Всі публікації щодо:
Смілянський Леонід

Леонід Смілянський: історія і сучасність

Пригадується враження, яке справила перша публікація повісті Леоніда Смілянського “Михайло Коцюбинський".

Це були останні передвоєнні роки — 1939—1940-й. Українське літературознавство, наука про історію рідного письменства після всіх нескінченних репресій, починаючи від “процесу СВУ" і кінчаючи жахливими 1937—1938 роками, поставали як велике урочище майже поспіль вирубаного лісу. Вульгарний соціологізм, незважаючи на деяке послаблення його в російській літературній науці, ще майже повністю зберігав свою владу (не стільки теоретичну, скільки, сказати б, терористичну) над думками тих, хто працював над дослідженням літератури українського народу. Її історія теж була за директивними настановами по-бузувірськи прополота. А на тих велетнів, яких хоч-не-хоч виполоти було не можна, навішувалась чавунна броня казенних, безмірно політизованих стереотипів і догм. Як і на того ж Коцюбинського — будь-яка розмова про нього мала неодмінно починатися з таких, приміром, основоположних “істин": “Українські буржуазні націоналісти цькували Коцюбинського. Вони ширили підлі наклепи проти Горького. Вони прагнули посіяти недовір'я..." — і т. д., і т. п. (передова стаття республіканської газети “Комуніст" від 17 вересня 1939 р., присвячена 75-річчю з дня народження письменника).

Наче ковток свіжого повітря, наче подих рідних полів були після всього цього прості й людяні слова, якими починалася повість Смілянського: “Наче пісня в степу — самотній. І степу кругом — без берегів. Жито... Пшениці... Ячмені... Хіба де озерце причаїлося в хлібах, наче острів". І назва цього першого розділу — "Сонцепоклонник", що так дихала Коцюбинським, його незабутнім "Intermezzo", і те, що вже тут прозвучав один із психологічних лейтмотивів повісті — "самотність" Коцюбинського, тобто коректна до інших духовна автономність, уміння пильно оберігати від сторонніх очей свій внутрішній світ. Для тодішнього суворого канону в зображенні "народних класиків" риса явно неканонічна — класикові належало бути бадьорим дидактом і провидцем, завжди охочим до спілкування з масою...

Але повість "Михайло Коцюбинський" з її тонким ліризмом і психологічним тактом стала помітною віхою і в творчому розвитку самого Смілянського. По суті, вона відкривала добу його письменницької зрілості, в якій прозаїк знайшов і свою стилістику, і найбільш близьке для себе тематичне поле, принаймні головний його “наділ".

У попередні роки було вже чимало написано, виходили книги його оповідань і повістей, був видрукуваний грубенький за обсягом роман, але порівняно з цією та наступними книгами все це можна сміливо віднести до підготовчого, як мовиться, етапу творчої біографії письменника. Етапу шукань — інколи плідних, а інколи й запевне приречених на невдачу, етапу виборсування молодого повістяра з тенет гладенької молодняківсько-вусппівської, а потім такої ж усередненої "соціалістично-реалістичної" белетристики — шлях, який мусила так чи інакше проходити більшість письменників з покоління Смілянського, а потім (зі своїми, звісно, відмінностями) ще одного чи двох наступних поколінь.

Тут слід згадати головні дати й події його особистої біографії.

Син українського робітника-залізничника, Леонід Іванович Смілянський народився 27 лютого 1904 року в місті Конотопі на теперішній Сумщині. В ранній молодості він працював помічником машиніста на паровозі, потім учився в залізничному технікумі, а згодом — у Київському інституті народної освіти (тепер — університет). Слухав лекції блискучих професорів-філологів — М. Зерова, П. Филиповича, С. Маслова, О. Дорошкевича, що й визначило його поглиблений інтерес до історико-літературної науки. Був аспірантом, недовгий час — науковим співробітником Інституту Тараса Шевченка в Києві, написав тут цікаву для свого часу розвідку “Робітництво в українській літературі". В художній прозі Смілянський дебютував ще за студентських часів низкою оповідань та новел (перша книжка — "Нові оселі", 1928). Належав до об'єднання комсомольських письменників "Молодняк", потім до ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), згодом — до єдиної для всіх Спілки радянських письменників України. Мав смак до редакційної роботи, в передвоєнне десятиріччя працював у редакціях журналів "Молодий більшовик", "Радянська література", а в часи Великої Вітчизняної війни був відповідальним секретарем редакції газети "Література і мистецтво", яка 1941 — 1943 рр. виходила в столиці Башки-рії — Уфі.

