Всі публікації щодо:
Драй-Хмара Михайло

Портрет Михайла Драй-Хмари - Оксана Ашер

У спогадах тих, що знали й любили Михайла Панасовича, виринає гарно збудована постать людини, вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима.

Акуратність була його характеристичною рисою, — починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, — у всьому відчувався артистичний смак, навіть мав краватку вишивану стильним українським взірцем.

Він був від природи спортсменом. Ще в дитинстві малий Мишко робив собі дерев’яні ковзани й ходив ковзатись на річку. Пізніше, в київський період свого юнацького життя, захоплював глядачів своїм вальсуванням з фігурами на льоду.

Він був добрим плавцем: легко перепливав Дніпро в Києві, запливав на Адолари в Гурзуфі, міг довго триматись на спині. Влітку брав участь у грі у волейбол і крокет, для тенісу ж, яким він захоплювався в маєтку Павла Ґалаґана, пізніше не було відповідних умов.

Михайло Панасович багато мандрував пішки околицями Києва, краса природи захоплювала його, дарувала йому душевну рівновагу, викликала поетичне надхнення.

Він любив Україну, свою рідну Полтавщину, а зокрема — Поділля з його хвилястим краєвидом.

Кохався Михайло Панасович також у мистецтві. У музиці зрозумілою йому була спонтанність народного таланту. Коло Дніпра іноді зупинялися цигани (в наметах). Одного вечора, повертаючись з мандрівки човном по Дніпру, його захопив своєю Грацією танець малого циганчати й він дав йому 5 карбованців.

У товаристві, якого не цурався, Михайло Панасович міг бути чарівним: жартував, співав українські народні пісні, танцював, міг заграти на фортепіяні вальс і частину увертюри з опери ’’Євгеній Онєґін”, що пам’ятав з Колегії Ґалаґана.

Він нічого не шкодував для гостей: ні вишиваних українських скатерок, ні дорогого вина, ані вишуканих страв.

Доброта, сердечність, людяність були прикметами його вдачі. Коли був студентом-стипендіятом і репетитором, він поміг своїй сестрі Марусі здобути вищу освіту. В його приміщенні завжди жили родичі, чи то з його боку, чи з дружининого, або знайомі, яким треба було допомогти. На вулиці він не міг пройти повз жебраків і щедро давав своїй дитині гроші, щоб вона побігла й кинула бідному.

Під час голоду, коли українські селяни вмирали на вулицях Києва, від підібрав і врятував розпухлу від голоду 15-річну селянську дівчину, давши круглій сироті притулок у себе.

Так само Михайло Панасович не побоявся передати свою посаду в ’’Українському академічному словнику” М. Рильському, коли той вийшов з в’язниці й потребував допомоги.

Драй-Хмара був ідеальним батьком для своєї доці (так її називав). Л. М. Старицька-Черняхівська казала, що такої ніжности й уваги до дитини, як у Драй-Хмари, вона в житті своєму не зустрічала.

Революцію Михайло Панасович сприйняв, як національне й соціяльне визволення. Насильство й жорстокість, з якими революціонери приходили до влади, були болісними для лагідної вдачі поета, але він сприймав це, як переходове явище. Через свої демократичні погляди Драй-Хмара не міг стати комуністом, але не був проти революції і навіть вітав її. Та ці ідеалістичні його ілюзії згодом коштували йому життя.

В останні роки, перед арештом 1935 року, Михайло Панасович відчув увесь трагізм української інтелігенції. Це спричинилося до нервового напруження й кошмарів, що були темою однієї з його поезій останнього періоду. Його мучило безсоння і вночі часто було чути його кроки.

Про Драй-Хмару М. Зеров казав: ’’щирість аж проситься”. Відвертий і щирий, він не міг пристосуватись до сталінського режиму, де говорилося одне, а робилось щось зовсім інше.

Непохитний з натури й сильний духом Драй-Хмара був єдиним на процесі ’’неоклясиків”, що не заломився, не визнав себе винним, не зважаючи на всі моральні й фізичні тортури. Він нічого не сказав ні на себе, ні на інших. Тому, його справу виділили з групи М. Зерова, засудили заочно через ’’Московское Особое Совещание” і заслали до найгірших концентраційних таборів смерти — Колими.

Мученицькою смертю загинув у розквіті своїх сил великий поет і вчений, та сила його духа залишилася нескореною.

БІОГРАФІЧНІ ФРАГМЕНТИ

Михайло Драй-Хмара народився 28 вересня 1889 року в селі Малі Канівці на Полтавщині. Батько його Панас Драй був розумний чоловік: він здобув деяку самоосвіту, передплачував і читав газети, якийсь час був писарем і полагоджував юридичні справи селян. Але жорстокість його вдачі сильно вразила маленького сина. Особливо болюче було за матір, яка через це багато терпіла в своєму житті.

Свою матір Ганну Михайло Панасович згадував у циклі ’’Мати” у збірці ’’Проростень”. У першому вірші поет порівнює себе й своїх сестричок до пташенят, що квилять у головах померлої матері:

В журбі васильки й рута-м’ята.

