Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

«Дорогою ціною»
Михайло Коцюбинський (1864-1913)
Нова українська література (кінець XVIII - XIX століття)

Всі публікації щодо письменника:
Коцюбинський Михайло

Це оповідання, написане М. Коцюбинським 1901 року, є своєрідним відображенням світобачення письменника сучасних йому суспільно-історичних подій: пробудження на межі століть національної самосвідомості українців, піднесення культурно-мистецького рівня літератури, музики, театру - і в той же час посилення реакції царизму на такі «центобіжні» сили. Проте письменник не прямо змальовує стан громадської української думки - він передає суспільні ідеї через призму давноминулих історичних подій, що підкреслює давні джерела й традиції української волі: «Діялось се в тридцятих роках минулого століття», тобто десь у 1820-1830-х роках.

Цікавою є історична довідка для розуміння теми та ідеї твору.

Задунайська Січ організована найнепокірнішими запорозькими козаками, які зуміли вислизнути після того, як царські війська 1775 року зруйнували козацьку твердиню. Запорожці-емігранти деякий час мандрували в пошуках постійного місця для господарювання. А в 1777 році запорожці були прийняті в турецьке підданство, і в серпні 1778 року при дворі Очаківського паші вони присягнули на вірність турецькому султану. Козакам віддали гирло Дунаю, тобто річкову дельту з численними островами. Приймаючи підданство Туреччини, запорожці зберігали вірність рідному краю: як реальний факт передавалось із покоління в покоління переказ по те, що козаки вивезли із Запорожжя трохи землі, і от коли султан звелів запорожцям присягнути йому на вірність, козаки насипали у свої чоботи цю землю і поклялися: «На чиїй землі стоїмо, тій землі і служити будемо». Запорожці дістали право внутрішньої автономії із збереженням своїх старовинних звичаїв. На чолі Задунайської Січі стояв кошовий отаман. Турки не втручалися у козацьке самоврядування. Кількісно Задунайське військо сягало 40 тисяч чоловік. Кожен козак отримував харчі і платню - 170 карбованців на рік (на той час - чималі гроші). Задунайська Січ проіснувала до 1828 року, кінець її також був трагічним: після змови з російським царським урядом деякі козаки перейшли на бік Росії, за це турки жорстоко розправилися з українцями: Задунайську Січ було розорено, спалено, а військо ліквідовано. Також почалося винищення мирного населення, яке було під опікою Задунайської Січі. Проте ще досить довго задунайські землі були для українців, що стогнали у панській неволі, омріяним краєм свободи.

Оповідання починається своєрідним ліричним вступом-заспівом, де автор метафорично відображає стан українського народу у цей історичний час: «Українське поспільство, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством». Автор відкидає принизливе порівняння народу з робочим волом, безмовним і покірним, - «ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...» Народ іще пам’ятав Коліївщину, тому, прагнучи скинути ненависне ярмо панщини, тікав «на широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини». «От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства».

Проте небагато кому вдавалось дістатися протилежного берега Дунаю: по берегах чатували вартові, яких за кожного втікача чекала винагорода.

Панська сваволя поламала долі молодих закоханих - Остапа й Соломії, так що Остап, аби не бути закатованим за сміливі слова, наважився тікати за Дунай, полишивши кохану, яку силоміць віддали за нелюба (зав’язка твору).

Проте й Соломія виявилась не слабкодухою: переодягшись хлопцем, одрізавши косу (символ дівочої й жіночої честі!), вона наздогнала Остапа й була його вірним супутником у небезпечній подорожі.

Перебравшись разом із іншими втікачами через протоку, Остап посилає прокляття рідній землі: «Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!» - і тут же отримує кулю, яку навмання послав один із вартових (так символічно автор стверджує думку: рідну землю не проклинай ніколи!).

Соломія доглядає пораненого Остапа, бореться за його життя у палаючих плавнях, клопоче по нього в циганській родині, жертвує усім, щоб визволити його з-під арешту, куди той потрапив під час обшуку й затримання циган... Ступінь напруги все більш підвищується, дійшовши кульмінаційної точки, коли Соломія разом із Іваном Котигорошком, їхнім побратимом, намагаються звільнити Остапа, як турки перевозили його човном. Її пісня-заклик схожа на квиління чайки, що до останньої миті намагається врятувати чаєнят. Проте дива не сталося: Івана убито, Соломія тоне у Дунаї, а Остап залишився у неволі. Такою була розв’язка усіх поневірянь.

Оповідання закінчується постпозицією - розповіддю про події, що сталися після закінчення основної дії твору. Ми бачимо на бессарабській полонині Остапа - старезного діда. Йому здається, що вітер доносить голос Соломії, яка чекає на нього і кличе до себе. Невтішні слова промовляє Остап, осмислюючи усе, що з ним сталося: «Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...»

Кажуть, історія не знає умовного способу - не можна повернути назад пережитого і щось виправити. Проте історія - то мудрий і терпеливий учитель, яка научає: щастя своє і свого народу треба здобувати на рідній землі, бо в іншому випадку за це доведеться платити дорогою ціною...

Автор майстерно відтворив не тільки історичну епоху, а й життя і побут різних людей: українських селян-кріпаків, циган, закони й порядки у Туреччині.

Особливої майстерності досягає письменник у пейзажах. Так, наприклад, поєдинок Соломії з комишами у плавнях засобами алітерації набуває не тільки зорових, але й додаткових звукових ефектів: «Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий - він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. Соломія чула до нього зненависть, як до живої істоти. Він дратував її. Коли б у неї був серп або ніж, вона різала б його доти, поки б він не поліг увесь або вона сама не впала трупом. Соломія накинулась на нього і почала трощити із злості, з озвірінням, як свого ворога». Тут за допомогою нагромадження шиплячих і свистячих звуків створюється ефект шорсткого шуму комишу, який став перед Соломією стіною. Образ комишу-ворога створюється також засобами уособлення: Соломія сприймає рослину з ненавистю, як небезпечну для неї істоту. Таких письменницьких перлин багато у творі, тому й читається оповідання живо, сприймається яскраво, образно.

Оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною» було екранізовано російською мовою на кіностудії ім. О. Довженка у 1957 році.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.