Багмут Іван Адріанович

(7 червня 1903 — 20 серпня 1975)

Всі публікації стосовно письменника: Багмут Іван

Народився 7 червня 1903 року у селі Бабайківка Новомосков-ського повіту Катеринославської губернірнії в сім’ї вчителя. Літератор, перекладач. Заарештований 11 березня 1935 року «як член к.-р. організації ОУН» і ухвалою особливої наради при НКВС СРСР від 9 серпня 1935 року позбавлений волі у ВТТ на 3 роки. Відбував покарання в Ухтпечтабі НКВС СРСР, ухвалою від 20 серпня 1937 року термін покарання продовжено на 3 роки. Рахівник, помічник начальника пошукової партії Печорської залізниці Північзалтабу НКВС, ст. Абезь Комі АРСР. У 1941 році звільнений з ув’язнення. Лауреат державних премій. Реабілітований президією Харківського облсуду 22 березня 1957 року. Помер 20 серпня 1975 року, похований у Харкові.

Літній кремезний чоловік вийшов з будинку обласного державного архіву та полегшено зітхнув. Його запевнили, що передані документи мають певну цінність для майбутніх поколінь і створять іменний фонд. Лише спеціаліст, яка переглянула надходження, обережно зауважила: літературні матеріали не мали прямого від

ношення до біографії Івана Андріяновича Багмута, що і зафіксувала в описі. Архівісти побажали письменнику творчої наснаги та скорішого поповнення фонду цікавими документами. Адже його життя було сповнене непересічними подіями. Йшов 1967 рік. Він знав, що під грифами «цілком таємно» і «зберігати довіку», десь у глибинах архіву КДБ УРСР, зберігалася його архівна слідча справа. Довоєнне життя літературного Харкова знайшло в ній документальне відображення, сповнене подробиць, які не змогла б втримати навіть чіпка пам’ять колишнього фронтового розвідника.

Арешт письменника, за його баченням, був подією, позбавленою здорового глузду. Документально підтверджений життєпис, який склав певний розділ справи, був цілком позитивним. Син сільського учителя пішов стежиною батька, закінчивши початкову, середню школу і курси вчителів. Коли Україна палала вогнем Громадянської війни, секретар Байбаківської організації КСМУ Іван Багмут «ні в яких контрреволюційних виступах не був замішаний, є чесним громадянином і політично цілком благонадійним», із зброєю в руках боровся з бандитизмом, і, не змінивши своїх політичних переконань, по її закінченню готувався до навчання в Харківському сільгоспінституті.

Літературну роботу, за власним визнанням, розпочав 1923 року підготовкою двох агітаційних збірок. Справжній письменницький успіх прийшов з публікацією Державним видавництвом України вражень від Першої української експедиції альпіністів до центрального Тянь-Шаню, через яку вимушений був залишити 4-й курс інституту за несвоєчасну здачу заліків. У тому ж 1929 році його прийняли до літературного осередку «Політфронт». Цікавими та плідними були поїздки до Карелії та Мурманського району, на Схід — до Хабаровська, бухти Нагаєва, відрядження до Північно-Евен-ського району, яке закінчилося в грудні 1933 року. Працюючи з липня до грудня 1934 року референтом обласного управління РАТАУ, Іван зосередився на підготовці журнальних публікацій і перекладів, а на 1935 рік, як зазначено в анкеті слідства, був «літератором незаможним».

Після вбивства С. М. Кірова розпочався новий виток репресій української інтелігенції. За нібито підготовку терористичних актів і приналежність до ОУН було страчено чотирнадцять осіб, зокрема діячів культури Григоря Косинку-Стрільця, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Олексу Близька, Романа Сказинського, Михайла Лебединця, Романа Шевченка, Анатолія Карабуту, Івана і Тараса Крушельницьких. Колесо репресій набирало ходи. Б угоду зростаючому апетиту диктатора каральні органи готували нові гучні судові процеси. Бід заарештованих у «справі боротьбистів» літераторів Басиля Бражливого, Григоря Епіка, Миколи Куліша, Балер’яна Підмогильного, Євгена Плужника вимагали нових і нових імен, покази на яких мали бути підставою нових арештів. Невдовзі вони їх отримали.

