Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Українська література 20-30-хроків XX століття. Історичні умови
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Для України період громадянської війни, Української революції був дуже складним. З одного боку, Україна прагнула скористатись правом на самовизначення, з іншого - більшовицька влада не могла допустити руйнування нової імперії, що постала на уламках царської Росії.

«Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як територіальна одиниця» (М. Скрипник, український більшовик).

«Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо» (Г. П’ятаков, один із вождів більшовизму в Україні).

У результаті політичних подій 30 грудня 1922 року було проголошено про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. З цього часу почалось будівництво не тільки нової держави, а й нової культури. Це можна простежити, аналізуючи історичні та культурно-мистецькі події, що відбувались протягом 20-30-х років XX століття.

«Історичні події в Україні першої половини XX століття»

(Аналіз історичних і культурно-мистецьких подій в Україні)

Основні стильові напрямки цього періоду

На початку 20-х років XX століття літературне життя в Україні було дуже розмаїтим: створювались численні течії, групи й угруповання літераторів, які загалом відображали літературний процес, характерний для всієї Європи. Основні стильові напрями цього періоду - модернізм, соцреалізм.

Український модернізм представлений багатьма напрямками, серед яких найбільш виразними є неоромантизм, символізм, футуризм, імпресіонізм, експресіонізм, школа неокласиків та ін.

Школа неокласиків - умовна назва естетичної платформи кола київських поетів, естетична програма духовного оновлення художньої свідомості та нації загалом, для якої є характерним:

• риси «аристократичного духу»;

• орієнтація на загальнолюдські цінності й ідеали;

• суворе дотримання форми строфи та образу;

• афористичність висловлюваного;

• орієнтація на класичні зразки давньогрецького і давньоримського мистецтва.

Найвидатніші представники: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Освальд Бургардт.

Неоромантизм - стильова течія, ознаки якої:

• конструктивна спроба подолати протистояння між ідеалом і дійсністю, завдяки могутній силі волі зробити сподіване дійсним, не опускаючи цього сподіваного до рівня інертного животіння;

• могутнє життєствердження;

• підкреслена національність;

• історіографічність.

Найвидатніші представники: О. Близько, М. Йогансен, Ю. Яновський.

Революційний романтизм - стильова хвиля 10-20-х років XX століття. Його основні особливості:

• намагання «одним ударом» покінчити з усіма суспільними суперечностями;

• абсолютне заперечення одних цінностей задля тотального утвердження інших;

• мотиви абстрактного космізму, хоч із збереженням національного колориту;

• аскетизм;

• оспівування «червоного терору».

Найвидатніші представники: В. Еллан, В. Сосюра, В. Чумак.

Символізм - напрямок у художній літературі і мистецтві, що ґрунтується на ідеалістичній філософії, відображенні світу як «вищої реальності» через символи. Його основні особливості:

• надає символістським формам актуального національного змісту;

• діячі не відмовлялись від громадських обов’язків літератури;

• органічне поєднання Краси і Правди;

• туга за казковим і прекрасним світом, в якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість;

• використання жанрів фольклору;

• особлива милозвучність;

• поєднання абстрактних символів з реальними враженнями.

Найвидатніші представники: П. Тинина, О. Олесь, С. Черкасенко.

Імпресіонізм - із 1873 року (від назви картини Клода Моне «Імпресія. Схід сонця») - напрямок у мистецтві останньої третини XIX - початку XX століття. Спираючись на досягнення реалістичного демократичного мистецтва, імпресіоністи боролись проти рутинного академізму й салонного мистецтва, виступали за відтворення краси навколишнього світу, повсякденного життя. Вони вважали, що художник має зображувати навколишнє так, як він його споглядає і відчуває. Звідси - пошук нових художніх засобів, найповніша передача зорових вражень, життєстверджуюче захоплення красою світу. Основну увагу імпресіоністи приділяли відтворенню змін у настрої, фіксуванню хвилинних вражень. Імпресіонізму притаманна витончена фантастика, поетизація старовини, екзотика. Для імпресіонізму є характерним:

• «звуковий» пейзаж;

• естетична функція кольорів і світлотіней;

• урочиста пряма мова (монолог, діалог);

• калейдоскопічність і фрагментарність зображуваного;

• сюжет не розгортається, фабула вимальовується поступово;

• ситуаційне напруження;

• підкреслений ліризм;

• тропи для підсилення асоціативних почуттів і вражень.

Найвидатніші представники: М. Хвильовий, М. Ірчан, П. Тичина, В. Чумак.

Неореалізм - стильова течія 20-х років XX століття, для якої характерно:

• документальна достовірність;

• філософсько-аналітичне заглиблення і ліризм;

• промовиста деталь значить більше, ніж сюжет;

• подолання дистанції між суб’єктом і об’єктом зображуваного. Найвидатніші представники: Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник.

Авангардизм - термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, для яких є характерним:

• живлення енергією епатованої ним особи;

• тенденція до радикальної зміни комунікативних функцій;

• перейняття від модернізму деяких формальні ознаки, відкинувши філософську (духовну) основу;

• орієнтується на «мінус-культуру»;

• безапеляційне заперечення традицій;

• афішування епатажу.

Найвидатніші представники: В. Поліщук, О. Левада, В. Ярина.

Футуризм - один із напрямків авангардизму XX століття. Етапи розвитку: кверо (передфутуризм) (1914-1918); панфутуризм (1918-1927); «Нова генерація». Для футуризму є характерним:

• рух задля руху;

• «поезомалярство»;

• неприйняття вічних цінностей;

• акцентування «грубих» речей;

• екстраполювання сучасного в майбутнє, позбавлене будь-яких традицій. Найвидатніші представники: М. Семенко, О. Близько, С. Гординский.

