«Оборона Буші»
Михайло Старицький (1840-1904)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

№

Характеристика

Цитата

Коментар

1

Як Завістний опинився в Буші

/Замок «Орлине гніздо», тобто Бушу/ «... після січі під Корсунем та Жовтими Водами захопили левенці, батави з Дністровського полку, з сотником Завістним на чолі, і озброїли добре, як вартову наддністрянську стражницю».

2

Портрет

Попереду перед царськими вратами стоїть Михайло Завістний, сотник, з золотою китицею на правому плечі; високий, широкоплечий, з сивими довгими вусами, з шрамом на лівому виску, він подібен до могучого дуба, що нажив собі силу бід бур- хотом бур.

Поданий в традиціях усної народної творчості.

3

Минуле сотника

/до Орисі/ ...покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти... Так вона йому сокирою голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.

Трагедія родини.

4

Головна роль в обороні Буші

...ми сядемо в пригороді /.../ а коли нас /.../ з тієї позиції виб’ють, то ми перейдемо в містечко/.../ А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту. /.../

А коли, нарешті, увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датися в руки живцем.

Точний стратег, передбачив хід подій.

5

Любов до Орисі

Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню в житті втіху - Орисю.

Не віддасться вона в руки живою, о, не віддасться! /.../ Не таківська вона, батькова дочка! От тільки що молода, не встигла ще призвичаїтись до смерті... Воронь Боже, якщо вона прогаїть хвилину й її, голубоньку, схоплять ці бузувіри, ці пси- кровожери... /.../ Адже ж не пошанують вони ні молодості її, ні вроди: назнущаються над її тілом чистим, насміються над її душею непорочною, натішаться її муками... /.../ Краще піти зараз і самому її вбити, одним махом визволити від мук, що мають їй статись... Так, так, це ліпше, то й мені легше буде на той світ прямувати, принаймні в останню хвилину життя не здригнеться серце від жаху за долю дорогої дитини. Сотник рішуче встав, але новий прилив думок знов зупинив його.

Ні, - міркував він, - у неї самої не здригнеться рука відібрати собі життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навіщо завчасу вкорочувати їй це життя? Може, воно ще й потрібне, може, ще й у пригоді стане своїй Україні?

Гордість за дочку.

Жаль до можливих страждань дочки.

Віра у патріотизм дочки.

6

Чуйність до чужого горя

...привіз хлопчика на кульбаці, літ дев’яти. Знайшов, - каже, - сироту непритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!».

Завістний пожалів дитину, не зважаючи, якого вона роду й віри.

7

Виховання дітей

/до маленької Орисі/ І не сором тобі? Жука злякалась! Ти ж козацька дочка? Так не то не бійся жука, а й татарина-пса... Бий їх! Зимовий вечір /.../ Батько велику книгу читає, про страдників божих, що за віру святу йшли з радістю і в огонь, і на страту. Кожне слово мирної батькової речі западає їй / Орисі/ в душу.

А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкранє, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери.

Змалку привчав бути сміливими; виховував на прикладах святих мучеників, а також на національних та героїчних традиціях українського народу.

8

Антон про сотника

Він мене мав не за хлопа, а за рідного сина. Хоча мене й вигодовано у хлопській сімї, але ті хлопи мене змалку учили правді, і честі, й добру, учили, по своїй вірі схизматичній, і в ворозі людину вважати і битися з ним по-лицарськи чесно.

Справжня честь і шляхетність сотника.

9

Особиста ненависть Чарнецького до сотника

От за таку образу... що огидне бидлисько покалічило нанівець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму...

10

Відвага,

хоробрість

Хай вороги не потішаються нашою полохливістю та покорою, а хай у сто крат заплатить за кожну душу козачу! Покажемо, братці, цілому світу, як ми уміємо за праве діло стояти, як ми уміємо весело й умирати.

11

Готовність

до самопожертви

...коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ворогові в руки і вб’ємо один одного.

Присяга пораненим, які погодились, щоб їх скинули у прірву.

12

Патріотизм

...коли ми будемо коло світлих східців престолу Божого, то всім нам благати милосердного Бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуреній димом і залитій кров’ю країні!

