АНДРІЙ МАЛИШКО

АНДРІЙ МАЛИШКО

Всі публікації стосовно письменника: АНДРІЙ МАЛИШКО

(1912 - 1970)

І якщо пісня вийде в люди,

Я пломінь серця не згашу,

Схилюсь землі на рідні груди,

Нової сили попрошу.

Андрій Малишко

„Буду те говорить, що у серці записано мною”

У поезії Андрія Малишка розцвітає український рушник червоно-чорними барвами, маревом біло-рожевих свічок підносяться в небо крони київських каштанів, тужать важкі вітри й соромливо гортають листи, адресовані їм, гречки та волошки. Співає душа поета про матір, для нього Батьківщина і Людина, як і для Василя Симоненка, - не порожні слова, а справжні цінності. Саме їм присвятив свої пісні А. Малишко.

14 листопада 1912 року в родині Малишків, що мешкала тоді в Обухові (Київщина), з'явилася третя дитина - хлопчик, якого назвали Андрійком. Тепло згадує поет ті часи: „Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, - напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя”. Довгим і непростим виявився шлях А. Малишка до літературних вершин. Не раз будучи битим батьком за таку „нікчемну справу”, як писання віршів, юнак вирішив їхати до столиці, де сподівався дати раду своєму хистові. Починав вчитись на лікаря, проте згодом вступив до Київського інституту народної освіти, звідки вийшов учителем -перемогла-бо в нього спрага до слова, до літератури. Деякий час він вчителював на Житомирщині - уявляєте, як пощастило його учням! Адже вони стали очевидцями народження таких зворушливих віршів, якими промовляв до них майбутній поет:

Не смійтесь, я теж на бусола схожий

Такою ж любов'ю до отчого дому.

Згодом Андрій Малишко повністю присвятив себе літературній праці. Перша збірка вийшла у 1936 році і називалась просто і водночас велично - „Батьківщина”. В ній були рядки, присвячені й Вітчизні:

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов'я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!

і улюбленому педагогові:

Та де б не був, де б не шукав дороги,

Я не забуду вчителя старого...

і, звичайно, матері:

Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

Бо все це - те найдорожче, що зберегло поетове серце.

А потім почалася Друга світова війна, яка поставила свій страшний відбиток на долях мільйонів українців. А. Малишко пішов добровольцем у армію і, будучи військовим кореспондентом, тримав у руках не лише олівець, а й зброю, - більшість матеріалів тоді вже майора Першого Українського фронту були з передової. Писав про героїчний подвиг народу, який виявив нелюдські зусилля в боротьбі з фашистами, про попелища на рідній землі, яку, проте, ворог не спромігся завоювати. Звертався до кожного, хто готовий був пожертвувати власним життям задля Батьківщини, рідних людей, миру:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

А по війні - нові творчі досягнення, особливо дорога нагорода України - Шевченківська премія за збірку „Прозорість”, що вийшла у 1962 році, у полудень поетового віку.

І премій було ще декілька. І збірок вийшло багато. І у назві кожної з них - знову найдорожче для поета: „Серце моєї матері”, „Дорога під яворами” та інші.

Багато прикрих моментів траплялося в житті поета, можливо, вони й зумовили передчасне „згасання його зорі”, зупинку його серця 17 лютого 1970 року. Тому й сказав інший видатний український письменник Олесь Гончар: „Малишко - один з найяскравіших наших національних поетів... він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев'янучу красу своїх пісень”.

Але нам залишився заповіт Андрія Самійловича: „Щоб Україні була свобода”.

Поезія стала своєрідним національним гімном всім матерям, щирою подякою дітей за турботу, лагідні очі й теплі долоні неньки.


„Бо во ім'я любові...”

Андрій Малишко дуже цінував такий вид мистецтва, як пісня, про що свідчать його власні слова: „Для пісні в нас всюди почесне місце, бо вона - посестра життя, порадник і вірний друг, і суворий суддя. Людина хоче з нею журитися і радуватися, мислити і працювати”.

Тож поезія „Пісня про рушник”, розкрилена прекрасною музикою Платона Майбороди, стала надбанням усього нашого співочого українського народу, бо саме для нього й була створена! Як і всі твори зі збірки „Серце матері”, до якої увійшов цей вірш.

Взагалі, високожертовна ідея материнства прочитується за кожним словом і рядком поета, і образ матері - один із центральних у його творчості, вічно живий, сповнений таких ніжних почуттів, якими можна було б зігріти цілу планету. А в поезії „Пісня про рушник” цей образ збагачений традиційною фольклорною символікою, водночас узагальнений і конкретний, такий близький кожному з нас.

Довгими вечорами з любов'ю клала мати стібок за стібком на доріжку вибіленого полотна - рушник, що символізуватиме довгу й щасливу дорогу її дитині. І хоч виступає на материнських очах сльоза, коли вирушає син у велике життя, хоч в душі неньки тривога й смуток, а все ж знає вона: на те й ростила, купала в любистку, співала колискові, вчила розуміти мову всього живого у світі, щоб змогла подолати її дитина непрості крутосхили долі... І щоб помножувала і несла людям те добро, яким повнила матір її душу від самого дитинства.

