Андрій Якович Чайковський - Біографія

(1857 — 1935)

Всі публікації стосовно письменника: Андрій Чайковський

Андрій Чайковський займає почесне місце серед громадських та культурних діячів Галичини кінця ХІХ - початку ХХ ст., а його художня та публіцистична спадщина є цінним надбанням українського народу.

Народився письменник в Самборі в родині дрібних урядовців. Рано залишився сиротою, виховувався в родичів в селі Гордині коло Самбора. З дитячих літ добре пізнав життя і побут дрібної шляхти Галичини, яка була основою війська галицьких князів і королів, що пізніше відтворив у своїх творах.

Початкову освіту отримав удома, відтак закінчив Самбірську гімназію, де належав до таємної учнівської громади. У 1877 р. записався на філософський факультет Львівського університету. Не маючи коштів на прожиток, вступив на однорічну військову службу, отримав офіцерський ранг, а повернувшись до Львова, продовжив навчання на правничому факультеті. У січні 1882 р. як резервовий офіцер був мобілізований до війська на придушення повстання у

Боснії. Саме спогади про це стали першим літературним твором Чайковського, який високо оцінив Іван Франко та заохотив до подальшої літературної праці.

Після закінчення університету А. Чайковський працював як адвокат у Бережанах. Там одружився з Наталею, рідною сестрою відомого на всю Галичину громадського діяча та вченого Дем’яна Гладиловича, там написав свої численні твори, співпрацював з часописом «Діло» і фактично став організатором українського життя Бережанщини.

Адвокатська практика обтяжувала його - поета за покликанням. «Злазити щодня з Пегаса й сідати на процесову шкапу страшно томить і розриває душу на дві половини... » - писав він, нарікаючи на свою працю, та мусив нею дорожити - професія давала змогу утримувати численну родину (у А. Чайковського було семеро дітей, а ще двоє померли малими), а крім того, давала змогу своїм коштом видавати власні твори (хоч багатим ніколи не був, бо брав за свою працю помірковані гонорари, а часто виступав на процесах і зовсім безкоштовно).

Слід зазначити, що цікавими дослідженнями з юриспруденції є його праці «Процес Ісуса Христа» (написана 1893 року на підставі Святого Письма, євангелій Страсних, творів Е. Ренана та ін.), «Староатенський процес кримінальний» (надрукована у 1897 р. у «Часописі Правничій») та деякі інші фахові статті, що побачили світ у різних періодичних виданнях.

* * *

Літературну діяльність А. Чайковський розпочав оповіданнями зі сучасного йому життя. Одначе на другому етапі творчості він фактично повністю поринув у козацьку тематику. «Захоплення Козаччиною і любов до України змусили мене заповняти прірву в нашій літературі історичними оповіданнями», - писав

А. Чайковський в автобіографії. В його доробку - повісті «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (у трьох частинах, 1926-1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937).

Найбільшим твором А. Чайковського, саме тим, який автор вважав найголовнішим, є роман «Сагайдачний», задуманий у шістьох частинах. Водночас цей твір мав чи не найнещасливішу долю, переслідувався польською окупаційною владою. У рекламному повідомленні до його історичного нарису «Петро Сагайдачний» (1927) зазначалося, що друкується продовження роману під назвою «Гетьман» як четверта і п’ята частини, та вони світу не побачили. Літературознавець В. Яременко пробував, але без успіху, розшукати рукопис цих частин роману.

Чи було реалізовано задум написати шосту частину книги - невідомо. Версія, буцімто у 30-ті роки автор продав рукопис для публікації за кордоном, малоймовірна. Є думка, що рукопис міг загубитися в роки лихоліття.

І хоч не всі твори А. Чайковського на історичну тематику однаково рівні, спостерігається певна ідеалізація козаччини. Та своєї актуальності глибокого, дещо романтичного, патріотизму вони не втратили донині. За рік до святкування 40-річного ювілею письменницької діяльності, відповідаючи на анкету «Нового Часу», А. Чайковський написав таке: «Я поклав собі за ціль мого життя переповісти в белетристичній формі здебільшого нашу історію з козацького періоду, і тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався, праця така вимагає багато труду і студій, а далеко легше фантазувати на теми буденні, з життя».

* * *

Перед самою війною А. Чайковський перебрався мешкати до рідного Самбора, де його зустріли бурхливі воєнні події, визвольні змагання. Після окупації Самбора російським військом у 1914 р. за доносом місцевих москвофілів його заарештували і ув’язнили у львівській тюрмі «Бриґідки». Після падіння ЗУНР родина Чайковських оселилася в Коломиї. Уже в поважному віці А. Чайковський співпрацював з Українським національно- демократичним об’єднанням (УНДО). Саме на коломийський період життя припадає основна частина, так би мовити, «козацького» періоду творчості А. Чайковського.

Одним із найцікавіших біографічних творів А. Чайковського є його «Чорні рядки» - спомини за час від 1 листопада 1918-го до 13 травня 1919-го року, коли письменник обіймав посаду повітового комісара ЗУНР у Самборі. Попри деяку суб’єктивність автора, цей твір служить живим джерелом для істориків, які досліджують визвольні змагання українців. Ориґінальність полягає передовсім у тому, що ми маємо достатньо різного роду воєнних мемуарів того періоду, історичних досліджень, які написали стрільці та старшини Української Галицької армії. Одначе спогадів, які б показували життя провінції очима повітового керівника, свідчень, як організовувалося державне будівництво на місцях, практично немає. Слід відзначити, що висмикування окремих цитат з цього твору можуть використовувати наші недоброзичливці. Однак цілісний твір, що написав великий український патріот, котрий не хотів приховувати дразливих і неприємних для нас моментів, є своєрідним посібником аналізу допущених помилок, які ми не маємо права повторювати на шляху будівництва незалежної держави.

«Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, я ніколи стільки не працював, як у тім періоді наших визвольних змагань. А цю мою працю зрозуміє лиш той, хто працював серед таких самих обставин, як я: під гуком гармат і тарахкотіння скорострілів, коли то від часу до часу покажеться, зафуркотить у повітрі птичка і від часу до часу знесе залізне яєчко з екразитовим жовтком.

Мимо того я працював у тій твердій непохитній вірі, що наша свята справа не може пропасти та що ми по сотках літ неволі заживемо в своїй батьківщині своїм вольним життям.

Та нараз усе порскнуло, мов миляний пузир на воді. Нас перешахрували, продали, зробили з нас подарунок тим, що більше обіцяли дати. По такім розчаруванні можна було збожеволіти».

Звичайно, що саме такого, справжнього патріотизму, А. Чайковському не могли пробачити більшовицькі ідеологи. Саме тому не видавалися навіть його художні твори. Лише в час хрущовської відлиги Юрій Мельничук спробував підняти якось з небуття заслуженого письменника. Готуючи до друку збірку творів А. Чайковського «За сестрою» (Львів, 1958), він написав про автора

чималу розвідку у вигляді літературного портрета. Полаявши, як годиться, А. Чайковського за те, що той «занадто велику данину віддав на жертовник австро-угорського і буржуазно- націоналістичного патріотизму», не зрозумів, бачте, жовтневої революції, Ю. Мельничук, одначе, зібрав достатньо багато біографічного матеріалу, і це було великим кроком уперед для відновлення пам’яті про письменника.

Але навіть Мельничуку такого тоді не пробачили. Відомий вульґаризатор і погромник від літератури Володимир Бєляєв у статті «Об’єктивність чи об’єктивізм» накинувся на свого брата по перу, звинувативши в ідеалізації діяльності А. Чайковського, мало самому Мельничуку не «пришив» «націоналізм» за публікацію творів відомого письменника.

Але повернемося до А. Чайковського і його «Чорних рядків». Письменник зумів штрихами окреслити короткі політичні портрети тих історичних осіб, яких знав (генерала Михайла Омеляновича- Павленка, полковника Євгена Мишковського), подав штрихи до портретів Григорія Коссака, Антіна Кравса, Володимира Шепеля, Семена Вітика, Івана Макуха, Івана Куровця, Івана Мирона, Сидора Голубовича та ін., але й сказав правдиве слово про так звану «пролетарську революцію» в Угорщині на чолі зі ставлеником Москви Белою Куном; про дрогобицький бунт - так зване «дрогобицьке повстання» 14-15 квітня 1919 р. проти ЗУНР, яке було, по суті, ударом у спину українській державності. На тлі страшної зневіри маємо приклад жертовного героїзму рядових стрільців і старшин на польсько-українському фронті, яким не вистачало одягу, харчування, зброї, маємо таких патріотів, як, приміром, четар Балицький, свідомий свого синівського обов’язку перед Батьківщиною, якого автор справедливо порівнював із героями Спарти.

Висновки, чому саме впала у 1919 р. наша молода держава, є справді мудрі і, на жаль, досі актуальні. Якби деякі наші сучасні політики добре прочитали і, найголовніше, засвоїли «Чорні рядки», то бодай би не повторювали тих помилок, які часто-густо маємо у нашому сьогоденні. Брак почуття власних сил до самостійності, наш хворобливий антимілітаризм, манія підозріння, а з іншого боку - наша кари гідна поблажливість до моральних злочинів перед власним народом, невільниче наслідування Москви нашими братами на Схід від Збруча, розкидання багатообіцяльних кличів, незважаючи на те, чи ті ідеї зможуть прищепитися нашому народові, вносило деморалізацію і розклад та допомагало більшовикам повалити українську державність на Наддніпрянщині.

«Чорні рядки» А. Чайковського - один з найкращих зразків української мемуаристики. Те, що автор ні на йоту не відходить від ідеалів справжнього українського патріота, дуже добре зрозумів україножер В. Бєляєв: «Це була критика «своїх», критика, що мала на меті зміцнення націоналістичного табору, а не послаблення чи ліквідацію його». Треба віддати належне В. Бєляєву - це справді було саме так і чи не в цьому головна заслуга А. Чайковського перед українським народом.

* * *

2 червня 1935 р., лише на кілька днів переживши своє 78-ліття, А. Чайковський помер у Коломиї. Його похорон перетворився у велику маніфестацію українства в давньому культурному центрі Галичини.

Скільки діячів культури, якими могла б гордитися будь-яка нація, були закриті через безглузде ідеологічне табу. Тільки в часи незалежності прийшли до нас Михайло Грушевський, Іван Крип’якевич, Богдан і Левко Лепкі, Євген Маланюк, Олена Теліга, Олег Ольжич та ін. Ми відкриваємо для себе поважну літературу діаспори, повертаємо собі письменників Розстріляного і Задушеного відродження. І серед тих, кого треба ще по-справжньому відкрити, є Андрій Чайковський.