Аналіз художніх творів з української літератури - В. А. Мелешко 2014

Шляхи розв'язання актуальних проблем (втручання влади в письменницький процес, масові репресії письменників у 30-ті роки XX століття)
Українська література 20-30-хроків XX століття. Історичні умови
Новітня українська література (ХХ-ХХІ століття)

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Політика Комуністичної партії в умовах диктатури пролетаріату у питаннях розвитку літератури і мистецтва була скерована на здійснення триєдиного завдання:

• підтримка і «правильне» спрямування пролетарської літератури;

• виховання й перевиховання письменників з «проміжних шарів», що їх об’єднували тоді умовним терміном «попутники»;

• переборення й витіснення ідейно ворожих, «формалістично-занепадницьких» течій і консолідації на цій основі всіх радянських письменницьких сил.

XIII з’їзд РКП(б) у резолюції «Про пресу» (1924) сформулював основні принципи партійної політики в питаннях художньої літератури, які були деталізовані в резолюції ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 року «Про політику партії в галузі художньої літератури». Так, зокрема, в резолюції відзначалося: «Гегемонії пролетарських письменників ще немає, і партія повинна допомогти цим письменникам завоювати собі історичне право на цю гегемонію. Селянські письменники повинні зустрічати дружній прийом і користуватися нашою безумовною підтримкою. /.../ Загальною директивою повинна тут бути директива тактичного і бережного ставлення до них [письменників], тобто такого підходу, який би забезпечував усі умови для якнайшвидшого переходу на бік комуністичної ідеології». Далі в резолюції зазначалося: «Критика повинна нещадно боротись проти будь-яких проявів чужої ідеології».

Партія вказувала на «необхідність створення художньої літератури, розрахованої на справді масового читача, робітничого і селянського», закликала сміливіше і рішучіше рвати з «передсудами барства» в літературі, «виробляти відповідну форму, зрозумілу мільйонам».

У постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1925 року «Про українські художні угруповання» партія висловила своє ставлення до «Гарту», «Плуга», «попутників» і до створення Всеукраїнського центру пролетарських письменників. Так, організацію єдиного Всеукраїнського центру пролетарських письменників Політбюро ЦК КП(б)У визнало за передчасну, бо для такого центру не було ще відповідних умов (!).

Влада організувала шалений опір лозунгам М. Хвильового: з засудженням його позиції висловлювались і письменники, і науковці, і громадські та партійні діячі. Зрештою, критика на його адресу прозвучала і в матеріалах Червневого пленуму ЦК КП(б)У в 1926 році. З метою організації протидії орієнтації України на Захід було організовано з’їзд пролетарських письменників України, на якій була створена ВУСПП, що стала дужим опонентом ВАПЛІТЕ як в галузі теорії, так і практики літератури і мистецтва. Таким чином, літературні сили на початок 1927 року чітко розподілились на провладні організації та літературні організації, переслідувані владою.

Літературна ситуація в Україні була схарактеризована в Постанові ЦК КП(б) У «Політика партії в справі української художньої літератури» (1927), де, зокрема, говорилось: «Проводячи роботу, скеровану на підвищення соціальної і художньої якості літературного мистецтва, партія поборює всякі контрреволюційні, буржуазно-ліберальні тощо виявлення в літературі».

Партія впевнено проводила політику на зближення українського народу з російським, на міжнародну демонстрацію дружби цих двох народів. Так, у 1929 році в Москві був проведений Тиждень української літератури, а в 1930-му в Харкові відбувся Міжнародна конференція пролетарських письменників, на якій були представники багатьох країн: Німеччини, Америки, Угорщини, Чехословаччини, Бельгії, Англії, Австрії, Італії, Польщі, Латвії, Румунії, Болгарії, Японії, Китаю, Єгипту, Бразилії.

Після червневого пленуму ЦК КП(б)У О. Досвітній, М. Яловий, М. Хвильовий опублікували заяву, де визнавали свої політичні помилки, ухили від партійної лінії. Загальні збори ВАПЛІТЕ виключили їх із своїх рядів (організацію очолив М. Куліш) і формально відмежувались від їхніх поглядів, проте це відмежування також було формальним: у виданнях ВАПЛІТЕ за 1927 рік вміщено початок роману М. Хвильового «Вальдшнепи» (масований тиск а боку влади змусив М. Хвильового знищити закінчення роману).

18-21 лютого в Харкові відбувся літературний диспут, який підвів підсумки літературної дискусії. Літературне і творче життя в Україні, монополізоване владою, набувало потрібних їй форм і ставало на рейки соціалістичного будівництва. Протягом 1930-1931 років «Авангард», «Група А», «Політфронт», ОППУ самоліквідувалися. Перестала існувати як щось ціле й група неокласиків, останнім публічним виступом яких був вірш М. Драй-Хмари «Лебеді»:

О, гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід однаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі,

з забуття веде вас у світи ясне сузір’я

Ліри, де пінить океан кипучого життя.

Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій» ліквідувала асоціації пролетарських письменників і ухвалила об’єднати всіх письменників, що підтримують платформу Радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників.

13 травня 1933 року сталося самогубство доведеного до відчаю М. Хвильового. Цю подію можна вважати початком доби «розстріляного відродження».

«...протягом 1920-х - 1930-х років 89 українських письменників були фізично знищені, 212 письменників замовкли, 22 - вижили і здебільшого повернулись у літературу, 42 - не були реабілітовані і зостались в ув’язненні або померли, 83 - емігрували з України, використавши як нагоду для того Другу світову війну. Разом вибуло 448 письменників» (Б. Кравцев, дослідник історії української літератури).

Для творчої інтелігенції залишились лише такі шляхи в нових умовах:

• пристосуватися до нової влади, поступившись власними принципами (чи можна їх за це осуджувати?);

• емігрувати за кордон, як Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук, Юрій Клен («Празька школа»);

• бути репресованими (засланими в табори ГУЛАГу або розстріляними);

• замовкнути, перестати творити.

Під тиском влади у культурному просторі Радянського Союзу утвердився напрямок соціалістичного реалізму.

Соціалістичний реалізм - псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Його ознаки:

• партійність;

• звульгаризована народність;

• пролетарський інтернаціоналізм;

• міфологізація радянського ладу, його вождів, героїв;

• імітаційна роль художніх засобів.

За всіма ознаками, метод соціалістичного реалізму є проявом тоталітарного мистецтва, для якого характерне:

• насаджування державою, що прагне повного контролю над всім життям суспільства та індивідуума, відповідних ідеалів і принципів;

• нетерпимість до інакомислення;

• усереднення особистості;

• гігантоманія.

Тоталітарний характер радянської української літератури підтверджує Історія української літератури, видана 1969 року: «Радянська література тому і є літературою новаторською, що це література нового суспільного й естетичного ідеалу, література, покликана розв’язувати нові проблеми і піднімати нові теми, література нового героя. Її героєм поступово став робітник, селянин, інтелігент нового типу, комуніст, комсомолець, червоноармієць - учасник перемоги революції і будівництва нового життя».

І тільки через 70 років повертаються з небуття в безсмертя імена діячів Українського відродження, ставши набутком нової, сучасної України.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.