Зізнався у приналежності до контрреволюційної організації та підготовці терористичних актів заарештований у грудні 1934 року Григорій Епік. Письменницька громада дізналася про це 1935 року з листа, який він підготував на ім’я наркома НКБС Б. Ба-лицького, у якому каявся за злочинні наміри міфічної організації, стверджуючи, що її членів варто постріляти, «як скажених псів». Б. Балицький побічно підтвердив інформацію про «справу боротьбистів» на лютневому пленумі КП(б)У, а оприлюднив листа секретар ЦК П. Постишев у квітні, на пленумі правління Спілки письменників України.

У «викривальних свідченнях» Епік надав інформацію про знайомих йому осіб переважно з літературного середовища, оговоривши таким чином і Багмута. З встановлення кола знайомих розпочалося слідство у «справі Багмута».

Дружні стосунки І. Багмут мав з багатьма українськими літераторами, у яких Іван і Клавдія Багмути, одружені 1925 року, завжди були бажаними гостями. Так само помешкання в Сільбудинку, потім у домі на Купецькому узвозі, 2, часто ставало місцем шахових турнірів і карточних протистоянь. Бід підслідного вимагали підтвердження «оперативного матеріалу», зібраного на друзів з письменницького осередку. Конкретніше: Іван Бухналь-Ковтун полюбляв антирадян-ські гостроти та анекдоти, Болодимир Гжицький різко негативно ставився до всіх заходів радвлади, Юрій Горбенко та Олександр Донченко оцінили письменницькі арешти як погром української літератури, а Кирило Турган заявив, що йде планове знищення культури, доведення нації до стану кролика, з яким експериментують, а самим яскравим і жорстоким проявом є колективізація, хлібозаготівля 1932—1933 років.

«З Епіком я познайомився в Харкові в період 1925—1926 року, у ЦК ЛКСМУ», — пояснював Багмут. «Зблизився, коли працював Заст. Юнсектора ДВУ. До 1933 року я у Епіка бував на дому дуже рідко. Частіше зустрічався з ним у «Політфронті». Ще частіше бував на дому у Епіка після свого повернення з Далекого Сходу, тобто з 1934 року (грудня місяця 1933). Епік завжди був зі мною дуже стриманим, і в бесідах звичайно або уникав політичних тем, або відмовчувався, і коли говорив, так у області літературної політики партії, яку різко засуджував.

Він казав, що керівництво літературою знаходиться в руках кар’єристів, «нездар», випадкових людей, які на боротьбі з націоналізмом заробляють той політичний і літературний капітал, якого вони не можуть набути своєю літературною творчістю.

Говорячи про «Політфронт», Епік заявляв, що організатором цієї літературної організації був, по суті, Постишев, але зміни ситуації примусили Постишева забути про все те, що він зробив для цієї організації, і звернути всю цю справу на Скрипника». Діяльність організації, до якої його рекомендували Г. Епік та А. Любченко, характеризував з офіційних позицій. Спочатку «Політфронт» був лояльним до радянської влади, з якою не мав ніяких розходжень. Коли ж розпалився конфлікт між керівництвом організації та ВУСППом, залишити її вважав незручним і дочекався закриття. Про справжню роль осередку дізнався після арештів О. Вишні, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Куліша та самогубства М. Хвильового, на фоні розгорнутої партією боротьби з контрреволюційним націоналізмом. Але на ці «дріб’язки» слідство вже не звернуло увагу: «своє антирадянське налаштування звинувачений Багмут проводив на практиці, захищаючи у виступах націоналістичні установки «Політфронту».

