Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014
Календарно-обрядові пісні
Народний героїчний епос
Усна народна творчість
Всі публікації щодо:
Фольклор
Пісні
Календарно-обрядовий фольклор (творчість) - це драматично-поетична система обрядів і ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами священного змісту, яка тісно пов’язана із циклічністю природи. Відповідно до чотирьох пір року й періодів у землеробстві (підготування до сівби та сіяння, вирощування та збирання врожаю) виділяють такі цикли календарно-обрядової творчості: зимовий, весняний, літній, осінній.
Календарно-обрядова творчість включає у себе обрядові пісні - один із найдавніших видів усної поезії народу. До них належать:
• колядки і щедрівки (зимовий цикл);
• веснянки, гаївки (весняний цикл);
• русальні, петрівчані, купальські (літній цикл);
• жниварські (зажинкові, жнивні, обжинкові), косарські (осінній цикл).
Колядки співали під час свята, пов’язаного з богинею Колядою - матір’ю Сонця, дружиною бога світла Дажбога, тобто вони з’явилися в язичницькі часи. Згодом, з прийняттям християнства, ці обрядові пісні стали одним із атрибутів Різдва, які славили народження Божественного Немовляти - Ісуса Христа.
Колядки - переважно величальні календарно-обрядові пісні, які виконували під час зимового новорічного дійства і які призначені для кожної конкретної людини (господаря, господині, дитини, парубка, дівчини тощо). Колядники одягали на себе маски та ходили від хати до хати з восьмикутною зіркою («звіздою»), що нагадувала сонце, славлячи господарів, бажаючи їм урожаю і багатства в новому році. Групу колядників складали: «береза», або «отаман» (він знав найбільше колядок), «звіздар» (ніс зірку), «міхоноша», або «скарбник» (збирав обдарування), «ряджені» - парубки та дівчата, перевдягнуті в «цапа», «козу», «діда», «бабу», «цигана», «ведмедя» та ін.
Композиційно колядка складається із
заспіву,
власне колядки,
приспіву,
поколяді.
У заспіві найчастіше вказували на місце дії (звичайно, художньо-умовне, символічне): «Стоїть же, стоїть нова світлонька», «Там за горою, за кам’яною», «Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску». Інколи заспів - це звертання до господаря (господині, їхніх дітей тощо): «Пане-господарю», «Ой устань, устань, господареньку», «Гой ти, наш пане, пане Іване», «У нашого хазяїна хороша жона».
Власне колядка (основний текст) розкриває погляди праукраїнців, їхні вірування («Коли не було з нащада світу»), висловлює побажання здоров’я та благополуччя родині, і духовного, і матеріального («Стань, дівчино, ранесенько»), розповідає про сімсот молодців та їхні походи-буття («А в густім лісі на Либедині»), уславляє народження Ісуса Христа («Ангели співають») тощо.
«Добрий вечір тобі, пане господарю» - колядка, де дохристиянські образи-символи поєднані із окремими християнськими. Так, язичницьким є мотив гостювання у господаря («Накривайте столи та все килимами»), образи хліба, зерна («Та кладіть калачі з ярої пшениці»), а християнськими вкрапленнями - згадки про церковні свята («Бо прийдуть до тебе три празники в гості. // А той перший празник - то Різдво Христове...»).
Заспів - «Добрий вечір тобі, пане господарю» - засвідчує звернення до глави сім’ї, а, отже, до всієї родини.
Приспів (рефрен) «Радуйся, ой радуйся, земле, // Син Божий народився» можна прочитувати і як народження маленького Божича - нового сонця. Адже колядки пов’язані з одним із найбільших праукраїнських свят - днем зимового сонцевороту (25 грудня за ст. ст.), коли ніч - найдовша, а день - найкоротший. Наші предки вважали, що сонце з’їдав Корочун - полубоже єство, а всесильна богиня Коляда народжувала нове. Колядками намагалися захистити новонародженого.
Рефрен, або приспів, - повторення групи слів, рядка, кількох віршових рядків наприкінці строфи або групи строф.