Експресіонізм (лат. - «вираження») - напрямок, що розвинувся в європейському мистецтві та літературі в перші десятиліття XX століття. Головним в експресіонізмі проголошувалось вираження суб’єктивних уявлень митця, що зумовило потяг до ірраціонального, загостреної емоційності, нерідко - до фантастичного гротеску.

• зображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське Я;

• нервова емоційність та ірраціональність;

• символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність, плакатність письма, позбавленого прикрас;

• поєднання протилежних явищ;

• побутове мовлення поряд з вишуканими поетизмами, вульгарність з високим пафосом.

Найвидатніші представники: Т. Осьмачка, М. Бажан, Юрій Клен.

Постмодернізм — загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму й авангардизму. Цей термін згадується вперше у 1917 році, проте значного поширення набув наприкінці 60-х років XX століття. Його деякі основні ознаки:

• спрямування проти безликої стандартизації та програмового техніцизму;

• визнання прогресу лише як неспростовної ілюзії;

• загострене відчуття вичерпності історії, мистецтва, естетики;

• стирання граней між високим мистецтвом і кітчем;

• надання великого значення психологізму;

• посилення тенденції зникнення авторської функції.

У середовищі української інтелігенції кожен митець мав визначитися щодо свого місця у новій державі, напрямків подальшого розвитку української культури й загалом України. Деякі митці не сприйняли нової влади і висловлювали думки щодо орієнтації розвитку України на європейські, світові стандарти; інші ж, на початку захоплені романтикою боротьби за владу трудящих, свідомо підтримали владу більшовиків.

Більшовицька партія, розуміючи роль літератури у формуванні громадян, з перших днів не просто втручалася в літературний процес, а й стала його організатором відповідно до своїх потреб. Фактично не беручи до уваги спрямування України на європейський шлях розвитку літератури, партія висунула проблему будівництва соціалістичної культури, розроблення її теоретичних основ. Творчість митців, які не підтримували лінію партії, їхнє бажання існувати самостійно і незалежно визнавалось «хибним і небезпечним».

Так, ще до революції організований «Пролеткульт» неодноразово підлягав критиці з боку партії, оскільки, як говориться в листі ЦК РКП(б) від 1 грудня 1920 року «Про Пролеткульти», «під виглядом «пролетарської культури» робітникам підносили буржуазні погляди і прищеплювали безглузді, зіпсовані смаки (футуризм)». І це говорилось про організацію, діячами якої були В. Сосюра, С. Пилипенко, М. Майський! Не витримавши шаленого тиску з боку влади, «Пролеткульт» у 1924 році фактично припинив своє існування.

Першими масовими об’єднаннями письменницьких сил в Україні були Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) і Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923). У 1923-1924 роках засновується Спілка пролетарських письменників Донбасу «Забой» та київські «Аспис» («Асоціація письменників») і «Ланка».

Членами «Плугу» були: С. Пилипенко (голова), І. Сенченко, А. Головко, Н. Забіла, П. Панч, П. Усенко та ін. Діяльність «плужан», незважаючи на наявність в організації творчих особистостей, звелась поступово на «просвітництво» - літературу, доступну всім, і незабаром термін «плужанство» став синонімом провінціальної обмеженості, низького художнього рівня, примітивізму.

Членами «Гарту» були: В. Еллан-Блакитний, К. Гордієнко, О. Довженко, М. Йогансен, В. Поліщук, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. З 1925 року «Гарт» очолив М. Хвильовий. В організації, що за своєю структурою була неоднорідною, відбувся розкол, і після утворення в 1925 році «Вільної академії пролетарської культури» - Вапліте - «Гарт» фактична припинив своє існування. Діячі Вапліте всіляко намагалися захистити українську літературу від експансії російської, «розпеченим пером» боролися проти негативних проявів діяльності нової влади, за що були оголошені «буржуазними націоналістами» - і в першу чергу її голова М. Хвильовий. Під натиском партійної критики Вапліте у січні 1928 року самоліквідувався.

Після розвалу «Гарту» були створені такі літературні організації, як Спілка комсомольських письменників «Молодняк» (1926) і ВУСПП - Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (1927) - організації, що були провідниками партійної лінії в літературі і які стали найбільш масовими в Україні. В основу своєї діяльності ВУСПП кладе марксистську ідеологію і програмні постулати Комуністичної партії.

Діячі «Молодняка»: І. Гончаренко, С. Голованівський, О. Донченко, Я. Гримайло, О. Корнійчук, С. Крижанівський, Л. Смілянський, П. Усенко, А. Шиян та ін.

Близькою до ВУСППУ була Спілка революційних письменників «Західна Україна», що у 1927 році з секції «Плугу» перетворилась на самостійну організацію, яка об’єднала письменників - вихідців з Західної України. Ця спілка проіснувала до 1933 року. До її складу входили: Д. Бедзик, В. Бобинський, Л. Дмитерко, Д. Загул, М. Ірчан, П. Козланюк та ін.

З літературних організацій, що виникли наприкінці 1920-х років, слід також назвати «Техномистецьку групу А» (Ю. Смолич, М. Йогансен, О. Слісаренко та ін.). Це була спроба об’єднати для вирішення суто художніх завдань техніків і митців. Об’єднання студій пролетарського літературного фронту «Політ-фронт» складалося з колишніх учасників ВАПЛІТЕ (Г. Епік, М. Куліш, М. Хвильовий).