Задумавсь ладан в синіх снах,

і сумно-сумно пташенята квилять

у неї в головах.¹

У другому вірші спогад про бажання маленького сина відвідати могилку матері відповідає дійсності, і проїжджим селянам таки довелось рятувати загрузлого в болоті біля воріт кладовища Мишка. В останньому періоді своєї творчости Драй-Хмара присвячує пам’яті матері велику поему ’’Рушник”, де змальовує її нещасливе, тяжке життя.

Померла матір молодою власне через свою жертвенність. В їхньому селі тоді була епідемія тифу й було багато хворих людей. Хоча мати мала багато праці вдома — велике господарство, четверо дітей — вона все ж знаходила час, щоб спекти пироги й рознести їх бідним хворим. Там вона заразилася й нагло померла.²

Мати походила з заможнього козацького роду Брагинців. У Драїв було власної землі 75 десятин, левада, ліс і два будинки. По смерті матері малими дітьми — 3-річним Мишком і півторарічною Марусею — опікувалась їхня бабуня.

Батько жив для себе. Напередодні революції в нього залишилось тільки 11 десятин землі. Революція примусила його назавжди покинути село й оселитися у сина. Помер він у Києві 1933 року.

Перші роки життя Михайла Панасовича — це звичайне дитинство сільського хлопчика. Воно пройшло в затишній садибі, над річкою, на полі, в лісі, а тому чимало його поезій тісно пов’язані з природою.

У листі з Колими від 6 травня 1937 року (табір Нерига) Драй-Хмара писав: ’’Природа скрізь гарна. Вона, як мати, мене голубить і потішає.Я люблю природу”.

Поет зумів прекрасно передати дитячий світогляд, що є характеристичною рисою багатьох його поезій, у книзі ’’Проростень”. Так в уяві сільського хлопчика сонце — це коло:

Ой, колом сонце догори!

Стежки протряхають.

Засинив волохатий сон яри.

Ідуть до гаю.³

В іншому вірші сирота відчуває теплу ласку сонця:

За водою зозуля кує,

сонцем бризка клечальна неділя, —

а дитина ті бризки — в запілля...

Сонце добре: не скаже: — Моє!⁴

Цей образ доброго сонця зустрічаємо й у пізнішій поемі ’’Поворот”:

і сонце,

наче мати,

рукою теплою по голові

мене ласкаво гладить,

цілує почорнілі скроні

і не питається, як люди — хто я.⁵

Розуміючи незвичайні здібності сина, батько вирішив дати йому освіту. Спочатку Драй-Хмара вчився в м. Золотоноші. ’’Брудна Золотоноша”, писав поет у своєму щоденнику, згадуючи ті часи. ⁶ Рік пізніше він уже в черкаській гімназії. З цього періоду його життя нам відомо, що Михайлик захоплювався тоді ’’житіями святих” і за всі свої дрібні гроші купував маленькі книжечки з чудесними історіями. В Черкасах він уже почав приробляти, як репетитор сина власника пивоварні на прізвище Бень. Культурна атмосфера дому Бенів, а особливо їхня велика бібліотека, позитивно вплинули на розвиток Михайлика, він захопився читанням.

З деякими членами цієї родини Драй-Хмара не поривав дружніх взаємин до кінця свого життя у Києві.

По закінченні 4-ох кляс Черкаської гімназії Драй-Хмара 1906 року вступає за конкурсом, як стипендіят, до Колегії Павла Ґалаґана в Києві, що була найкращою приватною гімназією на Україні. Серед його товаришів у тій же клясі визначалися такі майбутні поети й учені, як Борис Ларін, Володимир Отроковський, Павло Филипович і Сергій Цикаловський. Усі вони залишились друзями Драй-Хмари назавжди. Колеґіятські часи Михайло Панасович згадував як найщасливішу добу свого життя. Пам’ятними були такі гри в Колегії, як похорон Цезаря (виголошувались довгі промови на злобу дня), пригадувались різні сміховинні прізвища зі слів, характеристичних для тої чи іншої чужоземної мови. Влітку влаштовувались мандрівки. Одного літа Драй-Хмара об’їхав увесь Крим, другого — Кавказ, аж до Нового Афону, де міг зупинитись і відпочити у свого дядька в манастирі. Тут у садибі манастиря його вперше причарували лебеді на озері. Як відомо, поета завжди приваблював образ лебедя. Це стало символом. Іноді влітку він перебував дома на селі Малі Канівці, де мав друзів — сільського лікаря і ще з дитячих років товариша Сашка.

Тут, мабуть року 1909, Михайло Панасович познайомився з болгаркою Наташею, яка приїхала на вакації до свого діда, поміщика в селі Малі Канівці, і вперше закохався в неї. Її листівку з Богарії до Драй-Хмари від 1911 р. було знайдено під час трусу, коли його арештували 1935 року. Це поставлено йому в провину, як зв’язок з закордоном.

