ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

Всі публікації стосовно письменника: ЛЮБОВ ПОНОМАРЕНКО

(народилась 1955 року)

Не зірвуться слова,

гартовані, як криця,

І у руці перо не зміниться

на спис,

Бо ми лише жінки. У нас

душа криниця,

З якої ви п'єте: змагайся

і кріпись!

Олена Теліга

„Станьмо на коліна перед Всесвітом...”

Жіноче слово в літературі завжди звучить особливо щиро. Завжди хвилюють твори, в яких авторки так тонко і по-жіночому фіксують кожен порух людської душі, так обережно проникають у внутрішній світ своїх героїв. Такою є проза нашої сучасниці, талановитої письменниці Любові Пономаренко.

Вона з ніжністю згадує невеличке село Іванківці на Чернігівщині, бо це її батьківщина, бо саме там, у дитячі роки, вперше проявився її талант. Тоді дівчинка писала вірші, проте захоплення поезією в дорослому віці поступилося захопленню прозою. Життя цієї жінки не стояло на місці - після закінчення педагогічного інституту деякий час вона вчителювала в рідних місцях. Випробовувала себе і в журналістиці, працювала в редакції районної газети. Згодом письменниця покидає свою малу батьківщину і від 1987 року мешкає на Полтавщині, нині - у містечку Гребінка.

За свої книги повістей та оповідань Любов Пономаренко здобула премію „Благовіст” (1998) та премію імені Олеся Гончара (2000). її твори приваблюють як дорослих, так і маленьких читачів, бо вони сповнені щирістю, відвертістю, якимось життєдайним теплом.

І зовсім не віриться, що письменниця може писати лише під час вихідних та відпусток. Решта часу, за її власним зізнанням, іде на боротьбу за виживання. Але літературу Любов Пономаренко вважає не просто своїм захопленням, а справжнім порятунком, Вічним Містом, де вона знаходить прихисток для душі.


„Минуло років та років...”

Давно відгриміла найстрашніша війна XX століття. Все менше залишається її очевидців - сивих ветеранів, які ще пригадують роки, коли здавалося, що розпечене від гарячого заліза небо злилося з багряною від крові землею...

Україна ще й досі не підрахувала остаточно усіх своїх втрат у тому безглуздому бойовищі. А вже пізніше народилось ще одне поняття - „діти війни” - таке неприродне й жахливе! Це вони спізнали всі труднощі життя в німецькій окупації, це вони місяцями ховалися у товарних поїздах, пробираючись у тил, ставали „синами полків”, героями-партизанами, полоненими фашистських концтаборів...

Саме від імені такої „дитини війни” ведеться розповідь у новелі „Гер переможений”. Дівчинка та її друзі жорстоко поводилися з полоненим німцем Фрідріхом тільки тому, що забагато горя принесли окупанти в їхнє дитяче життя, на їхню рідну землю. Вони ще не розуміли, що й для хворого солдата ця війна стала трагедією: він втратив домівку й сім'ю, про яку нагадувала лише невеличка фотографія найрідніших у світі людей - двох маленьких донечок.

Разом з такими ж полоненими, як він, Фрідріх будував будинок, де згодом мали оселитися українські сім'ї, у тому числі й родина нашої героїні. Спочатку важко було, а потім кожна цеглинка ніби гріла руки, в стіни вкладалася ціла душа. Проте не витримав німець безнадії, хвороби, наклав на себе руки. А, може, останньою краплею, що штовхнула його на цей крок, була недитяча жорстокість дітей: витолочені посаджені ним нагідки, хрестик із паличок, перев'язаних травою, дошкульні грудки, що вціляли в нього...

І лише коли дівчинка подорослішала, вона збагнула всю несправедливість становища. Це війна знедолила, позбавила щастя і життя Фрідріха, який був звичайним солдатом, що за чиїмсь злочинним наказом узяв до рук зброю і прийшов на чужу землю як ворог, як загарбник. А в душі у нього лунали німецькі пісеньки, жила любов до квітів, до краси й гармонії, про що свідчив збудований так доладно будинок. А ще гнітила постійна туга за рідними, за домівкою, за вільним життям, коли не січе, як батіг спину, дошкульне слово охоронця-наглядача.

Так, він прийшов як ворог, але тепер, переможений, набрав подоби звичайної людини, яку вже неможливо було ненавидіти...