Українська література : довідник для абітурієнтів та учнів закладів загальної середньої освіти - В. А. Мелешко 2014

Ліричні (родинно-побутові та суспільно-побутові) пісні
Народний героїчний епос
Усна народна творчість

Ліричні пісні, вважають фольклористи, виникли пізніше, ніж обрядові. У літературознавчій енциклопедії запропоновано таке їх визначення: «Ліричні пісні - жанр фольклору, для якого характерні переваги емоційного сприйняття, мотивів кохання, родинної і дружньої вірності, розлуки, суму». Отже, головною ознакою пісень є ліризм - піднесено емоційне естетичне сприйняття (переживання) дійсності.

Традиційно усі ліричні пісні поділяють на два види:

1) родинно-побутові,

2) суспільно-побутові.

Родинно-побутові пісні - це ліричні поетично-музичні твори, у яких передані почуття, переживання, думки людини, пов’язані з її особистим життям, подіями в сім’ї, родинними стосунками. Таким пісням властиві: тонкий ліризм,

драматизм сердечних переживань, мотив подружньої вірності/невірності, щирий гумор, мелодійність, природна ритмічність.

Тематично родинно-побутові пісні у свою чергу поділяють на такі групи:

1) пісні про кохання (дошлюбні взаємини);

2) пісні про сімейне життя (родинні стосунки);

3) пісні про трагічні сімейні обставини, пов’язані з втратою членів сім’ї (вдовині, сирітські).

Твори перших двох груп можуть висвітлювати усі сімейні проблеми, особисті почуття в гумористичному аспекті, тобто за способом відображення дійсності вони - гумористично-сатиричні, або жартівливі, пісні.

Пісні про кохання посідають вагоме місце з-поміж усіх ліричних пісень. Вони об’єднані спільною темою - розкриття найінтимніших стосунків між закоханими. Ця тема відбиває різноманітні почуття: від любові до ненависті. Тому можна виокремити кілька мотивів, що їх передано в піснях про кохання: мотив вірності, мотив зрадливого кохання, мотив нерозділеного кохання, мотив розлуки.

Ліричними героями є закохані. Зазвичай їхні почуття, вчинки, розмови передано в романтичному ключі: згадуються таємні побачення, щирі інтимні розмови, у яких висловлені заповітні мрії. Усі елементи змісту і форми підпорядковані культу почуттів, через який звеличується людська душа, здатна на глибокі переживання, емоційні вияви своєї внутрішньої сутності. Психологічні сцени пройняті сентиментальним пафосом, через який утверджується чуттєвість головних героїв, що постають мрійливими, шляхетними, духовно багатими. Значна кількість цих пісень побудована у формі діалогу (наприклад, хлопець викликає дівчину вийти на вулицю, а вона йому відповідає; часто передається безпосередня розмова закоханих). Тому дуже важливу роль відіграє мова ліричних героїв і персонажів - насичена ніжно-пестливими словами (личенько, рученьки, зіронька, дівчинонька, молоденька, козаченько). Розмова може переходити в монолог, який набуває елегійного, сповідального характеру. Монолог - поширений прийом у піснях, де є лише один ліричний герой (мотив розлуки, нерозділеного кохання та ін.).

Інтимна задушевна атмосфера створюється і за допомогою пейзажів, які в піснях про кохання несуть особливо велике емоційне навантаження. Усе відбувається на тлі майже казкової природи - квітучого саду: «Цвіте терен, цвіте терен»; зоряної місячної ночі: «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе». Романтичний пейзаж є не лише фоном, а й виконує роль художнього паралелізму - допомагає розкрити внутрішній світ ліричного героя - буяння молодості, тихі ліричні стани юної душі. Він часто доповнюється музичними образами та звуковими асоціаціями (мелодією скрипки, співом соловейка): «бас гуде, скрипка плаче».

