хотів продемонструвати читачеві, що справжньою бідою для держави є розбрат, криваві князівські міжусобиці, що зсередини ослаблюють країну, відсутність державницького мислення у тих, хто мусив би найперше дбати про могутність країни.

Так само промовистим є образ Тугара Вовка. Ви вже знаєте з історії України, що наша земля завжди була ласим шматком для багатьох загарбників. Вони нещадно шматували її, бо не завжди, як тухольці. боронились наші предки. Тугар Вовк - класичний образ зрадника, що готовий ціною життя своїх співвітчизників здобути владу й багатство. Він демонструє всі риси людини, позбавленої честі й сумління: жорстокість, презирливе ставлення до простих людей, пихатість і разом з тим - плазування перед ворогом; основна мета його життя - гроші, нехай брудні й криваві, здобуті ціною найгіршого злочину - зради. І хоч перед неминучою смертю він покаявся - усе ж прощення йому немає.

Виразними і повнокровними образами постають монгольські ватажки - Пета і Бурунда. Протягом твору, як ви помітили, ці персонажі дуже змінюються. Спершу - це хижі звірі, що прийшли на чужу землю палити й нищити, вбивати й брати у полон. Якою страшною постає перед очима читача картина монгольського табору: „Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко - роздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в'язаних і ведених у неволю мужчин...” А наприкінці твору - принижений і приречений Бурунда, ватажок без війська! Іван Франко справедливо змальовує міць і гартованість монгольського війська та його керманичів. Потужним було військо Бату-хана, що мріяв подолати весь світ, - непросто тухольцям було подолати кращі його загони!

Також дуже важливу роль у творі відіграють художні засоби. Іван Франко добирає настільки влучні епітети й порівняння, що текст повісті набуває одразу потужного динамізму і перед читачем постають яскраві зорові образи й картини: „Ось нараз щезло сонце за чорною живою хмарою, що стіною тягне з заходу, наповняючи повітря диким вереском і спускаючись над Тухлею. Це віщуни і невідступні товариші орди - гайворони та круки - тягнуть незліченними стадами, чуючи поживу. Зловіще птаство б'ється в повітрі, розривається плахтами і кидається в різні боки, мов хмари, биті бурею. Тухольські сумирні стріхи відразу вкрилися чорними гістьми, а гамір їх клекотів, мов кип'яток у величезнім кітлі. Німо, нерухомо стоячи над стрімкими берегами своєї котловини, гляділи тухольці на погане птаство і в душі проклинали тих віщунів смерті й руїни”.

Напевно, ви погодитесь, що картини карпатської природи, монгольської навали, загибелі ворожого війська виписані автором з неперевершеною художньою майстерністю і пристрастю.

Чи звернули ви увагу на те, що у мові персонажів, авторській оповіді чимало слів, які вам трапляються вперше? Як гадаєте, з якою метою письменник використовує діалектизми?

Використання діалектних слів надає повістуванню особливого колориту, неповторності. Ви немовби переноситеся не лише до Карпат, де відбуваються події, а й до легендарного минулого горян. Адже поряд із діалектизмами автор використовує історизми, архаїзми, а ще мовні конструкції, характерні для тогочасного мовлення. ПОДОРОЖ ПО ЛІТЕРАТУРАХ СВІТУ

А чи відомі вам приклади з історії інших народів, де б оборонці Вітчизни під проводом хороброго ватажка вважали за краще віддати життя за рідну землю, але не скоритись ворогові?

Кожен народ має хоч одного мудрого і хороброго очільника-звитяжця, а Україна може пишатися багатьма прикладами героїзму своїх предків. Завдяки письменникам та історикам ми й дізнаємось про них. Адже берегти історичну пам'ять - святий обов'язок кожної людини.

На світі багато народів - різних, несхожих, з власною історією, культурою, побутом. Але спільним - і це найголовніше, що їх усіх об'єднує, - є кодекс честі: усюди перед патріотами вдячно схиляють голови, зрада ж вважається найбільшим злочином.

Не лише нашій землі доводилось переживати скрутні часи ворожих набігів. Колись страшна навала сарацинів* загрожувала підкорити молоді європейські країни. І склав тоді французький народ героїчний епос XII століття - „Пісню про Роланда”. У ній розповідається про те, як мужній граф Роланд, витязь короля Карла, героїчно загинув у боротьбі із сарацинами. Він не визнавав підступності й лицемірства ворога, прагнув відкритої боротьби. Найбільшим скарбом була для нього лицарська честь!

Відчув Роланд, що морок очі криє,

На ноги став, напруживши всі сили, -

В лиці червоної ні краплі крові,

До скелі темнобурої підходить

І десять раз у розпачу і гніві

Мечем об камінь б'є. А сталь дзвенить

І навіть не щербиться. І молить граф:

„О матір Божа, поможи мені!

Мій добрий меч, о, Дюрандале вірний,

Коли я вмру, ти більше не потрібний!

А скільки битв з тобою виграв я,

А скільки царств завоював тобою

Для імператора з сідою бородою!

Ти не потрапиш в руки страху нам, -

Тобою володів такий васал,

Яких не зна вже Франція-краса!”

* Сарацини - давня європейська назва мусульманських народів.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали доступні за ліцензією Creative Commons — «Attribution-NonCommercial»

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.