Що сказати про ранню прозу Леоніда Смілянського? Збірка оповідань "Нові оселі" — майже поспіль про робітників, про їхні пожовтневі "труди і дні" ("пролетарська" тематика для члена "Молодняка", який допіру ще трохи походив і в "Київ-Гарт", була річчю, можна сказати, програмовою). Щира віра неофіта в достеменність людей, що уособлювали, з його погляду, ті чи ті ідеї, давала кращим з цих оповідань ("Каламут", "Нові оселі") якусь частку внутрішнього тепла, хоч у художньому розумінні тут ще було чимало "зеленцю". Але далі пішли чисто "виробничі" повісті, написані за ортодоксальними вусппівськими схемами, — "Мехза-вод", "Периферія", в яких уже не знайдемо нічого іншого, крім шаблонних постатей "ентузіастів", "шкідників", інтелігентів, "що перебудовуються", і таких же штучних сюжетних конфліктів. Пізніше Л. Смілянському в його наполегливих, але часом досить розгублених пошуках своєї теми й свого героя теж доводилося зазнавати подібних невдач, хоч уже і на іншому матеріалі — ідеться, зокрема, про повість "Сонячний берег" (1938), — основною бідою якого було те ж саме: неорганічність теми, заданість ідеї і, як неминучий наслідок, — безликість і безбарвність художнього виконання.

Але талант письменника був живий і ясно стверджував себе там, де мав справу з дійсними життєвими джерелами, а головне — міг хоч частково звільнитися від директивних догм і приписів офіційної критики. Повість "Машиністи", теж один з ранніх творів Смілянського, була написана, як легко можна догадатися, за особистими конотопськими враженнями й спогадами письменника з часів громадянської війни. Перебіг подій, образи персонажів, описи довколишнього тла дихають тут живою натуральністю недавньої добре знаної письменником минувшини. Перед нами — невелике провінційне місто 1918 року, що опинилося під владою кайзерівських окупантів, захекані в гонитві за "підозрілими" німецькі жандарми та гетьманська варта — і народ, який не хоче з ними миритися, який бореться підпільно й відкрито проти нового кривавого ярма. Але народ — не суцільно одностайний і одноликий. І справа не тільки в класових поділах. Два брати-робітники Довгі, обидва машиністи, але з різним рівнем моральної і політичної свідомості й відповідно — ставленням до окупантів. Такі ж і їхні діти, ще недавно дружний школярський гурт, а тепер молоді люди, чиї дороги в ряді випадків різко розійшлися: суспільна ситуація, народна боротьба вимагали від кожного того чи іншого вибору. Серед молодих підпільників — з одного боку — і німецьких лакуз, подібних до шпига й поліцая Павла Коломийченка, — з другого, — бачимо, зокрема, й гайдамацького офіцера Сергія Довгого, сина "гіршого" з братів, показаного, всупереч поширеним шаблонам, в процесі складної внутрішньої еволюції.

Певних тонкощів психологічного аналізу вимагав від письменника й образ героя роману "Зустрічі" Семена Барабаша — колишнього "блатного", тепер тяжкуватого в своєму характері й поведінці червоноармійця. Вдумливість і докладність у зображенні поступового людського "відродження" головного персонажа і становлять основну позитивну прикмету роману, хоч і в ньому не обійшлося без відхилень від життєвої та художньої правди. І все ж відзначимо це характерне для Смілянського посилення смаку до аналітичного психологізму і міцніючу майстерність внутрішнього монологу та невласне-прямої мови — риси, що доведуть свою ефективність у кращих книгах прозаїка в наступні роки.