Подивімось у словник

Паралелізм (грец. parallelismos - зіставлення, порівняння) - аналогія, уподібнення, спільність ознак або дій; художній і композиційний прийом, що полягає у зіставленні чи протиставленні двох чи кількох образів, найчастіше явищ природи та світу людини.

«В кінці греблі шумлять верби» - пісня, у якій звучить мотив розлуки. У першому куплеті розкрито змістовно-художню сутність усього фольклорного твору: сум-журбу дівчини через те, що «нема того козаченька», котрого вона полюбила.

Другий куплет уточнює, де ж коханий ліричної героїні:

Ой, немає козаченька, -

Поїхав за Десну;

Рости, рости, дівчинонько,

На другую весну.

Пісні притаманна сентименталізація - надмірна чутливість героїні (ця риса найповніше сконденсована у третьому та четвертому куплетах):

Росла, росла дівчинонька

Та на порі стала;

Ждала, ждала козаченька

Та й плакати стала

Плачте очі, плачте карі...

Заключний куплет перегукується з першим: обидва ґрунтуються на засобі художнього паралелізму; третій рядок першого та останнього куплетів звучить майже дослівно («Нема того козаченька» - «Нема мого миленького»).

У пісні використано традиційну символіку:

- верба - Боже дерево, символ надзвичайної життєвої сили, бо має здатність розвиватися, а ще - символ одинокої дівчини;

- місяць - наші предки уявляли його парубком або чоловіком. Він довго стоїть самотньо, чекаючи свою наречену-зорю. Згодом місяць у піснях став символом закоханих.

Щодо художньо-поетичних засобів, то в народному творі вжито:

паралелізм:

В кінці греблі шумлять верби,

Що я насадила.

Нема того козаченька,

Що я полюбила.

синекдоху:

Плачте очі, плачте карі, -

Така ваша доля:

Полюбила козаченька

При місяці стоя!

Подивімось у словник

Синекдоха (грец. Synekdoche - співвіднесення) - троп, засіб увиразнення художнього мовлення, різновид метонімії, заснований на кількісному зіставленні предметів, речей і явищ (вживання однини у значенні множини, і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття замість родового тощо.

епітети: карі очі; зелененькі огірочки; жовтенькі цвіточки.

Родинно-побутові пісні дуже давні за походженням; вони відображають родинне життя у його багатогранності; втілюють споконвічну народну мудрість.

Суспільно-побутові (соціально-побутові) пісні - народні ліричні пісні, у яких відбилися почуття, роздуми не окремих людей, а певних соціальних груп, викликані тими чи тими явищами суспільного життя.

Ці пісні залежно від провідних ідейно-тематичних особливостей поділяють на окремі групи: козацькі пісні, чумацькі пісні, кріпацькі пісні,

рекрутські (солдатські, жовнірські) пісні,

бурлацькі пісні,

наймитські пісні,

заробітчанські пісні,

переселенські пісні,

стрілецькі пісні.

Козацькі пісні - різновид українських народних соціально-побутових пісень, пов’язаних з історією козацтва.

Вони найдавніші за походженням, адже виникли у XV-XVI столітті із зародженням козацтва. У них витворено романтизовано-ліричний образ козака - типового представника Запорозької Січі. Тобто герой такого фольклорного твору позбавлений індивідуальних рис, він не має імені; його діяння мають теж узагальнений характер. На першому плані - емоційна сфера: думки, почуття, переживання, зумовлені козацьким побутом.

Провідні мотиви козацьких пісень:

- прощання з родиною, коханою дівчиною;

- ностальгії за рідним краєм;

- небезпеки козацького походу;

- самотності та смерті тощо.

Звичайно, найчастіше козацькі пісні не згадують конкретних історичних осіб, а лише рядових козаків-запорожців, проте у фольклорному творі «Ой на горі та женці жнуть» звучать імена Дорошенка та Сагайдачного.

З історичних джерел відомо, що Михайло Дорошенко за часів гетьманування Сагайдачного був хорунжим; разом із ним брав участь у військових походах. Після смерті Сагайдачного став гетьманом.