У Колегії Павла Ґалаґана, під впливом учителя російської літератури Кожіна, Михайло Панасович починає писати перші свої поезії російською мовю і друкує їх у колеґіятському журналі "Лукоморье” (’’Девушка в алой косынке”).

Крім учителів у Колегії Павла Ґалаґана були ще шкільні ’’Гувернери”, за допомогою яких колеґіянти опановували мови французьку й німецьку.

По закінченні Колегії (1910 р.) Драй-Хмара отримав від неї, як подарунок, гроші й одяг. Восени того ж року вступив на історично-філологічний факультет Київського університету, де одержав стипендію на чотири роки навчання.

Будучи студентом, Драй-Хмара працює в семінарі академіка Володимира Перетца і вже в 1911 році друкує свою першу наукову працю ’’Интермедии 1-ой половины XVII1 в. в рукописи собрания Тихонова Петербургской Публичной Библиотеки (Отчет об экскурсии семинария русской филологии в С. Петербург)”, Киев 1912, ст. 91-93.

Року 1913 Київський університет і Слов’янське товариство відрядили Драй-Хмару за кордон для студій слов’янських письменств та мов. Він працює в архівах і бібліотеках Львова, Букарешту, головним чином Загребу, Беоґраду, Будапешту. В наслідок цих розшуків Драй-Хмара написав велику працю з історії хорватського письменства: ’’Поетичний твір А. Качіча-Міошіча— Razgovor ugodni naroda slovinskoga”. За цей твір він отримав золоту медалю від Київського університету; роботу було ухвалено до друку в київських ’’Университетских известиях”.

Ще в 1910 р. Михайло Панасович познайомився з гімназисткою Ніною Длугопільською, з якою одружився в 1914 р. Він часто відвідував батьків своєї дружини, які жили в с. Тростянчику в мальовничій садибі над річкою Бугом, на Поділлі. Він любив це місце, де відпочивав душею і тілом. Красу Поділля Драй-Хмара змалював у своїх поезіях, у першій збірці віршів ’’Проростень”: ’’Шехерезада”, ’’Прощання з Поділлям” та інші.

Особливо любив він матір дружини Ганну Антонівну і часто згадував її в листах із заслання.

Потрясаючим є лист Драй-Хмари з Колими, де, умираючи з голоду, він живив себе галюцинаціями про різні смачні страви. Подаємо кілька страхітливих рядків з цього листа:

2-10/VI 1938 р. Оротукан, річка Утіная, Колима.

... ”що вам написати про цей відтинок мого життя? На жаль, не можу нічого, крім побутових дрібниць. Я весь час мучився безсонням — не спав протягом трьох тижнів, тому що не мав ні місця, ні постелі, а було зимно в неопаленому наметі, надворі стояв 30-ти ступневий мороз, і вітер часто потрясав дірявою покрівлею й підлизував нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившись на підлозі. Сидів я на харчуванні swietego Antoniego, одержуючи його один раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби й черпак так званої баланди) — а тому силував свою уяву змалювати собі стіл, заставлений самими смачними й улюбленими жареними й солодкими стравами з прянощами й гострим присмаком, з ароматними поливками, із свіжими овочами й натуральними виноградними винами. Я часто пригадував мамусіні обіди в Тростянчику”. Далі йде перелік страв на кількох сторінках.

Про цей лист Драй-Хмари Освальд Бургардт (Юрій Клен) згадує в кн. ’’Спогади про неоклясиків”: ’’Голод навіяв йому галюцинації, що їх він (Драй-Хмара) віддав у листі з переліком наїдків і напитків, листі, якого я, як єдиного, подав без скорочень, бо це один із найгеніяльніших у світовій літературі опис страв, у якому він перевершив великого в цих описах майстра — Гоголя” ⁷

По закінченні університету в Києві 1915 року Драй-Хмара був залишений при університеті (катедра слов’янознавства) для підготови до професорського звання. Але в зв’язку з 1-ою світовою війною Київський університет евакуювали в м. Саратов, а Драй-Хмару тоді відрядили до Петроградського університету. Там він перебував як професорський стипендіят до 1917 р., працюючи під керівництвом таких професорів і академіків, як О. Шахматов, П. Лавров, І. Бодуен де Куртене й інших. У кипучій життям столиці Драй-Хмара захоплювався оперою, балетом, концертами, театром. Перебування в Петрограді відіграло в його житті важливу ролю. У цьому російському, північному місті він відчув себе українцем і сказав своїй дружині, що, ставши на цей шлях, скорше помре, ніж зійде з нього. ⁸ Якими пророчими були ці слова! Події 1915-17 років, впливи того часу, зустрічі з цікавими людьми — зробили сильне враження на Драй-Хмару і надовго залишилися в пам’яті. Українізація Драй-Хмари, під впливом В. Ганцова ⁹ й М. Кушніра, ¹⁰ була для нього подією важливою й великою, що зробила цілий переворот у його свідомості. У Петрограді Драй-Хмара брав участь в об’єднанні студентів-українців, ходив на лекції з української історії; там викладав українською мовою Олександер Грушевський (брат Михайла Грушев-ського). Драй-Хмара почав по-новому думати й жити.

