Іван Андрійович Гель - Біографія

(1937 - 2011)

Всі публікації стосовно письменника: Іван Гель

Іван Гель народився в селі Кліцько Городоцького району Львівської області в національно свідомій греко-католицькій родині. Батько, Андрій Петрович, у 1918 році був добровольцем в Українській Галицькій армії, очолював сільську «Просвіту», товариство тверезості «Відродження». Після 1939 року був головою колгоспу і водночас співпрацював з підпіллям ОУН як станичний і зв’язковий окружного проводу. У 1950 році енкаведисти його арештували і присудили десять років каторжних таборів. Повернувся з ув’язнення в 1956 році інвалідом першої групи. Мати, Февронія Іванівна, походила з давньої інтелігентної родини Тершаковців - активних учасників національно-визвольного руху. В їхньому помешканні часто бували повстанці, що, зрештою, і вплинуло на подальшу долю Івана Г еля.

Вже п’ятнадцятилітнім він усвідомив імовірність арешту й жорстоких допитів. Щоб загартувати волю, припікав руку тліючою цигаркою, доки вона не згасала. Так робив, поки рука не переставала здригатися. Учнем ніколи не носив піонерського галстука, а в десятому класі публічно відмовився вступати до комсомолу, бо це означало б «зректися Бога, тата і України». То ж його зі школи вигнали і середню освіту він здобував у Самбірській вечірній школі, працюючи робітником на Львівському заводі «Автонавантажувач».

Від мрії стати юристом, як дядько Зіновій Тершаковець, довелося відмовитися. Тож у 1960 році вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського державного університету. Водночас працював бригадиром слюсарів на заводі «Кінескоп» у Львові.

З початком хрущовської відлиги Гель знайомиться з колишнім політв’язнем Євгеном Наконечним, братами Богданом та Михайлом Горинями, Оленою Антонів. Через Михайла Гориня запізнався з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком та іншими нонконформістами. З цього часу він почав активну громадську і політичну роботу. У 1962 році працював над проектом програми Національно-демократичної партії, з 1963 по 1965 рр. був членом Клубу творчої молоді, активно займався поширенням самвидаву. Спільно з друзями-однодумцями впорядковував і відновлював поруйновані більшовиками могили Січових стрільців та вояків УГА на цвинтарі у Яворові та на Личаківському кладовищі у Львові.

24 серпня 1965 року троє офіцерів-кагебістів затримали Івана Геля посеред вулиці Личаківської у Львові. Тими днями Україною прокотилася хвиля політичних арештів. У вироці в справі Івана Геля та Ярослави Менкуш, зокрема, зазначалося, що Г ель Іван «вступив в злочинний зв’язок з обвинуваченим по іншій справі Горинем Михайлом і в змові з ним протягом 1964-1965 років з метою підриву Радянської влади займався організаційною діяльністю, направленою на проведення антирадянської агітації шляхом розмноження і розповсюдження антирадянських націоналістичних документів з наклепницькими вигадками, які паплюжать Радянський державний і суспільний лад». Суд визнав «злочин» доведеним і відправив Івана Геля на три роки в концтабір суворого режиму.

Звільнили його 24 серпня 1968 року. Поновитися в університеті не дозволили, прописатися у Львові заборонили. Замешкав у сестри в Самборі на Львівщині. Працював у пересувній мехколоні, деякий час вчителював, згодом влаштувався техніком в управління осушувальних систем. У цей час виготовив у самвидаві й поширив 11 книг, серед яких «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, «Серед снігів» Валентина Мороза з власною передмовою «Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз», збірку віршів Миколи Холодного «Крик з могили», «Листи з-за ґрат» Михайла Гориня, поетичні збірки Ігоря Калинця й, крім того, п’ять випусків позацензурного журналу «Український вісник» за редакцією В. Чорновола. Також Іван Гель підписував та надсилав заяви з протестом проти політичних вироків Святославові Караванському, Валентину Морозу. 7 грудня 1970 року виголосив прощальне слово на похоронах Алли Г орської.

Під час другої хвилі арештів у січні 1972 року за ґрати потрапили В’ячеслав Чорновіл, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Михайло Осадчий. Іван Гель під час арешту чинив опір, а сестра встигла спалити весь самвидав. Під час семимісячного слідства Гель поводився принципово і мужньо. Поставив вимогу, щоб відповідно до Кримінально-процесуального кодексу судовий процес був відкритим, щоправда, залу Львівського обласного суду заповнили спеціально визначені люди - представники «громадськості». В останньому слові він зазначив, що з часу приєднання до Росії Україна поступово втрачала свою автономність, національну самобутність і традиційну культуру, через геноцид-голодомор і сталінський терор в Україні було знищено мільйони людей і найталановитішу інтелігенцію. «Гуманізм і демократія, свобода і рівноправність між націями - ось наш прапор і мета життя», - сказав він на закінчення.

Здогадуючись, що текст останнього слова можуть відібрати, Гель вивчив його напам’ять і міг відтворити дослівно навіть через десятиліття. І. Геля, як особливо небезпечного рецидивіста, засудили на максимально можливий термін - 10 років позбавлення волі в концтаборі особливого режиму та 5 років заслання.