Автор пісні використовує прості, але виразні епітети, яскраві, символічно місткі, притаманні національному світогляду художні деталі: „зелені луги”, „росяниста доріжка”, „шелест трав”, „щебетання дібров”, „незрадлива усмішка”.

Цей ліричний монолог вдячного сина, написаний талановитим поетом, став взірцем української інтимної лірики XX століття.

Поезія „Стежина” - „лебедина пісня” Андрія Малишка, його останнє освідчення в любові до рідної оселі, до землі, на якій народився і жив. Так і не почув поет, як стали його душевні слова народною піснею, улюбленою для багатьох поколінь українців. Бо написав цей твір Андрій Самійлович за 8 днів до смерті, 8 лютого 1970 року...

Стежина... Кожен пов'язує її з чимось своїм, дуже важливим. Для когось - це довга дорога життя, що вимагає від людини порядності, чесності, а подеколи - й відваги. Для іншого - прекрасний спогад про розлогу зелену леваду, що по ній бігла звивиста стежка від батьківської хати до кришталевого плеса річки. Але погодьтеся, кожен її пам'ятає, - чи ту, по якій ступав перші кроки, чи ту, на якій ловила в обійми бабуся, чи ту, по якій ідеш щодня...

А „Стежина” А. Малишка - про гідність, із якою повинна прожити життя людина, про те, що вона не повинна забувати дорогу до батьківської хати, про те, що істинна стежина для кожного - „одним одна”...

Прості, прозорі, гранично відверті рядки пісні легко запам'ятовуються, бо торкають у душі найпотаємніші струни... Тут немає складних образів, химерних метафор. Натомість текст нагадує щирий монолог поета, з яким він звертається до читача. А популярністю пісня завдячує також композиторові-пісняру Платонові Майбороді.

Є поезії, на перший погляд, позбавлені пафосу й зовнішніх прикрас, але водночас наділені якимось особливим теплом, щирістю, що відразу стають рідними кожній людині, закарбовуються навіки в пам'яті. Таким є вірш Андрія Малишка „Вогник”.

У цій поезії Андрій Малишко вкотре звертається до теми рідної оселі. Тихим сумом сповнені її рядки. Від того, що не завжди знаходять час сини відвідати батьків, лиш теплими спогадами зігрівається душа. І ще ледь вловиме почуття провини - кличе вогник до рідної хати, але частіше зринає вона в пам'яті, аніж знаходять діти годинку, щоб переступити знайомий поріг! Цим твором Малишко прагнув нагадати всім і кожному: він світить вічно, отой вогник, він є орієнтиром у круговерті життя, він обіцяє прихисток, тепло і ласку. Лише частіше треба повертатись додому, частіше обіймати матусю і тиснути батькову долоню...

Але в поета є ще один вірш під тією ж назвою - „Вогник”. Ви запитаєте - чи таке можливо взагалі? Виявляється, можливо. Особливо коли вам зустрічаються на шляху друзі, домівка яких стає для вас не менш дорогою, ніж власна, - настільки вони щирі й надійні люди.

На такий дружній вогник поспішає ліричний герой А. Малишка. Бо для нього він так само необхідний, як і материнський, і, здається, ніби ці два вогника зливаються в один, котрий символізує любов, вірність і високий духовний злет.

Вірш „Вогник“ увійшов до поетичного циклу з назвою „Незабутнє джерело” і, як ви вже помітили, присвячений Максимові Рильському, одному з найталановитіших українських письменників XX століття. Із чистого джерела дружби з цією людиною черпав свої душевні і творчі сили А. Малишко, вважаючи поета „мудрецем - у слові, у піснях - учителем”.

У гостинній оселі в містечку Ірпінь, що на Київщині, збирав Максим Тадейович на дружні розмови митців-однодумців. Серед них - і Андрія Малишка.

У поезії є ключовий рядок: „А він мене чекав, великий друг”. Адже так важливо, коли тебе чекають, коли є людина, на яку завжди можна покластися, поділитись з нею сокровенним. І не так просто заслужити почесне звання Друг!

Ми немовби чуємо голоси дорогих поетові людей, згаданих у поезії. Перед нами - ціла сторінка його життя, сповнена теплими спогадами і тихою тугою за прекрасними роками, які вже ніколи не повернуться.

Філософську поезію „Приходять предки” Андрій Малишко включив до збірки „Синій літопис”, де є багато творів, присвячених історичному минулому України і нашим предкам.

Поет пише про них трепетно і образно, їх постаті виростають перед нами до символічних велетнів, атлантів, що тримають на своїх могутніх плечах вічний храм нашого минулого. Предки мають право ставити нам найжорсткіші питання: адже бували в історії України нащадки-зрадники! Напевне, ви чули про славного князя Байду Вишневецького, що заснував Запорозьку Січ? Так от, його нащадок, Ярема Вишневецький, став лихим катом для українців, проливши ріки крові, зрадив тим спадковим цінностям, які є святими для кожної людини.

Поет доземно вклоняється простим українським гречкосіям, які з нив своїх, залишивши дружин і дітей, ішли до бою за волю, омріяну поколіннями, це вони творили історію України.

Поезія проникнута глибокою повагою до минулого при зовсім не-великій кількості художніх засобів - така сила почуття, емоційність, пристрасність! Поет будує діалог між предками і нащадками, і на поставлені запитання не можна не дати відповіді.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.