Даремно його друзі-росіяни умовляли його не захоплюватися новими ідеями — українством, доводили, що це скінчиться катастрофою його блискучої наукової кар’єри. Проте, академік Шахматов пропонував Драй-Хмарі писати працю з української тематики, але революція перешкодила цьому.

У той час у Петрограді жив Александр Блок, що славився тоді як найкращий поет лірик у країні. Драй-Хмара так захопився Блоком, що ця любов залишилася в нього на все життя.

У поемі ’’Поворот” зустрічаємо свідомий переклик з поемою ’’Двенадцать” Блока.

У Драй-Хмари:

Вітер, вітер

голодний вітер¹¹ —

У Блока:

Ветер, ветер — на всем Божьем свете! ¹²

Навіть на Колимі Драй-Хмара згадував А. Блока й писав своїй дружині: ’’Сьогодні мені було сумно. Я весь час пригадував ’’Осеннюю любовь” Блока (із ’’Снежных ночей”, початок: ’’Когда в листве сырой и ржавой”). Прочитайте, коли ще маєте Блока”. ¹³

Подаємо вірш Блока, що про нього згадував Драй-Хмара. Він не міг, через цензуру, написати в листі про свій відчай та страждання, і передав свої думки словами Блока.

ОСЕННЯЯ ЛЮБОВЬ

Когда в листве сырой и ржавой

Рябины заалеет гроздь, —

Когда палач рукой костлявой

Вобьет в ладонь последний гвоздь, —

Когда над рябью рек свинцовой,

В сырой и серой высоте,

Пред ликом родины суровой

Я закачаюсь на кресте, —

Тогда — просторно и далеко

Смотрю сквозь кров предсмертных слез,

И вижу: по реке широкой

Ко мне плывет в челне Христос.

В глазах-такие же надежды,

И то же рубище на нем.

И жалко смотрит из одежды

ладонь, пробитая гвоздем.

Христос! Родной простор печален!

Изнемогаю на кресте!

И челн твой — будет ли причален

К моей распятой высоте? ¹⁴

У Петрограді Драй-Хмара зустрівся з Єсеніним і в збірці ”Про-ростень” присвятив йому вірш ’’Пам’яті С. Єсєніна” ¹⁵

Пригадується один вечір, коли П. Филипович (тоді поет Зорев і Осип Мандельштам зайшли до Драй-Хмари почитати вірші, поговорити, випити чаю. Дружина Драй-Хмари гралася своїм шлюбним перстенем, на це звернув увагу російський поет і зауважив їй: ”Не играйте своей судьбой”. Ці слова О. Мандельштама чомусь особливо запам’яталися їй на все житія. ¹⁶

У переіменованій столиці (Петербург на Петроград), у зв’язку з антинімецькими воєнними настроями, прізвище Драй звучало чомусь німецьким, хоча відомо, що закінчення на ”ай” були властивими для прізвищ козаків, як наприклад Гайдай і інші. Знаючи, як тяжко терпів Г. Гебельт, німецького походження родич дружини, Михайло Панасович під впливом часу (1915 р.) вирішив змінити своє прізвище на Драй-Хмара.

Отже революція застала Драй-Хмару і його дружину в Петрограді. Коли їх не було дома, приміщення хазяйки і їхню кімнату розгромили матроси, які забрали всі дорогоцінні речі дружини, їхні золоті годинники, навіть книжки ощадної каси. Михайло Панасович сказав дружині: Не сумуй, це наш дар революції, інші поплатилися життям. ¹⁷

У травні 1917 року Драй-Хмара повернувся на Україну в Київ, щоб узяти активну участь у національному відродженні свого народу. Він віддав усі свої молоді сили й знання для розвитку української науки та освіти. 1918 року Драй-Хмара їде до Кам’янця Подільського, куди його запросили на посаду доцента катедри загального слов’янознавства при першому українському університеті. Там згуртувалися тоді найкращі наукові сили на чолі з ректором проф. 1. Огієнком. Були професори: Л. Білецький, В. Біднов, М. Федорів, П. Клименко, М. Плевако й багато інших. Студенти любили Драй-Хмару й масово відвідували його лекції. Студентські вечірки не обходились без нього. Михайло Панасович зумів своїм запалом і здібностями пробудити в молоді любов до України.

Коли більшовицька влада закріпилась на Україні, значна частина професури університету в 1920-21 роках емігрувала закордон. Драй-Хмара не захотів покинути свою країну, бо вважав за свій обов’язок залишитися зі своїм народом, не зважаючи на привабливу пропозицію празького університету на посаду професора-лінґвіста.

