Скорочені твори - українська література

Перший диктант - скорочено

Всі публікації щодо:
Вишня Остап

Було нас у батьків п'ятірко. Це на той час, про який розповідаю. Пізніше приносили нам братиків та сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали. Найменшу сестричку Орисю

баба Секлета під калиною знайшла. То й була вона плаксива, та все кривилась, мов калинову ягоду розкусила. Жили ми на хуторі. До села було верстов зо три, тепер, значить, кілометрів три з гаком буде. На хуторі було з десяток хатів, а навкруги ліс. Школи на хуторі не було, як і церкви, і зростали хуторяни неписьменні. А батькам хотілось, щоб діти вчилися читати й писати, бо одержаного листа на хуторі прочитать було нікому. Хуторяни брали крашанки і йшли в село до вчительки або дяка чи «сідельця». Вчителька була старенька й кволенька - їй з листами соромились надокучати, тож дяк із «сідельцем» і складали до своїх комірчин крашанки.

Справили батьки старшій сестрі Парасі чоботи, щоб до школи могла ходить. Наступної зими і мені теж випало йти до школи. А де ж чоботи взяти? Вирішили, що ми з Парасею по черзі будемо до школи ходить. Вчителька, Марія Андріївна, була старенька, маленька й згорблена роками бабуся, що весь час закутувалась у теплу хустку й кахикала. А добра-добра була, ласкава та лагідна. Як закрутить хуртовина, вона ніколи не одпустить хутірських дітей додому, залишить у школі ночувати, нагодує, чайком напоїть. Як мокрі в нас ноженята, пороззуває, онучі на лежанці порозгортає, чобітки під грубку поставить. Покладе нас спати, а сама все читає, все читає та кахикає. А вранці побудить нас і поснідати дасть. І коли вже вона спала, хто зна! Любили всі стареньку вчительку і слухали и.

Вже третю зиму я ходив до школи. Парася тільки дві зими походила, і на тому закінчилася її освіта, бо в нас ще прибавилось троє братиків та сестричок і матері самій годі було впоратись з такою оравою. Тепер ми чергувались чобітьми з братиком Івасиком. І от після різдвяних канікул Марія Андріївна сказала, що ми будемо писати диктант. Вона диктуватиме, а ми, пильненько вслухавшись, писатимемо в зошиті. І в книжечку не дивитись. Почала вона диктувати на російській мові, бо за царя шкіл на рідній мові на Україні не було. Не пам'ятаю вже весь диктант, лише одну його фразу: «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала и лаяла собачка испанской породы». На другий день вчителька принесла перевірені зошити. Почала говорити, що написали ми диктант не дуже вдало, а коли згадала про ту собачку, не витримала, зайшлась веселим сміхом, аж сльози з очей полилися. Реготала й кашляла... П'ятнадцять із шістнадцяти учнів понаписували: «За коляской бежала и лаялася собачка из панской породы»... Де це ми чули, щоб собаки були панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають», а порода «испанская», бо є таке государство - Іспанія. Я не дуже зрозумів, бо думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, а батько казав, що їх бариня та барин лають. То коли пани лаються, то й собаки в них не кращі і теж лаються...

Помилок у мене в диктанті і без тієї собаки було багато, тож і поставила мені вчителька двійку. Я ледве не заплакав: здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..