Вмираючи, дбає про майбутнє України.

13

Ставлення до війни

І коли минеться ця братерська різня, грабіжка та розбій на Україні?!

Вважає війну між поляками та українцями братовбивчою.

14

Ставлення до України

Хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу й прочитати там долю рідного краю, нашої любої неньки-України! Гей, ти, рідна, дорога країно! Широко, неосяжно розкинулася, мальовничо обгорнулася гаями, причепурилася рясними ланами, оперізалася річками блакитними, прикрасилася селами біленькими... всім наділив тебе Бог, красуне наша, тільки от чомусь щастя-долі не дає поки, чи то за гріхи твої, чи за достатки! Жити б нам на тобі приязно, багатіти та радіти, так ні ж - кожен заздрить на твої розкоші, із мечем та вогнем геть жене твої діти, віднімаючи у них все: і добро, і родину, і життя, і навіть кохання до тебе, до нашої неньки! Скільки ти того горя зазнала - не злічити, не зміряти! Палили, грабували тебе усякі варвари, топтали різні пройдисвіти, шматували свої хатні, «удільні» чвари, плюндрувала тебе зі сходу насунувша татарва, а тепер обливають кров’ю степи й лани твої свої ж брати в спілці з невірою... А все ж таки не доконають дітей твоїх кревних - стоять вони непохибно і стоятимуть до загину за свою змучену неньку - і, доки світ сонця, ні за які скарби, нізащо в світі не продадуть своєї любові до тебе, наша люба вітчизно!..

Поетичне сприйняття краси рідного краю.

Роздуми над гіркою долею України.

Причини, які зумовили важкий стан в Україні.

Ідея незнищенності народу.

Патріотизм.

15

Смерть сотника

Михайла Завістного

...раптом схопили його за плечі п’ять дужих татар і накинули на шию аркана.

- Гей, братці, не дайте мене живим на муки! - підняв до мурів помутнілі очі сотник. - Дочко! Не давай батька!

- Не дам, тату! - відповіла твердим голосом Орися й стрельнула з мушкета йому саме в голову.

Куля добре влучила й заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.

№

Характе

ристика

Цитата

Коментар

1

Портрет

/У церкві/ Попереду скраю стоїть у чорній стрічці сотникова дочка Орися /.../ її струнка постава, закутана сизими хвилями з кадильного диму, здається легенькою, прозорою. Вродливого личенька риси й елегантні, й шляхетні; в чорних стиснутих бровах криється непорушна воля й одвага; карі очі з-під довгих, тремтливих вій палають вогнем; на мармуровім чолі лежать не дитячі думи, хоч у виразі уст пишає дитяча краса. У стислих бровах і в холоднім погляді Орисі не знати було ні цікавості, ні тривоги, а світилась, лишень, непохила воля та похмуре жадання продати життя найдорожче...

Автор милується Орисею.

Типовий образ української дівчини.

Під час поховання перших загиблих козаків.

2

Домовитість; Орися - гарна хазяйка

Під одною прямою стіною стоїть ліжко дівоче; з-під глазетових завіс визира безліч подушок і подушечок, в білих, як сніг, пошивках /.../ на довгій лежанці гріються товсті сулії і сушаться пахучі трави.

3

Минуле

(дитинство)

«...ми перше сиділи далеко на хуторі: я там росла ще дитинкою... І так славно було, ох, як славно! Батько приїздили часто... мати була. Ох, як славно! Ох, як ненька кохала, ласкала мене... Я її ледве згадую... Потім наш хутір спалили... матір теж...

Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев’яти. Знайшов, - каже, - сироту непритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти /.../. Став він у нас мешкати /.../ росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, гуляли... ну, призвичаїлись /.../ покохались.

Щасливі спогади. Трагедія роду.

Поява Антона в сім’ї сотника.

Стосунки Антона й Орисі.

4

Духовність

Тут, на землі, усе зрадливе й брехливе: усі присягання людські - порожні слова, поглум над знудженим серцем... Там тільки й спокій, і щастя - у сяянні довічного неба. Проти вікна, в гострім кутку /.../ лагідно і ясно: багато наставлено там богів і в рамках, і в шатах коштовних, а перед ними на довгім шнурку, оздобленім паперовими квітами, висить лампадка. Легесенький, тремтячий світ її стиха осяює святобливий лик Божої Матері, що своєю ризою закрила мир від напастей.