Повертаючись до характеристики Г. Епіка, стосунки з яким вважав добрими, Багмут пригадав кілька почутих фраз: «все наше нещастя, що ми народилися українцями», «біда наша, що ми знаходимося на стику інтересів різних держав». Коментуючи зустріч Йосипа Сталіна з Гербертом Уелсом у жовтні 1934 року, Епік нібито тішився тим, «що Уелс не вважав наші успіхи чимось винятковим і висловив співчуття ліквідованому куркульству, заявивши «десятимільйонні жертви принесенні справі соціалістичного будівництва є дуже дорогою [ціною] в порівнянні з успіхами, які радвлада має».

Ще одним пунктом обвинувачення була поїздка на Далекий Схід, начебто здійснена з метою виявлення настроїв місцевих українців націоналістів, налагодження зв’язку та пошуку можливостей переходу кордону. Здається, що слідчий і сам у це не вірив. Заново перегортаючи сторінки книги, присвячені мандрівці, можна допустити, що він буквально був вражений прочитаним, і вирішив таким незвичним чином «відмітити» це місце у справі. «В долині майоріє лінія телефонних стовпів. ... Якесь хвилювання обіймає, коли знаєш, що ось-ось під’їдеш до кордону. Державний кордон! Далі за ним немає вже СРСР, починається Маньчжурія, Китай, починається інша суспільна система, інший уклад життя. І хочеться швидше побачити кордон двох держав-велетнів — кордон, що зараз так пильно охороняється і який після революції в Китаї втратить усяку таємничість, перетвориться на звичайну велику ріку, яких так багато в обох країнах».

На побаченні у харківській в’язниці дружина довідалась, що Івана звинуватили в недонесенні на колишніх товаришів (хоча документального підтвердження цьому у справі немає). Намагаючись встановити правду, Багмут звернувся з проханням влаштувати зводини віч-на-віч з Григорієм Епіком, у відповідь слідчий Бліок «пожартував»: «побачитесь у таборі».

Так Іван Андріянович опинився серед вічної мерзлоти та плавучих ґрунтів тундри в Ухт-печтабі — у північній місцевості за полярним колом, описаній у збірці «Карелія—Karjala». Звичайно, не зустрівся з Григорієм Епіком, який вже відбував покарання на Соловках, а в 1937-му був розстріляний. У Печорському таборі Багмут працював начальником геологорозвідувальної партії, яка намічала місце будівництва нової залізничної гілки до міста Воркути. У клопотаннях до прокуратури СРСР просив довести йому зміст покарання, писав про безпідставність обвинувачення, наводив факти порушень сталінської Конституції органами слідства. Листування виявилося безплідним, замість очікуваної реакції Москви до далекого міста Усть-Уса надійшло повідомлення про продовження терміну ще на три роки. І навіть після звільнення з-під варти він не отримав дозволу на виїзд з Карелії. «Найтяжчим моментом в моїй біографії є 1935—1941 роки, — напише Багмут через кілька десятиліть,— коли я був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності і засланий у виправно-трудові табори. Не почуваючи за собою ніякої вини, я дуже боляче переживав арешт і заслання, одначе не змінив своїх поглядів.».

Гіркота від безпідставної образи залишилася і по війні. У лютому 1943 року Іван Багмут був важко поранений на підступах до Харкова. У військовому шпиталі колишньому розвіднику 86-го полку 180-ї стрілецької дивізії Воронезького фронту ампутували ногу. За виявлену мужність І. А. Багмут був нагороджений двома медалями «За отвагу», а також «За победу над Германией», «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». У 1944—1945 роках працював директором харківського відділення літфонду при Спілці письменників, потім, як засвідчено в характеристиці СРПУ, «перейшов на творчу роботу». Після смерті Сталіна, у 1955 році Багмут поновив листування з органами, відповідальними за дотримання «соціалістичної законності». Цього разу вдалось відновити власне добре ім’я.

