Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
«Фарбований лис»
Іван Франко (1856-1916)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)
Всі публікації щодо:
Франко Іван
Іван Франко, «як ніхто з українських художників слова, влучно і по-новаторському використав великі можливості казки, своєрідно розширив саме поняття «казка», ідейно-художню місткість цього жанру» (Я. Закревська).
Дослідники відзначають кілька аспектів творчого інтересу Франка до казки:
1) «збирання, записування, систематизування, публікування, дослідження народних казок»; 2) «переробка осмислення на різних рівняннях традиційних казкових сюжетів»; 3) «створення оригінальних літературних казок» (Г. Сабат).
Франко-казкар прагнув порадувати і розважити власних дітей (їх у Івана Яковича було четверо: Андрій, Петро, Тарас, Анна). Він знав, що малеча любить «звірів, особливо коли ті звірі в байці починають говорити, думати і поводитися як люди». Митець не лише «відібрав із сюжетного фонду різних етносів найуподобаніші й найпопулярніші казки про тварин і майстерно скомпонував у збірку, а й творчо переробив їх» (Г. Сабат). Так постала збірка «Коли ще звірі говорили» (рік видання 1899; усього 19 казок).
«Фарбований лис» у збірці під номером XV. Отже, цей твір Франка за своїм жанром - літературна казка.
Подивімось у словник
Літературна казка - художній твір письменника, який, змінюючи жанрово-стильові особливості фольклорної казки, формує новий авторський текст. В українському письменстві до жанру літературної казки зверталися М. Гоголь, Марко Вовчок, С. Руданський, Ю. Федькович, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко, Олександр Олесь, Василь Королів-Старий, Оксана Іваненко, Гр. Тютюнник, В. Симоненко, В. Нестайко, Вал. Шевчук, Я. Стельмах та ін.
Щоправда, дослідниця Г. Сабат пропонує власну, достатньо вмотивовану версію жанру «Фарбованого лиса» - «це авантюрно-комедійна казка-повістка».
Композиційно казка Франка розпадається на три структурні цілісності.
1. Від моменту мандрівки Микити на торговицю до повернення уже пофарбованого Лиса в ліс - початок брехні, фальшу.
2. Сцена уведення лісових звірів в оману, прагнення фарбованого Микити скористатися зі свого нового вигляду - вершина лукавства.
3. Період царювання Лиса-Остромисла - лінійна протяжність обману.
У Франка - традиційний дієслівний зачин «Жив собі в однім лісі Лис Микита...». Відразу ж, на початку твору, автор дає розлогу характеристику Лисові (у фольклорних казках відсутні описи, широкі характеристики персонажів).
Лис заявляє, що досі ходив по селах, а завтра «в білий день» піде до міста «й просто з торговиці курку» вкраде. Таку заяву Микита зробив перед «товаришами», які своєю недовірою до його слів («Ет, не говори дурниць... Там собаки зграями по вулицях бігають») ще більше утверджують Лиса в незвичному намірі. Отже, намір самовпевненого Микити поцупити з міського базару курку є зав’язкою казки.
До розвитку дії відносимо 1) експресивні описи спроби Лиса потрапити на торговицю. Цей опис розпадається на чотири складники, відділені один від одного анафорою але. Лис дістався «на середину міста», «Але тут біда»: необхідно «хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутися назад». Знову «Але»: «крик, шум, гамір, вози скриплять...». Наступне «Але» - риторично-питальне: якщо наобіцяв-навихвалявся, то «треба кінчати, що почав»; і Микита «одним духом скочив через пліт на вулицю». Останнє «Але» - заперечне і переломне: «не встиг добігти до базару, коли ...назустріч біжить Пес». З цього моменту розпочинається не менш напружений епізод; 2) переслідування. Кілька Псів «як кинуться» на Лиса, а той «закрутився мов муха в окропі». Рятуючись від ворогів, звір забіг до якогось подвір’я, побачив там діжу та й скочив у неї. Собаки кілька разів наближалися до діжі, проте «негарний запах... відганяв їх». Микита урятувався від неминучої смерті. Наступний епізод розвитку дії 3) - перебування Лиса в діжі, наповненій фарбою, протягом дня («бідний лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора»). Авантюрно-гумористичним є 4) момент повернення хитруна до лісу: «Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла». Втомлений Лис, зарившись у листі, заснув.
На думку дослідниці Г. Сабат, так завершився перший фрагмент казки, провідним у якому є висміювання головного персонажа.