1923 р. Михайло Панасович переїхав з Кам’янця Подільського до Києва й очолив катедру українознавства при Медичному Київському Інституті, де працював до 30 вересня 1929 року. Одночасно він був членом Історично-Літературного Товариства при Академії Наук, але основна його посада була в Інституті Мовознавства при ВУАН, де він очолював Слов’янський Відділ і вів семінари з аспірантами з мов і літератур — польської, чеської, болгарської. В 1929 році, за постановою конкурсової комісії, його обрано на штатного співробітника комісії для дослідження української наукової мови в Науково-дослідчому Інституті Мовознавства при ВУАН. 1930 року його обрано на дійсного члена катедри мовознавства.

Разом з академіком А. Кримським Драй-Хмара редагував збірник комісії для дослідження історії української наукової мови. Крім того, він очолював катедру загального слов’янознавства в Інституті Лінгвістичної Освіти, керував катедрою загального мовознавства в Польському Педагогічному Інституті, був головою катедри українознавства в Сільсько-господарському Інституті (Голосіїв).

У київський період життя (1923-1935) Драй-Хмара був тісно зв’язаний з групою київських ’’неокласиків”, до яких належали: М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, Освальд Бурґгардт і М. Драй-Хмара.

У середині 20-их років ’’неокласики” були групою, яка накреслювала новий напрямок в українській літературі. Вони були в опозиції до так званих пролетарських письменників і критикували їхню техніку. ’’Неоклясики” відрізнялися від загалу своєю високою поетичною технікою, оригінальними образами і значно чистішою мовою. Вони вважали, що кожний справжній літератор повинен студіювати зразки європейської літератури й одночасно бути добре обізнаним з українською літературною спадщиною.

’’Неоклясики” вважали, що методи, якими керувались письменники різних революційних літературних організацій, були причиною низького рівня сучасної української літератури в порівнянні з тогочасною європейською. Крім того, ’’неоклясики” обвинувачували ці організації за їхню критику, що мала за підставу ідеологію, нехтуючи талант, а також і за те, що їхні пропаґандивні твори деморалізували молодих поетів.

У своєму щоденнику від 20. 10. 1925 року Драй-Хмара пише про це так: ’’Спочатку посваряться Пилипенко й Еллан. Потім з боку обох цих генералів іде підбурювання чи піддурювання молодняка. І врешті виходить: молодняк, мов ті метелики, перелітає то з ’’Плугу” в ’’Гарт”, то з ’’Гарту” в ’’Плуг”. А зветься це шуканням плятформи”.

’’Неоклясики” хоч і наслідували артистичну концепцію, базовану на гармонії й рівновазі, що є есенцією класицизму, — були також під впливом романтиків, символістів і імпресіоністів.

Для удосконалення форми вірша вони охоче перекладали поетів античних, але також і французьких парнасців. Так Леконт де Ліль особливо їх захоплював своєю досконалою формою, а Ередія (de Heredia) — пластичними образами.

У своєму шуканні бездоганної форми поезій ’’неокласики” віднайшли мудрість античної Греції: все, що є досконалим, є ліпшим.

Почасти вони погоджувались з доктриною Теофіля Ґотьє: ’’мистецтво для мистецтва”, але дотримувались її лише як технічного засобу, не ставлячи собі це за мету.

Усі ’’неокласики” дуже відрізнялися один від одного, і кожен з них був поетом оригінальним і талановитим.

У них не було певної накресленої програми чи назви, але їхні супротивники (захисники пролетарської масової літератури) накинули їм назву ’’неокласики”, ті не заперечували, і так ця назва залишилася за ними. Не було в них формальних зібрань, ні організації. Вільність стилю й індивідуальність поетичної творчости були їм більше властиві, ніж так званий — ’’неокласицизм”. Це були люди високої культури й ерудиції. їхні дружні взаємини свідчили про цілковиту волю, що панувала в цій групі.

О. Филипович у своєму літературному есеї ’’Життьовий і творчий шлях Павла Филиповича” описує одні неформальні сходини у свого брата. ¹⁷

Про подібні товариські зустрічі ’’неокласиків” є замітка в ’’Щоденнику” Драй-Хмари:

’’Був на іменинах у Зерова. Зійшлося з 20 чоловіка — всі ті, що бувають завжди, тільки Єфремова я побачив тут уперше. Було трохи нудно. Навіть Филипович не виступав з промовами, які він виголошував всюди й завжди, коли треба й не треба. Як мені набридли ці іменини у ’’неокласичного генерала”, у Дорошкевича, у Рильського, у мене. Все ті самі люди, ті самі трунки, ті самі розмови. Невже не можна видумати щось ліпше?” ¹⁸

Більш як половина зошита ’’Щоденника” Драй-Хмари містить цінний матеріал (для майбутніх наукових розшуків) в акуратно підібраних і наклеєних вирізках друкованих статтей з тогочасної преси.

Під час II світової війни дружина Драй-Хмари дала ’’Щоденник” Освальду Бурґгардтові, який деякі матеріяли використав у своїй книзі ’’Спогади про неоклясиків”.