/в церкві/ - Що це я? - кинулась раптом Орися. - У таку хвилину й де про милого стала гадати? Це ворог людський бентежить натруджене серце. Відступи, нечистий! - І вона почала ревно молитися.

Абсолютна щирість духовної чистоти виявляється у думках.

Духовність абсолютно природна.

Духовність вища за кохання.

5

Здатність

до

самопожертви

- Зуміємо вмерти, - відказала одважно Орися, виступаючи наперед, - і святині нашої в руки поганцям не дамо!

/.../ не про своє життя турбуюсь я - воно для мене бур’ян і терній...

...Орися, ставши перед образом, освітленим лампадою, з якимсь фанатичним запалом промовила: «Заприсягаємось царицею небесною, що й на одну хвилину не пожалуємо ані свого життя, ані життя близьких і дорогих нам людей, але продамо його за тисячі смертей ворогів божественного слова її розіп’ятого сина!»

Відповідь від усього жіноцтва.

6

Рішучість,

сміливість, сила духу, героїзм

- Не плакати тепер, не в сльозах губити силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.

Не від куль, не від стріл ворожих, не від смерті ховай моє серце, а від немочі та страху! Пошли й мені, о всепітая мати, силу й мужність з відважною усмішкою на страту піти за нашу бездольну родину, за нашу зневажену віру і за твою, панно-пречиста, віковічну славу!

Прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості й захвату.

...одного тільки б я прохала в Бога - зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші не знаючі жаху орли.

Чому не лягли ми разом з тобою в домовину, переступаючи поріг цього життя з вірою одно в другого й з усмішкою раювання?!

Хай впадуть прокльони і вічний сором на ту голову, хто подумає рятувати своє життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба нам всім стояти за нашу святиню до останнього й опісля разом чесно усім полягти в братській могилі!

Я за батька відповідатиму й певна, що з моїм словом він згодиться завжди й всюди. Не здаватись ні на які улесливі слова ворогів, а вмерти всім при зброї, боронячи до останнього наші святощі.

Молитва до Божої Матері, ідеали!

Кохання і громадянський обов’язок поєдналися.

Безкомпромісність.

7

Громадянський

обов’язок

- А я чи нажилась? /.../ Туди... на муки... на страту... мій батько пішов... єдине моє кохання, єдина відрадість, єдина моя слава і втіха; але глянь - я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.

...ми вам вірними помічницями будем і в братерській дорозі не завадимо, бо там простору доволі.

Позиція жіноцтва.

8

Кохання до Антона Корецького

Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... і їй боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...

- Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!

Стоїть він у садочку з своєю милою й очей не відірве від її хорошого личенька, зблідлого під розсвітом блакитного ранку /.../ тільки дівчина не усміхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вічі: вона хоче прозирнуть крізь них в саму душу козачу й довідатись, чи незгладимо там відзначилося слово «кохаю»? «Так, я люблю його, - промайнуло у неї в голові, - його, зрадника моєї вітчизни, цього Каїна, що підняв камінь на брата, - я все ж таки люблю його!»

Чистота, щирість кохання, але не більше вітчизни!

Ставлення Антона до Орисі.

Проте громадянський обов’язок для Орисі все одно вищий.

9

Передчуття (сон)

...вона стоїть у березі Дністра, але що вона - не вона, а калина, вся напрочуд вбрана й квіточками, й пишними червоними кетягами; на тім боці проти неї росте явір /.../ хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям, а лагідним шепотінням своїм злитися з могутнім шелестом явора. /.../ Але що це? /.../ ...зі сходу невтримно несеться бурхливий рвучкий вітер /.../ От він /явір/ злетів угору, метнувся вбік і цупко обхопив своїм віттям калину - вони сплелися, сплелися навіки, нерозлучно...

Явір, калина - народні символи.

10

Загибель

Орисі

- Пора! Летімо ж, мій орле сизий, укупі! - міцно обняла Орися ошалілого від щастя друга свого й лівою рукою кинула факлю в бочку з порохом...