Другий фрагмент твору Франка розпочинається казковим зворотом: «Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день...». У цьому фрагменті маємо такі складники розвитку дії: 5) Микита не може впізнати себе: «Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій...». Так Лис уперше побачив себе фарбованим; 6) з’являється «Вовчик-Братик», який, побачивши «нечуваного синього звіра», завив з переляку. Своїм страхом Вовк заразив інших звірів. 7) Микита вирішив використати обстановку суцільного страху заради власних інтересів. Свою невпізнанність він повертає в русло брехні, ошуканства: «...та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!» 8) Лис пішов у глиб лісу, на те місце, «де сходяться всі лісові звірі», сів на тому пеньку, «де звичайно любив сидіти Ведмідь». 9) Микита улесливо уводить звірів в оману, аби ті самі прийшли до думки: перед ними - новий цар («Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з блакитної глини...»). 10) Лісові мешканці з радістю приймають нового царя - «звіря Остромисла».
Третя структурна цілісність - 11) період царювання Лиса. Його подано у формі авторського повідомлення, без динамізму й напруги попередніх епізодів: «Пішли собі дні за днями... Жили собі звірі під новим царем зовсім так як і без нього...». Микита, який «жив собі, не тужив», боявся лише, щоб фарба «не злізла з його шерсті».
Кульмінація казки - святкування роковин царювання Остромисла. Підлеглі організували концерт, який і спричинив викриття Микити: почувши тенори молодих лисичок, «задзявкотів і собі по-лисячому». Усім «мов полуда з очей спала», звірі зрозуміли, що це «простісінький фарбований лис».
Розв’язка твору трагічна для царя-самозванця: «всі кинулись на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки».
Кінцівка-розв’язка казки переростає у своєрідний епілог - філософську сентенцію: «І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; коли який драбула отуманить нас, обідре, оббреше і ми робимося хоть дрібку мудрішими по шкоді, то говоримо: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».
У казці є ціла низка позасюжетних елементів. Найперший - заголовок. Його можна «прочитати» а) як пряму авторську вказівку на головного персонажа авантюрний випадок у його житті, що коштував власного життя, і б) як іронічний натяк на лукавця та тих, хто наївно вірить першому враженню, легко піддається ошуканцю.
Твір «Фарбований лис» прикметний наявністю авторського відступу: казкар пояснює, чому в діжі, яка «так несподівано стала... в пригоді» Микиті, було «більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби».
Описи в казці трапляються неодноразово. Привертає увагу зображення міста, переданого через сприймання переляканого Лиса: «крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть... йшло та їхало людей багато. Стояла курява».
Розлогим є опис-портрет пофарбованого Микити. Такий опис «здійснює» сам Лис: «звір... синій-синій... покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього - не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче». Таким чином Франко вдається до психологізації описів.
Франко переконливо доводить, що Лис Микита всього домігся завдяки своїй хитрості, і одночасно стверджує: хитрість, лицемірство, фальш потребують засудження та викриття. В образах тварин казки легко впізнати типи людей, які часто зустрічаються у соціумі. Отже, тема твору - зображення історії хитрого Лиса, який постраждав через свій обман; показ через образи тварин подій суспільного та повсякденного життя людей, а його ідея - засудження користолюбства, нечесності, висміювання пихатості та зарозумілості людей, схожих на Лиса Микиту; пропагування гуманних цінностей, на яких тримається морально й духовно здорове суспільство. Отже, можна говорити про дидактичне спрямування твору.
Проблематика «Фарбованого лиса» - переважно морально-етична, адже автор говорить про авантюриста, який обдурив усіх мешканців і незаслужено користувався усілякими пільгами, а також засуджує звірів, котрі так нерозумно та сліпо повірили хитрому брехунові. Отже, центральна проблема - проблема лицемірства та глупоти як основ потворності суспільства.
У літературній казці «Фарбований Лис» система образів-персонажів не складна. Усіх персонажів традиційно можна поділити на головних і другорядних. Звичайно, головним персонажем є Лис Микита; до другорядних належать Вовчиця, Ведмідь, Кабан, Олень, Мавпа Фрузя, збірний образ лісових мешканців. Як бачимо, у двох випадках автор поєднав назву тварини з людським ім’ям: Лис Микита, Мавпа Фрузя. Окремо у системі образів твору стоїть образ автора.
У фольклорі є багато казок, у центрі яких - лисиця: «Про вовчика-братика і лисичку-сестричку», «Про лисичку», «Лисиця та рак», «Пан Коцький», «Лисичка-кума» та ін. У народних казках лисиця - «жіночої» статі, у Франка - «чоловічої». Але вони близькі між собою персоніфікованими характерами, вчинками: лукаві, підступні, часто вдаються до шахрайства.
