Всі публікації щодо:
Лепкий Богдан

БОГДАН ЛЕПКИЙ

Ні, ні, не встою довше я

на варті,

закрию очі, кину кріс, піду.

Я України не знайшов на карті,

Може, в душі її я віднайду.

Вона там є. Єдина,

неподільна...

Богдан Лепкий

„Мов одна велика казка, весь Господній світ”

Серця багатьох українців з далеких Америки, Канади, Австралії линуть журавлями до рідної землі, яку вони покинули в пошуках кращої долі. А „Журавлі” Богдана Леп-кого стали для наших співвітчизників-емігрантів справжнім гімном, народною піснею, тією життєдайною криницею, з якої черпали вони свої сили, яка не давала їм забути про своє коріння. Лише людина такого поетичного таланту могла перетворити звичайні слова на вічні рядки народної пам'яті! У сім'ї малого Богданка, де батько був священиком, завжди панувала атмосфера пошанування Бога, цінувалося все прекрасне і добре, що є в людині, цікавилися мистецтвом та національною історією. Тож не дивно, що письменник часто в дорослому житті згадував своє рідне Поділля: „Поможи пам'яті моїй, церковце деревляна, старенька й маленька... Ти перша чула мій шепіт молитви, перша бачила мій перший лет у країну тайн не збагну тих...”

Багатьма талантами був наділений Богдан Лепкий - гарно співав, декламував, мав неабиякий хист до малярства і навіть збирався до Відня навчатися цьому, але перемогла в його душі любов до слова, до літератури. Також він виявився обдарованим дослідником і викладачем. Можливо, ще й досі живі його колишні студенти з Ягеллонського університету з Кракова (Польща), які можуть засвідчити велику пошану до свого улюбленого професора Богдана Сильвестровича.

На жаль, доля постійно розлучала його з Батьківщиною. Відтоді, як по Першій світовій війні вони з братом, січовим стрільцем Левком Лепким, схилили голови над руїнами батьківської оселі, зустрічі з рідною землею ставали щораз коротшими і болючішими. Аж поки в 1939 році Богдан Сильвестрович змушений був назавжди покинути Прикарпаття, тікаючи в Краків від наступу військ Червоної армії. Адже радянська влада, безсумнівно, не подарувала б йому патріотичної діяльності, десятків віршів, перейнятих ідеєю національного відродження, і тим більше роману в п'яти книгах „Мазепа”, де великий гетьман був фактично названий героєм України. Та найбільшим „злочином” в очах цієї влади було те, що Лепкий називався українським письменником...

ДІЗНАЙТЕСЬ БІЛЬШЕ ПРО ПИСЬМЕННИКА

Простим селянським возом дістався Богдан Сильвестрович до Дрогобича, звідти - до Самбора й Сяну, а там і до Кракова. Його втеча була вкрай небезпечною - зупиняли, обшукували, саме тоді Лепкий втратив мазепинський перстень, яким нагородив його уряд України в екзилі (у вигнанні) з нагоди 60-річчя. Але найнебезпечніший момент стався на кордоні: свого професора впізнав офіцер-прикордонник, що колись навчався в Ягеллонському університеті. Колишній студент здивувався: чому видатний науковець, літератор, який міг би стати ректором Львівського університету, тікає за кордон, до окупованої вже на той час фашистами Польщі? Проте, глянувши у вічі свого вчителя, він нічого не сказав і допоміг Лепкому донести валізу до самого кордону. Цю „безслівну” розмову, коли розуміння відбувається „з півпогляду, Богдан Лепкий описав у творі „Заки вдарили громи”.

В історії української літератури Богдан Лепкий зарекомендував себе ще як неперевершений співець української осені, автор прекрасних ліричних мініатюр, що розповідають намне лише про його життя, а й про життя України в першій третині XX століття. Нарешті він одним із перших реабілітував ім'я славного сина України - гетьмана Івана Мазепи. Ось що писала про нього газета „Свобода”: „Це Богдан Лепкий приходив кожного року зі своїми щедрівками і Великодніми віршами про коляду і колядників, про Святвечір на Україні, про Великодні дзвони і гагілки. Це Богдан Лепкий промовляв зі сторінок газет, журналів, збірників, антологій образами і спогадами про далекий рідний край з хрестами, смутком і сльозами, із закликами не втрачати віри. Стояти твердо, як скеля, боротися за те, щоб воскресла, встала Україна. Це Богдан Лепкий своїми повістями й оповіданнями зачаровував, утверджував славу могутньої козацької України і її гетьманів”.