Першою з них, як уже говорилось, була повість про Михайла Коцюбинського, що хронологічно охоплює кілька останніх років життя письменника, а "характерологічно", посутньо — найістотніші, визначальні грані його цілісного духовного образу. Смілянський заперечує погляди на Коцюбинського як на естета, рафінованого й усамітненого "європейця" (вони висловлювались деякими критиками і в дореволюційні, і навіть у радянські часи), але він відмовляється бачити його і в ролі "борця", "пророка", майже готового революціонера: для нього автор "Fata morgana" і “Цвіту яблуні" — передусім глибокий митець-інтелектуал, людина зосередженого внутрішнього життя, письменник, що бережно й болісно виношує свою правду про навколишнє життя. Вже непогано освоєне на цей час мистецтво внутрішнього монологу дозволило авторові чуйно передати зміст, характер, неповторні індивідуальні особливості тієї безперервної внутрішньої роботи, що відбувалася в свідомості його героя. Загалом, Смілянський тут постав прозаїком з достатньо виробленою художньою манерою, що вигідно підносила цю повість над попередніми творами письменника: короткі, точні, сповнені емоційного підтексту речення, відмова від описово-дидактичної розволіклості й пласкості, невимушене поєднання лірики, іронії й психологічної проникливості, яке так відповідало духові самого предмету розповіді.

Михайла Коцюбинського Смілянський прагне збагнути, показуючи його в широкому історичному потоці свого часу, отже, і в спілкуванні з багатьма видатними, а також і з зовсім не видатними, але по-своєму цікавими людьми. У повісті багато достеменних подробиць про капрійські місяці Коцюбинського — вже самі листи письменника до дружини, М. Могилянського, М. Жука дали авторові масу фактичного матеріалу. Але капрійські сторінки повісті — це лише один з її оповідних вузлів. Є тут епізоди й малюнки з Полтавщини, що воскрешають атмосферу, в якій замислювались "Intermezzo" та "Як ми їздили до Криниці", є Кри-ворівня в Карпатах, звідки письменник виніс свою барвисту, але й непросту інтелектуально поезію Гуцульщини, є, зрештою, подане широким планом чернігівське життя-буття Коцюбинських. /.../ Смілянський постає митцем-психоло-гом неабиякої трагічної глибини. Уже після війни в критиці відзначалось, що поява повісті "Михайло Коцюбинський" важила свого часу більше, ніж створення будь-якої ґрунтовної монографії, — вона повертала широкому читачеві живий і правдивий у своїй суті образ улюбленого в народі письменника.

Історико-біографічний жанр надалі стає найбільш плідним і вдячним у творчості Леоніда Смілянського. Щоб зберегти цілісність розмови про нього, переступимо через півтора десятиліття наперед. Матеріали для роману про Шевченка письменник збирав багато років, і перші майбутні фрагменти роману опубліковані як оповідання: "Зустріч у Петербурзі" //газ. Вісті. — 1939.— №8—11; "Виступали Бенедіктов, Полонський Майков, Писемський, Достоєвський, Шевченко" // журн. "Україна".— 1944. — №5; "Портрет Жуковського" //газ. "Радянська Україна".— 1953. — 5.07. (Упоряд.).

І звернемось до найвидатнішої праці письменника в цьому жанрі — роману "Поетова молодість".

У загалом небідній прозовій шевченкіані української літератури — назвемо тут "У бур'янах" С. Васильченка, "В степу безкраїм за Уралом" 3. Тулуб, "Тарасові шляхи" О. Іва-ненко, вцілілий лише частково з лихої пори 30-х років роман Г. Хоткевича "Шевченко" — роман Смілянського по праву посідає сьогодні одне з чільних місць. Навіть коли згадати багаті концептуальними думками книги про Шевченка, що з'явилися в інших літературах, — своєрідне дослідження-есе М. Шагінян "Шевченко" і цікавий біографічний роман польського письменника Є. Єнджеєвича "Українські ночі, або Родовід генія".

Молодість Шевченка, про яку розповідає письменник, — це те десятиріччя (1837 — 1847), протягом якого з ширяєвсь-кого малярчука, кріпосного раба, змалку позбавленого права навіть на звичайну початкову школу, зріс геніальний поет, що стрепенув своїм словом все прагнуще свободи в країні, пригнобленій царизмом. Це — роки надзвичайно інтенсивного формування і світогляду, і творчої, мистецької індивідуальності поета, роки складання того благородного й світлого людського феномена, який називається особистістю Шевченка.