Якщо колядка - атрибут магічного ритуалу народження сонця, то величання народження місяця здійснювали за допомогою щедрівки. Щедрівки виконували під час Щедрого вечора (звідси і походить назва цих обрядових пісень) - святі народження Місяця, Нового року. Мета свята - вблагати небесних і земних духів допомогти виростити та зібрати гарний врожай, сприяти в господарстві. На столі має бути багато смачних страв, адже люди запрошують на вечерю бога врожаю Спаса та бога достатку Велеса, а також добрих духів.
Святкування супроводжувало священно-ритуальне дійство, що називалося водіння Маланки. Процесію-водіння складали: Маланка, прикрашена квітами, із зорею на чолі, у супроводі кількох дівчат із деревцем; Місяць (Василь), вбраний селянином-орачем із серпом (знаком місяця) у руці; Король, одягнений як мисливець, Змій - «дід» з довгою бородою (зеленою чи білою) та ін.
Основою водіння Маланки було щедрування - обов’язковий обхід хат із побажанням рідним, близьким, сусідам щастя, здоров’я, добробуту в новому році, тобто виконання щедрівок. Отже, щедрівка - пісенно-словесна частина свята Нового року, пов’язаного із величанням місяця.
Постійним виразним елементом щедрівок є приспів (рефрен) на кшталт: «Щедрий вечір, добрий вечір», «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я», «Щедрий вечір, добрий вечір добрим людям на весь вечір», «Святий вечір» тощо. Тут рефрен виконував функцію магічного замовляння-заклинання. З-поміж образів, які найчастіше повторюються у піснях-щедрівках, - образи Місяця та Зорі, пирогів - жертовної страви цього свята та ін.
У багатьох щедрівках звучить повідомлення про приліт птахів, мотив весняної сільськогосподарської праці («Ой у полі оре плужок»). Це підтвердження того, що в давніх українців рік починався весною (березневе літочислення зберігалося до 1409 року).
Одна з найдавніших щедрівок «Щедрик, щедрик, щедрівочка» у центр ставить образ ластівки («Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка»), адже в міфологічних народних уявленнях ластівка насамперед - символ весни. Вона повертається з-за моря в рідні краї 1 березня (за старим стилем на Явдохи).
У щедрівці ластівка є вісником добробуту:
- Вийди, вийди, господарю,
Та подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Нерідко ластівка - це ласкава назва дівчини, жінки. Тому, певно, в обрядовій пісні підкреслено важливість не так матеріального, як духовного:
То не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Отже, календарно-обрядові пісні зимового циклу - колядки, щедрівки - відчутно передають зв’язок з магічними обрядами народження Всесвіту, очікування весни як часу сівби.
Обряди і пісні весняного циклу прагли якнайшвидше накликати прихід весни, задобрити духів поля і дому, які сприятимуть гарному врожаєві.
Жанрами народної словесності весняного циклу календарно-обрядової творчості були веснянки. Веснянки - це вид народно-обрядової творчості - хорові пісні з іграми і танцями, у яких оспівуються пробудження природи, кохання, висловлюється надія на добрий урожай. Термін «веснянки» відомий на території Східної і Центральної України, на Поліссі; на Заході України йому частково відповідають назви типу гаїлки, гаївки, ягілки, галагилки, лаголойки, рогульки тощо. У народі використовують також описові найменування, що походять від назв окремих пісень чи хороводів (весну співать, танка водити, гагулки гуляти, кривого танця водити). Веснянки супроводжуються магічними діями та танцями, тобто поєднання слова, мелодії, руху символізувало початок нового хліборобського року. Їх співали на вулиці, на вигоні за селом від ранньої весни аж до Зелених свят.
Своєю формою та образною системою веснянки наближені до замовляння. Звертаючись до весни як до живої істоти, учасники обрядового дійства кликали її «прийди» («Прийди, прийди, весно // Прийди, прийди, красна...»).
Поміж веснянок є твори у формі діалогів. Приклад такої пісні - «Ой весна, весна - днем красна». Дівчата плетуть вінки, співають, звертаючись до весни:
Ой весна, весна - днем красна,
Що ж ти нам, весно, принесла?
Найчастіше весна вживається з означенням красна, тобто гарна (синоніми прекрасна, чудова).