Спочиває український письменник на Раковецькому цвинтарі Кракова, так і не возз'єднавшись, навіть по смерті, з рідною землею. Тяжка недуга довгі роки терзала серце Богдана Лепкого, а коли фашистська навала поповзла рідною землею, коли „казку його життя”, рідну домівку, - Крегулець, Бережани - було знівечено, серце не витримало. Але він залишив своїм нащадкам такий заповіт:

Воскресне, встане Україна!

Тільки не тратьте, браття, віри,

Тільки не будьте маловіри,

Тільки не будьте, як бур'ян,

Хто скосить - той тому і пан.

„І в мене був свій рідний край”

Запитання „Що таке щастя?”, напевно, постає перед кожною людиною бодай раз у житті. Та чи будь-хто здатен знайти свій цвіт щастя? Чи готовий іти ген-ген у незнану далечінь, аби відшукати те, що упродовж усього існування людства залишається вічною таїною?„Цвіт щастя” є фрагментом, який доповнює прекрасну автобіографічну мозаїку - повість Б. Лепкого „Казка мого життя”. У невеликому містечку Крегульці пройшло щасливе дитинство письменника, де його оточували любов'ю і розумінням рідні люди, де він почав шукати свою квітку щастя. Тому перший із розділів повісті - „Крегулець” -і завершується оповіданням, яке ви щойно прочитали.

Людина не може бути щасливою сама, тому й маленький герой оповідання, в якому можна безпомилково вгадати самого письменника, пішов шукати цвіту щастя не лише для себе, а й для мами! Для тієї мудрої неньки, що знала: в дитинстві щастя поруч, просто в її обіймах, у затишних куточках рідної хати! Зверніть увагу, як важливо все розповідати мамі, щоб не трапилось біди, як треба вірити їй, щиро й беззастережно!

А лихо мало не трапилось. У бурхливій уяві малого ожила і заговорила вода, звичайний пейзаж перетворився на зловісну казкову картину. Вигнув спину ставок - огниста рибина-потвора, зринув, немов примара, байдужий і холодний лебідь. І не знати, чи й він народився в уяві збудженої і збентеженої дитини, що робила перші у своєму житті самостійні кроки... Виявилось, що подорож за щастям могла закінчитися страшною трагедією, бо тоді так важко було зрозуміти малому материні слова, так важко було повірити, що взагалі можна знайти оте материне „далеко” - там, за виднокругом, де зливається із землею небо...

У цьому невеличкому уривку спогадів письменника так багато любові, тепла, вдячності. Бездонної душевної міці, неабиякої мужності потребує людина, щоб все життя бути готовою піти за воду шукати квітку щастя - не для себе, для інших....

Давно вже зник русявий хлопчина, а дорослий талановитий чоловік розповів вам, своїм читачам, повчальну історію-притчу, з якої кожен зробить свої висновки...

„Я чую радість, чую болі...”

Богдан Лепкий адресував свою казку дітям - малим і великим. Хто, на вашу думку, є великими дітьми? Можливо, це дорослі люди, яким теж не завадило б прочитати цю історію?

Напевне, ви погодитесь, що вигаданого, фантастичного в цій казці не так уже й багато - хіба що миші між собою розмовляють. Але ж історія не лише про справедливу, дотепну й мудру мишку! Насправді в ній розповідається про людей, про те, якими вони можуть бути - жадібними, жорстокими, нахабними, брехливими. Навіть маленька тваринка не бажає, щоб її дітки чинили так, як люди - та чи й можна назвати їх людьми? Чи не в цьому полягав творчий задум письменника: показати, що мишка може мати більше людських рис, аніж господарі, в яких вона не схотіла жити, хоч і мала сите й затишне життя?

Богдан Лепкий немовби „зіштовхнув” у казці реальне й уявне - світ людей і казкову історію про побут різних мишачих родин. Але саме цей несподіваний художній прийом дозволив письменнику найбільш яскраво і виразно проілюструвати найганебніші людські вади.

