Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
Степан Васильченко (1879-1932)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)
Всі публікації щодо:
Васильченко Степан
Степан Панасенко (псевдонім - Степан Васильченко) народився в м. Ічня на Чернігівщині. У його селянсько-ремісничій родині любили пісню, гумор, книжки. Батько прагнув дати синові освіту, віддав домісі, коли, а згодом вправного й розумного учня за казенний кошт скерували до Коростишівської учительської семінарії. Скінчивши науку, Степан став працювати вчителем.
З перших років праці Васильченко зіткнувся з великими труднощами: напівзруйнована школа, брудні, холодні класи, у бібліотеці - лише кілька застарілих підручників. Проте сповнений завзяття молодий учитель з ентузіазмом стає до роботи: працює над удосконаленням методики, відкриває вечірні класи для дорослих, організовує хоровий і драматичний гурток, ставить п’єси Карпенка-Карого.
За діяльністю чесного й запального юнака, небайдужого до свавілля й несправедливості, стежили і шкільні інспектори, і жандарми. Начальство переводило його з села в село, вишукуючи щоразу глухіші кутки Полтавщини й Київщини. Та скрізь Степан Васильченко знаходив зв’язок з молоддю.
Неприспана любов до рідної мови, педагогічний досвід давали молодому письменникові справжнє натхнення й багатющий матеріал для улюбленої теми - життя дітей і школи. Учителювання збагачує Васильченка об’ємним життєвим матеріалом. Гіркі роздуми про невтішну долю сільської бідноти, злиденне існування інтелігенції, остаточно переконують його в необхідності боротьби зі світом зла: «Учитель повинен бути сильний, незалежний, до цього мусить прагнути. Вирішив: так жити не можна - треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово». Тому й народжуються його яскраві твори, присвячені злидням і боротьбі.
В останні роки життя письменник працював над твором про Тараса Шевченка - «Широкий шлях». Устиг надрукувати лише першу частину «В бур’янах».
Поміркуймо з науковцями
Чим же приваблює нас творчість цього письменника? Завдяки чому й нині слово його зберігає свою первісну святість, природно входить у нашу свідомість, звідки ця здатність збагачувати душу високим і прекрасним нарівні з кращими творами класики? Гадаю, що проза Степана Васильченка знаходить шлях до сердець читачів передовсім тому, що вона правдива й поетична, зігріта почуттям поваги до людської особистості... талант мужності і талант співчуття, без яких не буває справжнього письменника, вищою мірою був притаманний цій людині, виявляючись і в творчості Васильченка, і в його життєвих вчинках.
О. Гончар