Про Петра Сагайдачного історики говорять як про визначного козацького ватажка, сміливого воїна, мудрого воєначальника.

Він також дбав про розвиток освіти в Україні. Разом із військом Запорозьким вступив до Київського братства, яке стало основою Києво-Могилянської академії.

Перший куплет, у якому йдеться і про мирну працю, і про військовий похід («Ой на горі та женці жнуть, // А попід горою, // Попід зеленою // Козаки йдуть»), подає картину, загалом характерну для часів існування Запорозької Січі. Але в цій пісні, як і в інших суспільно-побутових ліричних творах, переважає не опис подій, а оцінка рис характеру персонажів, емоційна сфера. Тут художньо відтворено дух козацької звитяги, завзяття, сили, притаманних запорожцям.

Одночасно в пісні відчутний гумор;

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн та люльку,

Необачний!

«Мені з жінкою не возиться;

А тютюн та люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!..»

Поміркуймо з науковцями

Гумористичний струмінь «витриманий у дусі моральної настанови козаків надавати перевагу загальній справі перед особистими інтересами».

Р. Мовчан

Козацька пісня «Ой на горі...» утверджувала ідею згуртованості, відповідальності кожного насамперед перед громадою. Основний її мотив - мотив волі, воїнської звитяги.

Постійні епітети (горою зеленою; долиною широкою; кониченько вороненький) відбивають традиційне сприймання народними творцями довкілля та козацької атрибутики.

У пісні «Стоїть явір над водою» розкрито тему перебування козака в неволі-полоні («Сидить козак у неволі, тяжко зажурився»).

Перші три пари рядків базуються на принципі паралелізму;

Стоїть явір над водою, на воду схилився;

Сидить козак у неволі, тяжко зажурився.

Не хилися, явороньку, ще ж ти зелененький,

Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький!

«Не рад явір хилитися - вода корінь миє;

Не рад би я журитися - само серце мліє».

Отже, у творі проведено паралель: явір над водою - козак у неволі. Справді, явір - один із найпоширеніших у фольклорі образів дерева, що уособлює козака, є символом смутку, розлучених закоханих. Явір і козак потрапили в схожу ситуацію: обидва вони в небезпеці, обох їх пригнічує неволя (у випадку з явором - це вода).

Також явір персоніфікує образ часу, тому в цій народній пісні він уособлює в собі ще й молодість: явір зелененький - козак молоденький.

У формі запитання твір згадує матір козака: «Десь у тебе, козаченьку, нерідная мати, // Ой що тобі дозволяє тутки пропадати?». Адже ненька, довідавшись, що син потрапив у неволю, мусила б шукати-викупляти рідну дитину.

Народні укладачі возвеличують благородний вчинок коханої дівчини:

З України далекої дівчинонька плаче.

Плаче вона та й журиться, ще й тяжко голосить,

Свого батька старенького слізоньками просить:

«Продай, тату, продай, тату, та сірії воли

Та викупи козаченька з тяжкої неволі».

У пісні є символічні образи крутої гори та чорного ворона («Ой з-за гори, з-за крутої чорний ворон кряче...»), які передають тривожні настрої, передчуття біди.

Пестливі слова: явороньку, зелененький, козаченьку, молоденький, дівчинонька, старенького, слізоньками вжито для того, щоб підкреслити співчуття до козака-невільника, викликати співпереживання за його долю.

«Гомін, гомін по діброві» - пісня, яка, подібно до інших народних творів, має кілька варіантів (один із них використав Іван Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка»).

Вона розпочинається засобом художнього паралелізму.

Гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина виряджає...

Далі її зміст передано у формі діалогу між матір’ю та сином-козаком. Виряджаючи сина, ненька говорить:

«Нехай тебе турки уб’ють,

Нехай тебе огні спалять,

Нехай тебе звірі з’їдять,

Нехай тебе води втоплять».

Відповідь козака свідчить про його силу і завзяття:

«Мене, мати, турки знають,

Вони мене не займають...