Свою боротьбу Іван Гель продовжив і в таборі. Оголошував голодування з вимогою надання статусу політв’язня (відокремити політичних в’язнів від карних злочинців, скасувати примусову працю, поліпшити умови ув’язнення, зняти обмеження на листування й побачення з родиною, поліпшити медичне обслуговування, гарантувати свободу совісті), яке тривало сто діб. Умовляти Геля припинити голодування прилетів майор КДБ зі Львова Олександр Шумейко. Гарантував, що всі листи, написані ним дружині, передасть їй особисто. Після припинення голодування Гель важив 44 кілограми. Але вже через кілька днів за нову вимогу отримати статус політв’язня його покарали тримісячним перебуванням в одиночній камері. Цей час він використав ефективно: написав книгу «Грані культури». Ця книга після багатьох перипетій вийшла в 1984 році у Лондоні. У наступному році книга стала лауреатом премії Фундації Антоновичів (США) та була перевидана англійською мовою. В Україні її з додатками у 1993 році опублікувало Наукове товариство ім. Шевченка.

Іван Гель чітко позиціонував себе як український націоналіст, державник, самостійник, прихильник руйнації московської імперії, виходу України з СРСР, будівництва незалежної демократичної держави. Водночас не ігнорував правозахисного руху, вважаючи його необхідною складовою національно-визвольного процесу, зокрема в сенсі підготовки суспільства до більш радикальних дій. У всій своїй діяльності він послідовно керувався принципами Загальної декларації прав людини ООН.

Влітку 1979 року в Сосновському концтаборі було підготовлено і передано на волю вражаючої сили самвидавне «Звернення Українського Національного Визвольного Руху в справі української самостійності». Автор - Левко Лук’яненко, доповнення Івана Геля. Цей документ було подано до Генерального секретаріату ООН з метою включення українського питання в порядок денний наступної сесії Генеральної асамблеї ООН, яка має вжити всіх заходів для прискорення звільнення України від російської окупації. Серед підписантів були Іван Г ель, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зорян Попадюк, Микола Руденко, Олекса Тихий та інші. Звернення опублікувала газета «Свобода» (США) 24 грудня 1979 та 4 січня 1980 року.

21 грудня 1981 року Івана Геля етапували на заслання в село Милва. Поселили в гуртожиток з жахливими умовами проживання. Працював помічником кочегара. Невдовзі до нього приїхала дружина Марія. Десь за рік-півтора їм дали квартиру. Усі п’ять років вона ділила з ним засланські будні. 14 січня 1987 року Геля відпустили з Милви, і він повернувся в Україну. Оселитися у Львові не дозволили, тож протягом року жив у родинному селі. Працював пастухом у колгоспі.

У цей час він з головою поринув у громадсько-політичну діяльність. Спільно з В. Чорноволом, М. Горинем та П. Скачком працював над відновленням видання журналу «Український вісник». Долучився до заяви про вихід УГКЦ з підпілля і розпочав формування комітету захисту УГКЦ, який і очолив. У 1988 році став засновником і редактором журналу «Християнський голос». Організував збір підписів за легалізацію УГКЦ, яких виявилося понад 120 тисяч. Брав участь у багатотисячних богослужіннях-мітингах з вимогою свободи слова, сумління й дотримання прав людини. У травні-жовтні цього ж року організував ланцюгове голодування в Москві за канонізацію УГКЦ. 17 вересня, у 50-ту річницю окупації Галичини радянськими військами, влаштував у Львові величавий похід вірних УГКЦ від обкому партії до собору Святого Юра за участю 38 священиків та 250-260 тисяч (за оцінкою КДБ) маніфестантів. За участь у релігійних вічах Геля двічі ув’язнювали на 15 діб. У своїх громадських діях він заручився підтримкою мера Львова Богдана Котика, з яким мав кілька конспіративних зустрічей.

У 1989-1993 роках був співзасновником Товариства «Меморіал», Народного Руху України, членом Крайової ради Руху, Великої Ради НРУ, співголовою її комісії з питань духовного відродження, товариства «Україна-Світ», наглядової ради Національного музею «Тюрма на Лонцького», Президії Львівської обласної організації «Українська народна Рада», обласних комісій

відновлення прав реабілітованих і вшанування пам’яті борців за волю України.

У 1990-1991 роках Іван Гель закінчив навчання у Львівському університеті й отримав диплом історика. Чотири роки, з 1990 по 1994 рік, був заступником голови Львівської обласної ради, а у 1994-2002 роках очолював обласну комісію з поновлення прав репресованих. З 1990 року й до останніх днів життя очолював фонд духовного відродження імені митрополита Андрея Шептицького.

У 1995 році І. Гель ініціював ухвалу Львівської обласної ради про визнання УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, а учасників національно-визвольної боротьби - учасниками бойових дій з наданням відповідних пільг.

Непримиренний до несправедливості, до приниження національної і духовної гідності, до зневажання природних і політичних прав людини, до ігнорування правлячим режимом декларованих конституцією свобод, він перебував у стані постійної конфронтації з адептами комуністичної інквізиції, тому й зазнавав численних переслідувань і покарань.

Заслуги Івана Геля перед Україною та її волелюбним народом гідно поціновані на державному рівні. Він був нагороджений орденами Ярослава Мудрого V ступеня (2001) та ІV ступеня (2006), а також орденом Свободи (2009).

Після тривалої хвороби 16 березня 2011 року Іван Гель залишив цей світ. Поховали його на Личаківському кладовищі у Львові на Полі почесних поховань.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.