ВАЛЕНТИНА ТКАЧЕНКО

Народилася Валентина Данилівна Ткаченко в містечку Корюківка на Чернігівщині в родині робітника. Після Харківського технікуму культполітпросвіти, відчувши потяг до літератури, вступила до Київського університету на філологічний факультет. Добра, привітна, комунікабельна, вона одразу знайшла собі друзів, особливо серед поетів-початківців, які шанобливо ставилися до її літературних обдарувань.

Але і в її життя увірвалася війна. Разом із біженцями пробиралася на схід. Знайшла притулок у Саратові, де працювала на радіостанції ім. Т. Г. Шевченка: редагувала передачі, виступала перед мікрофоном. За невтомну роботу в роки Другої світової Валентина Ткаченко нагороджена медалями «Партизану Вітчизняної війни 2-го ступеня», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.».

Після війни поетеса працювала редактором у республіканському радіокомітеті, пізніше — у видавництві «Молодь».

А ще багато подорожувала. Білорусія, Причорномор'я, Прибалтика, Болгарія, Німеччина, Франція... Усе бачене і пережите лягало віршами на папір. Та де б не була поетеса — у Карпатах серед гуцулів, в болгарських другарів чи в білоруських сябрів — їй усюди вчувався плескіт Дніпровської хвилі й шепіт Чернігівських лісів.

Валентину Ткаченко вважають поетесою краси природи, краси кохання (хоч її любовну лірику пронизує і гострий біль, особливо після того, як розпалася власна сім'я), людського добра, жіночості. Де б вона не виступала — у гуртожитках, у бібліотеках, у червоних кутках, — допізна тривали задушевні та щирі розмови.

Декілька збірок Валентина Данилівна присвятила дітям. Найкращу серед них — «Маму дуже я люблю» (1949) — було відзначено на Всесоюзному

конкурсі.

Останню збірку «Обриси» після смерті поетеси оформив її син Роман.