Мене, мати, огні знають, —

Як я іду - потухають...»

У наступному діалозі мати прохає: «Вернись, сину додомоньку // Змию, зчешу головоньку, // Та постелю постеленьку». На що її син, протиставляючи хатньому затишку і неньчиним турботам суворий козацький побут, твердить:

«Змиють, мати, дрібні дощі,

А розчешуть густі терни;

В чистім полі травиченька -

То то ж моя постеленька».

Отже, у пісні захоплення героєм передається через гіперболічне зображення його умінь і величі: козака знають не лише турки-татари, перед ним відступають навіть природні стихії, хижі звірі.

З-поміж художніх засобів і прийомів у пісні можна спостерегти анафору. репліки матері починаються словом нехай (чотири рядки), а синові, відповідно - мене, мати. Такий єдинопочаток підсилює природність діалогу між ненькою та сином-козаком.

Козацькі пісні є цінними творами соціальної лірики, адже зберігають колорит доби, героїчно-повчальне спрямування.

Чумацькі пісні - тематична група української суспільно-побутової лірики, зміст якої відбиває життя і побут чумацтва.

Подивімось у словник

Чумак (від тюркського «чум» - діжка; основні товари перевозили в діжках) - в Україні XV-XIX століття - візник і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу.

Найбільш поширені теми чумацьких пісень:

- приготування до подорожі, прощання з родиною;

- дорожні пригоди чумаків (пожежа в степу, напад розбійників);

- повернення додому;

З-поміж провідних мотивів чумацьких пісень виділяють:

- соціальні мотиви (розкриття причин, що змушують хліборобів займатися небезпечним промислом);

- мотив ностальгії, самотності;

- романтика мандрів.

Пісню «Ой у степу криниченька» за змістом можна поділити на дві частини. Перші три куплети передають романтику подорожі чумака, наступні три повідомляють про трагедію - смерть чумака. Але вже в першій частині наявне віщування трагічної розв’язки:

Ой у степу криниченька,

З неї вода протікає...

Воли ревуть, води не п’ють,

Бо в Крим доріженьку чують.

Ой Бог знає та Бог і відає,

Де чумаченьки ночують.

Як бачимо, велике значення мають образ криниці та персоніфіковані образи тварин - волів. Криниця, яка протікає, і воли, які не п’ють, віщують нещастя.

Два останні куплети побудовані у формі діалогу між сивою зозулею та покійним чумаком. Зозуля, яка просить: «Ой подай, чумаче, та подай, голубе, // Та хоч правую руку!», - це персоніфікований образ матері, що тужить за сином.

Романтично-трагічний пафос твору передано вживанням пестливої форми слів - криниченька, доріженьку, чумаченько, неділеньку, зозуленька; звуконаслідуванням - «ку-ку», «ку-ку»; постійними епітетами - сиві воли, чистім полі, зеленій муравині, сирої землі.

Отже, чумацькі пісні описують життя і побут чумаків, передають романтику мандрів.

Стрілецькі пісні - жанр української пісні, що виник перед Першою світовою війною (товариство «Сінові стрільці»), розвивався під час війни (Українські сінові стрільці) і національно-визвольних змагань 1917-1921 років (Українська галицька армія, «київські стрільці») на межі фольклору та пісень літературного походження, які зазнали впливу і романтичної, і модерністської літератури.

Історики по-різному відповідають на питання, який рік уважати народженням Легіону Українських Січових Стрільців. Більшість із них називають початок Першої світової війни (серпень 1914-го). Тоді в Галичині національно свідома молодь у складі австрійської армії добровільно організувала військо УСС.

«Ой, у лузі червона калина похилилася» - одна з найпопулярніших стрілецьких пісень. Перший її куплет бере свій початок із козацьких пісень, що розкривають боротьбу запорожців із польсько-шляхетськими поневолювачами. З-поміж козацьких пісень знаходимо пісню «Розлилися круті бережечки», остання строфа якої стала початком народно-літературного твору нового етапу національно-визвольної боротьби українців за незалежність - «Ой, у лузі червона калина похилилася». Наступні строфи виникли в Галичині в період Першої світової війни і відбивали прагнення українців, розмежованих кордонами імперій - Російської й Австро-Угорської, до єднання в незалежній державі.