На початку твору автор-казкар відкрито повідомляє Лис Микита «хитрий-прехитрий». «Сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія», як знову- таки стверджує автор, ніж Микита, поміж лисів не було. Його цькували хортами, розставляли на нього капкани, труїли, але з усього цього Микита лише сміявся. Він дійшов до того, що «у білий день вибирався на полювання». Везіння і хитрість «зробили його страшенно гордим». Отже, уже в першому абзаці автор детально «рекомендує» головного персонажа, називає риси його характеру: хитрість, сміливість, вигадливість, гордість. Саме остання риса - гордість - підштовхує Лиса до хвастощів, необдуманої заяви - украсти курку з міського базару. Кмітливість і сприятливий збіг обставин - діжа з синьою олійною фарбою - врятували Микиту від неминучої загибелі в пащеках Псів.
Лис добре розуміє психологію та стан лісових звірів. Його «фарбований» вигляд злякав їх, викликав відчуття небезпеки. І Вовк, і Мавпа Фрузя, й інші звірі через свій страх сприйняли синього невідомого як потенційну загрозу для себе: «Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка у нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?» Микита, побачивши, що тварин опанував страх, вирішив скористатися з цього й узяв собі нову роль - царя.
До хитрості,, гордості, хвалькуватості, кмітливості Лиса додається улесливість. Звертаючись до зібрання звірів, Микита вживає пестливі звертання: «любі мої... дітоньки». Свою промову Лис виголошує, усівшись на «тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь». Таким чином Микита демонструє свою зверхність над усіма, у тому числі й Ведмедем - найсильнішим звіром лісового царства. На думку Ю. Бондаренка, Лис Микита «хоче не керувати, а панувати, як колись Ведмідь...».
Час правління породжує нові грані поведінки Лиса - боягузливість та обережність: звір Остромисл боявся, «щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є по правді». Тому Микита ніколи не ходив у дощ, не заходив у гущавину, «не чухався і спав тільки на м’якій перині».
Казкар, який в експозиції твору давав пряму характеристику головному персонажеві, згодом вдається до іронії. Із прихованою насмішкою говорить: «був добрим царем, справедливим і м’якосердим». Справедливість його відповідала установкам звірячого світу: «хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не вигравав справи».
Втративши свою незвичність-«фарбованість», Микита втрачає і поклоніння підлеглих. Самозванця «розірвали... на шматочки».
Викриваючи авантюризм Лиса Микити, його схильність до авторитаризму тощо, Франко доводить: «фарбованому» самозванцеві перебувати цілий рік при владі допомагало оточення. Лісові мешканці не помічали, що жили «під новим царем зовсім так, як і без нього». Це вони, підлеглі фарбованого, зініціювали врочисте відзначення роковин того дня, «коли він настав на царство». Кантата на честь царя Остромисла у виконанні звірячого хору розслабила його, змусила виказати справжнє єство. Покара Лиса Микити - це помста лісових мешканців за те, що «так довго давали йому дурити себе». Підлеглі знищили царя-самозванця, щоб приховати власну недалекоглядність, глупоту та наївність.
Щоправда, можна помітити й позитивні риси Микити. Він не лише знав чимало способів уникати небезпеки, але і «своїх товаришів остерігав». Лис переконаний, що не можна ламати даного слова; що необхідно доводити до кінця розпочату справу. Тож він - товарисько-відкритий, «людина» слова.
Проте ці «плюси» перекреслені негативними риси характеру та вдачі головного персонажа літературної казки. Образ Лиса - уособлення людини егоїстичної, пихатої, хитрої, авантюрно-демагогічної.
У казці важлива ідейно-змістова функція належить художнім деталям. Так, Лис іменує себе Остромислом. Іронія назвиська очевидна.
Як і у фольклорних казках, у літературній казці Франка наявна гіперболізація. Цей прийом «увиразнює, підсилює емоційність зображуваної картини, створює ефект казкової нудодійсності, фантастичної екзотичності» (Г. Сабат). Приклад оригінальної гіперболи - відтворення звірячого хору у «Фарбованому лисі»: «Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в’януло...».
Автор часто використовує народнорозмовні вислови, порівняння: «закрутився мов муха в окропі», «заснув, справді як після купання», «важке, мов довбня», «мов із міді вилитим», «проживем, мов у бога за пазухою», «мов полуда з очей спала», «паскудною фарбою».
Національно-український колорит казки створюють не лише народні вирази, приказки, а й певні ситуації. Наприклад, «Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся з-між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся...»; у хорі співали «лисички в народних строях».
Сенс казки Франка полягає у її дидактичному спрямуванні, що зближує «Фарбованого лиса», як й інші твори циклу «Коли ще звірі говорили», і з притчею, і з байкою.