Біографія великого сина України глибоко трагічна, це загальновідомо, але Смілянський принципово незгоден класти на його чоло терновий вінець мученика. Тим більше що розповідає він про часи поетової молодості, часи повносилого квітування — що б там не було! — цієї геніальної душі... "Він зможе завжди згадувати, як молодість ламала й мучила його сумнівами, не тільки сікла різками на стайні, — думає в романі Тарас, завершивши своє навчання в Академії мистецтв, — але й переливалася часом сміхом, радощами, дружніми жартами, променилась яскравим світлом справжньої дружби”. Запланувавши роман як свідомо поліхромний, багатобарвний у цьому розумінні, письменник тому й наповнив його десятками зустрічей з різноманітними людьми тодішньої України та Росії, людьми народних низів і (переважно) інтелігентських “верхів" — тих зустрічей і спілкувань, у яких, наче йдучи назустріч усій безмежності життя й потреб людського духу, розкривалась, повнішала й звуча ла різними тонами особистість самого Тараса. Дедалі мужніюча, палка дума революціонера і патріота ні в чому не окраяла в його вдачі все добре, людяне, спрагле життя і світла.

Смілцнський прагне збагнути і відтворити історичного Шевченка передусім через зображення широкої картини його людських притягань і відштовхувань, в яких — уся сутність його взаємовідносин з тогочасною суспільною дійсністю. Три кола Шевченкових особистих, літературно-мистецьких і громадських взаємозв'язків окреслює в романі письменник. Перше з них — коло петербурзьке, це, головним чином, морально шляхетна еліта російської інтелігенції, що організувала викуп майбутнього поета з кріпацької неволі — зрозуміло, разом з маловпливовими, але такими щирими Тарасовими земляками в холодній північній столиці: скромним Сошенком, добросердим Гребінкою, поважним Григоровичем, жвавим Мокрицьким і навіть не зовсім і досі розгаданим Мартосом — першим видавцем, а потім хулителем Шевченка.

Значення російської культури, зокрема років навчання в Петербурзі, для духовного формування Шевченка романіст розглядає об'єктивно й тверезо — тут він іде, можна сказати, більше слідами І. Франка і таких ранніх дослідників цієї теми, як П. Филипович і О. Дорошкевич, аніж легіону пізніших догідливо-старанних вульгаризаторів. Навчання в Академії, наставництво К. Брюллова, який відчував до свого щойно визволеного учня особливо теплу прихильність, входження молодого художника й поета в петербурзький літературно-мистецький світ, інтенсивне освоєння скарбів російської і світової культури — все це, в поєднанні з жадібним припаданням до сторінок рідної історії, з пекучою думкою про поневолену Україну та її героїчне минуле, з дедалі сильнішими соціальними почуттями, створювало ідейний ґрунт, на якому невдовзі вибухла вогнедишна лава Шев-ченкової поезії. Давню думку Франка про те, що в свої студентські часи Шевченко “не міг не захопитися великою, хвилею поступового руху", що линула з творів кращих російських (хочеться додати — і західних) письменників, Л. Смілянський з належною історичного тактовністю підтверджує, але робить це як художник: "через людей", через сприймання молодим поетом їхніх особистісних духовних хвиль.

' Як і далі, навколо деяких постатей, з якими Шевченка єднали ближчі, пам'ятніші стосунки, тут зав'язуються своєрідні мікросюжети — в петербурзькі часи вони зв'язані передусім з Брюлловим і з сердечним, довічним другом поетовим, великим російським, а почасти й українським актором М. Щепкіним. Про обох сказано в романі свіжо, цікаво, з багатьма непозиченими художніми подробицями.

Друге коло людських “пригод" Шевченка — знов повторимо, що письменник по-своєму конденсує в них духовну біографію поета, — обіймає Україну. Тут авторові, як можна бачити, довелось виявляти неабияку дослідницьку самостійність, навіть сміливість, щоб звільнитися від упере-дженостей вульгарної соціології — стосовно української історії вони завжди були особливо агресивними — і поставити речі на ґрунт об'єктивного історизму. У переважній більшості випадків це йому добре вдалося; “Поетова молодість" порівняно з повістю про Коцюбинського — вищим його досягненням у довоєнні часи — видається новим і вельми значущим кроком у згаданому напрямі.

Перед очима Тараса за відносно невеликий час проходить майже вся Україна — поміщицька, інтелігентська, кріпацька. “Ти нагадуєш мені Чичикова, — каже йому якогось вечора Афанасьєв-Чужбинський. — їздиш та їздиш..." — “Він шукав мертві, а я живі", — відповідає йому Шевченко. Ні письменник, ні його герой не поспішають з категоричними оцінками, але читач, зрештою, чітко бачить серед сучасників поета і "мертвих", і “живих", і ще "ненароджених" до справжнього життя.