Відповідаючи на запитання, весна перелічує свої дари, поставивши на перше місце літо, бо це ж - «житечко, ще й озимая пшениця і усякая пашниця». Усі отримують від весни гостинці:
- Старим дідам по кийочку,
Старим бабам по серпочку,
Малим дітям по яблучку,
А хлопчатам по батіжку
А вам дівчата по вінку,
З хрещатого барвінку...
Кожен куплет цієї веснянки розпочинається однаковими двома рядками - зверненням до весни. Використовуючи анафору, виконавці підсилюють функцію замовляння, персоніфікують весну.
Подивімось у словник
Анафора, або єдинопочаток, - риторична фігура; повторення слова чи словосполучень на початку віршових рядків.
У веснянці «А в кривого танця» за нехитрим текстом відчутна глибока народна мудрість. Вона розкриває остаточну перемогу весни над зимою, символізує вічність. Кривий танець виконують таким чином: вийшовши на зелен-луг, дівчата обирають з-поміж себе найвродливішу - «Лелю» (Весну), прикрашають її зеленню, а на голову покладають вінка із свіжих квітів. Садовлять на землі трьох діток або встромляють у землю три кілки, які утворюють ніби трикутник. Леля веде довгий ключ дівчат, які весь час підіймають та опускають руки поміж цих дітей. Таким чином, у «кривому танці» людина без упину намагається знайти кінець, пізнати смисл життя і таїну народження та смерті («А в кривого танця, // Та не виведем кінця»). Малюнок хороводу - це відтворення руху сонця протягом року.
Таким чином, весняний цикл календарної обрядовості для українців мав особливе значення, бо пов’язувався із закладанням нового врожаю.
З часом веснянки втратили магічний зміст і перетворилися на традиційні забави та ігри молоді.
Літній обрядовий цикл тривав від дня Раю (Ураю, Ярія, згодом Юрія), коли відкривалася небесна брама, випускаючи на землю росу, і до Головосіки (29 серпня). Він включав такі свята: Русалії, Зелені свята, день Купайла (Купала), Петрівка.
Відповідно ці свята і обряди супроводжували пісні, з-поміж яких русальні та купальські.
Русальні пісні - жанр календарно-обрядової лірики, пов’язаний із відзначенням Русалій - свята переходу весни до літа. Давні українці влітку особливо пошановували воду і рослини, вибудовуючи довкола їх магічно-обрядові дії.
У народі русалії - обрядовий тиждень перед Зеленими святами - сприймався як Навський Великдень, коли русалки виходили з води гуляти, водили хороводи та заманювали парубків і дівчат, залоскочували їх до смерті, тягли у воду. Оберегтися від русалок можна зелом - полином, любистком, м’ятою, часником, а найголовніше - русальними піснями. Вони заспокоювали й веселили русалок, славлячи буяння рослинності, життєдайність сонця.
У пісні «Ой біжить, біжить мала дівчина» розкрито підступність русалок (їх ще називали лоскотухами, лоскотарками):
Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка:
- Та послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки,
Як угадаєш - до батька пущу,
Не угадаєш - до себе візьму:
Ой що росте без кореня,
А що біжить без повода,
А що цвіте да без цвіту?
Панночка загадочок не вгадала,
Русалочка панночку залоскотала.
Питання-загадка, поставлене русалкою, має таку відповідь: «Камінь росте без кореня, // Вода біжить без повода, // Папороть цвіте без цвіту». Але загадки сповнені сакрального (священного) змісту, тому їх може відгадати лише посвячена людина.
Особлива поетичність і чарівність притаманна купальським святам, що супроводжувалися купальськими піснями - творами календарної обрядовості літнього циклу, які славлять життєдайні сили природи. День Купайла - 7 липня - збігається з літнім сонцеворотом, коли Сонце в небі найвище. Основою купальського ритуалу-дійства є вогонь як символ сонця. Він має палати цілу ніч на березі річки чи ставка. Парубки готували купальське вогнище, дівчата плели вінки; зібравшись таємно в лісі чи на лузі, робили опудало - Марену, а потім ще одне. Хлопці готували Купайло. Запалювання вогнища й стрибання через нього, водіння хороводів навкруг Марени, запалювання колеса, знищення Марени (хлопці або розривали ляльку, або топили у воді), спалення Купайла - основні елементи святкової липневої ночі.
