Микола Іванович Костомаров - Біографія

(1817 — 1885)

Всі публікації стосовно письменника: Микола Костомаров

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент Петербурзької АН з 1876р.

Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну Вороніжської області в сім'ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків.

Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію „Об историческом значении русской народной поэзии”. По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — „Книг буття українського народу”, „Статуту Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія”, відозв „До братів-українців”, „До братів-росіян”, „До братів-поляків”; автор записки про об'єднання слов'янських народів.

Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув'язнення в казематі „Третього відділу”, а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському управлінні, редактором неофіційної частини „Саратовских губернских ведомостей”, близько зійшовся з М. Чернишевським, О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова амністовано.

З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні „вівторки”, куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Підтримував тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав у журналах „Современник”, „Вестник Европы” (один із його засновників), „Отечественные записки”, „Русское слово”, „Русская старина”, „Киевская старина” та ін. Виступив із статтєю „Україна” у журналі „Колокол”. Брав діяльну участь у створенні журналу „Основа”, у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів „Актов Южной и Западной России” з історії України і Білорусії 14— 17 ст. Показуючи близькість історичної долі і культурного життя українського та російського народів у ст. „Две русские народности” (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії: „Начало Руси” (1860), „Мысли о федеративном начале в древней Руси” (1861), „Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада” (1864), „Вече и вечевое устройство в древней Руси” (1864) та ін. Написав „Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей” (т. 1— 7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені здебільшого періодові 15— 17 ст.: „Иван Свирговский, украинский гетман XVI века” (1855), „Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России” (1857), „Черты народной южнорусской истории” (1861), „Южная Русь в конце XVII века” (1867), „Руина” (1879 — 80), „Мазепа” (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства „Друшество” й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу.

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки „Украинские баллады” (1839), „Вітка” (1840), історичні п'єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази („Стежки”, „Посланець”, „Мана”, „Брат з сестрою”, „Ластівка”, „Явор, тополя й береза” та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші „Згадка”, „Могила” та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні („Стежки”, „Поцілунок”, „Рожа”, „Горлиця”, „Голубка”, „Нічна розмова”, „Вулиця”, „Зозуля”), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю („Туга”, „Дівчина”, „Сон”, „Ой ішов козак...”, „Зірка”, „Зорі” та ін.).

Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України („Давнина”, „Діти слави, діти слави!”, „На добраніч”). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності („Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским”, „Співець Митуса” та ін.).

Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш „Эллада”) та елегійний дистих (вірш „Нічна розмова”), п'ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.

Костомаров — автор історичних трагедій „Сава Чалий” (1838) і „Переяславська ніч” (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми „Кремуций Корд” (1849), „Эллины Тавриды” (1883), „Украинские сцены из 1649 года” (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість „Сорок лет” (1840, переробл., доп. й видана 1902р. Л. Толстим), „Казка про дівку-семилітку” (1840; опубл. 1860), літературні казки „Торба” й „Лови” (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна „Сын” (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного „Кудеяр” (1875), повісті „Холуй” (1878), „Черниговка” (1881) — з українського життя 17— 18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів „Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)”.

М. І. Костомаров переклав частину „Краледворського рукопису”, окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії „Отелло”), з чеської („Ягода”, „Рожа”) і польської („Панич і дівчина”) народної поезії.

Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. „Об историческом значении русской народной поэзии”, 1843; рецензія на „Кобзар” Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у літературознавстві. Ст. „Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке” (1843) є по суті першою професійною критичною працею в українському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя („Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке”; рецензія на російський переклад „Народних оповідань” Марка Вовчка, 1859; „Воспоминание о двух малярах”, 1861; „Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в „Русском слове””, 1861; „Малороссийская литература”, 1871, та ін.).

Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на „Кобзар” (1860), „Воспоминании о двух малярах” (1861), книзі „Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей” (1871) та в „Споминках про Шевченка” в празькому виданні „Кобзаря” (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.

У численних публіцистичних статтях („Ответ на выходки газеты „Czas” и журнала „Revue Contemporaine””; „Правда полякам о Руси: по поводу статьи в „Revue Contemporaine””, „Правда москвичам о Руси”, усі — 1861; „Мысли южно-русса”, 1862; „О преподавании на народном языке в Южной Руси”, 1863, та ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і pp. та звинувачень Костомарова в „українофільстві” й „сепаратизмі” він приєднується до слов'янофільської концепції „літератури для домашнього вжитку”. Цим він „можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський, — стараючися пропхнути її через урядове вухо” (Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).

Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьому світі.