Щоб нагадати читачеві про ту боротьбу, яку доводилось ’’неокласикам” витримувати від ’’пролетарських” критиків, дозволяємо собі подати уривки їхньої критики. 15 березня 1925 р. в Українській Академії Наук відбувся літературний вечір, присвячений оригінальній і перекладній творчості ’’неокласиків”. Виступали з доповідями П. Филипович і М. Зеров.

Цей вечір спричинився до гострої дискусії в українській пресі. В часописі ’’Більшовик” з’явилась стаття під заголовком ’’П’ятеро з Парнасу”, підписана А. Л-ий. Автор почав з критики П. Филиповича, неначебто той скаржився на бідність сучасної пролетарської поезії:

’’Поетів — хоч греблю гати, мовляв, а поезії — як кіт наплакав” та й ота, що є, ’’нудна, одноманітна зі своїми молотками та тракторами”. Все лихо від того, що сучасні поети не хочуть вчитися у тих п’яти восококваліфікованих поетів, поетів-парнасців, поетів з милости божої...

”У сучасних 150 графоманів — негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та тарахкотіння трактора — хіба ж це поезія?!

”А, крім того, різні там організації витягають усяких там письменників з заводів, з сіл, побільшуючи лави ’’безнадійних графоманів”. Стук, грюкіт, свист, гудки — життя немає від такої поезії! Карравул!” ¹⁹

Після цього цей критик висміював елегії М. Рильського і гексаметри Зерова, які не гармоніювали з сучасним життям на Радянській Україні, а також іронічно підкреслив, що хоч п’ять ’’неоклясиків” і не становлять літературної організації, ’’всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобойцям-графоманам правильні шляхи”.

А. Л-ий далі твердив, що взагалі творчість ’’неоклясиків” шкідлива і категорично відкидав її антисоціальний характер, хоча погоджувався, що досконала форма їхніх поезій не суперечить епосі мирного будівництва.

Особливо накинувся він на вибір їхніх перекладів. ’’Про ’’сучасність” п’яти поетів та їхні симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів — Лукреція Карра, Овідія, французьких — Леконт де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських — Міцкевича”. ²⁰

Обурені цими наклепами, Зеров і Филипович вмістили відповідь на закид А. Л-го в ’’Більшовику”. ²¹

Видатний поет, письменник і професор порівняльної літератури в Колюмбійському університеті Падрік Колум, пояснюючи появу ’’неокласиків” на тлі української літератури, порівнював їх з ірландським поетом Єйтсом (Yeats) ²² та з ірландською групою, до якої належали Бернард Шов, Джеймс Джойс, він сам та інші. ²³ Колум вважав, що український ’’неокласицизм” — наслідок великого зрушення духового відродження України, і це спричинилося до появи прекрасних творів у літературі. Таке піднесення буває тоді, коли бездержавна нація відчуває свою державність.

Ще в Кам’янець-Подільський період своєї творчости Драй-Хмара публікує свої поезії в літературних журналах ’’Буяння” та ’’Нова думка”. В наступних роках він друкується в журналах, що виходили в Києві, Харкові, Катеринославі: ’’Нова громада”, ’’Червоний шлях”, ’’Шляхи мистецтва”, ’’Всесвіт”, ’’Глобус”, ’’Літературний ярмарок”, ’’Зоря”.

Року 1926 вийшли друком перша збірка поезій Драй-Хмари ”Про-ростень” і його монографія ’’Леся Українка” у видавництві” ’’Слово” в Києві.

Друга збірка віршів ’’Соняшні марші”, приготована до друку в роках 1933-35, так і не побачила світу за його життя, у зв’язку з арештом.

Цілий ряд поезій з цієї збірки тісно пов’язаний з життям Драй-Хмари в Києві, як наприклад, ’’Зимова казка (Ранішній Київ з мого вікна)” або ’’Симфонія” (Концерти в Пролетарському саду) та інші.

Драй-Хмара також був талановитим перекладачем. Він знав 19 мов (українську, російську, білоруську, польську, кашубську, чеську, сербську, хорватську, болгарську, старослов’янську, ст. грецьку, латину, санскрит, румунську, французьку, німецьку, італійську, фінську, вивчав — англійську) і переклади давались йому дуже легко, що можна помітити з його чернеток.

У 1929 році Драй-Хмара друкує перший переклад на українську мову збірки поезій білоруського поета Максима Багдановіча ’’Вінок”, зі своєю вступною статтею-розвідкою про творчість цього поета.

Цей переклад Драй-Хмари є ’’блискучим зразком проникнення в дух і форму оригіналу”. ²⁴

Між перекладами визначаються такі великі речі, як ’’Цигани” Пушкіна й ’’Демон” Лєрмонтова.

Особливо важливими для української літератури є переклади з французької мови, поетів: Шарль Бодлер, Теодор де Бонвіль, Поль Верлен, Теофіль Ґотьє, Леон Дьєркс, Поль Кльодель, Трістан Корбієр, Жюль Ляфорґ, Леконт де Ліль, Стефан Маллярме, Жарар де Нерваль, Сюллі Прюдом, Жан Рішпен, Жюль Ромен.