Українське панство часів Шевченка... Скільки наукових присудів та публіцистичних стріл спрямовувалось проти нього як чогось цілісного, однобарвного і поспіль негативного, правда, з виділенням особливо ненависного для ортодоксів шару "панів-лібералів" — цієї, по суті, єдиної тоді культурної верстви нації, хай і з дуже послабленою здебільшого національною свідомістю. Пригадується давній фільм Ігоря Савченка "Тарас Шевченко": пишні, наче в "добрій старій Англії", палаци й замки, в них поспіль — пиховиті вельможі й затяті кріпосники, яким Кобзар, так само поспіль, кидає в обличчя жагучі революційні інвективи... Смілянський спокійно й негучно руйнує цей стереотип. Шевченко в стосунках з "освіченим суспільством" всюди залишається самим собою, сином трудової і пригнобленої України, але бачить і оцінює кожного зі своїх нових знайомих за широкою людською мірою. Своє місце в його "українській панорамі" посідають типові, хоч і строкаті за своїми подобами кріпосники — такі, як Лукашевич, Родзянко, батько й син Якубо-вичі. Іншим, дивлячись на них тверезими очима, він віддає данину моральної пошани, — тут і родина Рєпніних з княжною Варварою, ситуацію з якою відтворено тактовно і чуло, і гіркуваті спогадання Щепкіна (зокрема, й про того ж князя Рєпніна), тут і люди, що давали короткочасний сердечний притулок Шевченкові у своїх дрібномаєткових посілостях, — Лук'янович у Марийському, Самойлов у В'юнищах. (Скромним назвам цих сіл принесли, можна сказати, безсмертя Шевченкові "хронотопні" підписи під шедеврами, створеними в цих місцях неповторної осені 1845 року...)

І була ще молода, ще в переважній частині соціально несмілива, але демократична за духом українська інтелігенція, в якій молодий геній знайшов і щирий відгук, і палку прихильність. Такими постають у романі добрий Шевченків друг — переяславський лікар А. Козачковський, "тихі" поети В. Забіла та О. Чужбинський, великий актор провінційної сцени Карпо Соленик, сміливий нонконформіст у своєму великопанському середовищі й батько майбутнього народовольця А. Лизогуб, син відомого письменника О. Капніст, і особливо — кирило-мефодіївці М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак, О. Навроцький: їхньому з Тарасом спілкуванню, їхньому братньому товариству, так рано підтятому Бібіковим та Дубельтом, присвячено всю останню частину другої книги. Після цього роману вже зовсім немислимим стає той погляд на Шевченка, що утверджувався в деяких наших передвоєнних і навіть повоєнних підручниках та монографіях, — як на духовного самотника в середовищі поспіль, мовляв, обмежених боягузливих і нещирих українських "панків-лібералів".

Щоправда, сьогоднішній читач, мабуть, хотів би щедрішої на художні подробиці (та й на глибокі узагальнюючі думки) розповіді про кирило-мефодіївських братчиків і їхнє братство, значення якого в розвитку української та загальнослов'янської суспільної мислі довгий час недооцінювалось. Та це вже прогалина всіх дотеперішніх наших знань і досліджень.

Можна також пошкодувати, що з поля авторської уваги чомусь випала така симпатична постать, як Яків де Бальмен, молодий офіцер, здібний художник і письменник, якому Шевченко присвятив свій "Кавказ”. (Хто не пам'ятає: "І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось пролить Кров добру, не чорну"). Правда, докладніші дослідження про нього були опубліковані вже після появи роману, а 1888 р. в Харкові вийшов і томик повістей Я. де Бальмена, упорядкований А. Кузьмен-ком. Зустрічі Шевченка з ним у 1843—1844 рр. на Полтавщині були, як можна догадуватись, чи не найзмістовнішими духовно — аж до пізніших київських, "братських". Цікава тут і побічна романічно-адюльтерна лінія, зв'язана з нещасливим коханням де Бальмена до місцевої панночки, яка пізніше, ставши дружиною управителя канцелярії київського генерал-губернатора Писарева, в досить скандальний спосіб поєднала його ім'я з іменем самого "шефа" — солдафона Бібікова (обох цих тодішніх достойників Шевченко пізніше сатирично одхльостав у "Юродивому").