Повернення письменника в літературу після довгої вимушеної перерви пов’язують з повістю «Записки солдата» та оповідань про Вітчизняну війну, які витримали кілька перевидань. Фахівці зійшлися на тому, що перша редакція книги була затримана Головлітом через зайвий натуралізм, побутові подробиці, вузький психологізм. При підготовці реабілітації слідчі опитали письменників Костя Гордієнка та Володимира Гавриленка. Цікавились причинами затримки. Опитувані запевнили, що повість була позбавлена ворожих антирадянських, антипартійних проявів, розтягнутість у часі пов’язали з невдалими місцями, висловами, порівняннями, які потребували доопрацювань. Колишній секретар Харківської організації Спілки радянських письменників Кость Гордієнко причину вбачав ще й в тому, що «...повесть написана не в лакировочных тонах, видимо по этому и не вышла в свет». Нагадаємо, що негласний «розбір польотів» проводили не за «друкованою продукцією» безвісного початківця. Твори Івана Багмута давно стали улюбленими для кількох поколінь радянських читачів. Опубліковані на початку тридцятих років «Преріями та джунглями Біробіджану», «Подорож до небесних гір», «Апатити», «Верхівці засніжених тундр» ніколи не були заборонені, і після арешту з обігу не вилучалися. Повість «Щасливий день суворовця Криничного», написана за враженнями від Харківського суворівського училища, що містилося в Чугуєві, була надрукована більш ніж півмільйонним накладом на 15 мовах, відмічена премією конкурсу міністерства народної освіти Росії та ДЕТГІЗу. З 1951 року І. А. Багмут був членом республіканської комісії дитячої літератури, з 1955-го очолював драматургічну секцію Харківської організації СРПУ; працював у редколегії літературно-художнього та громадсько-політичного часопису «Прапор». Стосовно обговорення особливостей письменницького стилю слід зауважити, що Іван Багмут був визнаним «знавцем деталі». На думку Бориса Харчука «він і подає, тобто змальовує образ головного героя, весь час посилаючись на безліч деталей. .все краще, чого домігся письменник у своєму творчому доробку: яскрава деталізація, чіткість вислову, влучне слово, впевнене різьблення характерів».

Іван Андріянович був людиною вольовою, непохитною. Ці риси допомагали йому в літературній роботі при розв’язанні спірних питань. Раз за разом він повертався до рукописів, розтлумачував перекладачу Борису Кирдану доцільність оригінального звороту. «Если я дважды подряд употребляю одно слово, то я делаю это сознательно (напр. стр. 25). Если у меня сказано «розятрило», то надо найти эквивалент, а не заменять его тремя эпитетами да ещё такими «ужасно чувствительными» как «так жгло в груди». Нельзя употреблять к моим фразам широкоупотребительные штампы, такие как «широко раскрытыми глазами»... Обурювався тим, що в чорнових перекладах російською зустрічалося «Русская федерация» замість Российская, іменнику «общество» відповідало «товарищество». Низку зауважень закінчив теплими словами: «.пусть Вас не расстраивают мои восклицательные знаки, множество пометок и правок. Воспользуйтесь моим советом — пусть прочитает перевод кто-нибудь из Ваших друзей-русских и сделает замечания, не заглядывая в оригинал. Я думаю, что Ваша работа получит высокую оценку. Привет и лучшие пожелания! Крепко жму Вашу руку». Б. П. Кирдан розумів, що творчий обмін ґрунтувався скоріше на його можливостях і ділових якостях, тому не образився: «я учел все Ваши замечания и пожелания, постарался сохранить Ваш стиль. Все это Вы, несомненно, почувствуете при чтении перевода...».

Письменник багато подорожував по містах і селах області, відшукуючи образи літературних героїв у колгоспах і на виробництві. Його охоче запрошували на зустрічі із студентами та школярами, і він ніколи не відмовлявся. У яскравих виступах завжди в кількох фразах розкривав суть питання, що притягувало увагу аудиторії. Колеги запам’ятали його любов до шахів, яку він виніс через все життя, і шахівницю в приміщенні відділення письменників називали «столиком Багмута». А ще зазначали вміння вислухати й надати слушну пораду. Нажаль, у творчій спадщині письменника не залишилося розповіді про найтяжчий період життя.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.