Драй-Хмара також перекладав австрійських поетів — Франца Верфеля, Стефана Цвайґа; бельгійських — Жоржа Роденбаха; чеських — Й. Гору і М. Махара.

Художні переклади Драй-Хмари з європейської поезії на українську мову ’’збагачують духовні, мистецькі скарби нашої літератури”. ²⁵

Поет любив подорожувати. Разом з дружиною і малою донькою Оксаною, він відвідав дитячий курорт Люсдорф і поруч цілий ряд курортів біля Одеси (Аркадія й ін.), Крим (курорти Гурзуф, Ялта, Місхор і ін.), Кавказ (Сочі, Сухум, Гагри).

Влітку 1930 р. він написав у Сочі цілу низку сонетів (’’Спустившися на саме дно копальні”, ’’Victoria Regia”, ”На могилі Руданського”, ’’Грановському”, ’’Кам’янець”, ’’Київ”, ’’Поділ”, ’’Чудо”, ’’Чернігів” та поезію ’’Кошмар”).

Першим з ’’неоклясиків” був заарештований М. Рильський. Драй-Хмара старався всіма силами допомогти його родині, а йому, коли він звільнився з в’язниці, передав свою посаду в Інституті Лінгвістичної Освіти.

У лютому 1933 року Драй-Хмару арештовують разом з його родичем Миколою Грінченком, ректором Музичного Інституту в Києві і професором історії музики. Через три місяці обох одночасно звільнили. їх обвинувачували в приналежності до організації ОУН, але, не зважаючи на підступні засоби НКВД, жоден з них не визнав за собою ніякої провини.

Після цього НКВД пропонувало Драй-Хмарі співпрацю, але він мав таку вдачу, що не міг цього робити й відразу сказав їм про це. Незабаром наслідки цього далися взнаки. Драй-Хмару не поновили на праці ні в Інституті Мовознавства при ВУАН, ні в Польському Педагогічному Інституті, ані в Інституті Лінгвістичної Освіти. Його також виключили зі спілки наукових робітників, і всі його твори були вилучені з бібліотек. Йому заборонили друкуватись. Протягом двох років (1933-35) він не міг собі знайти будь-якої роботи більш як на місяць. З ним не віталися при зустрічах. Не було ніяких засобів до життя. Все, що можна продати, було вже продано.

У роки повного остракізму, не маючи ніякої праці, Драй-Хмара присвятив усього себе творчій роботі. Тоді було остаточно закінчено другу збірку віршів ’’Соняшні марші”, перекладено з фінського епосу дві руни ’’Калевали”: ’’Народження і одруження Ільмарінена” та ’’Ільмарінен і смерть” (руна нового запису). Закінчено переклад першої частини ’’Божественної комедії” Данте і перекладено з другої частини більше половини.

Другий, фатальний арешт прийшов 4 вересня 1935 р. Цілу ніч до ранку енкаведисти робили трус у приміщенні Драй-Хмари (на Садовій вул. ч. 1, кв. 5). Усе шукали якоїсь зброї, якої ніколи не було. Забрали все, що мало цінність, рукописи, книжки. Тоді був сконфіскований грубий зошит — переклад ’’Божественної комедії” Данте, а тому, що акт по арешті не був прочитаний, Михайло Панасович не знав цього і в листах із заслання не раз писав про дорогий його серцю переклад. Кілька книжок, зв’язаних з перекладанням Данте, взяв з собою і навіть привіз їх на Колиму, де все загинуло.

’’Московское Особое Совещание”заочно засудило Драй-Хмару на 5 років концтаборів. Доля кинула його на Колиму. Вивезли Драй-Хмару на Далекий Схід, не даючи змоги побачитись з рідними. Він не мав ні грошей, ні білизни, ані теплого одягу. Везли його в товаровому вагоні, т. зв. ’’столипінському”, запльомбованому, на сухій пайці. На Колимі його весь час перекидали з одного табору до іншого. Етапи страшенно виснажували його і через рік він утратив своє міцне здоров’я. Уже хворого, нездібного до тяжкої фізичної роботи, його посилали в щораз гірші й гірші табори на тяжку роботу. Чого тільки не доводилося йому робити — працював у забої, на кориті по пояс у крижаній воді, возив тачку з тяжким вантажем і т. п. Документи, що збереглись, устійнюють такі концтабори, де перебував Драй-Хмара: Прииск Партизан, Нерига, Магадан, Охотское, Оротукан, Речка Утиная, Нагаєво, Горная Ларюковая, Усть-Таежная, Скспедиционный. Це була каторга духу і мізку.

У червні 1937 р. дружину Драй-Хмари з дочкою адміністративно вислали з Києва в Башкирію в м. Белебей. Ця подія дуже болісно відбилась на здоров’ї Михайла Панасовича. Драй-Хмара страждав і занепадав фізично й духовно; про що свідчать його листи з заслання. У листі від 20 серпня 1938 року він пише, що не має ані копійки грошей. Через постійні перекидання його з табору в табір, він ніколи не міг одержати ні пакунка, ані грошей (які пропадали, або за підробленим підписом одержував хтось інший). Треба мати на увазі, що пошта працювала тільки півроку. Взимку зв’язок був тільки телеграмами.