Окремим, третім колом персонажів біографічного Шев-ченкового світу в цьому романі можна вважати родичів і односельців поета з рідної Кирилівки. Чи не вперше вони входять у твір художньої прози як постаті з живими людськими обличчями, а не як силуети, про яких відомо не більше, ніж сказано в поезії та автобіографії Шевченка. В жвавих сценах бачимо тут і братів та сестер поета з їхніми близькими (на диво "впізнавана", скажімо, як характер і навіть мовленнєвий тип моторна Катеринина невістка, що промайнула і добре запам'яталась — на одній із сторінок), і такого собі Семена Мурзенка з його "перепадами" — від власного бато-га, принесеного на панську стайню ("щоб м'якше бив"), до участі в безпорадному "заворушенні", і сільського панотця Кошиця з вродливою донькою Федосією, яку він не захотів віддати за бунтівливого поета: "Не сотворен для сім'ї і згоди..." (Іван Франко пізніше напише, що сім'я, родина була однією з найбільших цінностей в життєвих ідеалах Шевченка. Хоча... Життя Кобзаря відлилося у нашій пам'яті в таку неповторну трагічну цілісність, що важко навіть уявити в його драмі оці, припустімо, обличчя й постаті: дружина Тараса Шевченка... Його діти...)

Поет справді йде в цьому романі по “розпуттях велелюдних", але за всього велелюдства в центрі — незмінно він сам. "Запалюєш людей, як свічки", — каже йому Чужбинсь-кий у вже згаданій розмові. Справді запалював і справді підносився в поезії до пророчих верховин, але в житті Смілянський доводить це вагомою художньою правдою — був відкритою, повнокровною, доброю, напрочуд привабливою натурою. Пройшов нелегкий шлях розвитку, але, й пізнавши муку гострих прозрінь, не втратив людської простоти й душевної щедрості, — не над народом-бо, а з народом живуть генії.

Невтомна робота розуму й серця молодого поета — одна з внутрішніх тем роману. Особливо опуклого вияву вона набуває там, де автор оповідає, як "згущена", конденсована в певні моменти дійсність підказувала поетові певні художні задуми, що приводили за собою "грізну хуртовину натхнення" (М. Гоголь). Тут і нікчемна, гротескна постать відставного ротмістра, чиє п'яне верзякання навіває Шевченкові образну ідею всеімперського царського мордобою, реалізовану потім у поемі "Сон", і зборище п'яних місцевих поміщиків у Лук'яновича, що зродило в поета бажання написати адресоване їм, "і мертвим, і живим", "Посланіє..."; і ціла новела про передріздвяний морозний день і Святвечір у домі Козачковського, коли було написано "Заповіт". Без цих епізодів, гадається, був би значно біднішим роман, — вони доповнюють духовний портрет Шевченка, людини вічно неспокійного, напруженого внутрішнього життя.

Історико-біографічна тематика стала основою і кількох п'єс Л. Смілянського, створених у повоєнні роки. Після Коцюбинського й Шевченка його увагу захоплюють такі ж вершинні постаті української літератури — Іван Франко і Леся Українка, а в давнішому минулому — образ славного гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Всі вони діють у п'єсах письменника на широкому суспільному тлі і включені в конфлікти, що мають передусім соціально-політичний і лише потім — духовно-особистісний характер, від чого, звичайно, образи головних героїв помітно програвали на своїй людській визначеності і повноті. Але таким був естетичний канон епохи, і Смілянський-драматург, мабуть, не завжди мав відвагу порушити його.

Драматичний сюжет для п'єси "Мужицький посол" дала сама історія. 1897 р. в Галичині відбулись так звані ба-денівські вибори до австро-угорського парламенту, наречені в народі кривавими: застосовуючи масовий терор, кричущі злочинства, панівні шляхетсько-чиновницькі кола не допустили обрання до Державної ради прогресивних кандидатів, і перш за все — Франка, висунутого народними вічами. Авторові пощастило виявити на цьому історичному епізоді трагедійність усієї життєвої долі Каменяра. П'єса вийшла, при всій її багатолюдності, достатньо сценічною, в 40-х роках вона пройшла на сцені кількох театрів. Пізніше на її основі був створений фільм "Іван Франко" з С. Бондарчуком у головній ролі.