Усі ці дії супроводжували пісні, ворожіння на вінках, купання.
Пісню «Купайло, Купайло» виконували 6 липня парубки, які збирали хмиз для купальського вогнища. Зладнавши спеціальний, сплетений із соломи, рогози чи дубців козубок, тягли його селом, і кожен господар мав подарувати на розпал будь-яку непотрібну неужиткову) річ чи пару ломачин, старі дерев’яні відра, кошелі, граблі, лопати. Хлопці тягли все це на леваду й співали:
Купайло, Купайло!
Де ти зимувало?
- Зимувало в лісі,
Ночувало в стрісі,
Зимувало в пір’ячку,
Літувало в зіллячку.
Подивімось у словник
Купайло - бог молодості, шлюбу, краси. Виготовляли його хлопці чи дівчата (залежно від місцевості). Воно нагадувало високу - у зріст людини - солом’яну ляльку. Для цього робили тичку з перекладиною і обкручували її кулем. Поверх одягали штани, сорочку, бриля, до рук прикріплювали батога або кия, голову прикрашали вусами чи бородою. Нерідко, щоб опудалові надати виразнішої форми, голову виліплювали з білої глини й засушували на сонці. Замість очей вставляли чорні вуглини, а щоки розфарбовували яскраво-рожевими барвниками.
Пестливі слова у пісні - пір’ячко, зіллячко - слугують для задобрення сил природи.
Останнім у календарно-обрядовій творчості є осінній цикл, пов’язаний головно із виконанням господарських робіт, насамперед жнив. Жнива складаються з трьох етапів: зажинки, саме жнива, обжинки. Усі ці етапи супроводжували певними піснями - жниварськими (зажинкові, жнивні, обжинкові).
Зажинкові (зажнивні) пісні - це твори календарної обрядовості осіннього циклу, які супроводжують ритуальні дійства, пов’язані із початком збору врожаю.
По завершенні зажинок, ідучи з поля на ніч, люди прощалися із ланом до ранку («Ой добраніч, широкеє поле, // Жито-житечко»).
Жнивні пісні - цикл творів, якими супроводжувалась праця на полі у період жнив. Тематично та образно вони продовжують зажинкові пісні. Найпоширенішими є мотиви описів поля, його величання, процесу жаття і самих женців:
Там у полі криниченька,
Навколо пшениченька.
Там женчики жали,
Золоті серпи мали,
Срібнії юрочки,
Щоб в’язали снопочки.
Обжинкові пісні - це твори, якими супроводжувались обряди, пов’язані із завершенням жнив, праці на полі. У них переважає мотив бадьорості, оптимізм вдоволення з того, що завершено найскладніший етап хліборобства.
Предки вірили в те, що дух поля живе в останньому снопі, тому, дожавши до кінця, залишали недожатим жмут колосків жита. З них зав’язували «Спасову бороду» (то жертва богові урожаю Спасу), верхні колоски надламували, щоб вони нахилилися донизу, виминали з них зерно і сіяли між корінням залишених рослин, примовляючи: «Роди, Боже, на всякого долю - і на бідного, і на багатого!» Біля «бороди» клали хліб і воду, а в деяких місцевостях лягали на ниву й качалися, щоб Мати-Земля повернула втрачені сили. «Спасову бороду» називали ще «бородою Перуна», «дідовою бородою», «Дідухом» тощо.
У відомій обжинковій пісні «Маяло житечко, маяло» відчутна не лише радість з приводу завершення жнив («До межі, женчики, до межі, // Бо мої пиріжечки у діжі. До краю, женчики, до краю, // То я вам пиріжечка покраю»), а й турбота про майбутній урожай («Котився віночок по полю, // Просився женчиків додому: - ...Нехай же я у стодолі одпочину, // Поки вивезуть знову на ниву»).
Широку популярність обжинкових пісень і обрядів своєрідно підкреслив у середині XIX століття Іван Головацький, назвавши упорядкований ним альманах «Вінок русинам на обжинки». Тарас Шевченко в повісті «Наймичка» відтворив картину обжинок.