Ви прочитали вже не один твір про війну і знаєте, що це найбільше лихо з тих що трапляються з людьми, з країною. Тепер маєте змогу поглянути на це явище немовби з-за лаштунків - війна буває не лише страшною, вона буває потворною, як оті господар з господинею, що пожалкували молока не лише вмираючій дитині, а навіть власному котові. Мишка покарала пожадливих людей, що намагались нажитись на людській біді. Про те, що принесла людям війна, ви теж дізналися з розповідей мишок-городянок. Вони, ці непомітні створіння, на відміну від деяких людей, виявилися здатними на співчуття, співпереживання, навіть на помсту тим, хто давно втратив людську подобу.

Наша казочка, як ви вже зрозуміли, має мораль. Давайте подумаємо разом, чого вона вчить? На чому наголошує письменник? Чи не на тому, що не можна мати зиск із біди людської, що є на світі гріх і кара, є милосердя і співчуття. Деякі люди не мають душі. Тому Б. Лепкий наділив душею тварину, щоб кожен із нас не забував про те, що нас робить людьми.

ПОДОРОЖ ПО ЛІТЕРАТУРАХ СВІТУ

Напевно, жодного з вас не залишила байдужим історія про цвіт щастя. Бо хто ж не мріяв знайти справжнє диво і поділитися ним зі своїми рідними? Про це розповідають письменники багатьох країн, адже діти в усіх куточках земної кулі однаково плачуть і сміються, однаково мандрують за своїми фантазіями... Так і відомий російський письменник Володимир Одоєвський переповів історію про „Містечко у табакерці”. Це захоплююча казка про маленького Михася, який відкрив чарівний світ татової табакерки. Він, як і герой Богдана Лепкого, не послухав старших і доторкнувся заповітної пружинки: багато чого навчився хлопчик у таємничому і загадковому містечку, прихованому в черепаховій табакерці:

„Нарешті Михась упевнився, що музика справді грала в табакерці. Він підійшов до неї, дивиться, а з-за дерев сонечко виходить, крадеться тихесенько по небу, а небо й містечко усе яснішають і яснішають; віконця палають яскравим вогнем, і від башточок немов сяйво...

- Татусю! Татусю! Чи не можна увійти в це містечко? Я б дуже хотів!

- Важко, мій друже; це містечко не на твій зріст.

- Нічого, татусю, я такий маленький; тільки пустіть мене туди; мені так би хотілося знати, що там робиться...

- Справді, мій друже, там і без тебе тісно.

- А хто там живе?

- Хто там живе? Там живуть дзвіночки.

З цими словами татусь підняв кришку на табакерці, і що ж побачив Михась? І дзвіночки, і молоточки, і валик, і колеса... Михась здивувався.

- Нащо ці дзвіночки? Нащо молоточки? Нащо валик з гачками? -

запитував Михась у татуся.

А татусь відповідав:

- Не скажу тобі, Михасю; сам роздивись уважненько і подумай: може й відгадаєш. Тільки ось цієї пружинки не займай, інакше все зіпсується.

Татусь вийшов, а Михась залишився над табакеркою. От він сидів-сидів над нею, дивився-дивився, чому ж дзвонять дзвіночки?

А тим часом музика грає та й грає; от все тихше й тихше, немов щось чіпляється за кожну нотку, немов щось відштовхує один звук від другого. От Михась бачить: внизу табакерки відчиняються дверцята і з дверцят вибігає хлопчик із золотою голівкою і в сталевій спідничці, зупиняється на порозі й манить до себе Михася.

„Чому, - подумав Михась, - татусь казав, що в цьому містечку й без мене тісно? Ні, мабуть, у ньому живуть добрі люди, бачите, запрошують мене в гості“.

- Будь ласка, з великою радістю!

З цими словами Михась побіг до дверцят і здивовано помітив, що дверцята саме йому по зросту. Як добре вихований хлопчик, він вважав за свій обов'язок передусім звернутися до свого провідника.

- Дозвольте поцікавитися, - сказав Михась, - із ким я маю честь розмовляти?

- Дінь-дінь-дінь, - відповів незнайомий, - я хлопчик-дзвіночок, житель цього містечка. Ми чули, що ви дуже бажаєте побувати у нас в гостях, і тому вирішили просити вас зробити нам честь до нас завітати. Дінь-дінь-дінь, дінь-дінь-дінь...”

А про інші пригоди Михася в казковому містечку табакерки прочитайте самі!