Всі публікації щодо:
Симоненко Василь

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(1935 – 1963)

Скільки б не судилося

страждати,

Все одно благословлю

завжди

День, коли мене родила

мати

Для життя, для щастя, для біди...

Василь Симоненко

„Щось у мене було від діда Шевченка і від прадіда Сковороди”

Василя Симоненка на одному з літературних вечорів попросили розповісти про себе. „Я - українець. Оце і вся моя автобіографія” - так просто відповів поет. Він був гордістю свого покоління, сучасники йменували його „витязем” і „лицарем” - почеснішого звання не може здобути Поет і Людина...

Це дуже важко - жити у вічному неспокої душі. Коли поетичне слово повниться не примарною втіхою від життя, а тужавіє від пролитого поту і крові предків, коли напувається воно важкою розпукою тисяч невідомих українських мадонн, відданих на поталу жорстокому ворогові, коли в тому слові стільки гіркоти, скільки в сльозі голодної української дитини, що помирала поряд із хлібною нивою. Василь Симоненко узяв до серця увесь біль землі своєї і перелив те все у поезію, таку пронизливу, що не залишала байдужим жодного читача, який відтепер з нетерпінням чекав кожну збірочку поета, бо навчився розуміти „тишу і грім” його віршів, „земне тяжіння” його єства, хто згоден був разом з автором шукати „берег чекань”.

Можливо, тому так рано, у віці 28 років, обірвалося життя Василя Симоненка, бо надто важкий тягар узяв він на свої плечі, бо непростою виявилася дорога, якою колись уже пройшли Сковорода і Шевченко...

Він добре розумів, що радянська влада не подарує йому ані пошук таємних поховань жертв сталінського терору в лісах під Києвом, ані участь у клубі творчої молоді, яка усі надії покладала на національне відродження України, ані, власне, його патріотичне слово, що запалювало в душах людей вогонь, такий страшний для тієї влади.

Поет ніби передбачив свою долю:

Не докорю нікому і ніколи,

Хіба на себе іноді позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять смерті в очі подивлюсь.

Але Василя Симоненка не лякала ймовірність переслідувань та смерті; він не міг зрадити своїм переконанням, не міг перекреслити все те, що вчився цінувати в дитинстві ще завдяки першим своїм навчителям - дідові Федору і мамі.

ДІЗНАЙТЕСЬ БІЛЬШЕ ПРО ПИСЬМЕННИКА

А чи знаєте ви, яким залишився в пам'яті матері малий Василько? Ось як вона згадувала про нього: „Десятирічку закінчив із золотою медаллю. А вчитися йому було ой нелегко! П'ять класів він закінчив у Біївцях, арешту - в сусідніх селах. А це 9 кілометрів лише в один кінець. Повоєнні зими були люті й сніжні. А пальто у Басі - пошарпане, чоботи -діряві. Тільки ніколи, ні разу не запізнився він на урок. Було питаю його: „Важко тобі, Васю ?..“ А він весело відказує: „Та чого там важко? Доки дійду до школи, то всі уроки повторю, а як назад вертаюся, то всі пісні переспіваю“”. „Мадонно мого часу!” - так звертався поет до матері. А дідові все життя був вдячний за мудрий заповіт своїй матері: „Василя, єдиного онука, вивчи, доню, хай розумною людиною буде”. Коли у поета народився син, він написав прекрасну поему - „Кирпатий барометр” . Знаєте, чому він так назвав свій твір? Це своєрідна зустріч минулого з майбутнім - дід Федір Трохимович, присипляючи онука, часто шепотів: „Безсмертячко ти моє кирпате...” Йому ж присвячено один із віршів „Дід умер”, де звучить переконлива думка про немарність життя рідної людини:

Його думи нехитрі

додумають внуки,

і з очей ще віки

пломенітимуть в них

його пристрасть і гнів,

його радощі й муки,

що, вмираючи,

він передав для живих.

У творчості В. Симоненка з однаковою любов'ю виписані образи рідної матері й України - його землі. їм він присвятив своє коротке життя і не ділив свій народ на „чужих” і „своїх”. Навіть ті міліціонери, що жорстоко його побили темної ночі в черкаському містечку Сміла, були для нього українцями. Він став однією з перших жертв тодішнього режиму, що помстився цілому поколінню за ковток свободи шістдесятих... Тоді в щоденнику, який поет назвав „Окрайці думок”, написав: „І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...” Тоді уривалось його життя, уривалось на високому духовному злеті!

Він мало жив немов літак, що ховається за обрієм швидше, ніж доб'ється до нашого слуху шум його двигунів. Василь Симоненко зник за пругом життя скоріше, ніж долинув до нас могутній гук його серця, зарядженого тривогою двадцятого віку і любов'ю до української землі”, - із сумом згадував Дмитро Павличко.

І ще. Візьміть із собою у життя щирий заповіт Василя Симоненка:

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Перш ніж почати знайомитися з творами Василя Симоненка, поміркуйте, що постає у вашій уяві, коли ви читаєте назви поезій: „Лебеді материнства”, „Гей, нові Колумби й Магеллани...”, „Ти знаєш, що ти -людина...”, „Перехожий”.

У світі багато творів присвячено матері. Але вірш, який ви зараз прочитаєте, настільки зворушливий і переконливий, що не залишається сумнівів у синівських почуттях автора.

„Поезія — це прекрасна мудрість...”

Напевно, згадка про матусину колискову навіяла В. Симоненкові такі рядки: „заглядає в шибу казка”, „прийдуть з України верби і тополі”. Але написаний цей твір про кожного з нас. І для кожного. Покладені на музику композитором Анатолієм Пашкевичем, високі й разом з тим ніжні слова полонили душу кожного українця, стали народними.

Довгою вийшла колискова у матері. Спочатку вона переносить сина у справжню казку, в якій є дивні „зорі сургучеві” і якась істота „досада”, що може нашкодити дитині, і теплі ті ж самі зорі, що вміють ховатися під віями. А найголовніше - у цій казці є лебеді, символ чистоти і вірності, символ материнських рук, що, мов крила, завжди супроводжують сина, захищаючи його...

А потім мати із казки повертає дитину в реальний світ. Вона розуміє, що виростають сини й відлітають, немов у вирій, у доросле життя. І в тому житті вже нема теплої і затишної колиски, вже далеко рідний поріг батьківської хати. Там, у дорослому житті, порине син у вир кохання, але там ховаються і приспані материні тривоги.

І, нарешті, вона розповідає найголовніше: що є для людини найбільшими цінностями в житті. Незаперечною істиною для сина мусить бути те, що не вибирає людина в житті лише матір і Батьківщину. І вони настільки споріднені, що найчастіше і об’єднуємо ми їх в одне: Україна-мати.

Яскрава образність твору демонструє вам характер мислення самого поета. Він бачить свою землю як країну чорнобрових мавок, білявих хатин, рожевих лебедів. Його образи поетичні, дуже незвичні, а найважливіше - символічні. І кожен у цих символах знаходить щось своє.

А рефреном (повтором) уже котре десятиліття лине над Україною найголовніший материнський заповіт: „Вибрати не можна тільки Батьківщину...”

Тільки-но мати провела сина в далеку дорогу. А ось поет вже звертається до нього як до першопрохідника і першовідкривача! Попередній твір ніби переливається в наступний, який ви зараз прочитаєте, і дивує їх суголосність і взаємопов'язаність, ніби ми простуємо стежкою людського життя, де за дитинством видніє юність, а за юністю - молодість...