Менше пощастило в цьому розумінні п'єсі про Лесю Українку "Червоні троянди", на якій лежить тавро ілюстративності, а разом з нею й сюжетної анемії, і особливо — історичній драмі "Заграва" з часів Сагайдачного (і з його постаттю в центрі). Виявляється, що такому вдумливому авторові, як Смілянський, з його смаком до реалістичного, спертого на добрий "такт дійсності" письма інколи були не чужі й спокуси "ефектного", почасти декоративного, почасти мелодраматичного романтизму, які підстерегли його, ще до "Заграви", також і в одному з творів на цілком сучасну — партизанську тему (але писаному, про що тут слід застерегти, в безмежно далекій від партизанського краю 1943 року Уфі) — романі "Євшан-зілля". Але це між іншим — сам роман ширшому читачеві залишився практично невідомим.

В роки Великої Вітчизняної війни Л. Смілянський залишає історичну тематику, в якій уже став майстром, і повністю присвячує свою художню прозу тому, чим жила країна, — збройній боротьбі з напасником. Хай розповідати на чималій віддалі про підпільників і партизанів, навіть про оборону Києва в серпні-вересні 1941-го року було зовсім непросто, — Смілянський, здається, органічно не міг писати про будь-що інше, як тільки не про Україну, її землю, її людей, хоч часто мусив покладатися при цьому лише на уривчасті, фактичні подробиці, що доходили через фронт. (Так писали в ті часи і Ю. Яновський, і Ю. Смолич, і деякі інші прозаїки старшого покоління, евакуйовані в глибокий радянський тил). Недостатність авторського знання обставин, психологічної, побутової та всякої іншої конкретики художньо мала компенсуватись (на ділі це виходило часом успішно, а часом ні) ліризмом, настроєвим ключем або ж форсованою сюжетною загостреністю.

Ліризм, емоційна піднесеність, навіть певна символіка характерні й для повістей Смілянського "Золоті ворота", "Дума про Кравчиху", почасти — "Софія" (перші дві датовані 1942-м, третя — 1944-м роками). Не будемо шукати в "Золотих воротах" ні достеменних описів боїв за Київ, хоч вони тут і згадуються, ні докладніших відомостей про персонажів оповіді (оповідач, Мар'яна, батько). Перед нами — швидше ліричний монолог про Київ, Золоті ворота народної історії, про молодість покоління, звичайно ж, психологічно спогадувану тепер лише в її світлих барвах, про п'янкі чари рідної землі. У фіналі повісті з Києва відходять, але з Києвом, хоч як було тяжко, не прощаються: “Ми ще повернемось до тебе. Не за горами твоє воскресіння — ти наш, і майбутнє наше — з тобою..."

Героїня іншої повісті — літня Кравчиха, постать, оточена певним романтичним ореолом, в чомусь майже символічна, ходить по сплюндрованих просторах України, підтримує в людях віру, роздмухує вогники опору окупантам. Образ, який несе в собі щось від героїв Довженка, митця, вплив якого, в тім числі художній, надзвичайно посилився в час війни і наступні роки.

Повість "Софія" в перші повоєнні роки, коли відновилися сталінські гоніння на українську інтелігенцію, потрапила до обойми творів, у яких викрито було, -мовляв, зловредні вияви "націоналізму". (За інерцією, уже й пізніше, твердження про наліт певної "архаїзуючої романтики" стосовно неї підтримував і автор цих рядків).

Насправді ж говорити про той, чи інший, чи ще якийсь третій ідейний "ґандж" повісті не було жодних підстав. Не кажучи вже про те, що "Софія" й досі залишається єдиним твором української літератури, в якому хай скупо, а все ж розповідається про "уфимське сидіння" 1941 — 1943 років — життя і працю евакуйованої з Києва наукової і творчої інтелігенції України (Академія наук, Спілка письменників, деякі інші культурні установи та організації). Люди в цій повісті, переважно науковці різних фахів, живуть одним — працею на оборону і мрією про повернення в рідні краї. І, як всякі справжні інтелігенти (скільки б не витравлювали з них цю “гнилу інтелігентщину" — звичку самостійно мислити), думають про майбутню долю вітчизни, бажаючи бачити її кращою, ніж було досі. Критичне ставлення до дня вчорашнього, сподівання на оновлення в дні завтрашнім — ці ідеї й настрої входять у свідомість героїв "Софії" ще дуже несміливо, в якихось ледве окреслених контурах, але вони вже живуть. "Мабуть, уже неможливо буде повернутися в те життя... яким жили досі. Надто великий відбувається вибух. Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до життя станеться нове народження. Для старого у нас буде нове сприймання. Стрибок буде надто великий", — роздумує Софія Майдан, мистецтвознавець, а потім фронтовичка, від імені якої ведеться розповідь.

