Дмитро Дмитрович Вітовський - Біографія

(8 листопада 1887 - 2 серпня 1919)

Всі публікації стосовно письменника: Дмитро Вітовський

З когорти державних діячів періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. українського народу виділяється своєю енергією, швидким злетом на висоти державницької діяльності постать Дмитра Вітовського.

Народився у селі Медуха, недалеко колишньої княжої столиці Галича. Походив з родини збіднілої української шляхти. Впертість характеру, патріотизм Вітовський виявив ще в молоді роки: не піддався ні польським, ні русофільським, модним тоді, впливам. Під час навчання у Станіславівській гімназії брав активну участь в організації українських гімназистів проти польських шовіністів, поширював патріотичну літературу. Відтак навчався на правничому факультеті Львівського університету і брав безпосередню участь в активних діях студентства в боротьбі за український університет у Львові, зокрема, у демонстраціях 1910 року, коли загинув Адам Коцко. За політичну діяльність був засуджений на «Процесі 101-го» на місяць ув’язнення, позбавлений старшинського звання австрійської армії і виключений з університету. Студії закінчив у Краківському університеті.

Восени 1911 р. молодий правник брав активну участь у підготовці визволення з ув’язнення Мирослава Січинського, який був засуджений за замах на галицького намісника Анджея Потоцького. Добре спланована Вітовським і товаришами акція вдалася. Авторитет Вітовського зріс. Він поступово став лідером розважним, повним почуття відповідальності.

Від початку Першої світової війни, зі серпня 1914 р., патріотично налаштований Дмитро Вітовський - сотник у легіоні Українських січових стрільців, член Української бойової управи, співзасновник Стрілецького фонду, завдяки якому протягом 19151918 рр. виходив стрілецький журнал «Шляхи». У ньому Дмитро Вітовський опублікував один із найкращих своїх нарисів - «Із сумно- ясних настроїв».

Сотник Вітовський пройшов усі бої УСС у Карпатах, відзначився у визволенні Семиківців і Бурканів. За перемогу на Маківці удостоївся медалі «За хоробрість». 28 червня 1915 р. був призначений комендантом здобутого у боях княжого Г алича. За його розпорядженням на ратуші був піднятий синьо-жовтий прапор. Після поранення в ногу його перевели на Волинь, де разом з четарями М. Саєвичем та М. Г аврилком було організовано одинадцять українських народних шкіл.

Дмитро Вітовський не вірив, що Українську державу можна збудувати на австрійських багнетах. Треба покладатися тільки на власні сили: об’єднати Україну і створити власну армію. Він - один з організаторів Листопадового чину 1918 р. і Української Галицької армії. Як державний секретар військових справ ЗУНР (міністр) вніс до Національної ради законопроект про Злуку - об’єднання УНР і ЗУНР. В Універсалі зазначалося: «...Після чотирьох із половиною років муки, ридання й жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо Вам велике слово: вчера упав кордон між українськими землями, і від вчера ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... Ще хвиля кровавого зусилля — і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна...».

3 травня 1919 р. у складі делегації ЗУНР прибув на мирну конференцію в Париж. На жаль, тут з різних причин не вдалось захистити українські інтереси. Тому полковник Дмитро Вітовський вирішив повернутись до УГА, яка тоді вела разом з військом УНР наступ на Київ. Літак, на якому він повертався в Україну, польська прикордонна служба 4 серпня 1919 року збила над Ратибором (Долішня Сілезія).

Дмитро Вітовський похований разом з четарем Чучманом 14 серпня у Берліні на цвинтарі гугенотів. Це були перші жертви терору проти чільних український діячів.

На звістку про смерть полковника О. Олесь написав поезію «Упав орел», в якій лунав заклик до продовження боротьби:

О, не хиліть голов своїх в журбі,

Найдіть на рани ліки;

Хто умирає в боротьбі,

В серцях живе во віки!