Драч Іван Федорович - Біографія

(нар. 1936)

Всі публікації стосовно письменника: Драч Іван

П'ять літ минало майбутньому поетові в перший рік Вітчизняної війни, а з Перемоги радів на дев'ятому — народився Іван Федорович 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці на Київщині.

Після війни біографія І. Драча складалася у прискореному темпі: за десятиліття — до військової служби (1955-1958) — він здобув середню освіту, викладав російську мову та літературу в сільській семирічці. Після армії навчався в Київському університеті (завершував навчання заочно, бувши співробітником „Літературної газети”), закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві (1964), працював у сценарному відділі Київської кіностудії ім. О. П. Довженка, редакції журналу „Вітчизна”, у Спілці письменників України.

Чимало списів ламалося навколо поеми „Ніж у сонці” (1961), якою молодий поет дебютував в „Літературній газеті” ще до виходу першої збірки — „Соняшник”.

Нечасто перші книжки молодих літераторів стають таким помітним явищем, як „Соняшник”. Ця збірочка, що містила сорок умовних балад, етюдів та інших віршованих або й не зовсім віршованих творів із примхливими образними асоціаціями, малозрозумілими для багатьох тодішніх читачів, і через двадцять років згадувалась як далеко не традиційна, задерикувата, гостро сучасна.

Драча в усіх його книжках не сплутаєш ні з ким. Але він, разом із тим, ніби кожного разу починається заново, ніби йде за власним закликом, проголошеним у другій збірці, „Протуберанці серця” (1965): „Народжуйте себе”.

1972 р. вийшла збірка І. Драча „До джерел”. До вибраних творів він додав чимало нового, завершив її перекладами з поетів республіканських радянських літератур та літератур зарубіжних.

Та й збірка „Корінь і крона”, яка вийшла у 1974 році, почалася вже тут, у роздумах над підсумком першого десятиліття в поезії. Ця книга складена з двох розділів — „Подих доби” та „Подорожник”. За неї в 1976 р. І. Драч удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з'єднує все, створене ним, — оте горіння, палання в спразі людяності і краси, і змоги, що про нього . вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча — передмові Л. Новиченка до „Соняшника”. Звучить ця тема і в гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем „Ніж у сонці” та „Смерть Шевченка”, драматичні поеми „Дума про Вчителя” й „Зоря і смерть Пабло Неруди”), і в мажорно-вибуховій, як у вірші „Небо моїх надій”, що відкриває і першу збірку, і збірку вибраного „Сонце і слово” (1978).

Чергова книжка російською мовою „Зеленые врата” (М., 1980) в 1983 році була відзначена Державною премією СРСР. „Зелена брама” у вірші, який дав назву книзі, — це умовний образ входу в життя і виходу, початок і кінець.

Інший бік поезії Драча — українська історія та культура, її подвижники („Василеві Симоненкові”, „Балада про Кармалюка”, „Іван Франко в революційному Києві 1905”, „Оскарження Івана Гонти”, „Мовчання Стефаника”, „Реквієм Павлові Тичині”). Значного резонансу набули драматичні поеми „Дума про Вчителя”, „Соловейко-Сольвейг” і „Зоря і смерть Пабло Неруди”.

І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті „Криниця для спраглих” та „Іду до тебе” (1970), можна додати до них і поему для кіно „Київський оберіг” та кіноповість „Київська фантазія на тему дикої троянди-шипшини” (обидва твори — у збірці „Київський оберіг”, 1983). За кіносценаріями І. Драча були зняті художні фільми „Криниця для спраглих”, „Камінний хрест”, „Іду до тебе”, „Пропала грамота”, „Зона”. Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики, є знаним дослідником біографій українських митців: „Іду до тебе” — про Лесю Українку; „Київська фантазія” — про М. Лисенка; „Григорій Сковорода”.

Творчість І. Драча набула широкої популярності й у нашій країні, і за кордоном. Його поезії відомі в перекладах російською (кілька окремих видань), білоруською, азербайджанською, латиською, молдавською, польською, чеською, німецькою та іншими мовами, і кількість перекладних видань зростає.

Нині Іван Драч — ще й відомий політик, депутат Верховної Ради кількох скликань, голова Державного комітету з питань інформаційної політики, один з організаторів Народного Руху України.

Поза політикою Іван Федорович захоплюється японською культурою, любить подорожувати Україною та світом. Гуляти полюбляє Андріївським узвозом, а відпочивати — удома в Кончі-Озерній. Його сусіди — Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Юлія Тимошенко.