Смертельна боротьба з фашистськими завойовниками посилювала національні почуття, інтенсифікувала національну самосвідомість -- це впам'ятку всім, хто пережив ті часи. Архітектор Тимченко в повісті мріє про палац для "майбутніх вічових зборів" України, який він поставить біля мурів Софії Київської — там, де в найсвітліші епохи національної історії вирішувалися справи народу й держави. "Наша вітчизна була тоді в славі серед культурних народів світу. А хіба через віки Софія не пронесла своєї слави і мрії про свободу для великого народу? Хіба не засяяла знов світлом державної мислі й культура українського народу в епоху Петра Могили? Хіба не тут народжувалась мисль про Київську академію?"

У художній структурі повісті не все вирішено достатньо переконливо — згадати хоча б загадкову зраду Софіїного чоловіка Ореста Гнатенка в київському підпіллі, вбивство його найближчим другом і досить дивне з боку Софії емоційне примирення (принаймні зовнішнє) з цим страшним для неї й родини фактом. Але головним у цій лірико-ме-дитативній повісті було, звичайно, не це, а коло її неординарних ідей і настроїв, а також ескізно окреслений збірний образ української інтелігентної громади, яка в часи великих іспитів знайшла тимчасовий притулок на нерідній землі, — і цим "Софія" зберігає інтерес і для Нинішнього читача.

В перші повоєнні роки Смілянського продовжує цікавити партизанська і підпільницька тема. Але тепер, після повернення в Україну, він володіє вже дійсним життєвйм матеріалом з усіма його "сподіваними" і "несподіваними" сюжетами та подробицями, і це надає новим його художнім працям глибших і просторіших реалістичних вимірів. Так з'являються повість "Зеленогорський хрест" з її апологією "тихого", робочого героїзму, який тут виявляє передусім сам партизанський ватажок Григорій Ромашка; п’єса "Ластівка" — про дівчину-підпільницю в подобі сумнозвісної "німецької вівчарки"; найбільша з його удач у цій тематиці — сповнений бурхливих пригод і дотепного гумору роман “Сашко", ця патріотична, повчальна і водночас подана з добрим усміхом історія недавнього київського школяра-шибе-ника, чиї жвавість, сміливість і винахідливість так придалися йому і його старшим товаришам-підпільникам у боротьбі проти окупантів. Написаний як твір "літератури для дітей", роман "Сашко" жадібно читався насамперед ровесниками його героя, — але й не тільки ними, маючи своїх прихильників і серед читачів старшого віку.

Наступні роки свого життя письменник віддав уже згаданим творам про велетнів рідного слова — Шевченка, Франка, Лесю Українку. І в історію української радянської літератури він, треба гадати, входить саме як майстер історико-біографічного жанру, довірник і співбесідник тих великих і світлих душею, про яких він писав. У цих творах виразно розкрилися кращі риси його таланту — вірність історичній правді й прагнення до художньої об'єктивності, вміння бачити особистість героя в її людській цілісності й повноті, "помірний", але точний і тактовний психологізм, майстерність оповідача, в чиєму негучному лагідному тоні можуть принагідно, в своєму місці, зблискувати і ліризм, і гумор, і сердечна мудрість. Бо й сам Леонід Іванович був людиною високої інтелігентності, внутрішньої вихованості, органічної причетності до широкого світу культури. Справді, як особистість, як духовна натура, він чи не найбільше з багатьох сучасних йому прозаїків був підготовлений до того, щоб мандрувати "по орбітах геніїв", як сказав про історико-біографічні твори Смілянського письменник і есеїст з його покоління М. Шумило.

Леонід Новиченко



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.