ГРИГІР ТЮТЮННИК

ГРИГІР ТЮТЮННИК

ГРИГІР ТЮТЮННИК

„З його біографії народжувалися біографії його героїв...”

Мало - бачити. Мало - розуміти.

Треба любить.

Немає загадки таланту.

Є вічна загадка любові.

Григір Тютюнник

Навчився він за своє життя цінувати ті речі, котрі ми зазвичай не помічаємо і сприймаємо як належне: хліб - бо голодомор в Україні на багатьох людських долях поставив своє тавро; чисте небо - бо добре пам'ятав, як розтинали його шуліки-літаки з чорними хрестами на крилах; а ще - мир, любов, материнську ласку, рідну мову. І, звичайно, свою батьківщину - маленьке село Шилівка на Полтавщині, де стояла „Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна... над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі - вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс...” Саме звідти пішов у життя Григір Михайлович.

Дуже непростим був шлях Григора Тютюнника до своєї першої книги і до своїх читачів.

Уявіть собі: простує спопеленою окупованою Україною одинадцятилітнє хлоп'я, у торбі в якого - лише кілька сухарів, перепічка і слоїк1 з медом. І так О. цілих два тижні - із голодного Донбасу, де мешкав у тітки, на Полтавщину, до матері. Хочете дізнатись, як доводилося малому старцювати, гартувати характер, за яким потім його, вже дорослого, пізнаватимуть друзі? Про це все - у повісті „Климко”, де Григір Тютюнник описав свої враження від тої подорожі.

І то була, на жаль, не перша з недитячих трагедій у його ще дитячому житті. Скільки їх повинно було перекраяти серце малого хлопчика, запектися гірким болем, щоб потім постати перед людьми у відвертих і щирих оповіданнях!

Ще у півтора року Григір „перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться й балакать перестав”. Опухла вся родина, помер дід - життя починалось із найжорстокішого злочину проти всього українського народу, з улаштованого злочинною сталінською владою голодомору.

Ледве зіп'явшись на ноги після страшної моровиці, втратив хлопчина батьків. Коли ви подорослішаєте, прочитаєте оповідання „Три зозулі з поклоном” - про те, як загубився у „Сибіру неісходимому репресований тато майбутнього письменника, звинувачений тою ж таки владою у неіснуючих „політичних” злочинах.

Але всі біди, що випали на долю Тютюнника в дитинстві, лише зміцнили його характер.

Про що ж писав Григір Тютюнник? Він сам зізнавався: „Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені”. А які ж почуття переповнювали його? Прислухайтесь до слів письменника: „... ідеалом для мене завжди були і залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах”.

Отаким він був, Григір Тютюнник. Письменник, про якого писав класик української літератури Олесь Гончар: „Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатись”.

1.Слоїк - невеличка посудина зі скла чи глини.

„...Я ніколи нікому не казав неправди...”

Повірте, це велике щастя - не знати голодного дитинства під кулями і бомбами. Але людська пам'ять береже імена ваших однолітків, які демонстрували недитячу мужність, велике почуття любові до рідної землі, залишалися Людьми в будь-яких ситуаціях. Саме звідти прийшли в літературу такі персонажі, як Климко. Проте він не почувався героєм. Ніколи. Саме тому кожен, хто зустрічався з ним, відчував до підлітка глибоку симпатію, хотів бодай чим-небудь йому допомогти, вберегти дитячу душу від опіків жорстокого дорослого світу, бо тільки там буває війна, голод, зрада.

Світлий образ хлопчика-сироти, що був здатен на ті вчинки, на які не завжди спроможні й дорослі люди, надихнув друга письменника, літературного критика Анатолія Шевченка, на такі слова: „...Климко життям заплатив за високе благородство свого серця - він допоміг утекти військовополоненому. Фашистські нелюди вбили хлопчика - і його передсмертний тихий зойк громом пролунав на весь світ. Як реквієм1 по загубленому юному життю і як прокляття війні...”

Григір Тютюнник добирає для характеристики маленького героя своєї повісті промовисті художні найтепліші барви, найласкавіші слова.

Проте деякі художні деталі – зашкарубла дядькова „діжурка”, плащ-палатка, подарована солдатом, - ніби навмисне підкреслені автором. Вони вказують на безглуздість війни, яка так рано змусила подорослішати Климка.

Чи ви колись замислювалися над тим, що сіль - цей звичний продукт на кухні, на який ми мало звертаємо увагу, може цінуватись на вагу золота? І здобуття солі перетворюється на справжній подвиг? Що від голоду й смерті вона теж може врятувати? Климко це розумів, і тяжкою була його дорога, „солона” як сльози, як сама сіль.

Дуже важко, коли гине герой книги. Особливо той, до якого прониклися щирою симпатією. Але в тому й сила твору, що смерть Климка є перемогою над обставинами, ствердженням Життя. І цей оптимізм -не просто слова, він зумовлений всією логікою сюжету повісті. Климко залишився жити. Назавжди. У серцях тих, хто його любив. І у наших з вами серцях...

1. Реквієм - музичний багатоголосий твір скорботного характеру.