Стрілецька пісня має своїх авторів - С. Чарнецького та Г. Труха. Перший - режисер, поет - дещо переробив текст згадуваної козацької пісні «Розлилися круті бережечки», а другий, за його спогадами, «склав ще три нові додаткові строфи, що разом створили ту славну «Червону калину». Виникнувши в Підгір’ї, пісня згодом поширилася по всій Україні; її стали вважати гімном січових стрільців.

Отже, перша строфа, як уже зазначали, повторює останню давньої козацької пісні. У ній проведено художню паралель: червона калина - славна Україна:

Ой, у лузі червона калина похилилася.

Чогось наша славна Україна зажурилася.

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо.

Друга строфа побудована на величній паралелі «білий цвіт» калини - «добрий рід» України. Автори переконані, що сила України - у її народові:

Не хилися, червона калино, маєш білий цвіт,

Не журися славна Україно, маєш добрий рід.

У третій строфі наголошено на національному поневоленні наддніпрянських українців, яким прагнули допомогти січові стрільці. Адже уряд Австро- Угорщини в роки Першої світової війни зробив чимало поступок українському рухові, зокрема дав згоду на формування національних військових частин, а царський, навпаки, усіляко придушував національний рух в Україні, то «багато пісень цього періоду мають виразне антицарське (протимосковське) спрямування» (Ф. Погребенник).

Марширують стрільці січовії у кривавий тан

Визволяти братів-українців з московських кайдан.

А ми наших братів-українців визволимо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо.

Наступна строфа висловлює віру в перемогу народу:

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні січових стрільців.

А ми тую стрілецькую славу збережемо,

А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо.

У п’ятому куплеті провідним є образ «пшенички золотистий лан» - правічний символ України.

Автор стрілецької пісні «Гей, видно село» - Левко Лепкий (1888— 1971) - один із перших організаторів військового угруповання Українських Січових Стрільців. Відомо, що Я. Лепкий увів знамениту стрілецьку шапку-мазепинку, був автором стрілецького прапора, створив так звану зубчатку на комір і відзнаки на рукавах, які з 1918 року прийняла Українська Галицька армія. Він пройшов фронтами Першої світової війни, а після Лютневої революції 1917 року захищав державність України. Внаслідок цього народилася лірика, зокрема бойові і маршові пісні, які підтримували воїнів у їхніх тяжких походах.

Л. Лепкий, спираючись на народнопісенні інтонації і ритми, зумів створити цілком оригінальний твір - пісню-вірш «Гей, видно село».

Провідними особливостями пісні є:

- повтор фраз: із 24 рядків не повторюються лише 5:

Іде, іде військо крізь широке поле

Попереду ідуть старші отамани,

Хто має охоту, хай іде за нами!

А хто піде з нами, буде славу мати,

Ми йдем за Вкраїну воювати!

- використання звуконаслідування: звук сміху - «ха-ха, ха-ха, ха...» - передає піднесеність настрою січових стрільців, які йдуть за «Вкраїну воювати!», і водночас служить формальним засобом - початком приспіву;

- вживання традиційних зворотів, звертань: «гей», «дівчино, рибчино, чорнобривко моя»;

- залучення фольклорних образів: «широке поле», «хлопці, як соколи».

Пісня має закличний характер, відтворює настрій молодого покоління українців, яке прагне «славу мати» у своїй, відвойованій і утвердженій ним державі. У вірші виникає ліричне «Ми» - колектив однодумців, поєднаний психологією, прагненням, волею.

Ритм пісні «Гей, видно село» базується на коломийкових і вільних розмірах.

Стрілецькі пісні перебувають на межі фольклору й авторської літератури.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.