Останні жахливі листи Драй-Хмари, вислані в Белебей, загинули. Місцеве НКВД вимагало їх від дружини Драй-Хмари. Щоб ці листи врятувати, вона мусіла дати їх на схованку знайомій татарці, і більше їх не побачила.

У цих останніх страхітливих рядках Драй-Хмара скаржився на нелюдські знущання над ним. Він уже не мав фізичної сили писати. На роботі — опухлий, знесилений падав, тоді його підвішували догори ногами і знову гнали в копальню чи ’’забой”.

Безумовно все робилося, щоб убити цю прекрасну людину, мрійника, ні в чому неповинного.

Очевидно, комусь залежало, щоб ніхто з київських ’’неокласиків ” не вернувся до Києва: і Зеров, і Филипович, і Драй-Хмара загинули мученицькою смертю.

У жовтні 1939 р. дружину Драй-Хмари повідомили, що він помер 19 січня 1939 р., але не сказали де, в якому місці він загинув.

У своїй поемі ’’Поворот” Драй-Хмара писав:

Я умру,

а те, у що я вірю,

залишиться

і житиме без мене —

напевно житиме! ²⁶

Поетична та наукова спадщина поета є дорогоцінним скарбом в українській літературі. Він, як ніхто з його сучасників, збагатив українську літературну мову маловживаними, призабутими словами, взятими з українського фолкльору, бо любив і милувався словом. Досконала форма, багатство рим і ритму можуть служити зразками і для сучасних українських поетів.

Михайло Драй-Хмара — це вчений і поет з великою любов’ю до людства, до життя, з ідеями, що глибоко западють у людську душу і мають універсальне значення.

¹ М. Драй-Хмара. ’’Поезії”. Нью-Йорк, 1964, стор. 53-54.

² Зі слів сестри Драй-Хмари Марусі Колодуб.

³ М. Драй-Хмара. ’’Поезії”. Нью-Йорк, 1964, стор. 58.

⁴ Там же, стор. 59.

⁵ Там же, стор. 89.

⁶ Щоденник, 13 серпня 1924.

⁷ Юрій Клен. ’’Спогади про неоклясиків”. Мюнхен, ’’Золота брама”, 1947, стор. 48.

⁸ Зі слів дружини Драй-Хмари.

⁹ Всеволод Ганцов (25. XI. 1892 — ?), визначний мовознавець, професор, науковий співробітник ВУАН, один з редакторів академічного словника української мови, заарештований у справі СВУ 1929 р. і засуджений на 8 років ув’язнення. Дальша доля його невідома. Знайомство з М. Драй-Хмарою відбулося в Петербурзі, де В. Ганцов студіював слов’янську філологію в Петербурзькому університеті під керівництвом акад. А. Шахматова, Л. Щерби, 1. Бодуен де Куртене та був політично активний в українській студентській громаді.

¹⁰ Макар Кушнір (1890-1951), політичний діяч і журналіст, тоді студент Петербурзького університету, у 1917-19 рр. був членом Української Центральної Ради від УПСР, з 1919 р. в еміграції. Помер у Бельгії.

¹¹ М. Драй-Хмара. ’’Поезії”. Нью-Йорк, 1964, стор. 94.

¹² А. Блок. ’’Собрание сочинений в шести томах”. Москва, ’’Правда”, 1971, т. 3, стр. 233.

¹³ Лист від 6 травня 1937.

¹⁴ А Блок, т. 2, стр. 207-8.

¹⁵ М. Драй-Хмара. ’’Поезії”. Нью-Йорк, 1964, стор. 56.

¹⁶ і ¹⁷ Зі слів дружини Драй-Хмари.

¹⁷ О. Филипович. Життєвий і творчий шлях П. Филиповича. ’’Сучасність”, Мюнхен, 1961, ч. 10, стор. 9.

¹⁸ Щоденник, стор. 10-11, 22. V. 1927.

¹⁹ А. Л-ий. П’ятеро з Парнасу. ’’Більшовик”, Київ, 17. III. 1925.

²⁰ Там же.

²¹ М. Зеров, П. Филипович. Лист до Редакції. ’’Більшовик”, Київ, 20. III. 1925.

²² Oksana Asher. A Ukrainian Poet in the Soviet Union. ’’Foreword”, New York 1959, p. 6.

²³ Дискусія на лекції порівняльної літератури в Колюмбійському університеті (Нью-Йорк), весняний семестр 1953.

²⁴ М. Драй-Хмара. ’’Вибране”. Київ, ’’Рад. письменник”, 1969, стор. 284 (Післяслово В. Іванисенка).

²⁵ Там же, стор. II (Передмова С. Крижанівського).

²⁶ М. Драй-Хмара. ’’Поезії”. Нью-Йорк, 1964, стор. 85.